1.3. Киримли (кримські татари) України: особливості етнонаціонального розвитку

1. Етнічні витоки кримських татар.
2. Чисельність та територіальне розміщення киримли.
3. Історія кримськоготатарського народу.
4. Огляд традиційної культури.
1. Етнічні витоки кримських татар. Кримські татари (самоназва – «къирим татарлар») – тюркський етнос, батьківщиною якого є земля Кримського півострова. Окрім традиційної самоназви («къирим татарлар») в останній час кримські татари використовують етноніми «къиримли» та «къиримлар».
Етнонім «татари» є загальнонаціональним та використовується усіма групами, які утворюють татарську етнічну спільноту Поволж’я та Приуралля, Західного Сибіру, Криму, Буджака, Литви. У минулому у всіх етнотериторіальних групах татар були й локальні етноніми: у поволзько-приуральських татар – меселман, казанли, мішар, тіптар, керашен та ін.; у астраханських – нугай, карагаш, юрт татарлари та ін.; у сибирських – тоболлик, турали, бараба, бохарли та ін.; у литовських – меслим, ліпка (литва), ліпка татарлари [1, с. 9–10]. Існує три основні концепції походження татарського етносу. Булгаро-татарська теорія стверджує, що етнічною основою татарського етносу є булгарський народ, який мешкав на території Поволж’я та Приуралля з 8 ст. н.е. Теорія татарсько-монгольського походження віддає перевагу факту переселення в Європу кочових татаро-монгольських етнічних груп, які перемішалися з кіпчаками та прийняли іслам в період Улуса Джучі, створивши основу культури сучасних татар. Тюрко-татарська теорія підкреслює тюрсько-татарські витоки татарського етносу, звертає увагу на роль в їх етногенезі Тюрського каганату, Великої Болгарії, Хазарського каганату, Волзької Булгарії, кіпчатсько-кімакських та татаро-монгольських етнічних груп [1, с. 4 – 6].
Етнонім «татари» (це слово за походженням є монгольським) уперше зафіксований в історичних джерелах 732 р. в Монголії. У ХІІІ ст. племенні об’єднання татар опинилися у імперії Чнгизхана, де назва набула популярності. В середньовіччі європейці, мешканці мусульманських держав Азії називали татарами все населення Золотої Орди. Згодом, в другій половині ХІХ ст. етнонім «татари» під впливом інтелігенції почали використовувати як загальнонаціональну назва, а з початку ХХ ст. термін став домінуючим. Те, що в загальноприйняту назву кримських татар присутнє слово «татари», часто викликає непорозуміння і питання про те, чи не є кримські татари субетнічною групою татар, а кримськотатарська мова – діалектом татарської мови. Самі кримські татари на сьогоднішній день використовують два самоназви: qırımtatarlar (дослівно «кримтатари») і qırımlar (дослівно «кримці»). У повсякденній розмовній мові (але не в офіційному контексті) може використовуватися в якості самоназви і слово tatarlar («татари»).
Кримські татари історично і етнічно були пов’язані не тільки з кипчаками, але й з іншим тюркомовним населенням краю. Зокрема, південнобережні татари належали не до кипчацької, а до так званої огузької групи тюркських мов. Тому кримських татар не можна вважати прямими нащадками монголів. Їхнє формування відбувалось надто складним шляхом. Процес формування кримських татар як окремого етносу тривав ХІІІ – ХVI ст. Як результат, у Криму виникли дві основні групи кримських татар: південнобережні та північнокримські (степові), які відрізняються антропологічними ознаками і мовою [8, с. 176]. Антропологічний тип степових кримських татар посідає проміжне місце між європеоїдною та монголоїдною расами із більше чи менше вираженою долею монголоїдності. На сьогодні кримські татари називають усіх вихідців із кримських степів «ногаями» [2, с. 510 – 511]. Південнобережні кримські татари відрізняються від степових татар відсутністю монголоїдних ознак і мовою. Через історичні та інші причини кримські татари відрізняються від татарського населення Поволжя, Приуралля і Сибіру. Головним чином це виражено у специфіці зовнішності, матеріальній та духовній культурі. Кримські татари виділяються своїм більш європеоїдним антропологічним типом, своєрідними рисами побуту, звичаїв, мови [8, с. 176].
2. Чисельність та територіальне розміщення киримли. 18 – 20 травня 1944 р. згідно з рішенням Державного комітету оборони СРСР кримські татари були депортовані з півострова за межі України до Середньої Азії та деяких північних і східних регіонів Росії. Ця подія є однією з трагічних сторінок історії кримських татар. Всього було депортовано близько 190 тис. осіб. Варто відзначити, що внаслідок депортації загинуло від третини до 46 % кримськотатарського населення.
До середини 1980-х рр. кримські татари не мали законної можливості повернутися на свою історичну Батьківщину.
За переписом 1989 р. в Україні проживало 46, 8 тис. кримських татар. На території АР Крим їх проживало (98.0 %), значно менше в Запорізькій та Херсонській областях. Повернулася лише частина кримських татар, які поряд з нечисленними караїмами, сьогодні складають частину народу України – 248,2 тис. за переписом 2001 р. (0,5 % населення України, або 12 % Криму).
Особливістю сучасного розселення кримських татар на території АР Крим є те, що понад 75 % з них проживає у сільській місцевості. В межах Запорізької та Херсонської областей понад 70 % їх проживає у сільських поселеннях.

Чисельність кримських татар на українських землях [4, с. 372; ]

Кримські татари

1959

1970

1979

1989

2001

Чисельність, тис

0,2

3,6

6,6

46,8

248,2

Частка, %

0 %

0 %

0 %

0,09 %

0,5 %

За даними перепису населення 2001 р. абсолютна більшість кримських татар визнають рідною кримськотатарську, в той час як реальна більшість татар спілкується російською.
За межами України кримські татари проживають в Узбекистані, Таджикистані, Киргизстані, Казахстані, РФ, Туреччині та Румунії (значно асимільовані).

3. Історія кримськоготатарського народу. Історію кримських татар можна розподілити на шість періодів.
І період (1223 – 1437 рр.): додержавний або монгольський (золотоординський). Це час, коли на півострові з’явилися усі етнічні компоненти з яких упродовж століть сформувався кримськотатарський етнос.
ІІ період (1437 – 1783 рр.): державницький період, тобто з часу відокремлення кримських татар від Золотої Орди в окремий улус до приєднання Кримського ханства до складу Російської імперії.
ІІІ період (1783 – 1917 рр.): час перебування кримських татар в складі Російської імперії.
ІV період (1917 – 1944 рр.): доба від революції та невдалої спроби кримських татар відновити національну державу з подальшим встановленням на півострові радянської влади до депортації киримли в 1944 р.
V період (1970-ті – 2014 рр.): час від початку рееміграції кримських татар і їх подальшого облаштування на Батьківщині (у складі УРСР, згодом України) до початку російсько-українського конфлікту.
VІ період (2014 р. – ?): від окупації півострова Російською Федерацією до повернення Україною контролю над Кримом.
І період (1223 – 1437 рр.). Уперше монгольська армія на Кримський півострів вторглася у 1223 р. Це був короткочасний набіг військ Джебе і Субудея. У 1233 р. один з ординських полководців-темників Ногай, поширює свою владу на півострів. Проте справжнє нашестя на Крим монголи зробили під командуванням Бату-хана в 1239 р., після чого півострів перетворюється в улус Орди. Близько 1261 р. утворено окремий Кримський юрт Золотої Орди зі столицею в Солхаті (нині м. Старий Крим).
Спочатку кочовики не затрималися на півострові, залишаючись тільки на зиму, влітку йшли в степи Причорномор’я. Кожен улус мав на Кримському півострові чітко визначену зону для зимівлі, яких нараховувалося сім. Згодом осілі улус-беї утворили тут свої бейлики або вотчини, які отримали назви від імені бейських родів: Ширини розміщувалися на території від Перекопу до Азовського моря (включаючи Солхат), неподалік від них, в районі Судака і Кефе – Аргіни, а нижче на равніні – Барини. Сіджеути та Мансури розміщувалися в степах Західного Криму, а Яшлави заснували свої родові села в районі Бахчисарая, якого тоді ще не було [3, с. 267].
На момент приходу до Криму (середина ХІІІ ст.) монголо-татари були шаманістами-тенгріанцями, язичниками, які поклонялися небесним світилам, землі, воді, вогню, ідолам – невеликим за розміром божкам, яких вони возили з собою. З ХІІІ ст. ісламські осередки формуються на півострові, але активна ісламізація відбулася в роки правління хана Узбека (1313–1342 рр.), який впровадив іслам на півострові як державну релігію та за правління хана Тимура (1336–1405 рр.). З часом виникла розгалужена релігійна адміністративна система на чолі з ханом як представником влади османського султана. До складу цієї системи, окрім хана, входили: муфтій (вища духовна особа, яка дає юридичні тлумачення тверджень Корану стосовно тієї справи, яка ще не має прецедентів); каді (релігійні судді); монастирі дервішів очолюваних шейхами (дервіші – члени релігійного ордену мусульман), мережа шкіл (медресе, мектебе) при мечетях.
ІІ період (1437 – 1783 рр.). Утворення Кримського ханства пов’язують з історичною особою – Хаджи Гіреєм. Хаджи-Девлет-Гірей бін-Гіяс ад-діна бін Таш-Тимур (? – 1466 рр.) – хан Криму (у 1428 – 1456; 1456 – 1466) основоположник династії Гіреїв (Гираїв, Гераїв). Почав боротьбу за Крим ще в 1430-х рр. при допомозі Великого князівства Литовського та Польського королівства. У 1437 р. кримські татари відділяються від Золотої Орди, а у 1440-ві рр. формується Кримське ханство. Історики вказують різні роки створення кримськими татарами Кримського ханства як незалежної держави – 1443 р., 1445 р., 1449 р. Існують й інші варіанти.
Кримське Ханство – держава Гераїв (Гіреїв) – і на Русі, і в Литві спочатку називалася Ордою, іноді в поєднанні з іменами хана: Орда Менглі-Гірея. На початку ХVI ст. Кримське ханство стало називатися Велика Орда, або Великий Улус. Вживався і термін «юрт» в значенні «територія кочівок улуса». Але найпоширенішим на Русі була назва Крим, а в Литві – Перекоп [8, с. 189]. Територія ханства розділялась на дві частини: постійну територію зимового перебування – власне Крим, і прилягаючу до неї літніх кочувань. Площа Кримського ханства складала 250 тис. кв. км. при всій території Криму у 27 тис. км2 [8, с. 189–190].
Столицями ханства були спочатку Солхат, потім, ненадовго, Кир Ор, а з 16 ст. м. Бахчисарай. З 1777 р. місто Кафа.

Політична структура Кримського ханства [8, с. 197].

Хан у Кримському ханстві був верховним головнокомандуючим і правителем, який мав право на збереження життя і заподіяння смерті своїм підданим; на власний розсуд розпоряджатися їхньою землею та майном; встановлювати закони. Хан міг вимагати від своїх підданих служби у війську, претендував на 20 % воєнної здобичі. Усі ці права становили собою норми неписаного звичаєвого права (тьоре, яса). При ханові діяв дорадчо-виконавчий орган (спочатку мав назву корниш, з кін. 16 cт. – діван) в якому вирішувалися справи внутрішнього управління та зовнішньої політики. Диван також був вищою судовою інстанцією. Рішення його було обов’язковим для всіх татар. Другим за значенням після хана був калга-султан – намісник держави, співправитель хана, який керував правою (східною) частиною Ханства та правим крилом війська. Нуреддин – другий після калги співправитель хана, що управляв західною (лівою) частною ханства і керівник лівого (меншого) крила війська. За зовнішню безпеку ханства відповідав Ор-бек (Орбей, намісник Перекопа), він же здійснював постійний контроль за всіма ордами ханства, що мешкали поза межами півострова. Сераскири – головнокомандуючі військами. Капи-кулу – керівник ханської гвардії (капикулу), сформовані за зразком турецьких яничарів. Дефтердар – скарбник. Карач-беї («карачі») – це корінні кримські роди (Ширини, Барини, Кипчаки, Аргини. Вони впливали на рішення ханів, на процес вибору хана, та, навіть, неодноразово скидали їх. Мурза (мирза) – титул кримських дворян від татарських родів. Муфтій – знавець мусульманського канонічного права (шаріат), до якого зверталися в дискусійних релігійно-правових проблемах. Великий муфтій носив титул «Шейх-уль-іслам», тобто титул найвищого духовного настоятеля. На нижчих ієрархічних сходинках знаходилися кадіаскер (військовий суддя), каді (судді за шаріатом), мудериси (відповідальні за навчання у мусульманських школах, свого роду експерти та наставники), шейхи (голови мусульманських братств дервішів), софу (мешканці мусульманських монастирів або самітники). Ханський двір. Офіційними розпорядниками волі хана були чиновники ханського двору – ат-аги (від 150 до 200 чоловік), кожен з яких виконував певні обов’язки. Візир – місцеблюститель, фактично міністр з цивільних справ. Капи-агаси – типу великого візиру в Туреччині. Султанша-валіде – мати хана. Султани (принци) – це претенденти на престол, сини хана. Оглани (сини, княжичі) – титул синів хана та його братів, які не претендували на престол [8, с. 196–197].

Соціальна структура Кримського ханства  [8, с. 198].

ІІІ етап (1783 – 1917 рр.). 9 квітня 1783 р. Росія, порушивши умови Кючук-Кайнарджийського договору (1774), заявила про включення Криму до складу Російської імперії. Майже рік управління півостровом здійснювалося військовою владою через сформовану з цією метою Мусульманську нараду. 2 лютого 1784 р. було видано наказ, згідно з яким створювалася Таврійська область, до складу якої ввійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопа аж до Катеринославського намісництва. Першим ґубернатором Таврійської області став Григорій Потьомкін [9, с. 50].  Після анексією Кримське ханство Російською імперією почалася політика яка призвела до кількох великих еміграційних хвиль кримських татар. Перша велика хвиля еміграції 1783 – 1800 рр.; друга хвиля — 1859 — 1870 рр.; третя хвиля — 1893 — 1900 рр. Як змінилася кількість кримських татар в результаті еміграції?
Так, за даними барона Тотта – консула Франції при дворі хана Кирима Ґірея, загальна кількість населення Кримського ханства в 1767 р. (тобто за 7 років до приєднання до Російської імперії) становила 4 млн осіб. Згідно з підрахунками історика Р. Куртієва, у 1778 р. приблизно 95% усіх мешканців півострова складали кримські татари. Якщо згадати, що за переписом 1897 р. на Криму мешкали 546 592 особи, то масштаб еміґрації вражає [9, с. 66].
У другій половині ХІХ ст. триває національне відродження кримських татар. Причини національного відродження: масова еміграція кримських татар до Османської імперії спричинена утисками з боку імперської адміністрації та вилученням селянської землі; політика асиміляції з боку Російської імперії через заселення півострова іншими народами (росіянами та українцями). Один із засновників і фактичних лідерів національного відродження тюрків у Російській імперії, якого називали «батьком кримськотатарського народу» – Ісмаїл Гаспринський (1851 — 1914).
IV етап (1917 – 1944 рр.). Лютнева революція 1917 р. призвела до активізації та організаційного оформлення національно-демократичних рухів національних окраїн Росії. У березні 1917 р. в Сімферополі відбувся Всекримський мусульманський з’їзд, на якому півторатисячний делегатський корпус обрав постійний орган – Мусульманський виконавчий комітет (Мусісполком) з 50 осіб. Головою Мусісполкома був обраний колишній вчитель, солдат С. Д. Хаттатов. Челебі Челебієв (Номан Челебіджихан) став тимчасовим комісаром духовного правління і одночасно Таврійським муфтієм. 26 листопада 1917 р. почався Курултай в Ханському палаці (Бахчисарай). Він взяв на себе всі повноваження Мусульманського виконкому, проголосив відтворення Кримської державності за принципом народної республіки, після чого оголосив себе парламентом Кримської держави. Номан Челебіджихан очолив уряд. 13 грудня 1917 р. Курултай схвалив «Кримськотатарські основні закони» і створення Кримської народної (демократичної) республіки. Керувати новою республікою стала Директорія з кримських татар. Намагаючись взяти під свій контроль весь півострів 11 (24) січня 1918 р. уряд направив війська в Севастополь, які в ході боїв 12 (25) – 13 (26) січня з червоноармійцями зазнали поразки. 23 лютого 1918 р. Номан Челебіджихан був вбитий більшовиками без суду.
За півострів тривала боротьба різних політичних сил: більшовиків, монархістів, прихильників приєднання Криму до Української держави та ін. В решті-решт, у листопаді 1921 р. була створена Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка та встановлена радянська влада. У 1920-х рр. мав місце короткий період культурного відродження кримських татар, який завершився наприкінці 1920-х – у 1930-ті рр. репресіями проти національної інтелігенції. Новим випробуванням для мешканців півострова стала нацистська окупація, а в 1944 р. депортація кримських татар, яка є актом гено-і етноциду. Цілий народ звинуватили у державній зраді (колабораціонізмі, тобто співпраці з німецькими окупантами) і щодо кримських татар застосували принцип колективної відповідальності. Після переведення Криму до складу Української РСР (1954 р.) у 1956 р. було видано указ (неопублікований друком) про реабілітацію кримських татар, але, на практиці, без права повернення до Криму.
V етап (1970-ті рр. – 2014 р.). У 1970-х рр. почалася активізація кримськотатарського національного руху. Одним з його лідерів був Мустафа Джемілєв, якого за активну правозахисну діяльність радянська влада сім разів судила і запроторила до таборів на 15 років. Активно виступав на захист кримських татар генерал-майор, правозахисник Петро Григоренко.
Мета національного руху: боротьба кримськотатарського народу за повернення на свою історичну Батьківщину, збереження самобутньої культури, за реалізацію прав і свобод, гарантованих йому міжнародними актами, союзною та українською республіканською Конституціями.
Течії руху: поміркована (розв’язання проблем у рамках радянських законів шляхом створення петицій) та радикальна (залучення до вирішення кримськотатарського питання міжнародних організацій, зокрема ООН).
Методи боротьби радянської влади проти кримських татар: штучні обмеження в переселенні кримських татар до Криму; створення перешкод у придбанні будинків у Криму; виселення за межі Кримської області родин кримських татар; фабрикація кримінальних справ. З розпадом СРСР та утворенням України процес рееміграції кримських татар стає простішим. Проте кримські татари  не позбулися проблем, зокрема: неможливість повернення майна, втраченого під час депортації 1944 р.; конфлікти з владою та мешканцями півострова, які проявляли невдоволеність поверненням на Батьківщину корінних мешканців Криму.
Для представництва інтересів народу перед владою та в іноземних організаціях в 1991 р. було утворено Меджліс кримськотатарського народу. На той момент головною метою національного руху киримли було повернення всього народу на свою землю та відновлення національно-територіальної автономії у складі Української держави. У 1991 р. у Сімферополі відбувся Курултай кримськотатарського народу, на якому було ухвалено «Декларацію про державний суверенітет кримськотатарського народу». В документі йшлося про створення національної кримськотатарської держави. Українська влада не вважала доцільним перетворення територіальної Автономної Республіки Крим у національно-територіальну автономію, що згодом призвело до політичного домінування у Криму проросійських сил.
На початку 1990-х рр. в Криму мали місце сепаратистські тенденції, в тому числі завдяки впливу Російської Федерації. Для зменшення політичної напруги у 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про статус Автономної Республіки Крим», згідно з яким було визнано новий конституційно-правовий статус півострова — автономна республіка у складі України. Проте проросійські сили півострова за підтримки РФ збурювали ситуацію й прагнули відокремити Крим від України. У 1994 р.  було створено посаду президента в Криму, яку зайняв Ю. Мєшков — прихильник зближення з РФ. Завдяки рішучим діям української влади Мєшкова було усунуто від влади, а президентську посаду скасовано. Тимчасово сепаратистські сили були призупинені. В якості компромісу статус Криму як автономії у складі України юридично закріпили Конституція України та Конституція Автономної Республіки Крим, згідно з якими столицею республіки став Сімферополь, а місто Севастополь набуло окремого статусу. Проте, рішення владою «кримської проблеми» не усунуло проблему, а відтермінувало її вирішення на 20 років. Не виключаємо, що надання кримським татарам національно-територіальної автономії в 1990-х рр. та започаткування у Криму українсько-кримськотатарського співробітництва на противагу проросійським силам, зробило б не можливим анексію Криму у 2014 р.
VІ етап (2014 р. – ?). У лютому 2014 р. Російська Федерація розпочала військову операцію з метою відторгнення Криму від України насильницьким шляхом. Анексія росіянами Криму призвела до наступних наслідків: Російська Федерація здобула міжнародне засудження; проти Росії впроваджені санкції провідних держав світу; Росія здобула статус країни-агресора; в Криму згорнуті демократичні свободи, відбувається переслідування українців та кримськотатарської громади; Меджліс опинився позазаконом, його активісти переслідуються; Кримський півострів визнано тимчасово окупованою територією. Анексія Криму та ініційоване Москвою протистояння з Україною надовго вплине на долю українців, росіян та кримських татар. Як слушно зазначив журналіст Віталій Портніков: «Кремль, схоже, відібрав майбутнє в усіх кримчан – і у кримських татар, батьківщину яких поступово руйнує, і в українців, частину держави яких він зухвало присвоїв, і навіть у етнічних росіян, для яких створено ілюзію, що після навали вони почали «жити у Росії»»  [10].
VІІ період (? р.). Наступний етап історії кримських татар почнеться з моменту повернення Україною контролю над Кримським півостровом. Вже сьогодні влада має розробляти як план деокупації української території, так і конкретні заходи та правову базу щодо реінтеграції населення півострова, відновлення дії українського законодавства та розв’язання численних юридичних колізій, які виникнуть (легалізація бізнесу та нерухомості, зокрема проблема реституції; визначення статусу колаборантів та відповідальності їх перед законом; надання кримським татарам національно-територіальної автономії та ін.), порядок проведення реформ які вже запущені в Україні (медична, освітня, декомунізація, поліцейська, пенсійна тощо). Звичайно, вже тепер актуальним є такий напрям діяльності української влади, як співпраця з корінним населенням півострова – кримськими татарами. Зокрема, закріпити національно-територіальну автономію кримських татар в Конституції України важливо вже сьогодні, не очікуючи виходу Росії з Криму. Від реалізації цього напряму роботи української влади залежить яким буде процес деокупації та реінтеграції Криму в майбутньому. Сподіваюсь, що сьомий період історії киримли буде відзначений українсько-кримськотатарською співпрацею й найближчим часом буде відновлена історична справедливість – корінний народ півострова отримає визнання своїх національних прав у повному обсязі.
4. Огляд традиційної культуриГромадське життя. Ще у ХІХ ст. в Криму діяла сільська мусульманська громада кримських татар («джемаáт»). Її члени керувалися ісламським правом (шаріат) та народними правовими звичаями (адет). Джемаат була заснована на принципах общинного володіння та колективного користування землею, а також на звичаях сусідської взаємодопомоги. В часи Кримського ханату сільська община була окремою адміністративно-політичною одиницею. За свідченнями очевидців, ще в середині ХХ ст. практикувалася колективна допомога при будівлі житла, колодязів, очистці джерел та будівлі каналів – «талака», «ярдим». Дорослі чоловіки могли приймати рішення про допомогу бідним членам громади (у будівництві житла, допомозі сиротам), про покарання дрібних злочинців. Крадіїв карали публічним засудженням. Мечеть («месджит») була не лише місцем, де проводилися головні релігійні обряди, а й центром суспільного життя сільської общини. Місцями громадського спілкування майже в кожному великому селі були кав’ярні («кавехане»). У степовому Криму чоловіки збиралися на верхівках штучних насипів із сажі та попелу від домашніх вогнищ («культобе»). Найвищу соціальну ланку у громаді становила група найстарших чоловіків («аксакали» – «білобороді») [2, с. 511].

Ремесла і промисли. Окрім домашніх ремесел і промислів, у Криму було розвинене професійне ремісниче виробництво. Ремісничі цехи як окремі професійні організаційні одиниці, що об’єднували майстрів одного ремесла, проіснували до 1920-х рр. Вони сформувалися ще в часи Кримського ханату. Організаційна структура кримських цехів спиралася на ісламські звичаї та була схожою на ремісничу систему в Анатолії. Деякі правила діяльності ремісничих організацій нагадували традиції, прийняті в релігійних общинах суфійських братств. Головними ремісничими осередками були міста Бахчисарай та Карасубазар (нині м. Білогірськ). У Криму були відомі цехи пастухів, землеробів, ювелірів, ковалів, поварів, ткачів, кушнірів, пекарів, теслярів, мідників та ін., їх загальна кількість у м. Бахчисарай сягала 50-ти. У складі цехів, окрім кримських татар, працювали представники інших етнічних груп: караїмів, кримчаків, вірмен, ромів. Керував цехом голова «уста-баши». Цехи об’єднувалися у загальний союз «еснаф» на чолі з виборним головою «еснаф-баши». У складі цеху працювали майстри «уста», підмайстри «калфа», учні «шекірд». Підмайстер, який провчився 3 роки, мав право відкривати майстерню, проте не міг тримати учнів без проходження ритуалу посвяти. Кожен цех мав власного святого повелителя («пір»), а діяльність регулював писаним уставом («селеф-наме»). У кожному цеху діяла рада майстрів («лонжа»). Головним ремісничим святом був «реван» – обряд урочистого посвячення у майстри. Він відбувався раз на 10 – 20 років, коли в цеху формувалася велика група непосвячених майстрів («ревансиз»). Більшість ритуалів «ревану» мають ініціальну переходову символіку. Церемонія відбувалася на околицях міста, куди сходилися представники різних цехів, кожен із власним прапором («санджак»). Влаштовувалися частування, обдаровування гостей від імені підмайстрів. Сам релігійний обряд посвяти виконував духовний наставник «накиб». Останній обряд посвячення в майстри у м. Карасубазар відбувся 1897 р., а у м. Бахчисарай – 1914 р. [2, с. 512].
Кухня. У раціоні степовиків переважали м’ясні, молочні та злакові страви, у гірському Криму та на узбережжі багато готували з овочів і фруктів, відомі також місцеві рецепти приготування риби [2, с. 513]. Національні страви кримських татар – м’ясний пиріг «кобете», катлама (здобні пшеничні коржики печені на маслі і курдючному жирі), чебуреки («чий борек»), бурма з м’ясом, рогалики з горіховою начинкою («джевізлі бойнузчиклар»), сирні пиріжки («пенир-бореки»), суп «шорба», напої – буза, айран, язма та катик (сюзме).
Обряди перших років життя. Важливими ритуалами родинного циклу були обряди народження дитини («бала догув»). Пологи приймала повитуха («ебанай»). Новонародженого купали у підсоленій воді, в яку могли додати жовток яйця. Дитяче місце («ешь», «бала джатаги») закопували біля порога, із внутрішньої сторони будинку, або ж на подвір’ї. Після народження немовляти сусідські діти повідомляли всім родичам радісну звістку «мужде». На третій день після пологів для родичок влаштовували невелику вечірку, що мала назву «локса софраси». На 40-й день («дернек», «локса дуаси»), коли завершувався строк відносної ізоляції породіллі («челе»), влаштовували гостину з колективною молитвою. Перші місяці життя новонароджених сповивали у пелюшки («кундак», «ескі») та клали у колиску («бешік»). Для захисту немовлят від уроків і нечистої сили застосовували низку магічних засобів: лоб і потилицю новонародженого мастили сажею із домашнього вогнища, у колиску клали ніж і шматочок хліба, вішали на люльку сорочку батька (щоб дитина спала спокійно). Як оберег використовували клішні краба. Через кілька днів після народження відбувався обряд ім’я наречення «езан» [2, с. 513].
«Суннéт той» – мусульманський обряд обрізання хлопчиків у кримських татар, ритуал родинного циклу перших років життя дитини. Обряд переважно проводили в непарні роки життя – 3, 5, 7 років. Одразу в один день могли влаштувати «суннет» для кількох хлопчиків. Було прийнято влаштовувати велику гостину на честь «суннет той». Саму процедуру обрізання виконував спеціаліст «суннетчі» або ж місцевий перукар «бербер». У дівчат символічною дією, що означала прийняття ісламу, було ритуальне фарбування хною. У багатьох районах Криму був поширений звичай прикрашати золотою фольгою та квітами півника («теллі хораз») у день обрізання. Такий самий звичай у деяких районах був приурочений і до весілля у будинку молодого, що вказує на ініціальну символіку атрибуту. В окремих місцевостях на обрізання прикрашали деревце паперовими квітами, золотою фольгою та стрічками [2, с. 513].
Весілля. Спілкування між неодруженою молоддю відбувалося на вечірках («джиїн», «арапене»): дівчата збиралися у когось у хаті, пряли, вишивали, хлопці підходили до вікон. Дівчата та парубки обмінювалися жартівливими куплетами («чін», «мане») [2, с. 514].
Центральним обрядом життєвого циклу було весілля «той». Власне весіллю передував тривалий період домовлянь і підготовки до шлюбу. Рішення про укладення шлюбу приймалося на сватанні (локальні назви: «сьоз кесім», «пілешу», «болушхан», «бі», «єшіль япрах»). А остаточне закріплення домовленостей здійснювалося під час заручин «агир нішану», «нішан тоя». Тоді відбувалися великий обмін дарами, колективний молебень на честь майбутнього шлюбу, а також влаштовувалася гостина для представників двох родів. Дари складали у великі вишиті хустини («богча»). Після заручин молодим дозволялося таємно бачитися. Наречений уночі підходив до вікна своєї обраниці («пен-джере»), заручена пара обмінювалася подарунками та знайомилася. Святкування розпочиналось у будинку нареченої. Тут головною подією була «ніч хни» («кина геджесі»). Молоду дівчину водили до лазні, змінювали їй зачіску з дівочої на одруженої жінки, наносили на руки та ноги орнаменти хною. У будинку молодої зазвичай відбувався релігійний обряд освячення шлюбу – «нікях». Кульмінаційним моментом весільних святкувань були обряди перевезення молодої із будинку батьків до оселі чоловіка. За нареченою приїздили свати молодого «кудалар», у степовому районі спорядженням весільного поїзда займалися родичі молодої, а обидві весільні процесії (від молодої і молодого) зустрічалися за межами двох поселень, об’єднувалися в одну і рухалися до оселі молодого. У будинку молодого здійснювався ритуал гоління нареченого («кієв траши»). Цей обряд був поширений у всіх районах Криму і символізував перехід молодого до групи зрілих одружених чоловіків. У будинку молодого або ж у місцевій кав’ярні влаштовували громадські поздоровлення нареченого із весіллям («шабаш», «конушма»), де кожного гостя частували, відбувалося оголошення подарунків. Весілля завершувалося об’єднанням молодих у кімнаті нареченої («джієз ев»). Традиційними обрядовими стравами весілля були різноманітні солодощі («пахлава», «катлама», «халач»), весільні пироги («кобете», «калакай»), каша («ботка», «пілав»). Серед важливих обрядових магіко-символічних атрибутів варто згадати завісу «перде», за якою всі дні сиділа наречена, свічку «чирак», дзеркало «кузьгю», у степових татар на весілля прикрашали півня «теллі хораза», а після весілля смажили чебуреки. Наступного ранку відбувався обряд знайомства молодої з новою родиною – свекрухою та родичками-жінками. Відвідання молодою своїх батьків дозволялося по закінченню 40-денного періоду [2, с. 514].
Похорон. Найбільше архаїчних елементів зберіг ритуал поховання «дженазе». В ньому втілились як архаїчні доісламські компоненти, так і мусульманська символіка. Погребіння потрібно було проводити в день смерті, якщо ж людина помирала ввечері, поховання відкладали до наступного дня. Виготовленням савану та обмиванням покійника займалися три людини («юву-джи»), жінок прибирали жінки, а чоловіків – чоловіки. Обмивали небіжчика за завісою «перде» у садибі. Після прощання родичів із померлим під час останнього третього омовіння запрошена людина співала поминальну молитву «іляхі» під назвою «Сув селя». Після одягання у саван покійного клали на носилки «табут», на які прив’язували стрічки та хустки. Тіло померлого покривали сімома шарами тканини («єді кат»), згори накривали дорогим полотном зеленого кольору. Чоловіки несли покійного до кладовища («мазарлик»), де вже заздалегідь була приготовлена могила. За мусульманською традицією у південній стінці могили робили нішу («лят»), в яку і поміщали тіло померлого, покійний мав лежати головою на захід, а обличчям повернутий на південь – напрямок Мекки. У могилу покійного близькі родичі опускали на гарній тканині чи на поясах «кушаклар», які перед цим підкладали під померлого на носилках. У ХІХ ст. у могилу біля покійного клали воду, хліб, тютюн, трубку й огниво, адже вірили, що померлий зможе скористатися цими предметами на «тому світі». У поховальних ритуалах присутня низка елементів захисного запобіжного змісту. Після виносу тіла покійного на місце, де він лежав у хаті, клали камінь, «щоб не було більше смертей». Із цією ж метою після виносу померлого закривали ворота подвір’я. Всю воду, що була в домі, після похорон виливали, адже вона вважалася нечистою. Люди, які брали участь у похоронах і погребінні, перед тим, як іти у своїх справах, мали спочатку повернутися додому для здійснення ритуалу омовіння («абдест»). Після погребіння наставав період жалоби та поминань, який тривав протягом року. В деяких районах Криму на тому місці, де лежав покійний у хаті, або ж там, де його вбирали на подвір’ї, горіло світло впродовж 40-ка днів. За народними переконанням, у цей час душа померлого могла прийти у свій дім. Поминання кримські татари влаштовували у перший день після повернення із кладовища, на 3‑й день, 7‑й, 37‑й, 40‑й, 52‑й, 100‑й, через півроку, через рік. Поминальні страви першого дня – печиво («эльва», «халва») та пишки («лукум», «катлама») [2, с. 514].

Бібліографічні посилання:

1. Исхаков Д. М. Татары: популярная этнографика (этническая история татарского народа). – Казань: Татар. кн. изд-во, 2005. – 159 с.
2. Соболєва О. В. Кримські татари // Енциклопедія історії України. – Том Україна – українці. – Кн. 1. – К.: Наукова думка, 2018. – С. 510 – 516.
3. Возгрин В. Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 1. – Симферополь: Издательский дом «Тезис», 2013. – 872 с.
4. Скляр В. Етнічний склад населення України 1959 – 1989 рр.: етномовні наслідки російщення. – К.: «Просвіта», 2008. – 392 с.
5. Возгрин В.Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 2. – Симферополь: «Къартбаба продакшн», 2014. – 940 с.
6. Возгрин В.Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 3. – Симферополь: «Къартбаба продакшн», 2014. – 880 с.
7. Возгрин В.Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 4. – Симферополь: «Къартбаба продакшн», 2014. – 620 с.
8. Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / О. М. Уривалкін. – К.: «Кондор», 3005. – 284 с.
9. Бикова Т. Б. Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини // УІЖ. — 2017. — № 4. — С. 47–67.
10. Портніков В. Крим – гірша версія Росії // Режим доступу: https://www.obozrevatel.com/politics/2364-krim-girsha-versiya-rosii.htm (дата звернення 10.03. 2019 р.)

Поділитися:
Закладка Постоянная ссылка.

Комментарии закрыты