1.1. Українці – титульний етнос країни

1. Українці: чисельність та територіальне розміщення.
2. Формування українського етносу.
3. Битва за історію або міфотворчість та фальсифікації в трактуванні минулого українців.
4. Етноніми та етнофолізми.
5. Менталітет та етнічні стереотипи українців.

1. Українці: чисельність та територіальне розміщення. Українці – основне населення і титульний народ України, один з найбільших народів Європи, другий (після росіян) за чисельністю слов’янський народ. Географічно, українці мешкають в самому центрі Європи. Політична географія стверджує – Східна Європа.
Українці відзначаються рядом спільних для них ознак: етнічною самосвідомістю, самоназвою, мовою, психічним складом, культурою, побутом, соціально-територіальною організацією. За типологічними ознаками українці неоднорідні; вони включають такі основні компоненти: 1) традиційний етнічний масив, окреслений етнічними кордонами, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічні групи (діаспора), що проживають за межами основного етнічного масиву; 3) субетнічні (етнографічні) групи, тобто спільноти у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури [4, с. 146].
Найбільша частка українців серед населення характерна для західних та центральних областей (за винятком Закарпатської та Чернівецької областей) – 88 – 98 %. У областях Придніпров’я та Слобожанщини частка українців складає 70 – 82 %. Дуже нерівномірно розселене українське населення на території Закарпаття, Буковини, Донбасу та Одеської області. У Закарпатській області українці (80,5 %) переважають у всіх адміністративних одиницях. У Чернівецькій області українці складають 75 %. У Донецькій та Луганській областях українці складають 56 – 58 % населення. В Одеській області українці складають 62,8 %.

Чисельність українців [10, с. 372]

1959

1970

1979

1989

українці

32 млн. 258 тис.

500 осіб

35 млн. 283 тис.

900 осіб

36 млн. 488 тис.

900 осіб

37 млн. 419 тис. осіб

76,81 %

74,87 %

73,55 %

72,73 %

За останнім переписом 2001 чисельність наявного населення України становила 48 млн. 457 тис. осіб; на 1 січня 2018, за оцінкою Державної служби статистики України, – 42,4 млн. осіб (без урахування тимчасово окупованої території АР Крим і м. Севастополь) [9, с. 18].

Чисельність українців (на 2001 р.)

українці

37 млн. 541 тис. 700 осіб

77,8 %

Етнографічні групи. Етнографічна група – частина одного народу (етносу), яка має деякі специфічні елементи культури [11, c. 61]. Етнографічні групи, як явище властиве не тільки для українського народу. Так, у німців вирізняються нижньосаксонці, шваби, баварці; у французів – бретонці, нормандці, провансальці; в італійців – флорентійці, сіцілійці, генуезці; у поляків – мазури, підгаляни, краков’яки, кашуби. В межах українського етносу збереглося кілька етнографічних груп, які мають певні відмінності в культурі, побуті та мові: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, пінчуки (брещуки), литвини, севрюки. Утворюються вони внаслідок певної замкнутості частини народу, викликаної найчастіше природно-географічними умовами, або внаслідок її господарської спеціалізації. Як правило, із зміцненням національної консолідації етнографічні групи втрачають почуття своєї окремішності, більше ототожнюють себе із всією нацією. Походження етнографічних груп народу різне. Нерідко вони – нащадки колишніх племен, що злилися в єдиний етнос, зберігши певні особливості побуту, мови і традиційної матеріальної та духовної культури. Слід відмітити, що «етнографічна група», що означає складову частину народу, не є синонімом поняття «етнічна меншина».
Етнічна група – спільність людей, споріднених між собою етноісторичним походженням (етногенезисом), мовою спілкування, теперішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної, духовної та моральної культури, побутовими звичаями [12, с. 33]. Етнічна група – це частина етносу, яка проживаючи на чужій етнічній території зберігає властиві саме їй риси етнічної організації та етнокультурного ареалу; не мають політичної незалежності, хоча амбіції до правового самовизначення та територіального суверенітету можуть мати. Синонім етнічної групи – етнічна меншина, національна меншина, нацмени. Так, в Україні етнічними меншинами є росіяни, євреї, поляки, чехи та інші. B межах українського етносу збереглося кілька етнографічних груп: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, пінчуки (брещуки), литвини, севрюки.
Гуцули – це етнографічна група українців, які розселені у південно-східній, середній та високогірній частинах Українських Карпат, від р. Ломниця й Торець на південному сході – до державного кордону з Румунією. Питання походження назви «гуцул» в науковій літературі остаточно ще не з’ясоване. Серед версій: від волоського слова «гоц» (розбійник) або від «кочул» (пастух), від східнословянського племені уличів та ін. не достатньо переконливі гіпотези [6, с. 24 – 25]. Бойки – етнографічна група українців, які заселяють Карпати на північних та південних схилах від р. Ломниця й Тересьва на сході – до р. Уж і Сан на заході. Проблема утворення етноніму «бойки» залишається не з’ясованою, проте є кілька гіпотез: 1) походження назви пов’язане з особливістю їх лексики (населення часто вживає при розмові частку «бойе» в значенні «так»); 2) походження пов’язане з кельтським племенем боїв («бойїв») та ін. [7, с. 21]. Лемки – етнографічна група українців, які здавна селилися у Карпатах на схилах Низьких Бескидів. Існує кілька версій походження назви «лемки»: 1) від власного імені Лемко; 2) за часте вживання у розмові діалектичної частки «лем» (у значенні «лише», «тільки») та ін. [8, с. 89].

В Україні мешкають і інші етнографічні групи: поліщуки, які проживають в басейні р. Прип’ять. Назва мешканців походить від назви регіону й вживається з початку 17 ст.; литвини – населення середнього Подесення, тобто мешкають на півночі Чернігівщини та Київщини. Можливо це самоназва колишнього руського населення Великого князівства Литовського; тутуйші (тутешні) – назва окремих груп населення Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю; пінчуки (брещуки), живуть переважно в центральній частині Полісся; севрюки селяться в долинах річок Десна, Сейм та Сула [13, с. 129].
2. Формування українського етносу. Етногенез – це термін, який означає процес формування та розвитку народності. З грецької мови «етнос» (ἔθνος) – плем’я, народ, а «генезіс» (γένεσις) – походження. Загальновідомо, що українці є частиною слов’янського народу. Хто ж такі слов’яни сьогодні? Слов’яни – це мегаетнос, що налічує близько 300 млн. людей. Слов’янські народи, які поділяють на три гілки (слов’яни східні, західні та південні), мешкають у Східній, Західній та Центральній Європі:


Слайд 1.

Етногенез слов’ян був і є предметом дослідження багатьох науковців, проте обмеженість і неповнота джерел стали причиною поширення багатьох наукових теорій та припущень в яких людині, далекій від історії, важко орієнтуватися.
Коли з’явилися слов’яни? Яка територія може вважатися прабатьківщиною слов’янства, тобто тим регіоном, де розрізнені племена сформували слов’янський етнос? Історики, лінгвісти, археологи, намагаючись відповісти на ці питання, висунули кілька наукових теорій, якими доводили автохтонне (місцеве) походження слов’ян або заселення ними Європи в наслідок міграції. Наукові гіпотези щодо прабатьківщини слов’ян локалізували її в різних куточках Європи.

Слайд 2.

Сучасні науковці вважають, що становлення слов’янства проходило шляхом асиміляції споріднених, сусідніх місцевих племен із включенням у цей процес мігрантів. Що ж стосується території на якій формується слов’янство, більшість вчених переконані, що це території сучасних європейських держав – Україна, Польща та Білорусь.

Слайд 3.

Дискусійним є не тільки місце прабатьківщини слов’янства, але й походження імені народу. Слов’яни виникають близько 2 тис. до н. е. (бронзовий вік). Невідома самоназва цього народу. Проте, вчені відносять до праслав’ян різні археологічні культури: тшинецько-комарівську, білогрудівську, лужицьку, чорноліську, зарубинецьку, черняхівську, пеньківську та ін.
На рубежі нової ери слов’яни заселяли значну Європи контактуючи з іншими народами через військові сутички або торгівельні зв’язки. Тоді ж, римські та грецькі вчені вперше згадують слов’ян у писемних творах, в яких називають їх венедами або венетами.
На рубежі століть, з І ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. зустрічаються перші писемні згадки про слов’ян. Зокрема, у працях римських істориків Помпонія Мела, Плінія Старшого, Корнелія Тацита та вченого з Олександрії Птолемея.

Слайд 4.

У зв’язку з навалою готів, а пізніше гунів – у добу Великого переселення народів (ІV – VI ст.), слов’ян тимчасово перестають згадувати у писемних джерелах. Тільки починаючи з VІ ст., тогочасні вчені знов описують венедів, поступово вживаючи нові назви – анти, склавени («склавіни») та слов’яни. Тут слід відзначити таких давніх дослідників, як Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський, Феофілакт Симоккат, Маврикій Стратег, Менандр Протектор.
Велике розселення слов’ян. Протодержавні утворення східних слов’ян. Розпад держави гунів дав імпульс розвитку слов’янським племенам, які розселилися по території Європи. Зокрема, слов’яни з’являються у Подунав’ї та Балканському півострові, з часом доходять до Ельби та балтійського узбережжя, а на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи східних, західних та південних, що започаткувало формування сучасних слов’янських народів. «Спільнослов’янський (або праслов’янський) період тривав до середини І тис. н.е. Але вже на початку н. е. праслов’янська спільність, як і праслов’янська мова, розпалася на західну і східну підгрупи з розмежуванням їх по Західному Бугу. Західна частина стала прабатьківщиною західних слов’ян (поляків, чехів, словаків, верхніх і нижніх лужичан), а східна частина – прабатьківщиною східних (українців, росіян, білорусів) і південних (сербів, хорватів, болгар, словенців, македонців) слов’ян» [23, с. 20].
Антська держава існувала з кінця V ст. по початок VII ст. приблизно на території між сучасним Каневом і Запоріжжям та від Південного Бугу до нижніх течій Сули, Псла і Ворскли. З суспільно-політичного погляду Антська держава відзначалася демократизмом. Давні автори писали, що анти «живуть у народоправстві», тобто влада царів обмежена народними зборами – вічем, ухвали якого були обов’язковими для правителів [23, с. 29–30]. Антська держава була знищена навалою аварів (обри). Остання згадка етноніму анти в античних джерелах – 602 р. Найбільше значення антської держави в тому, що від її мешканців простежується етнічна спадкоємність населення на території сучасної України. Однак, українці ведуть походження не тільки від антів, але й від склавинів, які мешкали на території Полісся, Волині, Прикарпаття, Наддністрянщини й Середньої Наддніпрянщини.
На значній території України протягом VІ – VІІІ ст. жили нащадки склавінів та антів, на базі яких формувалися нові територіальні етнічно-політичні спільності: поляни, волиняни, древляни, сіверяни, а також уличі, тиверці, білі хорвати [23, с. 35]. Завдяки праці Нестора-літописця «Повість временних літ» та стародавнім руським літописам, ми знаємо назви племен, які мешкали на Сході Європи у VI – VIIІ ст., та які були предками українського, білоруського та російського народів.

Слайд 5.

Племена – предки українців:

1) поляни – територія розселення — Середнє Подніпров’я (Київщина). Їх міста – Київ, Переяслав.
2) древляни – мешкали у басейні річок Прип’ять, Горинь, Тетерев (Київське Полісся, Східна Волинь). Їх міста – Іскоростень, Вручом (Овруч).
3) сіверяни – жили на Лівобережній України, в районі річок Десна, Сула і Сейм (Чернігівщина). Їх місто – Чернігів.
4) тиверці – мешкали у межиріччі Дністра і Пруту, на території сучасної Молдови.
5) дуліби (волиняни) – територія розселення – верхів’я Дністра та басейн Західного Бугу (Волинь).
6) білі хорвати – мешкали на Прикарпатті та Північній Буковині. Їх міста – Ужгород, Перемишль.
7) уличі – територія розселення між річками Дніпро, Оріль, Самара та в низинах Південного Бугу й Дністра (до Дунаю). Їх місто – Пересічень.
8) бужани – мешкали у верхів’ї Південного Бугу (Волинь).

Племена – предки білорусів: дреговичі та полочани.

Племена – предки росіян: радимичі, кривичі, словени, в’ятичі.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VІ – VІІ ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об’єднання [22, с. 52].
Загалом східнослов’янські племена займали територію у 700 тис. кв. км. Існували у східних слов’ян й державні осередки. Становлення державності було досить тривалим, на базі союзів племен виникали перехідні протодержавні утворення, якими варто вважати племінні княжіння [20, с. 23]. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників. На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація – землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу [19, с. 37].
Як називалися ці протодержавні утворення? Арабські автори згадували, що у Подніпров’ї з другої половини І тис. н. е. існувало, як мінімум три великі слов’янські племінні об’єднання:
1. Куявія – Київське князівство з центром у м. Київ, який виник наприкінці V ст. (офіційна дата заснування Києва – 482 р.);
2. Славія – князівство у Псковсько-Новгородській землі;
3. Артанія (або Арсанія) – центром цього політичного утворення міг бути Чернігів. За даними істориків це могли бути Тмутараканське князівство або Дулібський племінний союз на Волині.
Першою вітчизняною державою в межах якої триває формування українського етносу є Русь (Руська земля), яка існувала в ІХ – ХІІІ ст. Після розпаду держави, продовжувачем політичних та культурних традицій Русі  стає Королівство Руське (Галицько-Волинська держава), яке проіснувало до 1340-х рр. Після смерті Юрія ІІ-Болеслава Тройденовича землі Королівства Руського, як і уся «спадщина Русі», стали об’єктом зазіхань сусідніх держав.

Слайд 6.

Розпочинається період бездержавності українського народу. Можна стверджувати, що Велике князівство Литовське — це певною мірою українсько-білоруська за етнічно-культурним наповненням держава, яка продовжила традиції Русі, проте провідним етносом в ній русини-українці все ж не були. З часом, потрапивши в орбіту польсько-литовської політики, більшість українських земель і населення потрапили до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, а згодом — Речі Посполитої. В середині 17 ст. в ході національно-визвольної боротьби українського народу, постала Козацька Держава (Гетьманщина), проте українські землі все ще залишалися в орбіті впливу Речі Посполитої, Московського царства, Османської Порти. Згодом, потрапивши до складу імперії Габсбургів (Австрійська, пізніше Австро-Угорська імперія) та імперії Романових (Московське царство, Російська імперія) український народ отримав особливі умови економічного, політичного, культурного розвитку, з мавшими місце здобутками та втратами.
У результаті розпаду імперій (результат Першої світової війни) українці отримали шанс збудувати власну державу (УНР, ЗУНР, Українська Держава), але доба Визвольних змагань була не сприятливою для українців. Українські території, як і населення знову потрапило до складу різних держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії. В решті-решт, ідею соборності України (але не ідею незалежності) було реалізовано радянською владою, коли більшість українських етнічних земель в 1944 — 1954 рр. були об’єднані в межах УРСР. З 1991 р., після розпаду Радянського Союзу, українці, відновивши державність, зробили свій цивілізаційний вибір. Сьогодні, в результаті протистояння з Російською Федерацією цей цивілізаційний вибір під загрозою, і знову актуальним для українців є не тільки збереження державної незалежності, але й реалізація ідеї соборності українських земель. На лекційному занятті розбираючи поняття соціальної стратифікації, розберемо структуру населення частини згаданих тут держав в межах яких розвивався український етнос.
3. «Битва за історію» або міфотворчість та фальсифікації в минулому українців. Історія українського народу зазнавала перекручень та спотворень, викривлення образу нашого минулого відбувається і сьогодні. На лекційному заняття розглянемо ряд історичних міфів, з’ясуємо їх ідеологічну спрямованість, історичне підгрунтя спекуляцій та наведемо аргументи для їх спростування.
«Нині доводиться говорити про величезний розрив між науковими знаннями, наприклад, про спадщину Русі та поширеними в масовій свідомості уявленнями. У цих уявленнях ще панує царсько-радянській набір стереотипів. Вони пов’язані зі свідомою підміною понять «Русь», «руський», поняттями «Росія», «російський». Ця підміна полегшується тим, що на відміну від української мови, в якій чітко розрізняються слова «русский» та «руський», у російській мові на позначення цих принципово різних понять вживається одне слово – «русский». Спроби академіка Дмітрія Ліхачова запровадити до вжитку в російській мові слово «руський» так і залишилися спробами, крім того, звучання слів «русский» та «руський» майже тотожне. Обізнані люди мають чітко розрізняти поняття  «руський» і  «російський» і чітко розпізнавати спроби підмінювати перше з них другим, чи недоречно їх уживати.  «Руський» у нашому розумінні позначає приналежність до Руси — ранньосередньовічної української держави, створеної русинами, або русами (або ж у збірному значенні — русь), які є безпосередніми предками сучасних українців» [32, с. 90].
Погляди на Русь як першу фазу Росії були сформульовані царськими придворними істориками Миколою Карамзіним та Михайлом Погодіним у першій половині ХІХ ст. і мають метою підпорядкування історичних уявлень імперській російській доктрині. На її ключових положеннях побудовано й сучасну російську історичну пропаганду. Масовій свідомості нав’язуються такі фальшиві міфічні уявлення:
– Київська Русь («Древняя Русь») – перша російська держава;
– хрещення Русі в 988 р. поклало початок російському православ’ю;
– Російська держава, а не сучасна Україна, є прямою наступницею Київської Русі;
– після монголо-татарської навали Русь, як держава трансформувалася спочатку в Суздальське князівство, потім у Велике князівство Московське, а згодом постала як Російська імперія зі столицею у м. Санкт-Петербурзі;
– Київська Русь – «колиска» всіх східних слов’ян, її терени заселяла єдина «давньоруська народність»;
– Київ – матір російських міст, хоча літопис пише про Київ як «матір міст руських»!;
– українська історія – частина російської;
– оскільки Київську державу створила й замешкувала «єдина давньоруська народність», то й сучасні росіяни, українці та білоруси — є одним народом. А тому їхнє нове «воссоединение» неминуче. Воно відновить допущену історичну несправедливість [32, с. 90-91].
Зокрема, на лекції розберемо такі міфи: «Українці – «неісторична» нація, ніколи не мали власної повноцінної держави»; «Росія – пряма і єдина спадкоємниця Київської Русі як держави»; «Русь – давня назва Росії. Князі Київської Русі – «русскіє князья», а її населення – «русскіє люді», тобто росіяни»; «Українці й росіяни – один народ»; «Українці – бічний пагін розвитку «давньоруської народності», відбрунькування якого сталося лише в 14 ст.»; «Україна – штучне політичне утворення, зіткане з різних історично непов’язаних між собою земель, частина з яких є чужими етнічними територіями» та ін.
Студентам рекомендую ознайомитися з оглядом історичних міфів, які стосуються походження українців та історії Русі в роботі Михайла Лукінюка «Обережно: міфи» (є в Інтернет: https://www.e-reading.club/book.php?book=1024299 ) або праці Віктора Брехуненка «Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле», або в збірці статей «Новітні міфи та фальшивки про походження українців. Збірник статей: Популярне видання». Поміркуйте, чому історичні міфи виникають та до яких наслідків їх існування призводить? Як міфотворення історії впливає на суспільство та науку?
4. Етноніми та етнофолізми. Відповідно «Енциклопедії сучасної України», етнонім – назва етнічної групи людей: племені, племінного союзу, народності, нації («аранда», «поляни», «евенки», «українці»), а також етнографічного угруповання у їх складі («буковинці», «подоляни», «галичани») та груп споріднених народів («слов’яни», «германці», «романці», «кельти»). Серед етнонімів чітко розрізняють самоназви (автоетноніми) та назви, дані іншими народами (ксеноетноніми) [24].  Так, якщо дослідник хоче підкреслити, що йдеться саме про самоназву етносу, тоді вживаються терміни «автоетнонім» або «етноетнонім», а для назви етносу, що давалася йому іншими спільнотами, — «екзоетнонім» чи «алоетнонім». Окрім етнонімів, комплекс етнічних проблем етноніміка розкриває через такі важливі категорії, як етнотопонім (назва краю, території), лолітонім (назва держави), етнополітонім — самоназва етносу, що походить від назви держави [29].
Народоназва руський, русин, русинець була традиційною для українців з часів Київської Русі. Так, є версія (прихильники С. Шелухін, Н. Яковенко ), що поняття «Русь», похідне від політоніма прибульців-русів, носило книжний характер. А на нижчому, обіговому рівні могла побутувати самоназва «Україна», яка походила від давньої праслов’янської праоснови krajь – у значенні [своя] «країна» земля, [власна] «земля» [30, с. 22]. Після зникнення Русі термін все одно використовували для вираження безперервності національно-державної історичної традиції, початки якої освічені люди XVI — XVIII ст. пов’язували з Київською Руссю, отже, і своїх сучасників вважали прямими нащадками давніх русів [25]. Однак поняття «Русь» інколи підмінялося й словом «Україна», свідченням чого є часте використовування цієї назви при створенні мап західноєвропейськими картографами (Ukraine, Ucraina, Uckrania).
З XIV ст. стосовно території України почав вживатися також термін Мала Русь. Одну зі своїх грамот у 1335 р. галицько-волинський князь Юрій II підписав титулом: «Князь всієї Малої Русі» («Dux totius Russie Minoris») [25]. У ХІV ст. Константинопольський патріархат увів в обіг терміни – «Micra Rosia» (Мала Русь) та «Megale Rosia» (Велика Росія). За звичною для греків просторовою системою, «Мала Росія» означала первісну територію політичного тіла, а «Велика» – її новоутворені частини (зразок Малої, тобто материкової Греції та її колоній – Великої Греції). У церковно-адміністративному значенні Константинополь уживав поняття «Мала Росія» на позначення українських єпархій Київсько-Галицької митрополії аж до їх підпорядкування Московському патріярхові в 1686 р. [30, с. 20–21]. Згодом цей термін (Малоросія) став вживатися не тільки в середовищі церковників, але й в документообігу козацької Гетьманщини, Московської держави та й в простолюдді. У ХІХ ст. «малоросами» називали не тільки мешканців Малоросійської губернії, але усіх українців, які перебували у російському підданстві, щоб відрізняти такових від «великоросів» (тобто росіян). В умовах XIX ст., коли почала пробуджуватися політична свідомість українців, терміни українець, малорос, а в Галичині та на Закарпатті — ще русин набули також політичного значення. За словами М. Грушевського, малоросами називали людей українського роду з України і тих, котрим байдуже було і до України, і до українського життя. «…А українцями називали людей таких, що добро українського народу ставили метою свого життя». В останній чверті XIX ст. етнонім українець почав дуже швидко утверджуватися, витісняючи, щоправда, не так швидко, етноніми руський, русин, Русь [25]. Тільки наприкінці ХІХ (за порадою київського історика Володимира Антоновича) в інтелектуальних колах почав уживатися прикметник «українсько-руський» як контраверсія щодо терміна «великоруський» [31, с. 16]. Принагідно згадаємо назву партії РУРП (1890 р.), або назву фундаментальної праці Михайла Грушевського «Історія України-Русі». Поширення в народних масах та своєрідна легітимізація термінів «Україна» та «українець» відбулися у добу Визвольних змагань 1917 — 1921 рр. (УНР, ЗУНР, Українська Держава).
Терміни руський, русин, руснак, українець у різні часи чи в різних соціальних сферах були такими, що вказували на приналежність до всього українського народу як єдиного. Водночас у різні часи або на різних територіях України існувало чимало локальних етнонімів. Останні найчастіше поширювалися на окремі етнографічні райони: Слобожанщину, Полтавщину, Поділля, Полісся, Волинь, Гуцульщину, Покуття, Бойківщину, Лемківщину, низинне Закарпаття, Холмщину, Буковину і відповідно мали назви — слобожани, полтавчани, подоляни, поліщуки, литвини, волиняни, гуцули, покутяни, бойки, лемки, руснаки, холмчани [25]. В етнографічну літературу ввійшли й інші назви, що більшою чи меншою мірою відображали етнографічну специфіку груп населення: верховинці, карпато-руси, угроруси, червоноруси, словяки, ополяни, пінчуки, польовики, ройки, роксолани, степовики, тавричани, чорноморці, буджаки та ін. У Російській державі XVI—XVII ст. українців Середнього Подніпров’я називали черкасами, щоправда, головно у діловеденні. Проте українці, здається, такої самоназви не вживали. Локальні етноніми поширені дотепер [25].
Етнофолізм — це «мова ворожості» або «риторика ненависті», яка стимулює прояв конфліктів, формує атмосферу ворожості. Наприклад, за кордоном побутують різні негативні, з точки зору іноземців, назви українців: хохли, мазепинці, петлюрівці, бандерівці, укропи та ін.  Історію творення та значення цих та інших екзонімів розглядалися різними дослідниками [28], зокрема Є. Наконечним [26], О. Субтельним [27] та ін.
5. Менталітет та етнічні стереотипи українців. Менталітет (від лат. metis (mentis) – спосіб мислення, стан душі) – це специфіка світосприйняття, сукупність інтелектуальних та культурних особливостей властивих конкретному народові. Менталітет проявляється у поведінці, способі життя, спілкуванні, мисленні представників етносу. Риси українського менталітету:
1) українців вважають індивідуалістами. Є позитивні та негативними риси цієї властивості. Негативи для соціуму:
– природна самодостатність спонукає не до виходу в суспільство, а до ізоляції від нього. Обмеження комунікації, концентрація на власних емоціях, переживання з часом переростають у справжній егоцентризм. Українець мислить не в категоріях «я – ти» (властиво для американців як партнерів) чи «я – ми» (як для європейців), а я «я – не я». Зовнішній світ, який не стосується його безпосередніх потреб та інтересів, є нуль, ніщо. І якщо найближче оточення (батьки, друзі) мають шанси на взаєморозуміння, то будь-який інший, чужий, незнайомий, уже не сприймається як рівний: це не людина, а інструмент який можна використовувати, маніпулювати ним [14, с. 651];
– сильна емотивність та сугестивність. На побутовому рівні це проявляється в навіюванні та наслідуванні, схильності до хитань поведінки з незначного приводу, схильність піддаватися панічним настроям. У політичній сфері це дає змогу маніпулювати українцями, схилити до протилежного рішення. Стратегічні інтереси згадуються десь на периферії, заднім числом, уже під тиском наслідків. Парадокс полягає в тому, що, знаючи про несприятливі наслідки, можливі втрати, українець очікує до граничної межі, а потім розводить руками: спізнився! [14, с. 653 – 654];
– антидержавність. Українець відчуває справжній дискомфорт стикаючи з жорсткими нормативними вимогами (право, закон), саме тому потизм, корумпованість властиві українцям. Будь яка влада сприймається як чужа (наслідки колоніального періоду розвитку українського суспільства), звідси державна еліта відокремлена від суспільства, слабкі зв’язки між ними. Це становить загрозу для держави, оскільки суспільство може відмовитися захищати державу (розуміючи під нею еліту) або чесно сплачувати податки [14, с. 654]. Індивідуалізм українців заважав раніше і тепер шкодить консолідації спільноти, що в поєднанні з неагресивністю, є однією з причин тривалої відсутності державності.
2) Екзекутивність (жіночність) українців. Які риси сюди можна віднести?
– помірність у діях;
– українець віддає перевагу рефлексивному мисленню, аніж спробам щось реально змінити в суспільстві;
– реформаторська діяльність зводиться до створення образів та ідей, забовтувань проблем;
– українцям властиві незахищеність, апатичність, наївність, потреба в сильному і вольовому союзникові, без чого важко консолідуватися суспільству, знаходити мотивацію власним діям;
– слабкість характеру, що спричинює невдоволення реальними соціальними змінами (реформами), якими б вони масштабними чи новаторськими не були;
–  прагнення самоекспериментування.
3) емоційність національного характеру, що виявляється в:
– відносності правди і неправди, розмитості норм, законів, етичних принципів;
– безпосередності під час зносин з іншими суспільствами і культурами, зокрема, схильності навіювати їм свої емоції і почуття;
–неспроможності навчатися на досвіді власного історичного минулого;
– певній імпульсивності, непродуманості і непередбачуваності суспільного життя;
– тенденції до міфологічного життєздійснення;
– схильності обстоювати свої недоліки, повторювати власні помилки та чинити опір проведенню реформ;
– підвищеній рефлексивності, яка відволікає від конкретних справ;
– низькому рівні розвитку соціального інтелекту, а тому створює ідеальне середовище для розповсюдження міфологем і пліток, котрі компенсують людям здоровий глузд;
– міфологізації демократії та відволіканні громадян від реальної участі в державному будівництві;
– переважанні цінностей добра і свободи над агресивністю;
– надмірній почуттєвості за пропорційно слабких волі та інтелігентності;
– соціальному фаталізмі, себто вірі в автоматизм культурного поступу;
– недостатності соціальної волі, котра компенсується в духовно-креативних процесах-результатах (поезія, пісня, література) та відображається в непостійності поглядів та орієнтацій;
– потребі допомогти слабшим, високорозвиненім альтруїзмі;
– не агресивності та правовій лояльності [15].
4) інтровертованість:
– українець комфортно почуває себе вдома і на своїй території, ним обстоюється індивідуалістичний культурний цикл, авторитет ідеї і боротьба за неї, на нього має здебільшого відчутний вплив на родовід селянської традиції;
– він сповідує традиціоналізм й, відповідно, в матеріальній і духовній культурі, схильний канонізувати внутрішнє духовне життя, є прихильником «малих груп» (сім’я, братство, громада, спілка), психологічно готовий до громадянського суспільства;
– йому властиві терплячість, виносливість, урівноваженість, неагресивність, пасивність, миролюбність, але непокірність і навіть упертість, замішаних на внутрішній свободі;
– він не готовий до швидких і радикальних (реформаторських) змін, тому надає перевагу поступовості і стриманості;
– йому притаманні мрійливість та ніколи незавершене прагнення до правди, власної досконалості;
– він індивідуаліст: хоче мати свій шмат землі, будинок, господарство тощо, а тому не любить підкорятися, принижує близькі авторитети,неспроможний створити свою владу, більше живе своїм духовним життям та уявленнями про реальний світ [15].
Українці, як і будь-який народ, має етнічні стереотипи – сукупність уявлень про українців або представників іншого етносу. Відповідно слід розрізняти існуючі етнічні стереотипи про свій народ (автостереотипи) та представників інших етнічних груп (гетеростереотипи).
Відносини між українцями та іншими народами чи їх частинами складалися по-різному. Звідси – наші гетеростереотипи цих народів і водночас образи українців у чужих народах.  Стереотипи формуються упродовж багатьох століть. Сусідній етнос приписує іншому нерідко негативні риси, зокрема й ті, що властиві йому самому [17, с. 48]. «Схильність до творення міфологічних, підсвідомих стереотипів притаманна, на наш погляд, усім без винятку людям, усім спільнотам, оскільки в основі такого підсвідомого міфотворення (чи, власне, стереотипотворення) лежить ксенофобський інстинкт – неусвідомлено притаманний усім без винятку людським істотам» [16].
Серед автостереотипиів українського народу слід назвати такі:  1) найбільш популярні автостереотипи українців — це уявлення себе осілим, консервативним, миролюбним, демократичним етносом, якому властиві як позитивні так і негативні риси: кмітливість та хитрість, волелюбство та сваволя, сентиментальність та лукавство, музичність та розвинуте почуття гум ору та ін. 2) серед особливо негативних уявлень про себе це провінційність або «комплекс малоросійства» – який формувався довгий період російськими колонізаторами і з певними корективами був успадкований і розвинений більшовицькими ідеологами. Відповідно до цього стереотипу, український народ трактується як «побічний продукт» історичного розвитку, таке собі «історичне непорозуміння», результат «зовнішньої інтриги», тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, «великим народом», тобто народом зі спеціальною історичною місією – об’єднати довкола себе усіх слов’ян («слов’янофільство»), європейців і азіатів («євразійство»), весь світ (більшовицька «світова революція») [16]. Провінційність знижує самооцінку суспільства, формує та підживлює відчуття «меншовартості та неповноцінності».
Зупинимося на гетеростереотипах. Мабуть найболючіше переживає формування суверенної Української держави та розвиток самодостатньої української нації Російська Федерація. А з огляду на російсько-український конфлікт 2014 — 2019 рр. упродовж якого підживлювалися в ЗМІ найгірші гетеростереотипні образи українця, Україна та його мешканці фактично своїм існуванням стали уособленням антиросійськості та подразником середньостатистичного росіянина та російської влади. Звідси, гетеростереотип зради українців в антиукраїнському середовищі Росії посідає, мабуть, перше місце.  Серед росіян побутує шовіністична точка зору, яка так легко вкладається в стереотипне уявлення українців росіянами з подачі ЗМІ та еліти (влада, інтелігенція). Зокрема, судячи з інформації російських ЗМІ, виступів політиків та частини російської інтелектуальної еліти, контенту інтернет мереж Україна «ніколи не мала власної історії й є несуразністю, помилкою на політичній карті Європи», «український народ є тим самим російським (русским) народом», який відмовляючись від спільної з Росією історії та єдиного політичного майбутнього проявляє «залежність від США та недалекоглядність, підступність русофобів».
Відомо, що етнічні стереотипи формуються тривалий час, але так само довго існують, передаються з покоління в покоління впливаючи на внутрішню і зовнішню політику народів, задаючи градус напруження міжетнічним відносинам, підживлюючи боротьбу за історичну спадщину.

Список використаної літератури:

1. Формування історико-етнографічних регіонів України // Режим доступу: https://history.vn.ua/book/history1/41.html (переглянуто 14.01. 2019 р.). — Загол. з екрану.
2. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. — К.: Довіра: Генеза, 1996. — 942 с.
3. Етнографічні регіони України. Коли вони сформувалися та звідки пішли їх назви // Режим доступу: https://www.uaua.world/12167/?utm_source=facebook&utm_medium=urkfb&utm_campaign=regiony&fbclid=IwAR2bB_eEkadd9IbfEQU8QMwcd6chShYHWouDKEkEL1IrlBOa4RqVpnIsVGg (переглянуто 20.12. 2018 р.). — Загол. з екрану.
4. Етнічний довідник у трьох частинах. – Ч. 2. Етнічні меншини в Україні. – К.: ЕРІДС, 1996. – 176 с.
5. Симоненко Р.Г. БЕССАРАБІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2003. – 688 с. // Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Bessarabiya (останній перегляд: 16.01.2019)
6. Ковпак Л. Гуцули / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 24 – 25.
7. Ковпак Л. Бойки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 21.
8. Ковпак Л. Лемки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 89.
9. Майоров М. В. Загальні відомості / М. В. Майоров // Енциклопедія історії України. – Том Україна – українці. – Кн. 1. – К.: Наукова думка, 2018. – С. 17 – 18.
10. Скляр В. Етнічний склад населення України 1959 – 1989 рр.: етномовні наслідки російщення / В. Скляр. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. – 392 с.
11. Майборода О. Етнографічна група / О. Майборода // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 61–62.
12. Варзар І. Етнічна група / І. Варзар // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 33.
13. Ковпак Л. Поліщуки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 129.
14. Юрій М. Ф. Соціокультурний світ України: Монографія / М. Ф. Юрій. – К.: Кондор, 2004. – 738 с.
15. Махній М. Етноеволюція: Науково-пізнавальні нариси. URL: https://makhniy.blox.ua/2009/10/Ukrayinskij-mentalitet-2.html (дата звернення 25.01. 2019 р.)
16. Рябчук М. Від «Малоросії» до «Індоєвропи»: українські автостереотипи. URL: http://exlibris.org.ua/riabczuk/r11.html (дата звернення 08.02. 2019 р.)
17. Шиприкевич О. Вплив етнічних стереотипів на етнонаціональні взаємини в Україні (відображення в ЗМІ) / О. Шиприкевич // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 1. — С. 45-52.
18. Безвершук Ж.О. Культурологія: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посіб. / Ж.О. Безвершук, О.В. Щербакова. – К.: Знання, 2012. – 326 с.
19. Бойко О. Д. Історія України : Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академвидав», 2003. – 656 с.
20. Головко О.Б. Північне Причорномор’я та Приазов’я в політичному й економічному розвитку Русі (ІХ – середина ХІІІ ст.) / Олександр Борисович Головко // Український історичний журнал. – 2014. – № 1. – С. 21–39.
21. Заєць І. І. Витоки духовної культури українського народу / І. І. Заєць. – К.: Аратта, 2006.
22. Історія державності України: Експериментальній підручник / За заг. ред. Бандурки О. М., Ярмиш О. Н. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 608 с.
23. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи та правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 152 с.
24. Карпенко Ю. О. Етнонім // Енциклопедія сучасної України. URL.: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=18066 (дата звернення 10.01. 2019 р.)
25. Макарчук С. С. Етнографія України: Навчальний посібник. URL.: http://www.ebk.net.ua/Book/history/makarchuk_eu/part23/2301.htm (дата звернення 10.01. 2019 р.)
26. Наконечний Є. Украдене ім’я / Є. Наконечний. URL.: http://exlibris.org.ua/nakonechny/index.html (дата звернення 12.01. 2019 р.)
27. Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVIII ст. – К.,1994.
28. По той бік Дніпра: вплив контраверсійних образів «іншого українця» на формування ментальних кордонів: Науковий збірник / За заг. ред. д.і.н., проф. М.О. Фролова. – Запоріжжя: Інтер-М, 2015. – 362 с.
29. Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004. – 560 с. URL.: http://dag.com.ua/?p=4683&page=13 (дата звернення 01.02. 2019 р.)
30. Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н.М. Яковенко. — К.: Критика, 2005. — 584 с.
31. Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України / Упоряд. К. Галушко. — Харків.: Книжний Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 352 с.
32. Зінченко А.Л. Історія. Вступ до спеціяльності: навч. посіб. для студ. вишів спец. «Історія» / А.Л. Зінченко. — Вінниця: ТОВ  «Меркьюрі-Поділля», 2014. — 236 с.

Ілюстрації узято:

Слайд 2. Карта Европи // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Шаблон:ПозКарта_Европа#/media/File:Europe_relief_laea_location_map.jpg
Слайд 3. Карта «Территории славянского населения Европы» // Режим доступу: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Территории_славянского_населения_Европы.png
Слайд 5. Карта «Розселення слов’янських племен» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=mUU&tbm=isch&sa=1&ei=HRekW-qgEsHlkwW27aOgBg&q=карта+розселення+племен+словян&oq=карта+розселення+племен+словян&gs_l=img.3…12910.20075.0.20273.23.19.0.0.0.0.165.1620.18j1.19.0….0…1c.1.64.img..7.2.171…0j0i7i30k1.0._-_xf6SsG7A#imgrc=aGCoN2FUqhQKFM:

Поділитися:
Закладка Постоянная ссылка.

Комментарии закрыты