Лекція 9.1. Розвиток УРСР у 1945 – 1985 рр.: особливості періодів повоєнної відбудови, «відлиги», «застою»

1. Повоєнна відбудова УРСР: здобутки та проблеми.
2. Суспільно-політичне життя УРСР у 1953 – 1964 рр.: колізії розвитку.
3. Україна в період загострення кризи радянської системи 1964 – 1985 рр.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку Радянської України у 1945 – 1985 рр.
Завдання: проаналізувати основні тенденції соціально-економічного розвитку УРСР; показати протиріччя суспільно-політичного життя та культури радянського суспільства в умовах системної кризи; охарактеризувати особливості духовного розвитку українського суспільства в означений період.

1. Повоєнна відбудова УРСР: здобутки та проблеми. Перемога над Німеччиною породила великі сподівання на майбутнє поліпшення життя. На той час найважливішим завданням було вижити і загоїти рани війни.
У серпні 1946 р. на VІІІ сесії Верховної Ради УРСР прийнято Закон «Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946 – 1950 рр.» (четверта п’ятирічка).
Особливості відбудови в Україні:
– значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж у будь-якій іншій країні Європі;
– розрахунок лише на власні сили і на ресурси СРСР, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги;
– при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80 % капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7 % капіталовкладень);
– відбудова здійснювалась централізовано, за чітким державним планом;
– економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та у Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві знизилася з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р.;
– вагома роль належала адміністративно-командній системі. Саме вона давала змогу за короткий час мобілізувати і зосередити значні матеріальні та людські ресурси на певному об’єкті;
– ускладнення відбудовчого процесу голодом 1946 – 1947 рр.;
– нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.
Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості з політичних міркувань: формування воєнно-промислового комплексу, який би гарантував оборону країни та був би базою перемоги соціалізму над капіталізмом. Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.
Підприємства працювали за старими технологіями, досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися вкрай повільно. Цим й було обумовлено технічне відставання СРСР від Заходу. Важливим джерелом відбудови став ентузіазм народу. 90 % працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання.
У сільському господарстві відбудова проходила у надзвичайно складних умовах, тому що:
– скоротилися посівні площі;
– не вистачало робочих рук і техніки;
– важким залишалося становище селян (мізерна оплата праці, високі податки на підсобні господарства, селяни не мали паспортів, не отримували пенсій тощо);
– здійснювалася політика «ножиці цін», тобто державні закупівельні ціни залишалися на рівні 1928 р., а ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів;
– капіталовкладення у сільському господарстві складали лише 7 % загального обсягу;
– голод І946 – І947 рр. від якого в Україні померло понад 800 тис. чол.
На кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного рівня. Так, врожайність зернових становила лише 82 % від рівня 1940 р.

Слайд 1.

З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної в роки війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, хоча в цілому вона не підвищила добробут населення. З одного боку, вона привела грошову масу, що перебувала в обігу, у відповідність до потреб господарства. З іншого – вона призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. По вкладах в ощадних касах у розмірі до 3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1, по вкладах від 3 до 10 тис. крб. було проведено скорочення заощаджень на третину, а понад 10 тис. крб. – на дві третині. Боляче реформа вдарила по селянству. В умовах повної відсутності установ ощадбанку на селі обмін грошей, що зберігалися у населення вдома, здійснювався у розрахунку 1:10 [1, с. 496].
На Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Її основні напрямки: насадження тоталітарного режиму; монополізація влади комуністичною партією.
Складові радянізації: націоналізація приватної власності; колективізація; індустріалізація; ліквідація УГКЦ; культурна революція; боротьба з ОУН-УПА; репресії і депортація незгодних з існуючим режимом.

Слайд 2.

Наприкінці 1950-х рр. промисловий рівень розвитку Західної України було збільшено: збудовано 2,5 тис. великих і середніх підприємств, здійснювалася розробка та розвідка газових і сірчаних родовищ, створені нові для західних областей галузей індустрій: металообробна, машинобудівна, приладобудівна, електролампова, інструментальна, хімічна.
Зовнішньополітична діяльність УРСР. Повоєнні територіальні зміни
27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Х сесія Верховної Ради СРСР (28 січня – 1 лютого 1944 р.) прийняла закон «Про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський».
4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки». Очолив його спочатку О. Корнійчук, а з липня 1944 р. Дмитро Мануїльський.
Причини відновлення НКЗС УРСР:
– радянське керівництво мало на меті представити приєднання західних областей України та Білорусії як акт возз’єднання етнічних територій;
– посилити вплив СРСР на світову політику, зокрема використовувати УРСР як додатковий засіб здійснення радянської зовнішньої політики;
– задля активізації боротьби СРСР за голоси та вплив в ООН;
– заспокоїти громадян і мобілізувати сили на завершення війни та відбудову господарства;
– для нейтралізації національно-визвольного руху за відродження самостійності України та задля розколу української діаспори в західних країнах;
– для переконання іноземних держав у реальності існування суверенітету держави в межах СРСР.
Після Другої світової війни відбулися помітні територіальні зміни в УРСР. Питання про повоєнні кордони обговорювалися під час Тегеранської (1943), Ялтинської (1945) та Потсдамської (1945) конференцій лідерами країн антигітлерівської коаліції. Остаточне розмежування західних кордонів УРСР відбулося в процесі українсько-польських, українсько-румунських, українсько-чехословацьких відносин.
29 червня 1945 р. укладено договір між СРСР та Чехословаччиною, який юридично закріпив входження Закарпаття в УРСР. 16 серпня 1945 р. між СРСР і Польщею було укладено договір «Про державні кордони», який закріплював кордон по «лінії Керзона» з відхиленням на схід (в бік України, тобто на користь Польщі) на окремих ділянках від 5 до 30 км. 10 лютого 1947 р. було підписано радянсько-румунський договору, відповідно до якого Північна Буковина, Південна Бессарабія (Хотинщина, Ізмаїльщина) відійшли до УРСР.
Процес врегулювання територіальних питань мав для України наступні наслідки:
– остаточно визначені та юридично визнані кордони республіки. На кінець 1945 р. територія УРСР становила 580 тис. км2, тобто територія УРСР збільшилася на 110 км2;
– відбулись демографічні зміни;
– основну частину українських земель було об’єднано в складі однієї держави.
Об’єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. У листопад 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про Державний Герб УРСР, Державний Прапор УРСР, Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила ⅔ ширини полотна, була червоною, а нижня – мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ними – п’ятикутна зірка. Деяких змін зазнав і герб УРСР. Із 1950 р. було започатковано виконання гімну УРСР.
Масові репресії радянського режиму. Боротьба ОУН-УПА.
На територіях звільнених від нацистських окупантів відновлювався радянський режим, проводилися репресії стосовно населення. Так, у травні 1944 р. з Криму виселили 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірмен. У квітні – липні 1947 р. тривала «операція Вісла» – насильницьке виселення 140 тис. українців переважно у Північну Пруссію.
Завершення війни не означало припинення боротьби для українських націоналістів. У 1945 – 1960 рр. тривала боротьба радянської армії, спецслужб та правоохоронної системи СРСР проти ОУН-УПА. Тактика націоналістів змінювалася від широкомасштабних військових операцій до підпільної боротьби та дій невеличких бойових груп. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі 5 березня 1950 р. її командувача Романа Шухевича, а його заступник Василь Кук не зміг контролювати розрізнені загони. Останній бій повстанців відбувся біля гори Лисоні на Тернопільщині 14 квітня 1960 р.

Слайд 3.

В сфері культури та ідеології також були невтішні тенденції. З І946 – І947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП (б) Андрій Жданова почалася ідеологічна кампанія «по наведенню порядку» в галузі науки, культури, літератури і мистецтва. Починається кампанія морально-політичного тиску на суспільство, розпочата головним ідеологом ВКП (б) А. Ждановим – ждановщина.
«Ждановщина» – система заходів, спрямованих на відновлення ідеологічного контролю над суспільством. Причини впровадження ідеологічної кампанії:
– послаблення ідеологічного тиску на радянське суспільство в роки Другої світової війни;
– зростання патріотичних почуттів національної інтелігенції;
– необхідність в культурно-ідеологічній ізоляції радянської держави від «буржуазного Заходу»;
– реакція на початок розгортання «холодної війни».

Слайд 4.

Українських діячів культури звинувачували «в перекрученні історії та націоналізмі». Здійснювалися кампанії проти українських митців Юрія Яновського (головного редактора журналу «Вітчизна»), Максима Рильського, Андрія Малишка, Остапа Вишню, Олександра Довженка та ін.

Слайд 5.

1 листопада 1944 р. митрополит Андрій Шептицький помер у Львові (очолював церкву 43 роки). Спадкоємцем став львівський єпископ, ректор Львівської теологічної Академії Йосип Сліпий. Одразу після призначення на посаду митрополита Йосип Сліпий виступив із заявою, в якій запевняв, що церква не буде вмішуватися ні в політичні, ні в дипломатичні, ні в військові справи, і в той же час просив свободи для релігійної освіти, проте радянська влада йому відмовила.
11 квітня 1945 р. заарештовано митрополита Йосипа Сліпого та шість єпископів без пред’явлення їм звинувачень. На початок січня 1946 р. було заарештовано 262 особи, з яких 1 митрополит, 4 єпископи, 163 священики, 11 настоятелів монастирів, 6 дияконів, 9 студентів духовної академії, 23 монахи, 20 членів ОУН, пов’язаних з церквою, і 25 мирян [6, с, 545].
У березні 1946 р. в Києві арештанти постали перед судом на закритому процесі, де їх було звинувачено у «великій зраді», «співробітництві з ворогом», «ворожій кримінальній діяльності проти Батьківщини» в роки окупації.
Єпископ Гаврило Костельник, уніатські священики Михайло Мельник, Антоній Пельвецький заснували у Львові «Ініціативний комітет для об’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою». 28 травня 1945 р. члени цього Комітету направили на адресу уряду УРСР офіційне комюніке з проханням визнати його, що й було зроблено 18 червня 1945 р. 20 лютого 1946 р. у Києві Гаврило Костельник з групою уніатських священників перейшли в православ’я. Мельник та Пельвецький були висвячені в єпископи православної церкви.
Внаслідок роботи органів НКВС СРСР з ліквідації греко-католицької церкви у Західній Україні і її насильницького «возз’єднання» з Російською православною церквою на 1 січня 1946 р. нараховувалося 1149 осіб духовного стану, які погоджувалися на перехід у лоно православ’я. На 1 березня 1946 р. їхня кількість складала 1238 осіб, з них 1 генеральний вікарій, 98 деканів, 922 священики, 17 дияконів, 5 монахів, 195 дяків [6, с. 546, 549].
Упродовж 8 – 10 березня 1946 р. відбувся Львівський церковний собор (неканонічний) в якому брали участь 204 уніатські священики з 2400 і 12 мирян. На соборі було прийнято рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 р., возз’єднання УГКЦ з РПЦ та розірвання стосунків з Ватиканом.
5 квітня 1946 р. патріарх Олексій і протоієрей Костельник затвердили акт про таке об’єднання. УГКЦ офіційно перестала існувати, але продовжила діяти у підпіллі. Починається катакомбний період греко-католицької церкви 1946 – 1989 рр.
У 1947 р. в Закарпатті ліквідували церкви, священиків було вислано до Сибіру, на єпископа Г. Ромжу було вчинено замах. Наслідком цих акцій було проголошення у серпні 1949 р. Московським патріархом «добровільного возз’єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою».
Ліквідація уніатської церкви виступала однією з форм радянізації Західної України, що здійснювалася всупереч традиційним національно-історичним, культурним та релігійним особливостям українців, що зумовлювало опір новій владі у різних формах. Однак насильницька радянізація згаданих областей призвела до негативного сприйняття образу православної церкви власне через її співпрацю з радянською владою [6, с. 556].
У жовтні 1952 р. відбувся ХІХ з’їзд ВКП (б), на якому назву комуністичної партії змінили на КПРС (відповідно партія українських комуністів стала називатись КПУ). На ХІХ з’їзді була створена президія ЦК КПРС, що стало кроком до «відстрілу» наступної генерації поплічників, що «засиділися» при владі. Проте 5 березня 1953 р. Йосип Сталін помер.
2. Суспільно-політичне життя УРСР у 1953 – 1964 рр.: колізії розвитку. Після смерті Сталіна почалася боротьба за владу. Побоюючись голову правоохоронних органів, який міг фізично їх знищити конкуренти тимчасово об’єдналися: Маленков (номенклатура), Хрущов (партійці) Жуков (армія). У червні 1953 р. Берія був заарештований у Кремлі. У липні 1953 р. Берію судили звинувативши в злочинах, а 23 грудня 1953 р. розстріляли.
Знищення Берії ліквідувало атмосферу страху у населення та чиновників, покінчило з добою терору. Проте почалася нова хвиля боротьби за владу. Спочатку перевагу у державі мав Георгій Маленков – наймолодший та найбільш освічений політик з спадкоємців Сталіна. У серпні 1953 р. Малєнков окреслив свій новий економічний курс. Основні його складові: збільшити виробництво споживацьких товарів та підвищення життєвого рівня населення; зменшувалися податки з селянських господарств та підвищили закупочні ціни на продукти харчування. Проте сміливий економічний курс не міг бути реалізований з багатьох причин. Перш за все він суперечив завданням п’ятої п’ятирічки (1951 – 1955), який був розрахований переважно на розвиток важкої індустрії й змінювати його було вже нереально. До того ж новий економічний курс протиріч розвитку СРСР, тому як вся політика держави була спрямована на протистояння з капіталістичним світом та посиленням свого ВПК та великої індустрії (тобто технічної та військової незалежності).
На початку 1955 р. Маленкова було звинувачено у відсутності необхідних знань, досвіду господарської роботи, «політичній безхребетності», а також у співробітництві з Берією. У боротьбі переміг Микита Хрущов. Як людина та політик був непередбачуваним та суперечливим.
З 1953 р. почалася політика десталінізації, яка складалася з наступних елементів:
1) ліквідація системи ГУТАБ, припинення масових репресій;
2) амністія, реабілітація незаконно засуджених;
3) реформа силових відомств (упровадження в їх діяльність принципу законності та презумпції невинності);
4) послаблення ідеологічного тиску;
5) децентралізація управління, послаблення командно-адміністративної системи;
6) розширення прав і повноваження союзних республік, зростання частки українців у партійному і державному апараті.
З 14 по 25 лютого 1956 р. відбувся ХХ з’їзд КПРС на якому Хрущов зробив доповідь «Про культ особи та його наслідки». У доповіді Хрущов не сказав правду про репресії, бо сам був причетний до них, й боявся втратити союзників в партії. Однак, розповів про особисту причетність Сталіна до репресій, тортурах в’язнів, помилки в керівництві державою, поклав відповідальність за поразки Червоної Армії в 1941 – 1942 рр., за помилки в національній політиці. Звинувачуючи Сталіна Хрущов одночасно намагався реабілітувати партію, ідеї соціалізму та комунізму. Тому природу сталінського режиму не було розкрито повністю. Але й те що почули делегати викликало в них шок.

Слайд 6.

ХХ з’їзд став поштовхом до започаткування масової реабілітації населення. Протягом 1956 – 1959 рр. реабілітація носила масовий характер. Створено 90 спеціальних комісій, які розглядали справи прямо в таборах. До листопада 1959 р. було переглянуто 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. осіб. із цієї кількості було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, але більшість посмертно. Держава не визнала себе винною у депортації селян в 1930-х рр., кримських татар 1944 р. та інших злочинних діях.
Російський історик Сергій Кара-Мурза вважає, що доповідь Хрущова завдала потужного удару по фундаменту СРСР. Фактично, це був перший крок до руйнування її легітимності, який поклав початок ліквідації комуністичного руху в європейських країнах, та формуванню дисидентського руху, політичної опозиції в середині СРСР.
Реформи у промисловості:
– ліквідовано галузеві міністерства (141) і створені територіальні органи управління промисловістю та будівництва радянські народні господарства (раднаргоспи) – 105. Всього в УРСР замість 11 союзно-республіканських і двох республіканських міністерств створено було 11 економічних адміністративних районів, якими керували раднаргоспи. Управлінці були змушені виїхати на роботу в провінцію, чим були дуже не задоволені. Під контроль республіки передано підприємства, органи внутрішніх справ, судові справи. Україна отримала права у формуванні бюджету, управління регіонами.
У 1957 р. запроваджується система управління, що поєднала централізоване планове керівництво з підвищенням самостійності республік, областей.
Стрижнем нової системи був територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних адміністративних районах. На території СРСР було утворено 105 таких районів, а в УРСР — 11.
Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових підприємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97% заводів республіки (1953 р. – лише 34%).
У сільському господарстві:
– у 1950-х рр. Микита Хрущов повернувся до плану укрупнення колгоспів, який вже був невдало реалізований 1946 – 1947 рр. в Україні. Кількість колгоспів скоротилася майже наполовину: у 1945 р. колгоспів було 26 400, у 1950 р. 13 000, а у 1965 р. – 9 600. Планувалося, що такий захід зменшить кількість управлінців, буде ефективніше використовуватися техніка та земельні ресурси. У 1951 – 1955 рр. в село направили 40 тис. спеціалістів.
– у березні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який розглянув питання про становище у сільському господарстві СРСР. Було вироблено новий підхід, більш реалістичний, спрямований на удосконалення існуючої колгоспної системи, а саме більше виділялося коштів, техніки, спеціалістів для потреб села. У вересні 1953 р. закупівельні ціни на м’ясо були підвищені в 5,5 рази, на молоко – вдвічі, на зернові на 50 %, знижено податки з присадибних ділянок.
– реорганізовано систему МТС у РТС (ремонтно-тракторні станції). У 1958 р. були ліквідовані МТС/РТС, а вся належна їм техніка перейшла до колгоспів, які були зобов’язані її викупити. Це було суперечливе рішення. З одного боку це зміцнило матеріально-технічну базу колгоспів, зробило їх економічно більш незалежними, але одночасно підірвало фінансову базу колгоспів, а до 1961 р. через некваліфіковане обслуговування техніки скоротився парк сільськогосподарських машин. На 1964 р. 90 % колгоспів опинилися у фінансовій скруті, згодом 30 % збанкрутілі;
– ліквідовано трудодні, введено грошову оплату праці. З 1956 р. колгоспникам почали щомісячно, або щоквартально авансувати їх працю. У 2,5 рази зменшили суму податків з господарств колгоспників;
– для розвитку сільського господарства оголошена боротьба з «чистими парами», популяризація поливного землеробства та впровадження хімічних добрив;
– у 1958 р. селянам почали видавати паспорти.
– на початку 1960-х рр. почалися проявлятися негативні наслідки впливу політики на село. Забороняли тримати тварин селянам, які начебто відволікали їх від праці в суспільному господарстві.
Реалізація 3-х над програм:
– у 1952 р. Малєнков оголосив на ХІХ з’їзді, що зернова проблема держави вирішена «остаточно та безповоротно», але це було не правда. Держава була на межі голоду, тому Хрущов з 1954 р. почав кампанію освоєння цілинних земель – в регіонах Казахстану, Сибіру, Уралу, Північного Кавказу. Виїхало близько 100 тис. молодих спеціалістів, техніка (тільки з 1955 р. відправлено з України 11,4 тис. тракторів, 8,5 тис. комбайнів). Україна стала постачальником матеріальних і людських ресурсів, традиційні зернові райони усього цього в достатній мірі недотримували. За 1954 – 1957 рр. освоєно 36 млн. га, що дозволило збільшити кількість виробництва зерна вдвічі. У 1960 р. в СРСР було зібрано 125,5 млн. тон, з них на цілині – 58,7 млн. тон. Тимчасово цілина зняла гостроту зернової проблеми, врятувала населення країни від голоду, проте затримала перехід вітчизняного сільського господарства на інтенсивний шлях розвитку.
– з 1959 р. почалося широке впровадження кукурудзи – «королеви ланів», розширюються посіви площ кукурудзи та гороху – з 3 млн. га до 5 млн. га.
– у 1957 р. почалося підвищення виробництва м’яса, молока, масла на душу населення за рік. На реальні можливості держави програма не спиралася, тому була провалена. А керівництво все проголошувало досягнення м’ясних та молочних рекордів. Так, у 1961 р. Хрущов обіцяв: 1980 р. в СРСР буде введено 30-годинний робочий тиждень, скасовано квартирну платню, забезпечено коштовне харчування на заводах і фабриках.
У соціальній сфері:
– у 1956 р. пенсійна реформа (зниження пенсійного віку та підвищення пенсій до 80 % – мінімальний розмір 12 крб. на місяць), скорочувалась тривалість робочого дня у святкові дні, збільшились відпустки для вагітних жінок, встановлено 6-ти годинний робочий день для підлітків віком 16 – 18 років.
– у 1958 – 1964 рр. реформа освіти – відмінено оплату за навчання в старших класах і вузах, введено обов’язкову восьмирічну освіту.
– у 1961 р. грошова реформа. Гроші обмінювалися за курсом 10:1. У результаті реформи приблизно втричі скоротилась кількість грошових знаків та витрати на їх виготовлення, спростилися розрахункові операції. Цією реформою влада намагалася приховати девальвацію (ціни зросли у 30 %, а заробітна плата залишилася незмінною).
– 1956 – 1964 рр. – вирішення житлової проблеми. Гостроту житлової проблеми було знято, хоч повністю проблему не подолано. За 1918 – 1955 рр. загальна площа введених у дію житлових будинків в Україні становила 62,78 млн. м2, то за 1956 – 1964 рр. – 66,49 млн. м2. Побудовані квартири називалися «хрущовками» – квартири збудовані за типовими проектами, «без надмірностей». Значна кількість людей поміняла своє житло, переїхавши з перенаселеної комунальної квартири, гуртожитку чи тимчасового бараку у невеличку, але окрему власну квартиру.
У державному управлінні:
– у 1955 – 1956 рр. перебудова державного апарату, удосконалення його структури. Ліквідовано 4 867 структурних підрозділів, організацій, установ. Скорочено 92,5 тис. чиновників.
– 1957 р. відбулася реорганізація органів управління економікою України. Україна отримала право на формування бюджету, управління регіонами.
– у 1957 р. в УРСР були створені раднаргоспи – органи управління промисловістю на певній території, тобто замість галузевих міністерств (по вертикалі) управління промисловістю здійснювались територіально (по горизонталі). Тим самим республікам надавалася певна економічна самостійність. Спочатку це дало відчутний ефект, оскільки прибутки накопичувались на рахунки підприємств та раднаргоспів, у результаті було більше можливостей впроваджувати найновіше устаткування та більш раціонально використовувати місцеві ресурси і науково-технічні кадри. Але скоро виявилися недоліки, негативні тенденції, а саме: послабилися господарські зв’язки між підприємствами різних регіонів, а це звужувало можливості здійснення єдиної технічної політики в масштабах СРСР, проте на початку реформ економічне життя пожвавилося, індустріальний потенціал СРСР помітно зріс. 1957 р. – реформа державного апарату: демократизація управління, розширення господарчих прав союзних республік, скорочення управлінського апарату.
Результат: Середина 1950-х рр. період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР. Неможна заперечувати позитивні зрушення в економіці та житті населення: були істотно знижені податки; розкріпачено колгоспників; вперше за багато років сільське господарство стало рентабельним; виросло виробництво товарів широкого вжитку; велося масове житлове будівництво.
Хрущовські реформи себе не виправдали і пов’язані з ними сподівання. Спочатку позитив – підвищення ефективності виробництва, покращення життя. З початку 1960-х рр. дефіцит товарів, підвищення цін, замороження зарплати. Реформи Хрущова хаотичні і дестабілізують ситуацію в країні.
У 1961 р. відбувся ХХІІ з’їзді КПРС. На ньому, за ініціативою Хрущова була прийнята нова (третя) Програма КПРС, в якій пропонувалася ідея побудови «комуністичного суспільства» за 20 років, а саме, до 1980 р. «Партія урочисто проголошує – нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!». Всупереч прогнозам комуністичний романтизм третьої програми КПРС не був підкріплений реальними досягненнями. Більше того, влада пішла на початку 1960-х рр. на непопулярний крок – оголосила про підвищення цін (травень 1962 р.) до 35 % на м’ясо та молочні продукти. Як результат у 1962 – 1963 рр. існувала продовольча криза. У червні 1962 р. була розстріляна 7 тис. демонстрація в Новочеркаську. У 1963 р. тривали заворушення в Кривому Розі, Одесі, Дніпродзержинську.
Народ був невдоволений життєвим рівнем, номенклатура ініціативами Хрущова, тому лідер був приречений. 14 жовтня 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС М. Суслов звинуватив Хрущова у волюнтаризмі. Окрім того, його звинуватили у розвалі економіки, приниженні ролі радянських та партійних органів, особистої нескромності, насадженні культу власної особистості, прагненні одноосібно вирішувати найважливіші питання.

Слайд 7.

Результати хрущовського правління:
1. Проведені реформи в усіх сферах життя суспільства, проте більшість з них були непослідовними, половинчастими, а інколи й авантюрними. Половинчасті тому що носили поверховий характер, не зачіпали основ державної системи, марксистсько-ленінської ідеології та монополії КПРС.
2. Проведено розвінчання «культу особи» Сталіна.
3. В СРСР формується альтернативний посттоталітарний вектор розвитку держави, виникають елементи громадянського суспільства, зокрема в рамках дисидентського руху.
4. Розконсервація «закритого суспільства» на певний час оновила духовне життя громадян СРСР та обумовила появу нових напрямків в культурі.
5. У сфері державного будівництва відбулось розширення прав союзних республік, у першу чергу в економічній та правовій галузях, відновлювались національні автономії.
6. Остаточно стабілізується економіка, а в окремих її галузях було досягнуто значних успіхів.
7. Швидко розвиваються наука та освіта, розпочинається широке житлове будівництво, модернізується армія.
3. Україна в період загострення кризи радянської системи 1964 – 1985 рр.
Наприкінці 1980-х рр. російські економісти П. Буніч та Г. Попов використали нові терміни для характеристики СРСР 1960-х – 1980-х рр. – командно-адміністративна економіка або «застій». Малося на увазі, що радянська модель соціалізму на середину 1960-х рр. вичерпала себе і темпи економічного зростання сповільнилися. Примусові командні важелі впливу на виробництво мали низьку ефективність, а нові методи господарювання партійно-державне керівництво СРСР використовувати побоювалось, відчуваючи в них загрозу власному існуванню.
Влада не мала чіткої програми подальшого розвитку держави. З одного боку Брежнєв не бажав продовжувати курс реформаторського лібералізму Хрущова, тому як боявся змін, був консерватором – вважав, що нове призводить до економічних, політичних потрясінь й прагнув зберегти старі форми влади та методи економічного розвитку. З іншого боку не прагнув й повернутися до класичного сталінізму.
Реформи голови уряду Олексія Косигіна:
Необхідність змін відчувало радянське керівництво. Хрущовські реформи не створили політичної та правової основи для ефективної модернізації.
І етап: 1964 р. – проведення економічних експериментів, розширення самостійності підприємств і посилення прямих договірних зв’язків між підприємствами. Виробництво залежало від її реалізації. Передбачалося поширити цей досвід на інші галузі легкої промисловості.
Березневий 1965 р. Пленум ЦК КПРС надав старт економічній реформі, головним ініціатором якої став голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін. По суті намагалися реалізувати курс непу, але без створення приватних підприємств.
ІІ етап: 1965 – 1969 рр.
Реформа сільського господарства: У березні 1965 р. пленум ЦК КПРС розглянув питання «Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР». За цією реформою передбачалося:
1) підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;
2) зменшення ціни на техніку та запчастини;
3) списання державних боргів з колгоспів та радгоспів;
4) зміцнення матеріально-технічної бази села;
5) збільшення капіталовкладення у сільське господарство;
6) розвиток соціальної сфери села – газифікація, водопостачання, медичне й торгівельне обслуговування.
Мали місце й негативні тенденції:
В умовах панування командно-адміністративної системи та відсутності економічних стимулів роботи колгоспна система господарювання демонструвала свою неефективність.
1) термін сівби, вибір сортів, пересівання озимих – часто вирішувалися не спеціалістами, а представниками місцевої влади. Селяни були тільки виконавцями чужих рішень, були не зацікавленими у результатах своєї праці в колгоспах.
2) криза у сільському господарстві на початку 1980-х рр. призвела до зникнення частини продуктів харчування, виникли черги, дефіцит, нормований продаж певних видів товарів широкого вжитку. Розповсюдженим явищем стало приховування дефіцитних товарів продавцями, їх продаж знайомим або друзям.
3) держава продовжувала закуповувати продукти харчування та товари повсякденного вжитку за кордоном, що зайвий раз доводило неефективність економіки СРСР, яка не могла нагодувати населення.
Реформа промисловості: Пленум ЦК КПРС у вересні 1965 р. прийняв постанову «Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва». Згідно постанови:
1) підвищувався науковий рівень планування економіки;
2) розширювалась сфера госпрозрахункових відносин на підприємствах, тобто виробник потрапляв у залежність від попиту на свою продукцію, заробітна плата визначалася рівнем рентабельності, прибутками та успішними виконаннями планів;
3) створювались спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників та службовців в залежності від результатів їхньої праці;
4) у 1965 р. ліквідуються раднаргоспи і відновлюється галузева система планування та управління промисловістю, тобто республіканські органи влади практично втратили контроль над більшістю підприємств;
5) підприємства отримали свободу: самостійно планувати темпи зростання виробництва праці, встановлювати величину середньої заробітної платні. Керівники підприємств отримали можливість використовувати прибутками, що надавало зайву мотивацію.
Результат: реформа в промисловості була суперечлива і не послідовна, але у роки восьмої п’ятирічки (1965 – 1970 рр.) вона забезпечила досить високі темпи промислового розвитку. Цю п’ятирічку економісти називають «золотою», результати її якої були кращими за останні 35 років.
Проте на початку 1970-х рр. ситуація в економіці УРСР змінилася. Прискорення темпів промислового розвитку, внаслідок економічної реформи 1965 р. почало спадати, позначається чітка тенденція до спаду виробництва. 1966 – 1970 рр. – 7,8 %, 1971 – 1975 рр. – 5,7%, 1976 – 1980 рр. – 4,3 %, 1981 – 1985 рр. – 3,6 %.
Нововведення Косигіна дозволили на певний час покращити ситуацію. Збільшився випуск промислової продукції на 50 % і тим самим виконано було завдання 8 п’ятирічного плану. Економічна реформа дозволила відмовитись від системи оплати праці колгоспникам за трудоднями.
Після Празької весни 1968 р. влада змінює своє ставлення до реформ на негативне й починає їх згортати. Лідери СРСР не придумали нічого кращого аніж законсервувати режим.
Досягнення «епохи застою»:
1) оновлено житловий фонд держави. Було побудовано 1,6 млрд. м2 житла, тобто 44 % від всього житла, яка існувало в СРСР на 1980 р. Нове житло отримали 161 млн. осіб за три п’ятилітки;
2) за три п’ятилітки було побудовано 2/3 інфраструктури міст та селищ: водогін, каналізація, теплопостачання.
3) Саме в добу Брежнєва побут більшості громадян був піднятий до стандартів самих розвинутих держав при відсутності в СРСР масової бездомності, властивих цим державам. Інша справа, що керівництво не пояснило громадянам, чого варта ця цінність, проте це вже проблема світогляду.
У листопаді 1982 р. у віці 76 років помер Леонід Брежнєв. З листопада 1982 р. до 9 лютого 1984 р. (15 місяців) при владі був генеральний секретар КПРС Юрій Андропов. Заходи епохи Андропова:
1) зміцнення дисципліни та наведення порядку на виробництві;
2) посилилася цензура та контроль над громадянами;
3) проводилися ідеологічні та виробничі кампанії для економії засобів;
3) стимулювалася боротьба з корупцією та організаційною злочинністю.

Слайд 8.

З 13 лютого 1984 р. до 10 березня 1985 р. генеральний секретар КПРС Костянтин Устинович Черненко. Правління було млявим, жодних реформ чи проектів. Це тільки посилило прагнення суспільства до змін.
У березні 1985 р. генеральним секретарем став 54-річний Михайло Сергійович Горбачов. З новим лідером країна вступає в нову реформаторську добу – «перебудова».

Список використаної літератури:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
3. Попович М.В. Кровавый век/ Мирослав Попович. – Харьков: Фолио, 2015. – 990 с.
4. Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. І. Танцюри. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 488 с.
5. Петровський В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Зуляк І. «Невідомі» сторінки підготовки Львівського собору 1946 р. (на основі архівних матеріалів) / Іван Зуляк // Історія релігій в Україні: науковий щорічник / Упоряд. О. Киричук, М. Омельчук, І. Орлевич. – Книга І. – Л.: Інститут релігієзнавства – філія Львівського музею історії релігії; Логос, 2011.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір. Список додаткової літератури для самоосвіти

Алексєєв, Ю. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985 – 1999 рр.) [Текст]: навч. посіб. / Ю. Алексєєв, С. Кульчицький, А. Слісаренко. – К.: Екс Об, 2000. – 296 с.
Баран, В. Україна в умовах системної кризи (1946 – 1980-і рр.) [Текст] / В. Баран, В. Даниленко. – К.: Альтернативи, 1999. – 304 с.
Баран, В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953 – 1965 рр. [Текст] / В. Баран. – Л.: МП «Свобода», 1992. – 124 с.
Вольвач, П. «Дарунок Хрущова» чи економічна безвихідь? (до 45-річчя передачі Кримської області Україні) [Текст] / П. Вольвач // Сучасність. – 1999. – № 10. – С. 104–118.
Курносов, Ю. Інакомислення в Україні: (60-ті – перша половина 80-х рр. XX ст.) [Текст] / Ю. Курносов. – К.: Ін-т історії України, 1994. – 222 с.
Україна: друга половина XX століття. Нариси історії [Текст] / П. Панченко, М. Плющ, Л. Шевченко [та ін.]; гол. ред. С. Головко. – К.: Либідь, 1997. – 349 с.
Хроніка опору. Документи, інші офіційні матеріали, свідчення преси про спробу державного перевороту, вчинену так званим ГКЧП у серпні 1991 року [Текст] / упор. Л. Танюк. – К.: Вік – Дніпро, 1991. – 455 с.
Юрчук, В. Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні [Текст] / В. Юрчук. – К.: Асоціація «Україна», 1995. – 80 с.

Тести до контрольно-модульної робота до лекції 9.1.

Лекція 6.2. Україна в умовах поглиблення революційного процесу (1918–1921 рр.)

1. Українська Держава за правління гетьмана Павла Скоропадського.
2. Історія розвитку та розпаду ЗУНР.
3. Проблеми українського державотворення у добу Директорії.

*        *        *

Мета вивчення: охарактеризувати особливості суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку українських земель у добу національно-визвольного руху 1918 – 1921 рр.
Завдання: проаналізувати політику УНР, ЗУНР та Української Держави; розкрити зміст внутрішньої та зовнішньої політики радянської влади в Україні.
1. Українська Держава за правління гетьмана Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р. у м. Київ у приміщенні цирку (що стало згодом приводом жартів) пройшов Хліборобський конгрес, на якому було заявлено про банкрутство діючої влади та обрано гетьманом України Павла Скоропадського. Того ж дня Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, проте в ніч з 29 на 30 квітня стався збройний державний переворот.

Слайд 1.

30 квітня 1918 р. було прийнято закон «Про тимчасовий державний устрій України» відповідно якому Центральна Рада розпускалася, УНР трансформувалася в Українську Державу. У руках гетьмана зосереджувалася вся влада, тобто сформувався авторитарний режим, який спирався на консервативні політичні кола та окупаційні німецько-австрійські війська.
Гетьманський уряд (Рада міністрів) формувався спираючись на помірковано-консервативних чиновників, військових та громадських діячів. Склад Ради міністрів, за 7,5 місяців існування Української Держави, змінювався тричі. Головами уряду були Георгій Василенко (квітень – травень 1918 р.), Федір Лизогуб (травень – листопад 1918 р.), Сергій Гербель (листопад – грудень 1918 р.).

Слайд 2.

Політика гетьмана Павла Скоропадського

Державотворча політика:
1) гетьманові належала вся влада: законодавча (видавав закони-універсали), виконавча (формував і контролював уряд – Раду міністрів). Гетьман також призначав Генерального суддю;
2) створено дієздатний адміністративний апарат (губернські старости, управління міських отаманів, повітові та губернські ради), який формувався за рахунок професійного чиновництва;
3) для охорони внутрішнього порядку організовано Державну варту (поліція), прийнято нові закони, реформовано судову систему;
4) тривала українізація державного апарату.
Соціально-економічна сфера:
1) приватна власність проголошена фундаментом цивілізації. Раніше націоналізовані підприємства, майно і земля поверталися попереднім власникам;
2) розробляється аграрне законодавство (у липні 1918 р. прийнято «Проект загальних основ земельної реформи»). Упродовж двох років поміщики вільно продаватимуть свою землю (не більше ніж по 25 десятин на руки), після чого Держбанк примусово викупить маєтки площею понад 200 десятин. Аграрне законодавство реалізувати не встигли;
3) відповідно закону «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарств» селяни разом зі своєю худобою та іншим інвентарем поступали у розпорядження поміщиків;
4) у фінансовій політиці: реформовано банківську систему, сформовано бюджет, запроваджено конвертовано гривну;
5) скасовано законодавство УНР щодо робітництва і промисловості, збільшено робочий день до 12 годин.
Військова сфера:
1) відновлено козацтво в Чернігівській, Полтавській і Харківській губерніях. Прийнято 16 жовтня 1918 р. Універсал «Про відродження козацького стану», який мав на меті сформувати опору державі з середніх верств селянства утворивши окремий козацький стан і резерв армії;
2) реорганізовано війська УНР. Війська Української Держави загальною чисельністю 65 тисяч складалися з таких підрозділів: Окрема Запорозька дивізія, Сердюцька дивізія, 2 дивізії сірожупанників, 2 дивізії синьожупанників, офіцерські дружини.
3) розроблено план створення української регулярної армії, чисельність якої у мирний час мала складати близько 300 тис. вояків. Проте відновленню армії не сприяло наявна популярність серед мас революційних ідеологій, а також гальмування німцями військової реформи.

Слайд 3.

Національно-культурна політика:
1) скасовано національно-персональні автономії національних меншин;
2) проведено українізацію загальноосвітніх шкіл, на осінь 1918 р. діяло близько 150 україномовних гімназій;
3) у російськомовних університетах Києва, Одеси, Харкова відкривалися українські кафедри. У жовтні 1918 р. реорганізовано народний університет м. Київ у І-й Державний український університет, а 22 жовтня 1918 р. відкрився ІІ-й Державний український університет у м. Кам’янець-Подільськ;
4) створено заклади культури: Український національний театр драми і опери (керівник П. Саксаганський), «Молодий театр» (керівник Лесь Курбас), Українську Державну капелу; Державний симфонічний оркестр, Національну бібліотеку, Національний архів України, Національну галерею мистецтв, український історичний музей;
5) у листопаді 1918 р. створено Українську Академію Наук, керівником якого став Володимир Вернадського, секретарем Агатангел Кримський.
6) православна релігія оголошена «первенствующей верой». У червні – липні 1918 р. ІІ сесія Всеукраїнського собору проголосила автономію української церкви в складі Московського патріархату. Було обрано митрополитом Антонія Храповицького.
Зовнішня політика:
Українську Державу визнало 30 країн, установлені дипломатичні відносини з 12 країнами. Були складні відносини з Великою Британією, США, Францією, проте готувалися дипломатичні місії до цих країн, а також до Румунії, Ватикану. У листопаді 1918 р. Ліга Націй відмовила прийняти Українську Державу, переговори велися проте вони не мали наслідків у зв’язку з ліквідацією гетьманського режиму;
З Радянською Росією були складні стосунки. 12 червня 1918 р. був підписаний прелімінарний (попередній) мирний українсько-російський договір, однак він не ліквідував конфліктність у міждержавних стосунках.

Слайд 4.

У квітні 1918 р. Крим окупували німецькі та українські війська. Проте, німецьке командування, переслідуючи власні цілі, наказало українським підрозділам покинути Крим. Для управління ним у травні 1918 р. було створено крайовий уряд на чолі з вихідцем з литовських татар генералом Сулькевичем, який маючи підтримку німців розпочав антиукраїнські репресії у Криму й висунув територіальні претензії до Української Держави. У серпні – вересні 1918 р. тривала «митна війна» – економічна блокада Криму, під час якої було повністю припинено залізничний, морський рух та торгівлю, а рух товарів до Криму призупинено, за винятком продуктів для німецьких військових частин, розташованих на півострові. У вересні 1918 р. укладено прелімінарні умови входження півострова до складу України на правах автономії.


Слайд 5.

У листопаді 1918 р. розпочалася революція в Німеччині, що прискорило завершення І світової війни (11 листопада 1918 р. підписали Комп’єнське перемир’я). Ці події призвели до виведення німецько-австрійських військ з Української Держави та активізації антигетьманської опозицій.
Ще у серпні 1918 р. за керівництва Володимира Винниченка розпочав діяти Український Національний союз в який увійшли Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська партія соціалістів-федералістів. 13 листопада 1918 р. на засіданні Українського Національного Союзу була утворена Директорія – керівний орган антигетьманського повстання. До складу Директорії увійшли Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко, Панас Андрієвський.


Слайд 6.

Окрім діяльності політичної опозиції проблеми гетьману створювала частина суспільства вороже налаштована проти влади. Так, у травні 1918 р. розпочалися перші страйки. У липні 1918 р. тривав загальноукраїнський страйк залізничників (200 тис. учасників). Літом 1918 р. тривали селянські повстання у Звенигородському і Таращанському повітах Київщини, а з вересня 1918 р. почалися збройні напади махновців на представників влади (Катеринославщина та Північна Таврія).
13 листопада 1918 р. одразу після завершення Першої світової війни Радянська Росія відмовилася виконувати Берестейську мирну угоду щодо України та розпочала військові дії проти Української Держави.
Не маючи ресурсів для боротьби з усіма противниками, гетьман 14 листопада 1918 р. видав грамоту про федеративний зв’язок з не більшовицькою Росією фактично відмовляючись від розбудови самостійної держави та погоджуючись на утворення Всеросійської федерації народів. Цим політичним маневром Скоропадський сподівався у боротьбі проти більшовиків та внутрішньою опозицією заключити союз з російськими монархістами (Добровольча армія генерала Антона Денікіна), яких підтримувала Антанта.
14 листопада 1918 р. Директорія закликала населення до збройної боротьби з гетьманом пообіцявши народові демократичні свободи, 8 годинний робочий день, землі – селянам. 18 листопада 1918 р. повстанці розбили гетьманські війська біля села Мотовилівка, що прискорило падіння гетьмана. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади.
Причини падіння гетьманату були:
– залежність стабільності держави від австрійсько-німецьких збройних формувань;
– відсутність численної дієздатної регулярної української армії;
– реставрація старих порядків, реакційна соціальна політика гетьмана;
– наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.
2. Історія розвитку та розпаду ЗУНР. У жовтні 1918 р. Австро-Угорщина капітулює й виходить з Першої світової війни. Імперія починає розпадатися як держава. 18 жовтня 1918 р. австрійський цісар Карл І видав маніфест «Про федеративну перебудову імперії», де пропонує народам імперії створити парламентські органи, які б представляли новостворені державні утворення.
18 – 19 жовтня 1918 р. у Львові українці утворили Українську Національну Раду (вищий орган західноукраїнських земель), що виступила за об’єднання всіх західноукраїнських земель та проголошення української державності. Кость Левицький на мітингу 20 жовтня 1918 р. заявив, що виступає «за утворення Української держави в межах Австро-Угорщини». Він та його однодумці вбачали у створенні «коронного краю» чи королівства у складі Австрії альтернативу польській владі на Східній Галичині.
Однак Центральний уряд відмовився від обіцяного поділу Галичини й підтримав поляків. 28 жовтня 1918 р. в Кракові створено польську Ліквідаційну комісію – завдання реформувати австрійські органи управління і передати усю повноту влади в краї представникам польської адміністрації. Акт передачі мав відбутися 1 листопада 1918 р.
В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. 2,5 тис. українських вояків на чолі з Дмитро Вітовським оволоділи Львовом. Австрійці 2 листопада 1918 р. передали владу Українській Національній Раді.

Слайд 7.

9 листопада 1918 р. утворили уряд Тимчасовий Державний секретаріат (виконавчий орган влади) на чолі з Кость Левицьким, згодом Сидір Голубович. Командувач збройних сил Дмитро Вітовський. 13 листопада 1918 р. уряд оголосив створення ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття). Назва держави ЗУНР, територія – 70 тис. км2, населення 6 млн. (71 % українців), прапор блакитно-жовтий, герб – Золотий лев на синьому фоні. Президент адвокат Євген Петрушевич.
Вирішуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР надавав значення зовнішньополітичній діяльності. Основні напрямки:
– відносини із Наддніпрянською УНР;
– проголошувалася ліквідація великого землеволодіння, але здійснення земельної реформи відкладалося до завершення війни;
– виникла державна монополія на продаж зерна, цукру, спирту, худоби. В обіг вводилася національна валюта – гривня і карбованець;
– створювалася система народної освіти;
– гарантувалися широкі права національним меншинам. Їм обіцяно 30 % місць у майбутньому парламенті й право користуватися рідною мовою;
– створено Українську Галицьку Армію (листопад 1918 р.). Командувач – генерал Михайло Омелянович-Павленко, з червня 1919 р. – генерал Олександр Греков (Греків);
– домагання визнання ЗУНР іншими державами;
– щодо УНР, то головною метою вважалося реалізація ідеї соборності українських земель, та об’єднання сил в боротьбі проти експансії Польщі.
22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). ЗУНР дістала назву ЗО УНР і повну автономію. На жаль, ця подія мала лише символічний характер.
З іншими країнами була значно важче. 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення ЗУНР. 26 листопада 1918 р. надіслали дипломатичну ноту президенту США Вудро Вільсону (просили виступити арбітром українсько-польського конфлікту). Встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Головним завданням було домогтися визнання на Паризькій мирній конференції (1919 р.). Проблема була в тому, що Австрія за Сен-Жерменським договором усі свої права на Галичину передала Раді послів Антанти. На конференції домінували геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. На конференцію поїхала делегація очолювана Сидоренком Г. (від УНР) і Панейком В. (від ЗУНР).
25 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції держави Антанти надали право Польщі захопити Східну Галичину (ЗУНР), проте передбачалося тимчасове правління поляків, натомість край мав отримати автономію.

Слайд 8.

Українсько-польська війна точилася з 1 листопада 1918 р. по липень 1919 р. УГА мала 100 тис. вояків, поляки у квітні 1919 р. до Польщі з Франції прибула 80 тис. армія генерала Йозефа Геллера. Більшовики 7 березня та 9 травня 1919 р. надсилали пропозиції уряду ЗУНР про встановлення союзу із більшовицьким урядом України. Проте уряд ЗУНР відповіді не надав, бо це робило із західноукраїнських земель плацдармом впровадження в Європу ідей пролетарської революції.
Українці чинять опір польській армії. 28 червня 1919 р. було реалізовано військову операцію – Чортківську офензиву (прорив, наступ), в результаті якої 100 тис. польську армію було відкинуто 25 тис. українських вояків. Однак нестача зброї, боєприпасів, відсутність людських резервів змусило українське командування згорнути наступ.
Поступово українці втрачають контроль над Західною Україною. Місця перебування уряду ЗУНР: Львів, Тернопіль, Станіслав, Бучач, Заліщики, Чортків, Кам’янець-Подільський, а в квітні 1920 р. уряд виїхав до Відня, де існував в еміграції до 1923 р. У липні 1919 р. поляки остаточно захопили Східну Галичину й ЗУНР перестала існувати.
Причини поразки ЗУНР:
– міжнародна ізоляція ЗУНР, відсутність військової та дипломатичної підтримки держав Європи, прихильне ставлення країн Антанти до Польщі;
– УНР воюючи на декількох фронтах в 1918 – 1919 рр. не змогла захистити територію ЗУНР від окупації Польщі;
– слабкий економічний та військовий потенціал ЗУНР порівняно з сусідніми країнами, які висловлювали претензії на українські землі (Польща, Румунія, Чехословаччина);
– ЗУНР не створила достатню по чисельності та військовому оснащенню армію, здатну захистити власний суверенітет.
3. Проблеми українського державотворення у добу Директорії. Директорія прийшла до влади в грудні 1918 р. відносно легко обравши вдало момент для повстання та перетягнувши на себе частину народних мас проголошуючи популярні гасла (популізм).
Директорія скасувала Українську Державу та відновила УНР. Себе Директорія визнала тимчасовою владою, до скликання парламенту – Трудового конгресу. Звільнили гетьманських чиновників, перейменовували гетьманські державні органи, державну варту назвали народною міліцією. Відновили 8-ми годинний робочий день. Поміщикам залишали маєтки, худобу, виноградники, сади, землі менше 15 десятин не конфісковували. Соціально-економічні реформи відклали – головна мета перемога в громадянській війні.
Основу армії УНР становили напівпартизанські загони (отаманщина), які очолювали отамани Нестор Махно, Микола (Нікіфор) Григор’єв, Данило Терпило (Зелений), Юхим Божко, Маруся Нікіфорова та ін. Деякі погано контрольовані отамани займалися єврейськими погромами, грабували населення, в чому звинувачували Директорію.
13 листопада 1918 р. РСФРР анулювала Брест-Литовський мирний договір та заявила про невизнання України самостійною державою. 28 листопада 1918 р. в Курську створюється Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (голова уряду Георгій П’ятаков), а з 29 січня 1919 р. Християн Раковський. Було оголошено про відновлення Радянської України (УСРР).
14 грудня 1918 р. у своїй програмній декларації Директорія заявила про свій «цілковитий нейтралітет», проте внутрішні конфлікти та агресія РСФРР робили неможливим нейтралітет. 31 грудня 1918 р. Директорія запропонувала уряду РСФРР розпочати мирні переговори. Однак в РСФРР заявили, що УНР не існує і війна точиться між військом Директорії та Українського радянського уряду. На переговорах більшовики відкинули звинувачення у веденні неоголошеної війни – заявивши, що російських військ на українських землях немає. Більшовики заперечували свою участь у війні, радили порозумітися з радянським урядом України й визнати владу Рад.
В той час військові дії тривали. 3 січня 1919 р. більшовики захопили Харків, який став столицею Радянської України (залишався до 21 січня 1934 р.) куди переїхали ЦК КП (б)У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд. 16 січня 1919 р. КП (б)У офіційно оголосила війну УНР. Директорія оголосила війну РСФРР.
Країни Антанти дивилися на УНР, як на південну Росію, керуючись принципом відновлення не більшовицької єдиної та неділимої Росії. Вже 2 грудня 1918 р. в Одесі з’явився перший військовий корабель «Мірабо», а 15 грудня 1918 р. розпочалася висадка 15 тис. десанту. Директорія переїхала до Вінниці й розпочала переговори з Антантою. Директорії отримала ультимативні умови:
– реорганізувати Директорію і уряд, вивівши з їх складу представників соціалістичних партій;
– відмовитися від «більшовицької» соціально-економічної політики;
– реорганізувати армію УНР і підпорядкувати її союзному командуванню.
Але виконання цих вимог означало ліквідацію сувереності УНР. Володимир Винниченко і П. Чехівський подали у відставку, Симон Петлюра став диктатором.
З 16 листопада 1918 р. війська Антанти зайняли пребережну смугу по лінії Тирасполь – Вознесенськ – Миколаїв – Херсон. У квітні 1919 р. через повстання моряків на французькому флоті евакуювали. Тим самим на квітень 1919 р. на більшості території України було знову встановлено більшовицьку владу. Східна Галичина контролювалася ЗУНР. Надзбруччя, Волинь, Поділля – Директорією.
У травні 1919 р. з Донбасу в глиб України розпочався наступ Денікіна (Добровольча армія). Денікін контролював Україну до жовтня 1919 р.:
– було встановлено військову диктатуру;
– робилися спроби відновлення єдиної і неподільної Російської монархії;
– проводилися репресії ворогів білогвардійського руху («білий терор»);
– проводилися єврейські погроми, розстрілювалася українська інтелігенція, більшовики;
– заборонялася українська мова, впроваджувалася цензура;
– робочий день збільшено до 11 – 12 годин, селян зобов’язали сплачувати продовольчий податок на потреби армії.
Режим Денікіна на українських землях зазнав опору. Восени 1919 р. почалося повстання Махна (тільки поблизу с. Перегонівки 27 вересня 1919 р. денікінці втратили 18 тис. солдат). У грудні 1919 р. – квітні 1920 р. тривав Перший Зимовий похід генерала Омеляновича-Павленка по тилах Добровольчої армії та Червоної Армії.
У жовтні 1919 р. більшовики почали наступ на Україну й до березня 1920 р. більшу частину Україна захопили більшовики. Тільки на Західній Україні поляки встановили свій режим, Закарпаття захопила Чехословаччина, Північну Буковину та Південну Бессарабія – Румунія, а в Криму укріпилися залишки білогвардійців під керівництвом генерала Петра Врангеля.
За цих умов Симон Петлюра, для відновлення УНР, пішов на союз з Польщею. У квітні 1920 р. Польща та УНР уклали військовий союз проти більшовиків (підписали Пілсудський та Петлюра):
– Польща визнавала незалежність УНР та Директорію на чолі з Петлюрою;
– польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України.
– УНР погоджувалася на анексію Польщею Західноукраїнських земель (Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Холмщину);
– Польща забезпечує українців озброєнням і боєприпасами;
– УНР забезпечує поляків продовольством.
Недоліки Варшавського договору: ставило УНР в залежне становище від Польщі, створювало умови для ліквідації ЗУНР, залишало в складі Польщі етнічні українські землі. Реакція українських політиків в основному негативна: договір – авантюра, Петлюра – зрадник.

Слайд 9.

25 квітня 1920 р. починається польсько-радянська війна. У травні 1920 р. війська УНР та Польщі увійшли в Київ. Проте це був тимчасовий успіх, оскільки в травні 1920 р. Червона армія починає контрнаступ й захоплює Білорусію та Галичину. У липні – вересні 1920 р. навіть діяла Галицька Соціалістична Радянська Республіка, яка існував 67 днів зі столицею в Тернополі.
11 липня 1920 р. міністр закордонних справ Британії лорд Керзон, звернувся до Радянського уряду в якому пропонував перемир’я по «лінії Керзона», яку країни Антанти визнали східними кордонами Польщі. Тільки у жовтні 1920 р. Радянська Росія та Польща уклали перемир’я, а 18 березня 1921 р. Ризький мирний договір.

Слайд 10.

Наприкінці 1920 р. Врангель вів переговори з УНР. Врангель обдумував союз з Петлюрою за формулою «Хоч із чортом, але проти більшовиків і за Росію». 8 листопада Врангель офіційно визнав незалежність УНР, але надто пізно. У листопаді 1920 р. оборону білогвардійців прорвали війська Махна та Блюхера (Махно та більшовики уклали тимчасовий союз). Білогвардійці втекли з Криму. У наслідок червоного терору у Криму загинуло від 40 до 150 тис. осіб.
З 25 листопада 1920 р. за наказом Михайла Фрунзе почалася ліквідація махновщини. Не змігши протидіяти більшовикам Махно тікає в еміграцію.
Червона армія розгромила війська УНР й її залишки були інтерновані на території Польщі. У листопаді 1921 р. Другий Зимовий похід (листопадовий рейд, Льодовий похід) на чолі з генералом Юрієм Тютюнником. Війська потрапили в полон й були розстріляні біля с. Базар.
Причини поразки національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.:
– агресія сусідніх держав;
– популярність ідей більшовизму серед населення;
– відсутність єдності українського суспільства.

Список використаної літератури:

1. Західно-Українська Народна Республіка. 1918 – 1923. Уряди. Постаті / Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України; гол. ред. ради Ярослав Ісаєвич; упоряд.: М. Литвин, І. Патер, І. Соляр. – Львів: Б. в., 2009. – 350 с.
2. Петровський, В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
3. Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років / Автор. колектив: К. Галушко, Ю. Терещенко та ін. – Х.: «Клуб сімейного дозвілля», 2018. – 335 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Артемова, Л. Історія педагогіки України [Текст]: підручник / Л. Артемова. – К.: Либідь, 2006. – 424 с.
Гай-Нижник, П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення (1917–1920 рр.) [Текст] / П. Гай-Нижник. – К.: ЩеК0, 2010. – 304 с.
Головченко, В. Українське питання в роки Першої світової війни [Текст]: монографія / В. Головченко, В. Солдатенко. – К.: Парлам. вид., 2009. – 448 с.
Нариси історії української революції 1917 – 1921 років [Текст]: у 2 кн. / гол. ред. кол.: В. Смолій. – К.: Наук. думка, 2012. – Кн. 2. – 464 с.
Пиріг, Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси [Текст] / Р. Пиріг. – К.: Ін-т історії України, 2011. – 336 с.
Притуляк, П. Україна і Брестський мир: від підписання до виконання (1917 – 1918 рр.) [Текст] / П. Притуляк. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2004. – 217 с.
Рубльов, О. Українські визвольні змагання 1917 – 1921 рр. [Текст] / О. Рубльов, О. Реєнт. – К.: Альтернативи, 1999. – 320 с.
Табачник, Д. Українська дипломатія: нариси історії (1917 – 1990 рр.) [Текст]: навч. посіб. / Д. Табачник. – К.: Либідь, 2006. – 768 с.

Лекція 4.2. Українські землі та їх політичний та соціокультурний розвиток з середини ХVІІ ст. по ХVІІІ ст.

1. Розвиток Гетьманату у період Руїни.
2. Розвиток Правобережної та Лівобережної України у ХVІІІ ст.
*********************************************************************************
Мета: осмислити суспільно-політичні та державотворчі процеси, які відбувалися на території українських земель у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.
Завдання: розглянути ситуацію, що склалася в Україні у добу Руїни; простежити процес втрати автономного устрою Правобережної та Лівобережної України наприкінці ХVІІ ст.; окреслити особливості розвитку культури в українських землях.

1. Розвиток Гетьманату у період Руїни. Внутрішнє становище Української держави після смерті Хмельницького зумовлювалося зовнішніми факторами:
– розпалася коаліція держав проти Речі Посполитої;
– поляки об’єднавшись з Кримським ханством готувалися до війни з Гетьманщиною;
– Московська держава користуючись слабкістю Гетьманщини, її внутрішньою нестабільністю, прагнула розширити свій вплив на українські території.
За таких умов у 1657 р. на старшинській раді було обрано гетьманом (до повноліття шістнадцятирічного Юрія Хмельницького) Івана Виговського.

Слайд 1.

Внутрішня політика Виговського проводилася в інтересах козацької верхівки, православної церкви. Інтереси більшості населення (козаків і селян) нехтувалися. У 1658 р. за підтримки Москви запорожці підняли повстання (керівники кошовий Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар), яке було жорстко придушене гетьманом. Ці події штовхнули Виговського до зближення з Річчю Посполитою.
Зовнішня політика Виговського була спрямована на досягнення цілковитої незалежності Української держави: уклав українсько-шведський договір (1657 р.); відновив союз із Кримським ханством; розпочав переговори з Польщею.
6 (16) вересня 1658 р. у м. Гадяч схвалено Гадяцький договір на козацькій військовій раді. Умови угоди:
– три воєводства під назвою Велике князівство Руське, на рівних правах з Польщею та Литвою входять до складу Речі Посполитої;
– Велике князівство Руське має фінансову систему, судову систему, українську мову в діловодстві, армію 30 тис. реєстрових козаків та 10 тис. найманців (за кошт гетьмана);
– передбачалося заснувати в Україні два університети, надавалося право відкривати друкарні та школи без обмежень;
– скасовувалася церковна унія, проголошувалася свобода православного й католицького віросповідань, православному митрополиту й єпископам надавалися місця в сенаті.
Московський цар щоб утримати Україну у власних сферах впливу почав військове вторгнення. У червні 1659 р. відбулася битва під Конотопом в якій були розгромлені царські війська очолювані О. Трубецьким, Г. Ромодановським, С. Пожарським.
Проте, маючи військові успіхи гетьман не скористався результатами своєї перемоги. «Сейм Речі Посполитої урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди, вкотре рубаючи сук, на якому повисла й без того тонка нитка мирного порозуміння (зокрема, було заперечено право Великого князівства Руського карбувати власну монету; вибір гетьмана мав здійснюватися шляхом подання на затвердження короля не однієї, а чотирьох кандидатур; обмежувалася дипломатична самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства; зменшувався реєстр Війська Запорозького)» [4, с. 375]. Поляки змінили умови Гадяцького трактату під час його ратифікації на сеймі, що призвело до падіння авторитету Виговського, який втратив підтримку козацтва та старшини.
У вересні 1659 р. на козацькій рада гетьманом обрано Юрія Хмельницького.

Слайд 2.

Новобраний гетьман вирішив відновити угоду з Московією й у жовтні 1659 р. було укладено Переяславські статті, які перетворили Україну на автономію Московського царства. Основні положення: гетьману заборонялося приймати іноземних послів й укладати договори; московські гарнізони розміщувалися в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлав, Умані; Військо Запорозьке не мало право переобирати гетьмана без дозволу московського царя; Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського патріархату (українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну).
Наступним кроком зовнішньої політики Хмельницького стає участь козаків у польсько-московській війні на боці Московії. Проте в жовтні 1660 р. у битві під Чудново російсько-українська армія зазнала поразки. Хмельницький перейшов на бік Польщі та уклав у жовтні 1660 р. Слободищенський трактат на основі Гадяцької угоди. Основні положення:
– з трактату вилучалася стаття про створення «князівства Руського»;
– Гетьманщина отримувала право лише на автономію на чолі з гетьманом;
– гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, зобов’язувався брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство.
Наслідки: Гетьманщина входила до складу Речі Посполитої на правах автономії. Українська козацька держава як єдиний суспільно-політичний організм припинила існування. На її території виникли два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни. Відбувся фактичний поділ території Гетьманщини на дві частини: Правобережна Україна поверталася до складу Речі Посполитої, а Лівобережна Україна визнавала залежність від московського царя. Почалася історична доба, яку історики називають Руїною (період розпочався у 1660 р. й тривав до 1680-х рр.).
Юрій Хмельницький після невдалих спроб поширити владу на Лівобережжя, у 1663 р. зрікся влади. Правобережним Гетьманатом керував у 1663 – 1665 рр. гетьман Павло Тетеря, у 1665 – 1676 рр. Петро Дорошенко, а Лівобережним Гетьманатом наказний гетьман Яким Сомко у 1660 – 1663 рр., а у 1663 – 1668 рр. гетьман Іван Брюховецький.

Слайд 3.

Павло Тетеря-Моржковський гетьман Правобережної України був прихильником соборності козацької України, намагався об’єднати Лівобережжя та Правобережжя в межах одного гетьманату у складі Речі Посполитої. Зазнавши невдачі склав булаву. Новим правобережним гетьманом став Петро Дорошенко.

Слайд 4.

Внутрішня політика Дорошенка була спрямована на укріплення держави й гетьманської влади. Гетьман прагнув об’єднати українські землі в межах однієї держави, що стало особливо актуальним після Андрусівського договору (1667 р.), за умовами якого Річ Посполита та Московське царство поділили Україну. Дорошенко спирався на підтримку турецького султану, васалом якого незабаром став.
На Лівобережній Україні з 1660 р. по 1663 р. діяв наказний гетьман Яким Сомко, який був противником включення українських земель до складу Речі Посполитої та схилявся до союзу з Московським царством. У червні 1663 р. біля Ніжина відбулася чорна рада на якій гетьманом Лівобережного Гетьманату було обрано Івана Брюховецького.

Слайд 5.

Іван Брюховецький потрапив під вплив Московської держави, уклав з нею Батуринські статті (1663 р.) та Московські статті (1665 р.) в наслідок яких потрапив у велику залежність від московських воєвод. Так, згідно з Московськими статтями українські землі й міста оголошувалися володіннями московського царя; розширювалися права московських воєвод, які займалися збиранням податків з усього українського населення (крім козаків) до царської скарбниці; воєводи мали право втручатися в адміністративні та судові справи; гетьману заборонялося вступати у зовнішні відносини без дозволу царя;
Після загибелі у 1668 р. Брюховецького, Дорошенко оголосив себе гетьманом обох берегів, проте втримати Лівобережну Україну не зміг. Дорошенко був втягнутий у боротьбу за владу на правобережній Україні з Петро Суховієм (1668 – 1669 рр.) та Михайлом Ханенком (1669 – 1674 рр.). Врешті-решт Дорошенко після довготривалої політичної боротьби відмовився від булави у 1676 р. на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Також невдало закінчилася ще одна спроба Ю. Хмельницького утвердитися на Правобережній Україні гетьманом, який спирався на допомогу Туреччини (1677 – 1681 рр.). За роки війни знелюдніли міста і села Правобережжя, територія перетворилася на суцільну руїну.

Слайд 6.

Натомість, в Лівобережному Гетьманаті у 1669 – 1672 рр. гетьманував Дем’ян Многогрішний, який уклав з Московією Глухівські статті (1669). Основні умови угоди:
– підтвердження вольностей Війська Запорозького, прав і привілеїв коза¬цької старшини;
– московські воєводи залишалися лише в Києві, Переяславі, Ніжині, Черні¬гові та Острі, а їхні функції обмежувалися виключно військовими справами;
– гетьману заборонялося вступати у безпосередні зносини з іноземними дер-жавами. Натомість його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з Гетьманщиною.
– козацький реєстр встановлювався кількістю у 30 тис. осіб і повинен був утримуватися з військових маєтностей.
– податки збиралися виключно козацькою старшиною.
Многогрішний намагався захищати державні інтереси України, прагнув об’єднати українські землі під однією булавою, прагнув зміцнити гетьманську владу й послабити роль старшини. Проте прагнення гетьмана до власного збагачення спричинило заколот старшини. У 1672 р. генеральна старшина змовившись з московськими стрільцями заарештували Д. Многогрішного і відправили в Москву.

Слайд 7.

Наступним гетьманом Лівобережної України був Іван Самойлович (1672 – 1687 рр.). Він прагнув створити державу з сильною гетьманською владою, відстоював інтереси старшини, орієнтувався на Москву. Намагався об’єднати Україну під своєю владою і протекторатом Московської держави з владою якої уклав Конотопські статті (1672) та Переяславські статті (1674).
За І. Самойлович українська церква потрапила під вплив Московського патріархату. До Константинополя відправили московського дяка М. Алексєєва та полковника Івана Лисицю з грамотами та проханням до патріарха Діонісія визнати підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. У 1686 р. московський патріарх отримав право призначати київського митрополита.
У 1677 – 1681 рр. тривала російсько-турецька війна за Правобережну Україну. У 1681 р. війна завершилася укладанням Бахчисарайської угоди. Відповідно мирній угоді встановлено 20-річне перемир’я. За Османською імперією закріплювалися Південна Київ¬щина, Брацлавщина і Поділля. Територія між Дністром і Бугом протягом 20 років за¬лишалася нейтральною і незаселеною. Територія Лівобережної України, Київ з кількома право¬бережними містечками і Запоріжжя визнавалися за Мос¬ковською державою.
Історичне значення: Договір закріпив перерозподіл українських земель між сусідніми державами і значно посилив позиції москов¬ського уряду в Гетьманщині.
У 1683 р. Османська імперія зазнала поразки від Священної ліги й поляки прагнуть відновити свій контроль над Правобережною Україною. У 1686 р. Москва та Варшава уклали «Вічний мир», за умовами якого Лівобережна Укра¬їна, Чернігово-Сіверщина, м. Київ і Запоріжжя відійшли Московській державі, а Північна Київщина, Волинь і Галичина входили до складу Речі Посполитої.
Історичне значення: «Вічний мир» остаточно закріпив поділ Гетьманщини на дві частини, відіграв значну роль у боротьбі з турками військової коаліції Священної ліги.
Уклавши «Вічний мир», Московія приєдналася до Священної ліги й вступила у війну проти Туреччини й Кримського ханства. У 1687 р. Московія провела перший кримський похід, який завершився невдачею. Винуватцем невдачі зробили Самойловича, якого заарештували й відправили до Сибіру. На козацькій раді новим гетьманом було обрано генерального осавула І. Мазепу. Проте і з новим гетьманом у 1689 р. другий Кримський похід завершився невдачею.
2. Розвиток Правобережної та Лівобережної України у ХVІІІ ст. Гетьманом Лівобережної України у 1687 – 1709 рр. був Іван Мазепа. Гетьман прагнув створити в Україні станову державу західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Намагався за допомогою зв’язків з царем і московськими можновладцями зберегти права і привілеї Гетьманщини. Постійно опікувався станом освіти, науки, мистецтва і релігії. Добився від царської влади надання Києво-Могилянській колегії статусу академії в 1701 р. Незважаючи на заборону, підтримував дипломатичні зносини з багатьма європейськими монархами, приймав у Батурин іноземних послів.

Слайд 8.

Гетьман підписав у 1687 р. з царями Іваном й Петром Олексійовичами та царівною Софією Коломацькі статті. Основні умови: підтверджувалися надані раніше козацькі та гетьмансько-старшинські привілеї; зберігалося 30-ти тис. реєстрове козацтво і компанійські полки; гетьману заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами. В окремій статті зазначалося, що Малоросійський край не є власністю гетмана, а лише частина «их царского Пресветлого Величества самодержавной державы».
З 1700 р. Московія воює з Швецією (ПІвнічна війна). Мазепа разом з козаками воював на боці царя Петра І. Проте з 1705 р. встановив таємні зв’язки з польським королем Станіславом Ліщинським, а через нього зі шведським королем Карлом ХІІ. У 1708 р. відкрито переходить на бік Карла ХІІ (тобто Мазепа змінив сюзерена). Причини відмови Українського гетьманату від зверхності Москви детально зазначає історик Тарас Чухліб, зокрема згадаємо декілька з них: 1) Московське царство не бажало вирішувати справу об’єднання України шляхом повернення під гетьманську владу Правобережжя; 2) Цар Петро І та його оточення активно обмежували політичні права українського гетьмана; 3) московський уряд урізав права гетьмана та козацької старшини; 4) Московське царство вчасно не забезпечувало належної оборони України від шведського наступу; 5) московські урядовці та війська чинили свавілля щодо українського населення та ін. [5, c. 207 – 221].

Слайд 9.

У жовтні 1708 р. було укладено договір з Карлом ХІІ за яким Гетьманщина проголошувалася незалежною державою під протекторатом шведського короля. Петро І активно протидіяв шведсько-українській військовій коаліції: розіслав царські маніфести, в яких Мазепа називався зрадником; війська Меншикова знищили м. Батурин; на Глухівський старшинський раді (6 листопада) новим гетьманом (проросійським) обрали І. Скоропадського; проголошено анафему (церковне прокляття) Мазепі; вчинені репресії проти прихильників Мазепи (мазепинців). Врешті-решт, у червні 1709 р. Петро І переміг шведів у Полтавській битві. Ця перемога стала початком програшу Швеції у Північній війні та перетворенням Московської держави (з 1721 р. Російської імперії) у провідну європейську державу з геополітичними амбіціями. Мазепа ж втік у Молдову, де в еміграції помирає у 1709 р.
Справу Мазепи продовжив Пилип Орлик, який здійснив спробу закріпитися на Правобережній Україні, але втративши владу до кінця життя перебував за кордоном залишаючись гетьманом у вигнанні.

Слайд 10.

На Лівобережній Україні гетьманом був Іван Скоропадський при якому тривав форсований наступ на українську автономію. Після Полтавської битви Скоропадський, перебуваючи під Решетилівкою зі статтями, просив підтвердити «права і вольності». У відповідь Петро І надіслав іменний указ, що аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті.

Слайд 11.

Царський уряд намагався позбавити Гетьманщину економічної незалежності. Мали місце культурні обмеження: заборона друкувати книжки українською мовою (1720), вислання за кордон усіх «іноземних» (тобто правобережних) студентів;
У 1722 – 1727 рр. діяла Малоросійська колегія (6 офіцерів російських полків на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим) – Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ та підпорядковувалися сенату, як звичайна провінція імперії.

Слайд 12.

Створення Малоросійської колегії вразив Скоропадського, який незабаром помирає, призначивши перед смертю наказним гетьманом Павла Полуботка. Полуботок розгорнув активну діяльність на відновлення козацьких порядків, що не залишилася непоміченою царським урядом. До Петербурга було відправлено «Коломацькі чолобитні», в яких містилося прохання відновлення прав та вольностей українського населення. Ознайомившись зі змістом, Петро І наказав заарештувати всіх українських старшин, які перебували в Петербурзі. Полуботок помер у Петропавлівському казематі.
Влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Уряд Петра ІІ сподіваючись використати козаків у війні з Туреччиною, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Було ліквідовано Малоросійську колегію й обрано нового гетьмана – Данила Апостола (1727 – 1734). Маючи ще менше прав, ніж Скоропадський, гетьман Апостол провів реформи: повернуто в державне користування земель безпідставно захоплених для приватного користування (Генеральне слідство про маєтності, 1729–1731); скасовано низку обмежень і утисків, запроваджених ще Петром І; реформування судів та запровадження обов’язкових документів, зведення до одного збірника законів.

Слайд 13.

Після смерті Д.Апостола владу на Лівобережній Україні здійснювало у 1734 – 1750 рр. Правління гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з князем О. Шаховським (з 1937 р. князем Іваном Барятинським).
З приходом до влади імператриці Єлизавети Петрівни ситуація змінилася: під впливом свого чоловіка (українця Олексія Розумовського) вона дозволила відновити гетьманство. У 1750 – 1764 рр. гетьманом був Кирило Розумовський.

Слайд 14.

За період правління Розумовського («золота осінь української автономії») реалізовано низку заходів: обмежено переходи селян; реформовано судочинство; козацькі полки перетворювалися в регулярні; зроблена спроба встановити спадкоємне гетьманство (надіслана чолобитна до імператриці).
Заходи Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади викликали занепокоєння нової імператриці. Гетьмана було викликано до Петербурга й змушено зректися влади. 10 листопада 1764 р. царським указом гетьманство було остаточно скасовано.
Замість посади гетьмана було впроваджено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором Петром Рум’янцевим, який остаточно ліквідував усі відмінності Гетьманщини, перетворивши її на звичайну провінцію імперії. Основні реформаторські заходи:
1781 р. – поділ Гетьманщини на намісництва (Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське), об’єднаних у Малоросійське генерал-губернаторство;
1783 р. – ліквідовано козацтво як соціальний стан, а козацькі полки перетворені на регулярні кінні карабінерні полки, впровадження кріпосного права на Лівобережжі;
1785 р. – прийнято «Грамоту на вільність дворянства», за якою українська шляхта зрівнювалася у правах з російським дворянством.
У другій половині ХVІІІ ст. залишки української автономії були знищені, а козацтво ліквідована як політична сила Гетьманщини.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
3. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
4. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.
5. Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький – Дорошенко – Мазепа. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 327 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.

Список додаткової літератури для самоосвіти

Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. – К.: Кондор, 2005. – 284 с.
Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648 – 1721 рр. / Т. Чухліб. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – 616 с.
Чухліб Т. Український гетьманат: проблеми міжнародного утвердження / Т. Чухліб. – К.: Наш час, 2007. – 156 с.
Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України / В. Горобець. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. – 271 с.

Лекція 3.2. Політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у складі Речі Посполитої

1. Люблінська унія 1569 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.
2. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель.
3. Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.

Мета: осмислити соціально-політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у другій половині ХVІ ст. – першій половині ХVІІ ст.
Завдання: висвітлити причини укладання, основні положення Люблінської та Берестейської унії; показати особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої, її політичний устрій та державну систему; висвітлити становище Української православної церкви, діяльність братств та перипетії міжцерковної боротьби.

*           *           *

Люблінська унія 1569 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.
Як результат роботи сейму в Любліні, що тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 р. та укладання Люблінської унії відбулося злиття Польського королівства та Великого князівства Литовського в єдину державу – Річ Посполита.
Причини унії:
– Велике князівство Литовське було в стані війни з Московією (Лівонська війна тривала з перервами від 1562 р. до 1583 р.) прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі;
– литовська та українська аристократія погоджувалася на об’єднання земель в єдину державу за умови отримання привілеїв, якими вже володіла польська шляхта а також існування окремого сейму і фактичного забезпечення свого привілейованого становища в державі;
– поляки прагнули скористатися воєнними невдачами і ослабленням Великого князівства Литовського, щоб поширити свій вплив на слов’янській схід. В Європі збільшується попит на товари сільськогосподарського виробництва, а тому український чорнозем став ласим шматком для польської шляхи.
Звичайно, польська, литовська та українська аристократія по різному уявляла модель єдиної держави.

Слайд 1.

1 липня 1569 р. було підписано унію, в наслідок чого Польське королівство та Велике князівство Литовське злилися в єдину державу «двох народів» – Річ Посполиту (польською – Rzecz Pospolita). 11 серпня король Сигізмунд ІІ Август підписав унію.

Слайд 2.

Умови унії:
– Польща і Литва зливалися в єдину державу, очолювану виборним монархом, який мав титули польський король та литовський князь;
– створювався єдиний сейм, грошова система, велася спільна зовнішня політика;
– Литва зберігає автономію: має національне законодавство, судову систему, державний герб і печатку, уряд, військо;
– під юрисдикцію Польщі відійшли українські землі (Підляшшя, Волинь, Київщина, Поділля, Брацлавщина), а під владою Литви залишилися Берестейщина та Пінщина;
– католицтво стає пануючою релігією в державі.
Люблінська унія по-різному оцінювалася істориками. М. Сівіцький у книзі «Історія польсько-українських конфліктів» вказував, що входження України до складу Польщі відбулося парламентським (правовим) шляхом, але політика інкорпорації визнається істориком помилковою. Михайло Грушевський писав, що «прославлений пізнішими як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сейм був ланцюгом насильства на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресом державної влади й тяжких політичних обставин». У радянській історіографії унія трактувалася як «захоплення» чи «загарбання» України Польщі, як окупаціянею усіх сфер українського життя. Сучасна дослідниця Наталя Яковенко вважає, що трактувати унію, як захоплення не має ніяких логічних чи юридичних підстав, тому що відбувалося все парламентарним шляхом. На її думку, ніякої колонізації українського народу не було.
Наслідки унії. Завдяки унії новостворена держава – Річ Посполита, не тільки виграла Лівонську війну, але й стала впливовим гравцем на політичній мапі Європи. Без сумнівно, унія також кардинально вплинула на життя українського суспільства. Люблінська унія – мудрий вибір правлячих еліт. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності призвели до державних проблем.

Слайд 3.

«Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження» [4, с. 115]. На нашу думку, за правління Сигізмунда ІІ Августа (1548 — 1572), який і підписав Люблінську унію у 1569 р., переважали позитивні наслідки для українського населення. Проте за правління наступних монархів — Генріха Валуа (1573 — 1574), Стефана Баторія (1576 — 1586), Сигізмунда ІІІ Ваза (1587 — 1632), Владислава ІV Ваза (1632 — 1648) почали поступово переважати наслідки негативні. «Криза східнохристиянської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття досягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи»  [4, с. 115].

Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель. Річ Посполита – «шляхетська республіка», «шляхетська демократія» в тому сенсі, що шляхта отримала не бачені в Європі права. Крім недоторканості особистості та майна, звільнення від податків, монополії на державні посади, шляхта мала право обирати короля. Між шляхтою та новообраним королем укладалася угода – «Pacta conventa», в якій вимагалося від короля дотримання відповідних зобов’язань.
Законодавча влада передавалася Вальному (загальному) сейму Речі Посполитої. Сейм складався з короля, сенату і посольської ізби. Місце у сенаті було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади: католицьким єпископам, каштелянам, міністрам (канцлеру, підканцлеру, великому і надвірному маршалкам, коронному підскарбію, згодом гетьману). Православне духовенство та українське міщанство не отримало представництва на сеймі. Фактично, українців представляли магнати. Впливовою частиною Вального сейму була посольська ізба, яка складалася з делегатів-послів від земської шляхти.

Слайд 4.

В адміністративному відношенні Річ Посполита була поділена на провінції: Корона – Велика і Мала Польща (сюди входили українські землі) й Литва. Провінції поділялися на воєводства і повіти. Основним керівником місцевої адміністрації залишився воєвода.
Українські землі поділялися на шість (6) воєводств:
1) Руське воєводство (центр м. Львів; землі – Львівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Холмський);
2) Белзьке (центр м. Белз; повіти Бузький, Городельський, Трабовецький);
3) Волинське (м. Луцьк; Володимирський, Луцький, Кременецький);
4) Подільське (м. Кам’янець; Кам’янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський);
5) Брацлавське (м. Брацлав; Брацлавський, Вінницький);
6) Київське (м. Київ; повіти – Київський, Овруцький, Житомирський).
У 1618 р. приєднали до Речі Посполитої Чернігово-Сіверщину, яку перетворили на Чернігово-Сіверське воєводство (центр м. Чернігів).
На чолі воєводств стояли воєводи, які водночас були сенаторами. Повіти очолювали старости та каштеляни, які зосереджували в своїх руках адміністративну та судову владу.
Зазнала зміни і судова система. За прикладом Польщі на українських землях впроваджені гродські та земські суди. Гродський (від «грод» – замок, фортеця) суд очолював староста, призначений королем. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи: про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд був становим, шляхетським, і обирався місцевою шляхтою. На своїх сесіях вирішував цивільні справи й межові суперечки шляхти, конфлікти щодо нерухомого майна.
Залишалося в дії законодавство Великого князівства Литовського. Продовжували діяти литовські статути. Перший (Старий ) з 1529 р. та Другий (Волинський ) з 1566 р. закріплювали права феодалів. У 1588 р. було прийнято Третій (Новий) статут, який остаточно закріпачив селян. Діяли також положення «Устава на волоки» (1557). Згідно цього нормативного документу була проведена аграрна реформа: усі придатні для обробку земліподілялися на окремі наділи (волоки) площею приблизно 21 га. Їх одержували в користування одна, рідше — дві чи три селянські родини. За волоку селяни мусили сплачувати гроші та виконувати повинності: панщина 2 — 3 дні на тиждень, чинш 40 — 80 грошів, додаткова праця на будівництві шляхів [4, с. 111]. Волочний переділ створив найсприятливіші умови для розвитку фільварків — багатогалузевих товарних господарств, в яких, крім землеробства, займалися також різними промислами активно експлуатуючи кріпацьку працю. На українських землях фільварки вперше виникли в 14 — 15 ст. на Галичині, а з початком проведення волочної реформи кількість фільварків зростає й на інших українських землях, які потрапили до складу Речі Посполитої. Аграрна реформа 1557 р. і розвиток фільварків пррискорили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян.  Почався процес закріпачення, що виявився у посиленні земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, у загальнодержавних обмеженнях свободи їхньої господарської діяльності та переходу [2, с. 196 — 197]
Першим станом тогочасного суспільства була шляхта (військово-службовий стан), яка поділялася на князів, панів та зем’ян. Окрему суспільну верству населення складало духовенство — «церковні люди», які не підлягали світському суду та поділялися на «біле духовенство» та «чорне». Окрему верству складали міщани (патриціат, бюргеерство, плебс) [1, с. 111 — 115]. У низу соціальної піраміди було селянство, яке, в залежності від форми феодальної експлуатації, характеру повинностей поділялося на кілька груп:
— чиншові селяни (або данники) — сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники;
— тяглі селяни — вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. За це відробляли панщину (відробіткова рента) та сплачували державні податки (серебщина), несли державні повинності (будування мостів, шляхів тощо);
— службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи та ін., які обслуговували двір феодала [1, с. 118].
Міста були королівськими або феодальними. На кінець ХV ст. близько 150 міст мали право на самоврядування (магдебурзьке право), що передбачало податковий імунітет, судову незалежність, привілеї в торгівлях та ремеслах. Наприклад,  Львів з 1356 р., Кам’янець на Поділлі з 1374 р., Луцк з 1432 р., Київ –з 1498 р.
Освіта. Початкова освіта надавалася дітям у православних церковних школах, єзуїтських або протестантських школах та колегіумах. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних у боротьбі з поширенням католицизму в Україні, а єзуїти чи протестанти використовували шкільну освіту для популяризації своєї релігії, оскільки їхні школи створювались при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Українці, для здобуття вищої освіти, вчилися в університетах Європи (Сарбонський, Падуанський, Празький, Краківський та ін.).
У 1576 р. розпочав діяльність Острозький культурно-освітянський гурток за ініціативи волинського магната князя Костянтина Острозького. Упродовж свого існування (1576 – 1636 рр.) заклад називали Острозькою греко-слов’янською школою (інколи колегіумом або академією). Першим ректором академії був письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. Герасим Смотрицький.
У 1615 р. з’являється Київська братська школа. У 1631 р. Петро Могила (архімандрит Києво-Печерської лаври) заснував Лаврську школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. обидві школи об’єдналися в Києво-Могилянську колегію.
Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XV ст., відзначали високий рівень грамотності населення. Так, Павло Алепський, що відвідав Україну в 1654 p., засвідчив, що в селах всі діти, навіть сироти, навчаються в школах, а письменних людей багато не лише серед чоловіків, але й серед жінок. Жителі сіл добре обізнані з порядком православного богослужіння, вміють співати псалми і релігійні пісні.
Українська полемічна література кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. (яку називають ще «полемічне письменство», «полемічне богослов’я») висвітлювала тези та антитези тогочасної церковної та світської еліти щодо подій, які відбувалися на української-білоруських теренах Речі Посполитої [6, с. 23]. Основні теми полемічної літератури кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст.: обговорювали питання поділу Церкви 1054 р.; висвітлювали історію Берестейського собору 1596 р., робилися спроби заперечити чи захистити його [6, с. 23]. Полемічні твори захисників унії: Петро Скарга написав твір «Про єдність Божої церкви під одним пастором» (O jednosci kosciola bozego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jednosci odstapieniu …»); Іпатій Потій написав працю «Унія або виклад артикулів ку зодноченю греків з костьолом Римським». Полемічні твори противників унії: Герасим Смотрицький автор книги «Ключ царства небесного», Василь Суразький «О єдиной істинной православній вірі», Іван Вишенський «Короткословна відповідь Петру Скарзі», Мелетій Смотрицький «Тренос» («Плач») [5, с. 225 — 230].
Друкарська справа. За допомогою пожертвувань Івану Федорову вдалося заснувати у Львові власну друкарню (1573). У 1574 р. Іван Федоров видав «Апостол» (перша друкована українська книга) і «Буквар». У 1581 р. надрукував «Острозьку Біблію» – перше повне видання Біблії на церковнослов’янській мові (обсяг 1256 сторінок).
Після смерті першодрукаря книгодрукування продовжили учні та послідовники Івана Федорова. За підрахунками А. Криловського, тільки Львівське братство видало впродовж 1591 – 1722 рр. всіх книг тиражем 160 тис. примірників. З них букварі становили 20 % літератури [7, с. 89].
Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.У ХVІ ст. – ХVІІ ст. українські землі перебували під впливом європейської культури. Так, у першій половині ХVІ ст. в Європі поширюється антикатолицький рух – Реформація. Прихильники цього руху вимагала обмежити владу церкви, здешевлення релігійних обрядів, використання під час церковної служби національної мови та ін. У кожній державі Реформація мала свої особливості. В українських землях православні підтримали ідею використання національної мови під час літургії, переклади Святого Письма українською (найвідоміше – Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561 рр.), діяльність церковних братств.
Для захисту католицької церкви її адепти розпочали Контрреформацію, мета якого – поширення впливу церкви та відстоювання позиції католицизму. Єзуїти (ченці католицького ордена) відкривали на українських землях навчальні заклади (школи та колегії) поширюючи освіту та досягнення європейської науки серед населення, водночас створюючи умови для окатоличення молоді.
Умовою захисту українців від впливу католицизму (пізніше й протестантизму) стало діяльність церковних братств. Діячі братського руху впорядковували церковні справи, відкривали навчальні заклади, виступали за дешеву й загальнодоступну церкву, займалися доброчинною діяльністю, відкривали культурно-просвітницькі заклади. Найавторитетнішими були Львівське Успенське, Луцьке Хрестоздвиженське та Київське Богоявленське братства, які отримали право ставропігії (право підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо патріарху).
Причини Берестейської унії:
– важке становище православної церкви в католицькій державі Речі Посполитій. Занепад православ’я в XVI ст. був викликаний падінням центра православної церкви Константинополя (1453) та зниженням дисципліни та рівня освіченості серед духівництва;
– католики, користуючись кризовим станом православної церкви в Україні та Білорусі, намагалася розширити свій вплив на Схід, об’єднати католиків та православних під керівництвом папського престолу;
– православні єпископи вбачали в унії єдину можливість позбутися залежності від міщанства об’єднаного в братства та досягти фактичної рівності в правах з католиками в межах держави;
– влада Речі Посполитої вважала, що єдина віра – це фактор, який зміцнює державу. Унія в планах польських політиків була засобом полонізації українців та білорусів.
Львівський єпископ Гедеон Балабан у 1590 р. на церковному з’їзді в Белзі ініціював підписання унії. Його підтримали єпископи луцький Кирило Терлецький, турово-пінський Лев Пелчицький, холмський Діонісій Збіруйський. Їх наміри схвалив польський король Сигізмунд ІІІ Ваза. До змовників приєдналися єпископи перемишильський Михайло Копистенський та володимирський Іпатій Потій. Згодом приєднався і київський митрополит Михайло Рогоза.

Слайд 5.

Навколо ідеї об’єднання церков розгорнулася гостра полеміка. Представники різних поглядів висловлювали свої думки в літературних творах (полемічна література).
У жовтні 1596 р. в м. Бересті було проведено церковний собор. Противники унії засудили її проголошення та прокляв її адептів. Прихильники приєдналися до церковної унії, основні умови якої були наступними:
– православні та католики об’єднуються під владою Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви, виникає уніатська (греко-католицька) церква;
– уніати приймають католицьку догматику (про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина), запроваджуються індульгенції та впроваджується григоріанський календар;
– в уніатській церкві зберігається православна візантійська обрядовість й мова богослужіння, братства підпорядкували єпископам.
15 грудня 1596 р. польський король видав універсал проголосивши рішення Берестейського уніатського собору обов’язковим.
Рух спротиву уніатству очолили князь Костянтин Острозький та єпископи Гедеон Балабан, Михайло Копистенський, які спиралися на діяльність братств.

Слайд 6.

Результати та наслідки:
– утворилася українська греко-католицька церква, як складова частина католицької церкви;
– замість однієї церкви на українських землях виникло дві, що сприяло не єднанню, а розколу духовному (триває боротьба «Русі з Руссю»);
– фактичного зрівняння греко-католиків та католиків не відбулося, в українському суспільстві загострилося протистояння на ґрунті віросповідання.
– православна церковна організація опинилася на межі знищення, оскільки на уніатство перейшли митрополит та 5 єпископів. Православними залишилося тільки два вищих ієрарха. Смерть єпископів львівського Гедеона Балабана у 1607 р. та перемишльського Михайло Копистянського у 1610 р. залишила православну церкву з єдиним представником вищого духовенства – львівським єпископом Ієремією Тиссаровським [3, с. 73]. Після його смерті уряд міг оголосити православну церков не існуючою в межах Речі Посполитої. Тільки у 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан, який перебуваючи під охороною козаків зміг у Києві висвятити на митрополита Іова Борецького та нових єпископів.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Лановик Б. Д.Економічна історія: Курс лекцій / Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович. – К. : Вікар, 2006. – 405 с.
3. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
4. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
5. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.
6. Охріменко Г. В. Релігійно-моральний аспект в українській полемічний літературі кінця ХVІ – початку ХVІІ століття: історико-культурні передумови формування / Г. В. Охріменко // Слов’янський вісник: Зб. наук. праць. Серія «Історичні та політичні науки». – Вип. 8. – Рівне: РІС КСУ, 2009.
7. Гурська Л. Запровадження національного книгодрукування та видавнича діяльність православних братств в Україні (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.) / Людмила Гурська, Леся Гурська // Історія релігій в Україні: науковий щорічник / Упоряд. О. Киричук, М. Омельчук, І. Орлевич. – Л.: Інститут релігієзнавства – філія Львівського музею історії релігії; Логос, 2011. – Книга І.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Литвин М. О нравах татар, литовцев и московитян / М. Литвин. — М., 1994.
Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ — середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. — К.: Кондор, 2005. 284 с.
Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. — 320 с.
Крисаченко В. С. Історія Криму. Кримське ханство: Навч. посіб. / В. С. Крисаченко. — К.: Твін інтер, 2000. — 334 с.

Лекція 3.1. Доля руських удільних князівств у складі іноземних держав

1. Доля українських земель у складі Великого князівства Литовського, Жемайтійського та Руського.
2. Польська експансія на українські землі.
3. Специфіка розвитку українських земель у складі Угорського королівства, Молдавського князівства, Кримського ханства, Московської держави.
4. Особливості соціального, економічного та культурного розвитку українських земель у польсько-литовську добу.
Мета: осмислити соціально-політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у ХІV – першій половині ХVІ ст.
Завдання: проаналізувати політичне, соціальне, економічне, міжконфесійне становище на українських землях, що перебували під владою Польського королівства, Великого князівства Литовського, Молдовського князівства, Кримського ханства, Угорського королівства, Московської держави; розкрити зміни, які відбувалися в економічному житті, окреслити особливості політичного устрою та соціальної структури.

*                  *                  *

У квітні 1340 р. було отруєно Юрія ІІ-Болеслава Тройденовича й Галицько-Волинська держава (Королівство Руське) розпадається. Волинь мирним шляхом відійшла до Литовського князівства, оскільки волинськими землями правив князь Любарт-Дмитро Гедимінович (1340 – 1384 рр.). Галичиною, від імені Любарта-Дмитра, правив боярин Дмитро Дедько (1340 – 1344 рр.). У 1340-ві рр. Королівство Руське перестає об’єднувати слов’янські землі й стає об’єктом експансії сусідніх країн.

Слайд 1.

Доля українських земель у складі Великого князівства Литовського, Жемайтійського та Руського. Литовці язичницькі племена мешкали на південно-східному березі Балтійського моря, у долинах річок Неман і Західна Двіна. У 1230-х рр. литовські племена об’єдналися у Литовське князівство (столиця м. Новогрудок) під проводом князя Міндовга (Міндаугаса). Історія співіснування литовців та русинів має довгу історію. Перший період литовсько-руського співіснування: литовське «оксамитове» проникнення на руські землі (1230-х р. – 1370-ті рр.). Характерні риси зазначеної історичної доби:
1) Русь перебувала під золотоординським ярмом, послаблена постійними міжусобицями Рюриковичів;
2) більшість русичів бачили в литовцях захисників від Польського королівства, Тевтонського ордену та монголо-татарського ярма. З цієї причини приєднання литовцями руської спадщини відбувалося через васальні договори, династичні шлюби або військові походи, які носили захисний характер;
3) зберігалася стара система управління, тільки представники династії Рюриковичів керували в удільних князівствах, а члени литовської династії правили державою;
4) литовська аристократія запозичила у русичів воєнну справу, податкову систему, законодавство, державну мову (руську), православну релігію.

Слайд 2.

Міндовг (1230 – 1263 рр.) творець литовської держави, розпочав боротьбу за спадщину Русі переважно через династичні шлюби, робив походи на Смоленськ, Чернігів. У 1253 р. охрестився та коронувався, як король Литви. Керував васалами за принципом: «Що хто собі там що здобуде, того й буде», розширюючи власні володіння. Після загибелі Міндовга почалася боротьба за владу в якій переможцем став лідер одного з княжих родів – Вітенас.
Вітен (Вітенас) правив Литовським князівством у 1295 – 1315 рр. За своє правління приєднав землі українського Полісся. Литовська держава набуває вже окреслених форм. Однак зміцнення її відбулося в часи правління Вітенасового брата Гедиміна.

Слайд 3.

Гедимін (Гедимінас) правив у 1316 – 1341 рр. ставши засновником династії литовських правителів, відомої як Гедиміновичі. Проводив політику збирання «руських земель» застосовуючи дипломатичні, династичні, військові заходи. Приєднав Берестейщину, Волинь, Пінщину і частину Київщини. Збудував столицю Литви – м. Вільно. Першим став носити титул: «господар литвинов і русинів».
Ольгерд (Альгірдас або Альгарден) правив Литовським князівством у 1345 – 1377 рр.) разом з братом Кейстутом (Кестутисом). продовжили експансію вбік руських земель на південь і схід. Ольгерд дотримувався принципу: «Вся Русь має належати литовцям». У 1362 р. військо Ольгерда розбило під Синіми Водами (Синьоводська битва) татар, що дозволило збільшити Литовське князівство, яке включало Волинь, Берестейщину, Чернігово-Сіверщину, Переяславщину, Київщину, Поділля. З Польщею воював за Холмщину та Белзьку землю. Робив походи на Московську державу, але не вдалі.
За півтора століття правителі Великого князівства Литовського збільшили його розміри вважаючи своєю місією «збирання земель Русі». 90 % території держави становили східнослов’янські землі, проте чисельно слов’яни становили в ній більшість. Правителі Великого князівства Литовського діяли за принципом «старовини не рушити, новини не вводити». По суті литовці домінували у владі, русини в економіці та культурі. Держава залишалася федерацією чисельних земель, у внутрішнє життя яких правитель держави фактично не втручався, а реальну владу на місцях мала місцева знать (українська та білоруська).
За правління син Ольгерда — Ягайла політика литовської влади щодо українських земель та стосунки між литовською аристократією та руською поступово зміниться. Фактично правління Ягайла починає новий період литовсько-руського співіснування. Докладніше про це, після огляду історії польського вторгнення на українські землі.
Польська експансія на українські землі. Після смерті останнього правителя Королівства Руського Юрія ІІ – Болеслава, польський король Казимир ІІІ Великий (1333 – 1370 рр.) висуває претензії на Галичину. В 1349 р. Польське королівство захопило Холмщину, Західне Поділля, Белзьку землю, Галичину. Для утримання завойованих земель Казимир ІІІ уклав військовий союз з угорським королем Людовиком І проти Великого князівства Литовського. У 1352 р. Волинь та Берестейська земля були проголошені частиною Литви, а Галичина частиною Польського королівства.
1370 р. Казимир ІІІ помер й Польща перейшла під юрисдикцію Людовика (Лайоша) І Великого Анжуйського. Галичина стала вважатися окремим королівством, залежним від Угорщини. Правителем Галицької землі (1372 – 1379 і 1385 – 1387 рр.) був князь Володислав Опольський, як васал короля Угорщини. Своїм титулом «господар Руської землі, вічний дідич і самодержець» та карбуванням власної монети намагався підкреслити суверенітет королівства та претензії на його трон.
Людовик (Лайош) І Великий Анжуйський пішов на угоду (Кошицький привілей) з польською аристократією наділивши їх широкими правами, натомість королевою Польського королівства мала стати одна з трьох його доньок.
Польські феодали обрали королевою молодшу доньку Людовика – Ядвігу, а її майбутнім чоловіком мав стати Ягайло – правитель Великого князівства Литовського.
Ягайло (Йогайла) литовський князь у 1377 – 1392 рр. (у 1385 – 1434 рр. польський король). Спочатку правив спільно з дядьком Кейстутом, але 1382 р. вбив його й узурпував владу порушивши принцип родового старшинства. Це викликало громадянську війну, в якій головним суперником Ягайла став його двоюрідний брат Вітовт Кейстутович (Вітаутас).

Слайд 4.

Зауважимо, що Велике князівство Литовське, ослаблене громадянською війною, перебувало в стані війни з Московською державою, тому Ягайло шукав союзника за межами власної держави. Пропозиція династичного союзу від польської аристократії була дуже вчасною.

Слайд 5.

14 серпня 1385 р. була укладена Кревська унія – державно-політичний союз між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Причини укладання: князь Ягайло шукає підтримку в боротьбі за владу проти його кузена Вітовта; Велике князівство Литовське потребує військового союзника у боротьбі з Тевтонським орденом, Московською державою; польські феодали через династичний союз прагнуть отримати доступ до руських земель.
У результаті підписання унії: князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і став одночасно королем Польщі та князем Литви (змінивши ім’я на Владислав ІІ Ягелла); Польща і Литва утворили персональну унію – дві держави зберігаючи незалежність об’єднані спільним монархом; Ягайло став католиком, й впроваджує католицизм у Литві; Литва повертала Польському королівству усі будь-коли захоплені землі, приєднувала «на вікі-вічні свої литовські й руські землі до Корони польської» й обертала на її користь великокнязівську казну.
У 1387 р. польські війська захопили Галичину приєднавши до Польського королівства. Приєднані землі було поділено на Руське воєводство з центром у Львові (1434 р.), Подільське воєводство (1434 р.), та Белзьке воєводство (1462 р.). Проводиться полонізація, впроваджується польське право, судочинство та адміністрація, поширюється католицизм. Поступово Галичина перетворилася на провінцію Польщі й залишалася у її складі до 1772 р.
Надалі польські феодали намагалися зберегти наслідки Кревської унії, обираючи спільного правителя для обох держав. Тільки Люблінська унія завершила повне об’єднання держав.
Другий період литовсько-руського співіснування (1380-ті – 1480-ті рр.) – це час конкуренції державних проектів: самостійність Литви або збереження персональної унії.

Слайд 7.

Для цього історичного періоду були властиві такі риси:
1) початок зближення Польщі та Литви з наміром в майбутньому утворити єдину державу. Боротьба еліт за збереження незалежності ВКЛ або поглинання Литви Польським королівством;
2) ліквідація удільних князівств, перетворення їх на провінцію Литви;
3) дискримінація прав православного населення, прояви релігійної нетерпимості.
Третій період литовсько-руського співіснування (1490-ті рр. – 1569 р.) – це час трансформації персональної унії у єдину державу.

Слайд 8.

Для цього історичного періоду властиві наступні риси:
1) відхід від ідеї персональної унії й злиття Польщі та Литви у єдину державу;
2) соціальний гніт українського населення та релігійна дискримінація;
3) активне ополячення та окатоличення українського суспільства, у першу чергу аристократії;
4) центром збирання «руської спадщини» стає Московське князівство.
У дослідників різне ставлення щодо польсько-литовського періоду в історії України:
1) Польська та литовська присутність на українських землях розглядається як прояв «колоніального загарбання» та «національного гноблення» (Володимир Пашуто);
2) Час існування українських земель у складі Литви вважають часом існування Литовсько-Руської держави (Іван Крип’якевич);
3) Литовська держава ХІV – ХVІ ст. була спадкоємцем і продовжувачем традицій Русі та Галицько-Волинської держави. В особі ВКЛ продовжувала існувати Українська держава, як «друге Українське королівство» (Михайло Брайчевський).
Специфіка розвитку українських земель у складі Угорського королівства, Молдавського князівства, Кримського ханства та Московської держави. Крім Великого князівства Литовського та Польського королівства у боротьбу за землі Київської Русі та Королівства Руського включилися сусідні держави. Польське королівство, Велике князівство Литовське та Московська держава в різні часи намагалися обгрунтувати своє право на новоприєднані землі, висловлюючи претензії на всю «спадщину Русі». Натомість країни з скромнішими запитами — Кримське ханство, Угорське королівство, Молдавське князівство, боролися тільки за ті території, які змогли власне завоювати.

ЗАКАРПАТТЯ У СКЛАДІ УГОРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Закарпаття – українські етнічні землі, розташовані на південних схилах Карпатських гір. Після смерті Володимира Великого Закарпаття було загарбано Угорським королівством. Упродовж 1280-х – 1320-х рр. була частиною Королівства Руського, а після розпаду Галицько-Волинської держави відійшла до Угорщини. Землі Закарпаття були поділені на адміністративно-територіальні одиниці – комітати (жупи), які очолювали посадники (жупани, ішпани) – Ужанський, Березький, Угочанський, Мармароський, Шаризький, Земплинський, Спишський. Саме Закарпаття угорці називали «Князівство русів» (Ducatus Russorum). У ХІІІ – ХV ст. у Закарпаття переселяються волохи, німці, словаки, угорці. Місцеве українське населення закріпачувалося, позбавлялося політичних прав і свобод. Українська еліта мадяризувалася.
У 1526 р. унаслідок поразки від турецької армії у битві під Мохачем, Угорщина припинила своє існування як незалежна держава. Східна частина Закарпаття відійшла до Семигородського (Трансільванського) князівства, яке було васалом Османської імперії, західне Закарпаття – стало володінням австрійських Габсбургів.

БУКОВИНА (ШИПИНСЬКА ЗЕМЛЯ) У СКЛАДІ МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

У Х ст. Буковина (вживалася назва Шипинська земля) потрапила до складу Київської Русі. З 1199 р. зазначений регіон входив до складу Галицько-Волинського князівства. У 1340-ті – 1350-ті рр. угорці розгромили татар й захопили Шипинську землю.
У 1359 р. виникає Молдавське князівство до складу якого входить на правах автономії Шипинська земля. У 1514 р. Молдавія потрапила під владу Османської Порти (ця залежність тривала до 1774 р.). З втратою автономії поступово зникає й назва Шипинська земля. Натомість вживається назва Буковина, в межах якої діяла турецька військово-адміністративна одиниця – Хотинська райя.

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО

З ХІ ст. східна частина Кримського півострова перебувала у складі Київської Русі, а упродовж ХІІ – початку ХІІІ ст. на Крим і Північне Причорномор’я поширювалася влада половців. Після татарської навали південні землі увійшли до складу Золотої Орди з центром у м. Солхат. Назва Крим з’явилася тільки у ХІІІ ст. коли на півострові осіли татари й назвали Кримом м. Солхат (Старий Крим або Ескі-Кирим). До того півострів називали Тавридою.
Кримський півострів був багатоетнічною територією. З початку XIII ст. по 1299 р. у центральному Криму існувало князівство з центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно аланським (осетинським) та караїмським населенням. У гірському Криму існувало князівство Феодоро (Теодоро) з центром у Мангулі (XIII ст. – 1475), де правила вірменська династія Гаврасів – Таронітів. Також до 1460-х рр. у Криму існувала фема Готія з центром у Херсонесі, що визнавала верховенство Трапезундської імперії. З 1260-х – 1270-х рр. до 1475 р. італійська морська республіка Генуя утримувала в Криму свої колонії у Кафа (Феодосії), Солдайї (Судаку), Чембало (Балаклаві), Чіпріко та Боспоро (на Керченському півострові), а також у Монкастро (Білгороді-Дністровському). Після 1475 р. ці колонії відійшли до Туреччини. Населення цих територій і міст було мішаним, у тому числі й слов’янським.
У 1430-і рр. розпалася Золота Орда й розпочався процес утворення Кримського ханства, як окремої держави. У 1440-х рр. кримських татар очолив Гаджи Ґірей (Ґерей) (1443 – 1466 рр.), який заснував нову правлячу династію. Резиденцією нової влади став Кирк-Ор (Південно-Західний Крим), згодом Солхат, й тільки з ХVІ ст. Бахчисарай.

Слайд 9.

Після падіння Константинополя (1453 р.) турки активізувалися на Північному Причорномор’ї. У 1475 р. турки захопили генуезькі колонії Північного Причорномор’я (Кафа, Солдайя), князівство Феодоро (столиця Манґул). 1478 р. Османська Порта зробила васалом Кримське ханство, яке в той час очолював хан Менґлі Ґірей (1467 – 1515 рр.). Згодом, ці території стали провінцією (еялетом) Туреччини.
У 1482 р. хан Менґлі Ґірей провів перший похід на українські землі, коли було спалено Київ та його околиці. Татари стали для русинів небезпечними сусідами. Кримське ханство проводило походи на українські землі практично щорічно, інколи двічі – тричі на рік. Упродовж 1450 – 1556 рр. татари зробили 86 великих військових походів на українські землі захопивши місцеве населення в якості ясиру (полонених) [1, с. 109].

ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНА У СКЛАДІ МОСКОВСКЬОЇ ДЕРЖАВИ

З кінця ХV ст. загострюється протистояння Московської держави з Великим князівством Литовським. Московська держава підкорює нові території: Ярославське князівство (1463), Пермську землю (1472), Великий Новгород (1478), Тверське князівство (1485). В результаті масових переходів руських князів зі своїми «вотчинами» на службу московському царю та московсько-литовських війн 1487 – 1494 рр., 1500 – 1503 рр. та 1512 – 1514 рр. Московська держава захопила Стародубщину, Чернігово-Сіверщину, Смоленщину. Переможною для Литви стала битва під Оршою (1514 р.) – військова заслуга князя Костянтина Острозького. Проте, маючи тактичні успіхи, в стратегічному литовці програвали Московській державі, за період протистояння Велике князівство Литовське втратило ⅓ своїх територій.
Зростання могутності Московської держави співпало із занепадом Візантійської імперії (падіння Константинополя у 1453 р.) та поступовим виходом з під влади Золотої Орди. Серед московських князів і духовенства зміцнюється переконання в тому, що Москва є спадкоємницею Києва, а московські правителі – нащадки Рюриковичів. У 1480-ті рр. у титулах московського правителя Івана ІІІ (1462 – 1505 рр.) з’являється термін «цар», у січні 1493 р. виникає титул «государ всієї Русі». Московія робить спробу виступити з ідеєю духовного лідерства у православному світі. З кінця ХV ст. месіанські ідеї почали проникати в суспільство Московської держави: особлива відповідальність за долю православ’я, відчуття богообраності та ін. На початку ХVІ ст. ця теорія трансформувалася у теорію «Москва – третій Рим» (автор чернець Філофей).
Особливості соціального, економічного та культурного розвитку українських земель у польсько-литовську добу.  У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці ХІV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, у свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах [2, с. 186].  На територіях, які опинилися під владою Польського королівства — Галичині, Холмщині, Белзщині, княжі землі або перейшли у володіння польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській шляхті [2, с. 187]. Упродовж ХІV — ХV ст. на українських землях почало формуватися магнатське і шляхетське землеволодіння, зростала власність церковних феодалів.
Соціальна структура населення. Привілейована, панівна частина суспільства — магнати, вище духовенство та шляхта. Магнати (князі, пани) – це феодали, що володіють великим земельним володінням та мають вплив на політичне життя країни. Складалася з князів (титулована знать, яка не підлягала місцевій владі) та панів (знать без титулу, що відрізнялася давністю роду та заможністю). Шляхта – привілейований стан, військово-службова знать, які мали тільки один обов’язок — військова служба. Шляхтичі, в залежності від їх заможності, ділилися на бояр, зем’ян та панцерних слуг. У 1528 р. був проведений «попис земський» (перепис шляхти), що визначив усіх тих, хто був приналежний до шляхетського стану. Водночас терміни «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний – шляхтич. Бояри і зем’яни, за якими не визнали шляхетство, утратили право на привілеї й злилися із селянством. Напівпривілейовані верстви суспільства: міщани та духовенство (священики, диякони, ченці). Міщани – це мешканці міст, представники податкових верств населення, які ділилися на групи: патриціат, бюргерство, плебейство).  Найбагатша купецько-лихварська верхівка міського населення — патриціат. Середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани — бюргерство. Безправна біднота — плебс (плебейство) [2, с. 203]. Непривілейована верствою було селянство – це жителі сільської місцевості, що перебували у різних формах залежності від феодалів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялося на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об’єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода. Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, дарувати на свій розсуд, заставляти. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі. «Тяглові», або «работні», селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Ці селяни були «непохожими», тому що були позбавлені права виходу [2, с. 192]. Козаки – в цей час, скоріше спосіб життя, аніж соціальна група чи верства населення.

Слайд 10.

Освіта. Традиційно початкову освіту здобували при церквах і монастирях, де вчили диякони. Українська молодь вчилася по книгах: Часословець, Псалтир, Апостол, Октоїх. Діти перш за все вчили азбуку й склади, а потім переходили до читання церковно-службових книг. Читання було найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи: одна група студіювала буквар, друга – Часословець, третя – Псалтир і т. д. Перехід від однієї книги до іншої можна прирівнювати до переходу від нижчого до вищого класу, як в сучасній школі. Вчили ще співати, по-церковному, початків арифметики, молитов, письма церковнослов’янською мови.
Вітчизняні студенти нерідко навчалися за кордоном. Наших студентів за кордоном називали «роксоланами», «русинами», «рутенцями». Наприклад, у списках студентів Краківського університету числилися «Матвій з Тухлі», «Симон з Дрогобича», «Михайло Михайлович із Самобора», «Іван Григорович із Коломиї», «Олексій Матвійович зі Львова», «Іван Петрович із Глухова», «Дмитро Степановчи із Києва», ректором Краківської школи був «Григорій Тичина з Роксолан». Це зумовлено тим, що усталених прізвищ не було. Вони виникають у ІV — ХV ст. серед вітчизняної еліти (князів, магнатів), у простого населення постійні родові прізвища закріпилися наприкінці 18 – на початку ХІХ ст. [3, с. 109].
Справжніми покровителями шкільної освіти були православні братства. Братства – це українські релігійно-національні організації, що об’єднували міщан, селян, козаків та українських магнатів. Основним засобом протистояння польській колонізаторській політиці та католицьким впливам було організація шкіл, друкарень та культурно-просвітницьких об’єднань. Діяльність братств активізувалася у XV ст. Спочатку братства були світськими організаціями, але з часом набули яскраво виражене релігійне забарвлення. Їх головна мета – оборона батьківської віри. Найстаріші з братств – Львівсько-Успенське братство (1439), Віленсько-Кушнірське (1458), Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Брестське (1591), Люблінське (1594), Київське Богоявленське (1615).
В цю епоху проявили себе інтелектуали, поети та письменники українського походження.
Дрогобич Юрій (Юрій Котермак) (близько 1450 р. – 1494 р.) – народився в Дрогобичі (Прикарпаття). У 1470 р. він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 – магістра Краківського університету. У Болон¬ському університет викладав астрономію (1478 – 1479 рр.), став доктором мистецтва і медицини, працював ректором. Юрій Дрогобич перший вітчизняний автор друкованої праці – «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету», яку у 1483 р. було опубліковано в Римі.
Русин Процелер Павло (близько 1470 р. – 1517 р.) народився на Лемківщині, у м. Кросно (тепер Польща), закінчив Грейфсвальдський університет у Німеччині, викладав у Краківському університеті в якому читав лекції. Павло Русин є першим поетом-гуманістом в українській літературі, хоча писав він латиною.
Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566) – видатний український гуманіст який навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського «Про турецьку загрозу слово І та ІІ-ге», «Про целібат», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Промова на похоронах Сигізмунда І». Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом, а також є один із фундаторів полемічної літератури.

Слайд 11.

Архітектура та містобудування. Архітектура ХІV – середини ХVІ ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Формується український стиль дерев’яних церков – трибанних та п’ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». У цей період в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Будувалися не тільки церковні, але й світські будинки з каменю. Має місце оборонна спрямованість містобудування. Багато нових міст (Броди, Станіслав, Жовква, Тернопіль), що закладалися як замки або фортеці. Більшість замків були дерев’яними: Київ, Житомир, Вінниця, Черкаси. Кам’яні замки у Львові, Луцьку, Кременчуці, Кам’янець-Подільському. У середині ХІV ст. побудовано Верхній замок у Луцьку – це найдавніша кам’яна фортеця України.

Слайд 12.

Культура на українських землях розвивалася у взаємодії із культурними процесами Білорусі, а також Великого князівства Литовського, Польського королівства, Кримського ханства, Угорського королівства, Молдавського князівства, до складу яких входили українські землі.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Лановик Б. Д.Економічна історія: Курс лекцій / Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович. – К. : Вікар, 2006. – 405 с.
3. Любар О. О.Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006.
4. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
5. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Литвин М. О нравах татар, литовцев и московитян / М. Литвин. — М., 1994.
Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ — середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. — К.: Кондор, 2005. 284 с.
Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. — 320 с.
Крисаченко В. С. Історія Криму. Кримське ханство: Навч. посіб. / В. С. Крисаченко. — К.: Твін інтер, 2000. — 334 с.

Лекція 2.3. Історія Королівства Руського (Галицько-Волинської держави)

1. Соціально-політична і економічна ситуація в Галичині та на Волині в ХІ – ХІІ століттях.
2. Розвиток Галицько-Волинського князівства в роки правління Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.).
3. Галицько-Волинська держава в період правління Данила Романовича та його наступників.

*          *          *

Мета: осмислити новий етап вітчизняної історії – добу існування Королівства Руського, спадкоємниці політичних та соціально-культурних традицій Київської Русі.
Завдання: розкрити обставини політичної роздробленості Русі та проаналізувати причини виокремлення земель Галицької та Волинської в окремі удільні князівства; охарактеризувати їхній розвиток, окреслити діяльність видатних князів того часу.
Соціально-політична і економічна ситуація в Галичині та на Волині в ХІ – ХІІ століттях. Історія Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Русі. У період феодальної роздробленості держави найсильнішим на Південно-Західній Русі було Галицько-Волинське князівство. Князівство межувало з міцними конкурентами: Польським королівством, Угорським королівством, Тевтонським орденом, Великим князівством Литовським. Після припинення існування Київської Русі як єдиної держави внаслідок монголо-татарської навали, правонаступницею Русі та повноцінною країною стала Галицько-Волинська держава (в історичних джерелах іменується як Королівство Руське або Мала Русь).
Галицьке князівство сформувалося в межах Русі наприкінці ХІ ст. (за результатами Любецького з’їзду 1097 р.), закріпившись за династією Ростиславичів (від онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича). Галицьке князівство стає спадщиною синів Ростислава Володимировича: Рюрик отримав Звенигородське князівство, Василько Теребовльське (Поділля, Буковина, Східні Карпати), Володар – Перемишльське (землі над Сяном і Верхнім Дністром). Фактично була закладена тенденція до дроблення території князівства між нащадками однієї династії.

Слайд 1.

Проте онук Володара князь Ярослав Осмомисл (1153 – 1187 рр.) зміг об’єднати та збільшити території удільного князівства. За його правління територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря. Ярослав Володимирович був прозваний «Осмомислом» за розум (тобто такий, що за «вісьмох мислить», а можливо за знання вісім мов).

Слайд 2.

Ярослав Осмомисел підтримував активні зовнішньополітичні зв’язки з Візантією, Священною Римською імперією. Є вірогідність, що він брав участь у походах хрестоносців проти султана Салах-ад-Діна. Князь офіційно визнав своїм сюзереном германського імператора Фрідріха І Барбароссу, а той допомагав позашлюбному синові Ярослава Осмомисла – Володимиру в його боротьбі з боярами, угорським королем та князем Романом Мстиславичем за трон Галичини [5, с. 78 — 79; 3, с. 106]. Після Ярослава Осмомисла до 1199 р. правив його син Володимир, після смерті якого династія Ростиславичів перервалася.

Слайд 3.

Волинське князівство з центром у Володимирі, довгий час не мало власної князівської династії – управлялося з Києва. Київські князі вважали Волинь своєю вотчиною і не хотіли віддавати її у спадкове володіння іншим князям. Тільки онук Володимира Мономаха – Ізяслав ІІ Мстиславич став засновником волинської династії й Волинське князівство отримало статус спадкової вотчини. Його син Мстислав ІІ Ізяславич (1155 – 1170 рр.) боровся за київський престол, але програв у 1169 р. Андрію Боголюбському. Після смерті князя Мстислава ІІ Ізяславича у 1170 р., його старший син Роман Мстиславич, що сидів в Новгороді розпочав боротьбу за Волинь.
Роман Мстиславич був хоробрий, енергійний, жорстокий, віроломний і досить заповзятливий. Правив волинським князівством упродовж 1170 – 1199 рр. розбудувавши це князівство в окремий уділ. У 1188 р. галицькі бояри запросили його також на престол Галичини, але через опір частини боярства та протидії Угорщини Роман не зміг взяти її під свій контроль. Тільки у 1199 р. Роман Мстиславич об’єднав два удільних князівства створивши Галицько-Волинське князівство з центром у місті Галич.

Причини виникнення Галицько-Волинського князівства:
– вдале географічне розташування (віддаленість від Києва, природні умови – родовища солі, родючі землі, перехрестя торгових шляхів, торгівельні зв’язки з Європою, важкодоступність для кочових народів);
– спільна боротьба проти зовнішніх ворогів – Польщі, Угорщини, монголо-татар;
– енергійна політика князів Романа Мстиславича Великого, Данила Романовича Галицького [1, с. 90 — 91].

Періодизація розвитку Галицько-Волинської держави:

періоди

тривалість

основний зміст

І

1199 – 1205 рр.

етап становлення та розбудови об’єднаного Галицько-Волинського удільного князівства Романом Великим

ІІ

1205 – 1238 рр.

період тимчасовго розпаду держави, посилення боротьби боярства за владу. Водночас це період, коли формальним князем, який зберігав свої права на престол проте не міг ними скористатися, був малолітній Данило.

ІІІ

1238 – 1264 рр.

відновлення єдності Галичини та Волині, перетворення Галицько-Волинського князівства у повноцінну державу, яка перебувала у васальній залежності від Золотої Орди

ІV

1264 – 1340 рр.

розвиток Галицько-Волинської держави (Королівства Руського, Малої Русі) за наступників Данила та Василька Романовичів. Поступове ослаблення та занепад держави.

Розвиток Галицько-Волинського князівства в роки правління Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.). 1199 р. Роман Мстиславич об’єднав обидва князівства в єдину державу, спираючись на служилий люд та міщан. Роман розправився із супротивниками централізованої влади, щоб укріпити авторитет князівства втрутився в династичну боротьбу за трон у Польщі та Угорщині. 1203 р. Роман Великий оволодів Києвом й поставив свого воєводу Інгвара Ярославича. З того часу Роман Великий контролював усю Південну та Південно-Західну Русь. У 1204 р. Римський Папа Інокентій ІІІ пропонував Роману корону за окатоличення, проте князь відмовився. Романа Великого сучасники називали «великим князем», «царем», «самодержцем всія Русі».
Роман пропонував проект реорганізації управління на Русі: київського князя повинні були обирати шість наймогутніших князів (галицький, володимиро-суздальський, чернігівський, рязанський, смоленський, полоцький), які, крім того, мали спільно приборкувати винуватців усобиць. Проте більшість князів не підтримали цей план.
За короткий час правління Романа Мстиславича Галицько-Волинське князівство збільшується. У період правління Романа Великого до складу князівства входили: Галичина, Буковина, Поділля, Волинь, Західна Білорусія, Перемишлянщина, Пониззя, Холмщина, Болохівська волость (верхів’я річок Південний Буг і Случ), уся територія Правобережної України, тобто ⅓ сучасної української території.
Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. Проте в князівстві зміцнюється князівське землеволодіння і поступово утверджується ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалися на міжкнязівських і князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бенефіціально-ленна система західноєвропейського типу. Надання землі у власність своїм слугам боярам галицько-волинські князі пов’язували з службою та васалітетом. Землі, які надавалися у довічне володіння, називалися «державою». Селянські господарства («дим» і «рало») залишалися основою економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр були перспективнішими [2, с. 177 — 178].
На рубежі ХІІ ст. – ХІІІ ст. в Західній Європі точилася війна між двома групами: гібелінами і гвельфами. Першу очолював Гогенштауфен, Філіп Швабський, який опирався на Східну й Північну Німеччину, а його супротивник – Оттон ІV, сздобув підтримку Папи Римського Інокентія ІІІ. У 1204 р. Римський Папа запропонував Роману Великому корону та титул, але той віддав перевагу гібелінам, від корони князь Роман відмовився.

Слайд 4.

У червні 1205 р. князь Роман загинув в облозі м. Завихвоста на р. Вісла. Роман потрапив у засідку вояків краківського князя Лешка Білого та мазовецького князя Конрада, коли прямував до Німеччини на допомогу синові Фрідріха Барбаросси Філіпу Гогенштауфену, що домагався престолу, на який претендував також Оттон ІV Саксонський [5, с. 79]. Після смерті Романа Великого Галицько-Волинське князівство тимчасово розпадається й темп розвитку Південно-Західної Русі сповільнюється.
Період тимчасового розпаду удільного князівства (1205 – 1238 рр.).
Після смерті Романа при владі залишилася вдова Анна з чотирьохрічним сином Данилом та дворічним Васильком. У Галицько-Волинському князівстві тривало свавілля бояр. Водночас тривали спроби сусідніх правителів окупувати Галичину і Волинь.
У 1206 р. чернігівські князі Ольговичі вчинили похід на Галичину, а з заходу на Волинь виступив польський князь Лешко. Анна звернулася за допомогою до Романового союзника угорського короля Андрія ІІ, й той заступив полякам дорогу на Волинь, але не зміг протидіяти зазіханням новгород-сіверських князів Ігоревичів – Роману, Святославу, Ростиславу. Бояри самі запросили трьох синів Ігоря Святославича, онуків по матері Ярослава Осмомисла сподіваючись, що ті стануть знаряддям в їх руках. Але почалася боротьба за реальну владу. Вбито було близько 500 бояр. У 1208 р. між самими братами Ігоревичами спалахнула усобиця. Скориставшись послабленням братів бояри позбавили Ігоревичів влади. Одразу відновилася угорська окупація і бояри знову запросили Ігоревичів, які повернувшись у 1209 р. розпочали репресії проти бояр
1211 р. бояри запросили на допомогу угорців із запевненням визнати владу малого Данила Романовича. Угорці захопили двох Ігоревичів і повісили, а Данило утвердився в Галичі. Проте влада його була слабкою, бояри бунтували. А в 1211 р. бояри навіть проголосили королем Галичини 5-річного угорського принца Калмана (Каломана) одруживши його з дворічною польською княжною Саломеєю, а правив за них угорець Бенедикт Бора.
У 1213 р. боярин Володислава Кормильчич оголосив себе галицьким князем і Анна з сином Данилом повернулися до Угорщини. З цього часу у внутрішні справи безперервно втручаються Угорщина та Польща.
1214 р. Польща та Угорщина підписали угоду про поділ Галицько-Волинського князівства. Згідно з нею Володимир повертався Романовичам, а в Галичі мав правити угорський королевич Каломан. Упродовж 1214 – 1219 рр. триває угорська окупація.
1219 р. від угорської окупації визволив новгородський князь Мстислав Удатний разом із зятем Данилом Романовичем, але владу передав угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Проте Данило утверджується у Володимирі (Волинь) звідки починає збирати батьківський спадок, а мати його Анна пішла у монастир.
У 1238 р. Данило повернув собі Галич об’єднавши Галичину та Волинь у єдине удільне князівство. Фактично існував дуумвірат — співправління братів Данила та Василька Романовичів.

Слайд 5.

Галицько-Волинська держава в період правління Данила Галицького та його наступників. 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. 1239 р. завоював Київ (поставив воєводою Дмитра Дєтка). Столицею обрав Холм, спорудив міста-фортеці Данилів, Кременець, Угровеськ. У 1241 р. монголо-татари пройшли Галицько-Волинським князівством, але знищення не великі.
В цей час ускладнюється зовнішньополітична ситуація в Східній Європі. Данило Галицький продовжуючи політику батька, союзника гібелінів, об’єднався з Конрадом Мазовецьким (союзник Тевтонського ордену, який стояв на боці Гогенштауфенів) і литовським князем Міндовгом (цей язичник завжди готовий був воювати з католиками) проти Ростислава Михайловича Чернігівського, який одружився з дочкою угорського короля Бели ІV та заручився підтримкою малопольського короля Болеслава Сором’язливого (вони були у гвельфівському блоці), включившись у боротьбу за Галичину. Ця боротьба закінчилася 17 серпня 1245 р., коли угорське військо під Ярославлем на р. Сян було переможене Данилом.
Батия занепокоїло посилення Данила, й він наказав офіційно визнати себе васалом Золотої Орди. Данило Галицький отримав короткий лист: «Віддай Галич». У 1245 або 1246 р. Данило їздив до Сарай-Бату заручившись охоронною грамотою. Батий прийняв Данила ласкаво, видав ярлик на князювання, і Галицько-Волинська держава дістала офіційний статус союзної монгольської території. Більше того, Батий зробив Данила Галицького своїм «мирником». Для обох це був політичний успіх. Батий убезпечив свій західний кордон від агресії хрестоносців, адже папа Інокентій ІV на Ліонському соборі 1245 р. оголосив хрестовий похід проти монголів, а Данило після поїздки в Сарай-Бату заявив про свої права на наслідування київських князів, призначивши свого «печатника» митрополитом, і в 1246 р. відправив його на затвердження до патріарха в Нікею, та, врешті, уклав договір з Угорщиною.
Здавалося б, Данило мав би бути задоволений. Історик Наталія Яковенко переконана, що «після поїздки Данила «на поклін» у Сарай володарі Галичини й Волині вважалися не слугами, а федератами хана: вони мусили висилати власне військо до монгольських походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом населення, не платили [6, с. 104]. Однак Данило планував звільнитися від монголо-татарської залежності, орієнтуючись на союз з правителями Західної Європи. Як писав літописець: «О, зліше зла честь татарська». Данило почав збирати коаліцію європейських держав проти монголів: одружив сина Романа на Гертруді дочці австрійського герцога наступниці Бабенбергського престолу. Після смерті останнього герцога намагався посадити Романа на австрійський престол, але невдало, там утвердилася династія Габсбургів. В 1250 р. син Лев одружився з дочкою угорського короля Бели ІV Констанцією [4, с. 50].
Ще на початку XIII ст. у деяких західних джерелах Галицько-Волинську державу називали «королівством». У 1253 р. відбулася коронація Данила Галицького в Дорогочині папським посланцем (легат Оппізо від римського папи Інокентія ІV) за перехід під юрисдикцію римської церкви.
Данило Галицький сприймав королівський титул, як: а) відновлення власного статусу, фактично поваленого монголами; б) частина договору, що закріплює обов’язки Заходу допомогти у боротьбі з Ордою.
Данило стає першим вітчизняним королем, але згодом не маючи з цього ніякої користі, відмовляється від корони. Назва «королівство» засвідчує прагнення володарів підкреслити, що князівство було державою з такими самими суверенними правами, як і в європейських королівствах. Згодом, королем себе називав також його онук Юрій Львович, натомість Юрій II Тройденович в останньому з відомих його документів виступає як «князь Руського королівства».
Тоді Данило Галицький уклав таємний союз з Андрієм, князем Володимиро-Суздальської землі (брат Олександра Невського). Але спроба виступити проти Орди закінчилася невдачою: Андрій втік за кордон, Данило залишився сам на сам, а Олександр Невський у 1251 р. приїхав у орду Батия, здружився і побратався з Сартаком, сином хана Батия й одержав ярлик на князювання Володимиро-Суздальським князівством [5, с. 81].
У 1254 – 1255 р. Данило відкрито воює проти золотоординського воєводи Куремси. Вигнав монголів з Північного Поділля та Східної Волині. У 1255 – 1256 рр. воює з Литвою (князем Міндовгом).
У 1258 – 1259 рр. воює з золотоординським ханом Бурундаєм, але невдало. Данило був змушений заключити союз  з монголами та знову стати васалом Орди. Після цього русичі брали участь у військових походах монголів проти Польщі та Литви. У 1264 р. Данило помер в м. Холм.
Значення діяльності Данила Галицького: підніс авторитет ГВД в середньовічному світі; доклав зусиль для об’єднання земель Південно-Західної Русі; своєю політикою заклав підвалини українського самоусвідомлення своєї ідентичності; вдало маневрував між католицьким Заходом і монголами, започаткувавши модель спілкування з сусідами, основою якої став компроміс. Але така політика, призводила до роздрібненості суспільної свідомості: прагнення аристократів, міщан та селян були настільки різні, що про загальнонаціональні інтереси ніхто не дбав.
Галицько-Волинське князівство в період правління Данила Романовича та його наступників.
Після смерті Данила землі Галицько-Волинської держави успадковуються синами Данила та Василька.

Слайд 6.

Лев І Данилович розширив володіння батька, приєднавши Люблінську землю й частину Закарпаття. У 1272 р. переніс столицю до Львова. Юрій І Львович скориставшись усобицями у Золотій Орді, посунув власні кордони до нижньої течії Дніпра й Південного Бугу. Переніс столицю до м. Володимир (Волинь). Носив титул «король Русі, князь Ладомерії». З головних здобутків Юрія І  – створення 1303 р. окремої Галицької митрополії, безпосередньо підпорядкованої константинопольському патріарху.

Слайд 7.

Андрій та Лев ІІ Юрійовичі правили спільно (дуумвірат), носили титул «князі всієя Русі». Співпрацювали із Тевтонським орденом та Польським королівством проти Литви та Золотої Орди. Загинули разом в битві з монголо-татарами. На них династія Данила Романовичів урвалася.

Слайд 8.

Після смерті князів Андрія та Льва ІІ до влади прийшло боярство, яке запросило на престол 14 річного сина мазовецького князя Тройдена та Марії – доньки Юрія І Львовича. Князь Юрій ІІ-Болеслав перейшов на православ’я задля задоволення галицьких бояр . У зовнішній політиці тримався союзу з Прусією, Литвою, Тевтонським орденом, ворогував з Польщею. У літописі називався «князь Руського королівства». В останні роки правління Юрій ІІ-Болеслав конфліктував з боярами, які звинувачували князя у допомозі чужинцям, сприянні німецькій колонізації, спробі впровадити католицизм. У 1340 р. князя отруїли.

Слайд 9.

Після смерті Юрія ІІ-Болеслава держава поступово розпадається. Причини розпаду Королівства Руського:
– надзвичайно низький розвиток економіки, порівняно з сусідніми державами;
– відсутність політичної еліти, яка б могла об’єднати державу;
– недалекоглядність правителів;
– повна ізоляція (політична та економічна) країни;
– активна зовнішня політика при одночасному нехтуванні внутрішніми інтересами країни;
– внутрішні суперечки між князівською владою та боярською опозицією;
– перебування Королівства Руського у сфері впливу сусідніх держав (Золотої Орди, Угорського королівства, Польського королівства, Молдавського князівства).
Як результат, землі князівства розподілили сусідні держави (Галичина відійшла Польському королівству, Волинь – Литовському князівству, Буковина – Молдавському князівству).
Історичне значення Київської Русі.
– уперше об’єднала всі східнослов’янські племена в єдину державну організацію;
– сприяла соціально-економічному, політичному, культурному розвитку східних слов’ян;
– Русь стала своєрідним бар’єром, який захищав західноєвропейські країни від кочових орд азіатських племен;
– сприяла зміцненню міжнародного авторитету східних слов’ян, створювала для них можливість брати дієву участь у міжнародній політиці.
Історичне значення Галицько-Волинської держави:
– захистило від завоювання та асиміляції південно-західну частину русів, сприяло усвідомленню своєї самобутності;
– стало новим після занепаду Києва, центром політичного та економічного життя, який забезпечував високий рівень розвитку українських земель.
– друга після Русі велика держава на українських землях, яка продовжувала її культурні традиції;
– упродовж століття після монгольської наввали забезпечувала безперервність розвитку традицій самостійного державного життя на українських землях [1, с. 96].

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Лановик Б. Д.Економічна історія: Курс лекцій / Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович. – К. : Вікар, 2006. – 405 с.
3. Любар О. О.Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006.
4. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
5. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.
Слайд 1. Карта Галицького князівства // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Галицьке_князівство#/media/File:Galicia_land.png ; Герб Галицького князівства // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Галицьке_князівство#/media/File:Alex_K_Halych_2.svg
Слайд 2. Зображення Ярослава Осмомисла // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Осмомисл#/media/File:Yaroslav_Osmomysl.jpg ; Зображення Володимира Ярославовича // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Володимир_Ярославич_(князь_галицький)#/media/File:Володимир_Ярославич.jpg

Слайд 3. Карта Волинського князівства // Режим доступу: https://history.ed-era.com/3/volinske_knyazvstvo.html ; Герб Волинського князівства // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Волинське_князівство#/media/File:Alex_Volhynia.svg
Слайд 4. Зображення Папи Римського та князя Романа Мстиславича// Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Иннокентий_III#/media/File:Innozenz3.jpg ; https://uk.wikipedia.org/wiki/Роман_Мстиславич#/media/File:Roman_of_Halych.jpg
Слайд 5. Зображення князя Данила Романовича // Режим доступу: https://електронна-енциклопедія.укр/uploads/illustrations/Данило-Галицький.jpg

Слайд 6. Зображення князів // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Лев_Данилович#/media/File:Lev_Danylovich_of_Halych.PNG; https://www.google.com.ua/search?client=opera&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=oTvDW6OPHYiQsAHx6pfICA&q=Шварно&oq=Шварно&gs_l=img.3..0i5i30k1j0i24k1l2.15628.16383.0.16709.6.6.0.0.0.0.156.651.1j4.5.0….0…1c.1.64.img..1.5.649…0j35i39k1j0i67k1.0.LTLFmgd2UIE#imgrc=vdjIhHREwRPBCM:
Слайд 7. Зображення князів // Режим доступу: http://deduhova.ru/statesman/yuriy-i-lvovich-knyaz-galitsko-volyinskiy/
Слайд 8. Зображення князів // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Лев_Юрійович#/media/File:Лев_II.jpg ; https://uk.wikipedia.org/wiki/Андрій_Юрійович#/media/File:Андрій_I.jpg
Слайд 9. Зображення князя Юрія ІІ — Болеслава Тройденовича // Режим доступу:  https://електронна-енциклопедія.укр/uploads/illustrations/Князь-Юрій-ІІ-Болеслав.jpg ; https://uk.wikipedia.org/wiki/Юрій_II#/media/File:Yuri_II_Boleslav.jpg

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь / Л. Н. Гумилев. — М.: Мысль, 1989. — 766 с.
Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь / М. Ф. Котляр. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. — 336 с.
Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси (историко-бытовые очерки ХІ — ХІІІ вв.) / Б. А. Романов. — М.-Л.: Наука, 1966.
Мавродин В. В. Очерки истории левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины ХІV века) / В. В. Мавродин. — СПб.: Наука, 2002.
Феннел Д. Кризис средневековой Руси. 1200 — 1304 / Джон Феннел. — М.: Прогресс, 1989.

Лекція 2.2. Історія та культура Русі.

1. Теорії походження Русі.
2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси.
3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.

*           *          *

Мета: опанувати етапи розвитку Київської Русі, її державно-політичний устрій, соціальну структуру, досягнення в сфері культури.
Завдання: проаналізувати теорії походження Русі; окреслити процеси утворення, формування Київської Русі й особливості її політичного і територіального устрою на всіх етапах розвитку; висвітлити процеси утворення і розвитку дрібних руських князівств у добу феодальної роздробленості; узагальнити основні причини розпаду Давньоруської держави.

*          *          *

1. Теорії походження Русі. Питання походження Русі викликає дискусії серед істориків кілька століть. Неповнота джерельної бази, помилковість суджень вчених, використання історичних концепцій політиками з ідеологічними та геополітичними цілями – ці та інші причини заважають об’єктивно розглянути історію виникнення Русі.
Окреслимо існуючі погляди на процес становлення Русі.
У ХVІІІ ст. члени Російської академії наук Ґотліб Байєр, Ґерхард Міллер, Август Шльоцер досліджуючи витоки Давньоруської держави запропонували власну концепцію її формування – норманську теорію. Її прихильниками (норманістами) згодом стали різні історики: Георг фон Раух, Вернер Келлер, Вільгельм Томсон, Микола Карамзін, Михайло Погодін та інші.

Слайд 1.

Норманісти впевнені – Русь заснована норманами, що свідчить про скандинавське походження держави. Ця теорія спиралася на літописну легенду, яку записав Нестор у «Повісті минулих літ», щодо запрошення на князювання слов’янськими племенами трьох братів варягів (вікінгів, норманів) на чолі з Рюриком.

Слайд 2.

Історик Олександр Бойко виділив такі аргументи норманістів:
1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині ХІ ст. фіни називали шведів;
2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;
3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов’янські, так і руськів назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;
4) ісламські географи та мандрівники ІХ – Х ст. завжди чітко розділяли «русів» та «слов’ян» [1, с. 42].
Додатковим аргументом норманістів було й те, що правлячою династією Русі була династія Рюриковичів – засновники якої були норманами (Рюрик, Ігор). До того ж, в деяких неслов’янських джерелах містилася інформація про відсталість східнослов’янських племен, що дало підстави норманістам (прихильникам норманської теорії походження Русі) стверджувати, що слов’яни були нездатні без допомоги ззовні заснувати таку потужну державу, як Київська Русь.

Рішучим противником норманізму став Михайло Ломоносов, який започаткував альтернативну наукову теорію – антинорманську. У подальшому цю теорію розробляли різні історики: Дмитро Іловайський, Степан Ґедєонов, Василь Татіщев, Михайло Тихоміров, Борис Ґреков, Борис Рибаков, Михайло Грушевський та ін.

Слайд 3.

Антинорманісти наводили власні аргументи, на підтвердження власної наукової концепції:
1) назва «Русь» слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;
2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;
3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840 – 880) чітко називає русів слов’янським племенем;
4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника» [1, с. 42 – 43].
Також відзначимо, що прихильники антинорманської теорії звертали увагу, що додатковим підтвердженням участі саме слов’ян у творенні Русі говорить наявність соціально-економічних та політичних умов для утворення держави.
Соціально-економічні умови:
1) слов’яни мали міста – осередки суспільно-політичного та економічного життя;
2) сусідська (територіальна) община стимулювала соціальну диференціацію;
3) аналіз тогочасної зброї та знарядь праці норманів і слов’ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку виробничих сил;
4) місцева еліта захоплює общинні землі, зароджуються феодальні відносини;
Політичні умови:
1) воєнно-племінні союзи закладали основи для створення державного апарату;
2) військові походи та дипломатичні контакти слов’ян («Бертинські анали» згадують про державу східних слов’ян, коли 838 р. до візантійського імператора прибули посли, які стверджували, що «їх народ звуть Росс») посилювали організацію воєнно-племінних союзів та класоутворення.

Хозарська теорія (теорія пантюркізму). Професор Гарвардського університету Омелян Пріцак (1919 – 2006) спробував переглянути історію витоків Русі, запропонувавши гіпотезу, згідно якої поляни не слов’яни, а хозари; Кий та династія Києвичів – гілка хозарського ханського роду. Проте результати археологічних досліджень не підтверджують погляди О. Пріцака. Зокрема, пам’ятки слов’янського походження складають більшість від загальної кількості археологічних знахідок.

Слайд 4

Висновки. Не варто розглядати процес виникнення держави, як одномоментний акт або як наслідок діяльності окремої історичної особи. Не слід також відмовлятися від скандинавського, хозарського, слов’янського, візантійського та інших етнічних та культурних сегментів Русі, цим ми збіднюємо вітчизняну історію. Багато сучасних істориків переконані, що нормани або хозари не утворили державу Русь, проте зіграли свою роль у розвитку східнослов’янських племен. Упродовж VII – VIII ст. союзи слов’янських племен перетворювалися на державні утворення – племінні княжіння, які згодом об’єдналися у державу – Русь.

2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси. Історію Київської Русі можна умовно розділити на періоди становлення, розквіту та занепаду.
Доба становлення Русі – час утворення східнослов’янської держави з центром у Києві, період швидкого територіального зростання Київської Русі й поступової консолідації держави. Період охоплює правління Аскольда і Діра (860-ті – 882), Олега (882 – 912), Ігоря (912 – 945).

Слайд 5.

Дір та Аскольд (860-ті – 882 рр.) – правителі держави, яка охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, древлян, дреговичів та частково сіверян. Зробили спробу запровадження християнства (Аскольдове хрещення). Вчинили походи проти Візантії у 860 р., 863 р., 866 р., 874 р. – тоді ж уклали договори з імперією на вигідних для слов’ян умовах. У 860-ті рр. Аскольд прийняв християнство від патріарха Фотія.
Існує кілька гіпотез щодо об’єднання слов’янських племен навколо київського центру, які вказує історик Наталія Яковенко у книзі «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України». «Перша – що варяги Дір та Аскольд жили в різний час: Дір … умовно між 838 – 859 рр., а Аскольд – між 860 – 882 рр. Друга – що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим серед царів слов’ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на основі полянського союзу племен, а сам Дір міг бути останнім племінним князем із роду Києвичів: цей рід утримався при владі, аж доки його витіснив варяг Аскольд (чиє ім’я в перекладі означає «сіроголовий», тобто воїн-вовк). Урешті – третя, що Аскольд і Дір були сучасники й співправителі … Дір міг бути «найбільшим царем» (не виключено – справді з місцевої племінної знаті), а Аскольд – його «заступником» [2, с. 37].
Рюрик (862 – 879) – варязький конунг (князь), який, як згадує «Повість минулих літ», правив разом із братами Трувором і Синьоусом на землях племінного союзу приільменських словен. Помер Рюрик у 879 р., і князівську посаду через малолітство його сина Ігоря, зайняв регент Олег, не виключено, родич Рюрика.

Олег Віщий (Ґелґі) був київським князем у 882 – 912 рр. Князь Олег зміг об’єднати всі землі вздовж «шляху із варяг в греки» – від чорноморського узбережжя та дельти Дунаю на півдні й до Фінської затоки і верхів’я Волги на півночі. У 882 р. – захопив Київ (зі слів Олега «мати міст руських»), вбивши князів Аскольда та Діра, що там правили. Розширив територію Русі, приєднавши землі древлян, сіверян, радимичів. На чолі нового державного утворення утвердилася династія Рюриковичів, оскільки формально Ігор Рюрикович вважався князем, але правив Олег. За князювання Олега було встановлено опорні пункти центральної влади (міста) у племінних князівствах, призначено приблизний порядок стягнення данини, відновлено культ язичницьких богів. Проте держава залишалася не консолідованою, влада князя слабкою, система управління, стягнення данини і судочинство – примітивне.
У 907 р. та 911 р. Олег здійснив переможні походи на Константинополь (Царгород), уклавши вигідний для Русі договір. У 912 р. загинув під час походу проти арабського халіфату на узбережжі Каспійського моря, проте за легендою помер від укусу змії.

Ігор Старий (Ігор Рюрикович, Інгвар) правив у 912 – 945 рр. Він продовжив справу Олега з консолідації слов’янських племен та посилення князівської влади в союзі з дружинною верхівкою, захищав власні кордони та прагнув нових завоювань. Боровся з уличами, але остаточно підкорити їх не зміг. Приєднав територію межиріччя Дунаю та Дністра, східний Крим і Тамань. У 915 р. вперше зіткнувся з печенігами, уклав із ними угоду, яку згодом порушили печеніги. У 941 р. зазнав поразки на морі від візантійців, які використали «грецький вогонь», знищивши майже увесь флот. У 943 – 944 рр. захопив міста Закавказзя – Дербент, Ширван і Бердаа (союзники Візантії). У 944 р. провів переможний військовий похід проти Візантії, який завершився укладанням договору. Війни виснажували державу й князь Ігор намагався збільшити данину з підлеглих племен, проте у 945 р. був убитий древлянами.

Слайд 6.

Доба зміцнення й розквіту – час найвищого соціально-економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі, зростання її політичної могутності, збільшення території. Період охоплює князювання Ольги (945 – 964), Святослава Ігоровича (964 – 972), Володимира І Святославовича (980 – 1015), Ярослава І Володимировича (1019 – 1054), тріумвірату Ярославичів (1054 – 1073), а також правління Святослава Ярославича (1073 – 1076), Ізяслава Ярославича (1076 – 1078), Всеволода Ярославича (1078 – 1093), Святополка І Ізяславича (1093 – 1113), Володимира ІІ Всеволодовича (1113 – 1125), Мстислава Володимировича (1125 – 1132).

Слайд 7.

Ольга правила у 945 – 964 рр. Княгиня була регентшею Святослава (народився в 930-х рр.). Походження княгині до кінця не з’ясоване: або онука слов’янського князя Гостомисла, або донька болгарського царя Бориса І із Пліски, або донька скандинавського воєводи чи жителя Пскова.
Внутрішня політика. Ольга підкорила древлян (спалила Іскоростень, вбила послів). Під час правління зосереджувалася на внутрішніх проблемах. Реформуючи державу регламентувала повинності залежного населення і визначила чіткий розмір данини. Встановила погости (місце збору данини), де урядовці виконували князівські розпорядження, чинили суд, а також «лови» — мисливські угіддя на землях підкорених племен. Під час правління Ольги відбулося одержавлення племінних княжінь – перетворення земель племінних князів на державну територію Київської Русі.
Зовнішня політика. У 946, 957 рр. княгиня відвідала Константинополь, де намагалася налагодити дипломатичні зв’язки, поновити старі договори (про сплату Візантією данини Києву, привілеї руським купцям). Прийняла християнство (при хрещенні отримала ім’я Олена на честь матері імператора Костянтина VIІ Багрянородного). Канонізована православною церквою.
У 959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І за допомогою у християнізації Русі. У Києва в 961 – 962 рр. діяла християнська місія єпископа Лібуція (який помер в дорозі) й місія очолювалася ченцем Адальбертом із Тріра. Однак кияни зустріли християн вороже і Ольга не наважилася оголосити християнство державною релігією. Авторитет її зменшився, язичницька віра залишалася популярною. Добровільно передала владу сину Святославу в 964 р.

Святослав Ігорович (Завойовник, Хоробрий) правив у 964 – 972 рр. Багато часу проводив у воєнних походах, але не нападав зненацька (попереджав суперника посланням «Йду на Ви!»). Сприяв зміцненню князівської влади. Був прихильником язичництва, проте не забороняв хрещення усім бажаючим.
У 965 р. знищив Хазарський каганат, підкорив племена ясів (предки осетин) і касогів (предки адигейців та черкесів), підкорив Волзьку Болгарію, приєднав Тмутаракань на Таманському півострові та північно-східний Крим.
У 968 р. Святослав провів перший похід на Болгарію (перший дунайський або балканський похід), згодом планував перенести столицю в Переяславець-на-Дунаї (тепер місто Мала Преслава). Проте печеніги узяли в облогу Київ, що змусило Святослава перервати похід та захищати столицю. Для зміцнення влади реформував систему державного управління: замінив місцевих племінних керівників намісниками (своїми синами) з метою централізації влади.
У 969 – 971 рр. вчинив другий похід (болгарський, дунайський) в результаті якого була захоплена столиця Болгарії, але у війну втрутився візантійський імператор Іоанн І Цимісхій занепокоєний успіхами Русі. Навесні 971 р. візантійці обложивши м. Доростоль (зараз м. Сілістра в Болгарії), змусили Святослава укласти угоду, згідно якої Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Імператор зобов’язався пропустити русичів додому, відновилися дипломатичні стосунки між країнами.
Навесні 972 р. повертаючись до Києва русичі потрапили в засідку хана Курі біля порогів Дніпра. За легендою, з черепа загиблого князя печенізький хан зробив чашу (кубок) з написом «Чужого бажаючи, свою загубив».

Слайд 8.

Після смерті Святослава спалахнула братовбивча війна між його синами. Руська земля тимчасово (972 – 980) розпадається на уділи. Збройний конфлікт розпочався з убивства князем Олегом київського боярина, який полював у древлянській землі. Підбурюваний своїми боярами, київський князь Ярополк розбив військо Олега, а самого вбив й забрав Древлянську волость. У 980 р. сталася битва між братами Ярополком та Володимиром. У військовому конфлікті програв Ярополк, він незабаром буде підступно вбитий слугами Володимира.

Володимир І Святославович (Хреститель, Великий, Красне Сонечко) правив у 980 – 1015 рр. Основну увагу приділяв не загарбанню нових земель, а захисту й укріпленню кордонів Русі, впорядкуванню її життя. Канонізований церквою та залучений до ліку рівноапостольних.
У 992 р. приєднав до Русі Закарпаття, територію племені хорватів. Після цього землі усіх східнослов’янських племен увійшли до складу Русі. Її площа сягала 800 тис. км.2, з населенням близько 5 млн. людей. У 993 р. переміг печенігів. За легендою перед боєм стався поєдинок між богатирями обох військ й Кожум’яка переміг печеніга, й на знак перемоги засновано місто Переяслав.
Провів низку реформ:
адміністративна – країну поділено на 8 уділів, уділи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб (тисяцьких, посадників) або власних синів. Держава поділялася на землі-уділи з центром у головних містах (Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Полоцьк, Турів, Псков, Володимир-Волинський). Таким чином князь родоплемінну форму управління державою замінив територіальною, тим самим зламав сепаратизм племінної верхівки, оскільки зосередив владу в руках однієї династії.
військова – створено регулярне військо зі слов’ян, які мали право володіти земельною власністю, були ліквідовані племені військові об’єднання.
оборонна – активно будуються фортеці, укріплення навколо Києва, які стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами.
градобудівна – закладено нові міста уздовж річок країни – Стугна, Сула, Десна, Трубіж, Остер, розбудовується столиця Русі – Київ.
судова – князь започаткував вироблення закону, який регулював би правові відносини в суспільстві, вдосконалив чинний тоді кодекс звичаєвого права уклавши «Устав землений».
фінансова – князь карбував власні гроші («срібники» й «златники») з гербом «тризубом».
релігійна – у 980 р. зроблено спробу модернізувати язичництво (створено язичницький пантеон богів на чолі з Перуном), проте у 988 р. після облоги Херсонеса, одруження на сестрі візантійського імператора Василя ІІ – Анні – оголосив державною релігією християнство. Сам охрестився (при хрещенні отримав ім’я Василь). Християнську церков на Русі очолив грек Анастас.
У зовнішній політиці Володимир Великий активізував відносини з Візантією, установив дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею, уклавши з ними договори про «мир та любов». Обмінявся посольствами з Німеччиною, установив відносини з Римом. Започаткував «шлюбну дипломатію» руських князів, одружуючи своїх дітей із представниками королівських династій європейських країн: син Святополк був одружений на дочці польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав на дочці шведського короля Олафа Скотконунга, дочок видав за угорського, чеського та польського королів.
Володимир модернізував державу перетворивши її з родоплемінної у феодальну з системою вассалітету-сюзиренитету. Київська Русь увійшла в коло найсильніших держав Європи, посилився її міжнародний авторитет, активізувалися політичні, економічні, воєнні та культурні зв’язки.

Слайд 9.

Після смерті князя Володимира упродовж 1015 – 1019 рр. тривають братовбивчі війни. У результаті міжусобиць до влади прийшов Ярослав Володимирович, який розгромив свого головного противника Святополка Окаянного у 1019 р. на р. Альті,.
Ярослав І Володимирович (Мудрий, Кульгавий) правив з 1919 р. по 1054 р. Зауважимо, що у 1023 р. проти Ярослава виступив його старший брат Мстислав Чернігівський та Тмутараканський. Після кількох битв (зокрема, Лиственської 1024 р.) брати уклали союз й упродовж 1026 – 1036 рр. існував дуумвірат (до смерті Мстислава). Ярослава свою енергію спрямував у сферу культури, дипломатії та будівництва. Його називають князь-просвітитель, князь-будівельник. Хоча і завойовником він також був.
Князь Ярослав І Мудрий сприяв посиленню єдності та централізації держави – встановив новий принцип престолонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві в межах свого роду. Створив у 1016 р. перше зведення законів Київської Русі, що одержало назву «Найдавніша правда», або «Правда Ярослава». Здійснив спробу позбутися залежності руської церкви від константинопольського патріарха. У 1039 р. Руську церкву визнав самостійною Вселенський (константинопольський) патріарх й київську митрополію очолив грек Феофілакт. Резиденцією митрополита став Софійський собор. На Русі існували єпархії з центрами у Чернігові, Переяславі, Білгороді, Полоцьку, Володимирі, Юр’єві. Вже у 1051 р. собор руських єпископів обрав київським митрополитом першого русича – Іларіона (1051 – 1054 рр.), який виступав за незалежну від Константинополя церкву. Піклувався про розвиток культури: виникнення шкіл, виготовлення книжок, ведення літописання, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі. Ярослав розвинув «шлюбну дипломатію» – укладання вигідних міждержавних союзів через династичні шлюби (князя називали – «тестем Європи»).
За правління Ярослава Київська Русь досягла вершини свого розквіту, ставши в один ряд з Візантією і Німеччиною – найрозвиненішими тогочасними країнами.

Слайд 10.

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. з’явились перші ознаки послаблення Русі. У 1054 – 1073 рр. Ізяслав, Святослав, Всеволод уклали союз для спільного управління справами (тріумвірат). Проте головна мета цього союзу перерозподіл землі – Ярославичі зі своїми дружинами нападали на сусідніх князів, виганяли їх, оволодівали містами. Все це створювало ситуацію крайньої нестабільності.
У 1055 р. уперше зафіксували появу нових кочовиків – половців (кумани). В 1068 р. в битві на р. Альта Ярославичі зазнали поразки від половців. Ця подія поклала початок розпаду тріумвірату.
15 вересня 1068 р. кияни на віче почали вимагати від Ізяслава Київського роздати зброю та коней для організації відсічі ворога, але Ізяслав відмовив. Сталося повстання й князь утік в Польщу. Ізяслав повернув собі владу у 1069 р. за допомогою війська польського короля Болеслава ІІ й на певний час відновився тріумвірат. На Вишгородській нараді князів (1072) було схвалено звід руських законів «Правду Ярославичів», який обстоював права можновладців, обмежуючи, разом із тим, свавілля землевласників. Незабаром тріумвірат розпався й кожен з нащадків Ярослава Мудрого зміг зайняти посаду київського князя: Святослав Ярославич Чернігівський у 1073 – 1076 рр., Ізяслав Ярославич Київський у 1076 – 1078 рр., Всеволод Ярославич Переяславський у 1078 – 1093 рр.

Слайд 11.

Після смерті прямих нащадків Ярослава Мудрого київським князем став Святополк ІІ Ізяславович. За його правління князівські міжусобиці та набіги половців стали головними проблемами Русі. Покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців мав об’єднуючий з’їзд князів, який відбувся у 1097 р. в Любечі. Він заклав юридичну основу феодальної роздробленості, оскільки проголосили принцип вотчинної власності – «кожен володіє своєю землею і не зазіхає на інше». Фактично з’їзд узаконив роздроблення Русі на окремі удільні князівства. Вотчина проголошувалася володінням певної князівської лінії та передавалася у спадщину від батька до сина. Проте чвари не припинилися.
Володимир ІІ Всеволодович (Мономах) був київським князем у 1113 – 1125 рр. Став князем після смерті київського князя Святополка ІІ Ізяславича, завдяки рішенню народного віче киян. Упродовж правління обороняв руські землі від іноземних завойовників, намагався убезпечити Русь від розпаду, припинити міжусобиці.
За роки правління силою придушив князівські усобиці, відновив міжнародний авторитет Київської держави. Провів адміністративну реформу – поділив Русь на п’ять підвладних йому князівств: Київське, Переяславське, Смоленське, Володимир-Волинське, Суздальське. Продовжив практику династійних шлюбів: син Мстислав одружився на Христині, донці шведського короля; донька Єфимія вийшла за угорського короля Коломана; донька Марія за сина грецького імператора.
Мстислав Володимирович (Великий) був київським князем у 1125 – 1132 рр. Продовжував політику батька з укріплення держави, припиненню міжусобиць і захисту кордонів (загнав половців за Волгу та Кавказькі гори). Мстислав був сильним князем, прагнув перетворити Русь на спадкову монархію. Після смерті Мстислава держава вступила в добу роздробленості.

Занепад Русі або період феодальної роздробленості – це час, коли змінився устрій та форма правління держави. «Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями – державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найважливіших князів» [3, с. 45]. Ця період розвитку Русі, коли у князівствах, на які дробилася Русь, формуються місцеві князівські династії (Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславичі та ін.), при збереженні єдиної держави, яка була зруйнована монгольською навалою 1237 – 1241 рр.

Слайд 12.

Позитивні наслідки феодальної роздробленості:
1) завершення формування феодальної держави й інститутів феодалізму: повинності селян, права феодалів, система феодально-станової ієрархії в рамках окремих вотчин і князівств;
2) сприяла зростанню виробничих сил і більш гнучко захищала інтереси пануючого класу (одна з функцій держави);
3) формування великого землеволодіння;
4) урбанізація, зростання чисельності населення;
5) прискорення етнічного розвитку східнослов’янських народів – початок формування українського, російського та білоруського народів.
Негативні наслідки феодальної роздробленості:
1) феодальні усобиці, конфлікти між князями й боярами, дроблення князівств між спадкоємцями призвело до послаблення військової сили та політичної єдності країни;
2) посилення децентралізації, сепаратизму;
3) втрата державної єдності;
4) зміна торгівельної кон’юнктури, занепад торгівлі та економіки;
5) послаблення обороноздатності мало трагічні наслідки в умовах монголо-татарської навали.

3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.  Населення Київської Русі складалося з чотирьох різних правових, економічних та культурних світів:

Світ «людей війни» – лицарів – bellatores, тобто

  1. світ князівського двору, військової еліти Русі.

Світи «людей праці», трудящого люду – laboratores, тобто:

  1. світ міста – в якому жили ремісники та торговий люд, що працювали на ринок або в системі найманої праці.
  2. світ села – який належав незалежним особисто вільним общинникам,.

Світ людей молитви – oratores, тобто

  1. світ церкви та монастирів – який юридично залежав від Константинопольського владики.

Соціальна піраміда Київської Русі

Панівні привілейовані стани

Великий князь Київський

Удільні князі

Бояри

Князівські дружини

Духовенство

Залежні непривілейовані стани

Міщани

Вільні селяни (смерди)

Залежні селяни (рядовичі, закупи)

Давня Русь не знала станів, було єдиною масою, різні верстви якої відрізнялися одна від одної достоїнством, а не правами та обов’язками. Станової різниці, що прив’язувала відомі класи суспільства до відомих занять, ще не було: від князя до останнього вільного кожен міг бути воїном, чиновником, мати земельну власність, займатись торгівлею, промислами [4, с. 597].

Слайд 13.

Освіта. На початку ХІ ст. в Київській Русі визначилися два типи шкіл: нижчі школи грамоти й елітарні школи «учіння книжного». Нижчі школи грамоти відкривалися здебільшого при церквах, а також утримувалися світськими людьми. В них діти вчилися писати, лічити, читати (навчалися за спрощеною 27-літерною абеткою). У школах «учіння книжного» вчилися «діти кращих людей», які опановували 43 літерну абетку, грецьку мову, філософію, граматику, риторику, історію, спів, богослов’я [5, с. 92, 94]. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання.

Архітектура. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Особливість архітектури Русі виявлялася, з одного боку, у наслідуванні візантійських традицій (першими майстрами були греки), з іншого боку – намітилося відхилення від візантійських канонів, пошук самостійних шляхів в архітектурі. У 989 – 996 рр. побудовано Храм Богородиці, відомий під назвою Десятинна церква (не зберігся, хоч йдуть розмови про відбудову – біля Національного музею історії України). У 1019 – 1037 рр. збудовано Софійський собор. Споруда має складну пірамідальну будову, яку увінчують тринадцять бань (куполів). Сучасного зовнішнього вигляду собор набув у 17 – 18 ст., але внутрішні приміщення – добре зберегли свій первісний вигляд.

Слайд 14.

У 1051 р. було засновано Києво-Печерську лавру ченцем Антонієм. У 1073 – 1087 рр. збудовано Успенський собор Печерського монастиря, колись головну споруду архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври. Під час Другої світової війни собор зруйнували.
Образотворче мистецтво. З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення – мозаїки та фрески. Фреска – це малюнок на вогкому тальку стіни, на якому попередньо було накреслено контур малюнка гострим керном, а потім швидко наносилася фарба поки не застигнув тальк. Мозаїка – зображення із різнокольорових кубиків смальти або скла, які вставляли в свіжо-розведений розчин цементу на стіні, відповідно до раніше виконаного малюнку. Готову поверхню згодом шліфують. Стіни Софійського собору в Києві вкриті мозаїками (640 м2, але збереглося 260 м2) і фресками (3 000 м2).

Слайд 15.

Станковий живопис – ікони. Живопис існував переважно на релігійну тематику, й був представлений у вигляді ікони – картина на дерев’яних дощечках із окремих сортів дерева, спеціально виготовленими фарбами з натуральних барвників зображували ліки святих. Ікони писали мінеральними фарбами на дерев’яних дошках, які обклеювали полотном та вкривали шаром спеціального ґрунту – левкасу. Ікон руської школи залишилося дуже мало. Першими відомими живописцями на Русі були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій та Алімпій Печерський. Серед найбільш шанованих зображень та улюблених святинь християнства поряд із зображенням Ісуса Христа та інших святих є ікона Божої Матері. За легендою, перші ікони Богоматері були виконані апостолом Лукою з натури. Потім з них зробили багато копій. На початку ХІІ ст. з Константинополя привезли ікону Вишгородської або Володимирської Богоматері (прикрашала храм Бориса і Гліба у Вишгороді), звідки цю ікону Андрій Боголюбський в 1155 р. вивіз до Володимира-на-Клязьмі (нині зберігається у Третьяковській галереї у Москві) й відома зараз як Володимирська ікона Божої Матері.

Слайд 16.

Культура Київської Русі – явище європейської середньовічної культури. Давньоруська культура не є чисто слов’янською, оскільки зароджувалася як синтез декількох етнічних потоків – слов’янського, балтійського, фінсько-угорського, північнокавказького. Руська культура зазнавала також сильного впливу візантійської культури.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. М. Яковенко. – К., 2005. – 584 с.

3. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. — 2-ге вид., допов. і переробл. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 591 с.
4. Юрій М. Ф. Соціокультурний світ України: Монографія / М. Ф. Юрій. – К.: Кондор, 2004. – 738 с.

5. Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006. – 760 с.

Слайд 4. Карту Хозарського каганату взято з Інтернет // Режим доступу: https://lechaim.ru/ARHIV/131/660.htm

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Пріцак, О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). — Т.І. — К.: Обереги, 1997. — 1080 с.
Пріцак, О. Походження Русі. Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія. — Т. II. — К.: Обереги, 2003—1304 с.
Толочко О. П. Київська Русь / О. П. Толочко, П. П. Толочко. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. — 352 с.
Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь / Л. Н. Гумилев. — М.: Мысль, 1989. — 766 с.
Карпов А. Княгиня Ольга / А. Карпов. — М.: Молодая гвардия, 2009.
Сахаров А. Н. Дипломатия Святослава / А. Н. Сахаров. — М.: Международные отношения, 1982.
Орлов А. С. Владимир Мономах / А. С. Орлов. — М.: Изд-во АН СССР, 1946.
Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси (историко-бытовые очерки ХІ — ХІІІ вв.) / Б. А. Романов. — М.-Л.: Наука, 1966.
Мавродин В. В. Очерки истории левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины ХІV века) / В. В. Мавродин. — СПб.: Наука, 2002.
Феннел Д. Кризис средневековой Руси. 1200 — 1304 / Джон Феннел. — М.: Прогресс, 1989.

Лекція 2.1. Історія та культура східних слов’ян (дохристиянський період)

1. Проблема етногенезу слов’ян. Перші писемні згадки про давніх слов’ян.
2. Велике розселення слов’ян. Протодержавні утворення східних слов’ян.
3. Духовна та матеріальна культура слов’янства.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку східних слов’ян від первіснообщинних до ранньофеодальних відносин.
Завдання: пояснити наукові теорії походження східних слов’ян; окреслити межі їх розселення на території України і специфіку їх соціально-економічного та культурного розвитку.

*          *          *

1. Проблема етногенезу слов’ян. Перші писемні згадки про давніх слов’ян.
Етногенез – це термін, який означає процес формування та розвитку народності. З грецької мови «етнос» (ἔθνος) – плем’я, народ, а «генезіс» (γένεσις). Загальновідомо, що українці є частиною слов’янського народу. Хто ж такі слов’яни сьогодні? Слов’яни – це мегаетнос, що налічує близько 300 млн. людей. Слов’янські народи, які поділяють на три гілки (слов’яни східні, західні та південні), мешкають у Східній, Західній та Центральній Європі:

Слайд 1.

Етногенез слов’ян був і є предметом дослідження багатьох науковців, проте обмеженість і неповнота джерел стали причиною поширення багатьох наукових теорій та припущень в яких людині, далекій від історії, важко орієнтуватися.
Коли з’явилися слов’яни? Яка територія може вважатися прабатьківщиною слов’янства, тобто тим регіоном, де розрізнені племена сформували слов’янський етнос? Історики, лінгвісти, археологи, намагаючись відповісти на ці питання, висунули кілька наукових теорій, якими доводили автохтонне (місцеве) походження слов’ян або заселення ними Європи в наслідок міграції. Наукові гіпотези щодо прабатьківщини слов’ян локалізували її в різних куточках Європи.

Слайд 2.

Сучасні науковці вважають, що становлення слов’янства проходило шляхом асиміляції споріднених, сусідніх місцевих племен із включенням у цей процес мігрантів. Що ж стосується території на якій формується слов’янство, більшість вчених переконані, що це території сучасних європейських держав – Україна, Польща та Білорусь.

Слайд 3.

Дискусійним є не тільки місце прабатьківщини слов’янства, але й походження імені народу. Слов’яни виникають близько 2 тис. до н. е. (бронзовий вік). Невідома самоназва цього народу. Проте, вчені відносять до праслав’ян різні археологічні культури: тшинецько-комарівську, білогрудівську, лужицьку, чорноліську, зарубинецьку, черняхівську, пеньківську та ін.
На рубежі нової ери слов’яни заселяли значну Європи контактуючи з іншими народами через військові сутички або торгівельні зв’язки. Тоді ж, римські та грецькі вчені вперше згадують слов’ян у писемних творах, в яких називають їх венедами або венетами.
На рубежі століть, з І ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. зустрічаються перші писемні згадки про слов’ян. Зокрема, у працях римських істориків Помпонія Мела, Плінія Старшого, Корнелія Тацита та вченого з Олександрії Птолемея.

Слайд 4.

У зв’язку з навалою готів, а пізніше гунів – у добу Великого переселення народів (ІV – VI ст.), слов’ян тимчасово перестають згадувати у писемних джерелах. Тільки починаючи з VІ ст., тогочасні вчені знов описують венедів, поступово вживаючи нові назви – анти, склавени («склавіни») та слов’яни. Тут слід відзначити таких давніх дослідників, як Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський, Феофілакт Симоккат, Маврикій Стратег, Менандр Протектор.
2. Велике розселення слов’яни. Протодержавні утворення східних слов’ян. Розпад держави гунів дав імпульс розвитку слов’янським племенам, які розселилися по території Європи. Зокрема, слов’яни з’являються у Подунав’ї та Балканському півострові, з часом доходять до Ельби та балтійського узбережжя, а на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи східних, західних та південних, що започаткувало формування сучасних слов’янських народів.
У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у V – VII ст. також мешкали слов’янські племена. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом формують білоруський народ. Ті, що попрямували на північний схід, стали предками росіян. Склавіни більшої частини українського Правобережжя та частина антів, які не брали участі в переселенні, стали предками українців.
Завдяки праці Нестора-літописця «Повість временних літ» та стародавнім руським літописам, ми знаємо назви племен, які мешкали на Сході Європи у VI – VII ст., та які були предками українського, білоруського та російського народів.

Слайд 5.

Племена – предки українців:

1) поляни – територія розселення — Середнє Подніпров’я (Київщина). Їх міста – Київ, Переяслав.
2) древляни – мешкали у басейні річок Прип’ять, Горинь, Тетерев (Київське Полісся, Східна Волинь). Їх міста – Іскоростень, Вручом (Овруч).
3) сіверяни – жили на Лівобережній України, в районі річок Десна, Сула і Сейм (Чернігівщина). Їх місто – Чернігів.
4) тиверці – мешкали у межиріччі Дністра і Пруту, на території сучасної Молдови.
5) дуліби (волиняни) – територія розселення – верхів’я Дністра та басейн Західного Бугу (Волинь).
6) білі хорвати – мешкали на Прикарпатті та Північній Буковині. Їх міста – Ужгород, Перемишль.
7) уличі – територія розселення між річками Дніпро, Оріль, Самара та в низинах Південного Бугу й Дністра (до Дунаю). Їх місто – Пересічень.
8) бужани – мешкали у верхів’ї Південного Бугу (Волинь).

Племена – предки білорусів: дреговичі та полочани.

Племена – предки росіян: радимичі, кривичі, словени, в’ятичі.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VІ – VІІ ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об’єднання [5, с. 52].
Загалом східнослов’янські племена займали територію у 700 тис. кв. км. Існували у східних слов’ян й державні осередки. Становлення державності було досить тривалим, на базі союзів племен виникали перехідні протодержавні утворення, якими варто вважати племінні княжіння [3, с. 23]. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників. На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація – землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу [2, с. 37].
Як називалися ці державні утворення? Арабські автори згадували, що у Подніпров’ї з другої половини І тис. н. е. існували три великі слов’янські племінні об’єднання:
1. Куявія – Київське князівство з центром у м. Київ, який виник наприкінці V ст. (офіційна дата заснування Києва – 482 р.);
2. Славія – князівство у Псковсько-Новгородській землі;
3. Артанія (або Арсанія) – центром цього політичного утворення міг бути Чернігів. За іншими даними це могли бути Тмутараканське князівство або Дулібський племінний союз на Волині.
3. Духовна та матеріальна культура слов’янства. Духовна культура стародавніх слов’ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.
Міф – архаїчна оповідь, переказ про духів, богів (пізніше – героїв), яка не містить нічого абстрактного, однак є узагальненням тих чи інших явищ [1, с. 47]. Міфи (з грець. слово-переказ, звичай) – історія Космосу, історія впорядкування Всесвіту, розповідь про те, як влаштовано світ навколишній і світ людський. Це водночас система норм життя, що відбилося в численних повір’ях та забобонах й елементи культу, їх (міфи) відтворювали в обрядах і ритуалах.

Слайд 6.

За тематичним принципом міфи можна поділити на кілька циклів:
1) Героїчні – найдревніші міфи. Герої в них – втіленням різних стихій або має зв’язок із небом і підземеллям; є частиною природи, розуміє мову птахів, звірів, риб. Нерідко герой постає божеством чи має божественну природу.
2) Космогонічні – про створення світу, елементів Всесвіту та виникнення життя.
3) Антропогонічні та антропологічні – про створення людини та її життя.
4) Тотемічні – про тотемних предків різних племен.
5) Теогонічні – про походження богів.
6) Анімістичні – про духів, що наповнюють світовий простір.
7) Календарні – про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі зміною пір року та господарською діяльністю.
8) Культово-біографічі, історичні – про події, випробування та вчинки окремих персонажів (богів, героїв) – об’єктів культів.
9) Есхатологічні – про кінець світу та потойбіччя.

Слайд 7.

Слов’янський пантеон богів

Микола Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи, визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, вогню тощо. Потойбічний світ вважався слов’янам-язичникам продовженням земного життя [4, с. 193]. Любор Нідерле вважав, що основою слов’янського язичництва була демонологія – культи предків та природи. На жаль, до сьогодні не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів за винятком окремих повідомлень.
Так, за повідомленням книжника ХІІ ст. у праці «Слово про те, як поганські народи поклонялися ідолам і приносили їм жертви», міститься періодизація дохристиянських вірувань слов’ян:
1) спочатку слов’яни приносили жертви злим і добрим духам (упирям і берегиням). Це прояв анімізму.
2) згодом розвинувся культ Роду та рожаниць, божеств родючості, який був тісно пов’язаний із життєво важливими стихіями – сонцем, водою, дощем.
3) в решті-решт на першому місці утвердився культ бога громовиці Перуна.
Східні слов’яни до ІХ ст. не мали спільного державного утворення, тому вірогідно не мали й верховного божества.
1) На першому місці стояв Вседержатель, узагальнюючий Бог (Род?), він же батько природи і Владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління всього і всіх.
2) Бог світла Сварог, який вважався Прабогом, володарем світу, богом ковалів.
3) Дажбог (Хорс) – бог сонця.
4) Перун – був богом воїнів.
5) Велес або Волос – бог скотарів, худоби, поетичного натхнення, покровитель мистецтва, бог багатства й торгівлі, а також бог та захисник простих людей. Покровитель «нижчого світу», володар світу мертвих. Вважався антиподом Перуна, їхні ідоли ніколи не стояли разом.
6) Род і рожаниці. Культ Рода пов’язаний з культом предків і водночас з силами родючості. Рожаниці – духи відповідальні за людські долі.
7) Мокош – богиня-Мати, покровителька плодючості, молодих жінок та дітей, володарка людської долі, богиня життєвих благ та достатку.
8) Лада-Жив або Лада-Жива – (образ чоловіка, рідко жіночий образ) бог кохання, життєвого начала, шлюбу, розваг і краси.
9) Стрибог – бог мореходів, вітру.
10) Симаргл – бог рослинності, підземного царства.
11) Ярило (Яр, Ярун, Яровит) – бог землеробів, символ молодості та плодоносної сили природи.
12) Марена – богиня смерті.

Демонологія. Українська міфологія та демонологія має виразний національний колорит і художньо-образну своєрідність незважаючи на те, що увесь комплекс переказів про живу й неживу природу розвивалася на основі давньої загальнослов’янської міфології. Серед відомих образів слов’янської демонології:
– домовик (його дружина – кікімора), хованець, вихованок, годованець, щасливець – дух-охоронець оселі, пов’язаний з предками;
– лісовики – лісові духи, які набували вигляду звірів й могли зашкодити людині;
– водяники, водяний, водяний чорт – духи водоймищ;
– русалки – душі жінок чи дівчат, які померли незвичайною смертю;
– мавки (нявки, бісиці) – померлі діти. Вітчизняна демонологія багата на різноманітні образи: берегиня, переплут, відьми, пропасниця, очеретяник, польовик, болотяник, вурдалак (вампір, упир) та ін.

Основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи: культ дерев, культ води, культ злих сил. Наприклад, існували культи священних гаїв (слов’яни поклонялися дубам, ясеням, липам), озер, окремих дерев і криниць. Священними тваринами вважалися віл та бик – символ творення; кінь, вівця чи баран – символ невинності; коза – символ врожаю; серед комах – бджола (божа пташка, божа мушка) та сонечко (божа корівка), яких вбити гріх. Серед птахів: зозуля – провісниця майбутнього, але символ суму та вдівства; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; ворони – священні птахи, віщуни; сова – символ мудрості, смерті та пітьми; сокіл – символ хоробрості та швидкості.

Слайд 8.

У слов’ян існували спеціальні святилища та культові споруди – капища. Головними атрибутами капищ були ритуальні майданчики з одним або кількома ідолами посередині, жертовними ямами, будівлями та вогнищами. Розташовувалися капища у важкодоступних і не використовуваних землях (острови, болота, серед лісу). Інколи знаходилися й посеред людських поселень. На фото реконструйоване капище (не давньослов’янське) на о. Хортиця, проте його вигляд дає уявлення про подібні язичницькі святилища.

Слайд 9.

Ідол – людиноподібна фігура, виконана в повний зріст (2 – 2,5 метри) з чіткими рисами обличчя. До ідола слов’яни зверталися з проханням, йому присвячували ритуальні обряди. Приклад ідола – «Збруцький ідол», знайдений 1848 р. біля м. Гусятина (копія стояла у Києві на Софійській площі).
Господарство східних слов’ян. Слов’яни вели осілий спосіб життя й основу їхньої господарської діяльності складали рільництво та тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.
1) Землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Екстенсивне виробництво – це спосіб збільшення обсягів виробництва за рахунок залучення додаткових ресурсів без підвищення ефективності їх використання. Альтернативою екстенсивному господарству є інтенсивне, тобто розвиток такого господарства, за якого обсяги виробництва збільшуються за рахунок зростання продуктивності праці, кращого використання наявних ресурсів. Проте екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було достатньо продуктивним і потребувало мінімальних витрат сил.
Існували різні системи землеробства:
– у лісовій смузі (на Поліссі) переважала вирубна система (підсіка, підсічно-вогневе землеробство) – люди вирубали лісову ділянку, спалювали залишки сушняку й використовували землю до повного її виснаження. Через кілька років врожайність зменшувалася й селяни були змушені розчищати нову ділянку;

– у лісостепу (Подніпров’я) перелогова (переліг), коли врожайність землі знижувалась, ділянку залишали поки вона не відновить родючість й обробляли нову ділянку;
– парова система (двопілля) – це коли ділянку ділили на дві частини (пар та яр), одна з яких певний час знаходилася під паром (відпочивала), а інша оброблялися. Ділянки, які знаходилися під паром або оброблялися щороку мінялися.
Вирощували зернові культури, передовсім просо, ячмінь плівчастий та пшениця-двозернянка (полба). Культивувалися також овес, жито та бобові (горох і сочевиця). Вирощували давні слов’яни й городні культури: ріпу, редьку, цибулю та часник. Збереглися також свідчення, що набули поширення в рільництві й технічні культури – льон і конопля.
2) Тваринництво. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м’ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит). Тваринництво також забезпечувало землеробів тягловою силою та засобами пересування (воли, коні). Перше місце у господарстві слов’ян займала велика рогата худоба, друге місце – свиня, третє – дрібна рогата худоба, четверте – кінь. Слов’яни вели осілий спосіб життя, займалися присадибним тваринництвом.
3) Їжа. Аналіз господарства слов’ян дозволяє дійти висновку, що основою їхнього харчового раціону на початку І тис. н. е. були каші й прісні коржики. Розвиток агротехніки збільшило вживання хліба (були зернотерки, винайшли жорнова). Крім зернових культур, значне місце в харчовому раціоні посідають овочі та фрукти – ріпа, слива, яблука, суниці, малина тощо. Важливу групу харчового раціону складали продукти тваринництва – яловичина, баранина, свинина, меншою мірою – конина. Їжу переважно варили, а не смажили. Багато вживали молочних продуктів – молоко, сир та масло. У неврожайні роки зростала роль збиральництва та рибальства. Серед напоїв відомі мед (медовина), пиво з ячменю чи вівса та квас.
4) Торгівля. Слов’яни торгували з населенням Подунав’я (Балкани), Прибалтики, Центральної Європи, античними містами-колоніями Північного Причорномор’я, Хазарським каганатом. В якості монет використовували бронзові, срібні та золоті монети іноземних держав, хутра та дорогоцінні метали. Власні монети виникли лише в Х ст.
5) Побут. Як правило, поселення слов’ян мали площу до 2,5 гектарів і розміщувалися поблизу річок. Житлом слугували квадратні або прямокутні напівземлянки або землянки площею 7 – 25 кв. м. з піччю-кам’янкою (інколи глиняною), як правило у північній частині будинку. Підлога будинку утрамбовувалася й обмазувалася глиною. Зводили плетені або зрубні стіни та покривали зверху 2-х або 3-х схильним дахом.

Слов’яни мали достатньо розвинуту суспільну організацію, матеріальну та духовну культуру, оригінальну релігію. У VІІ – VІІІ ст. завершився процес утворення союзів племен, триває їх трансформація у племінні князівства – додержавні об’єднання, які передували першій східнослов’янській державі.

Бібліографічні посилання:

1. Безвершук Ж.О. Культурологія: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посіб. / Ж.О. Безвершук, О.В. Щербакова. – К.: Знання, 2012. – 326 с.
2. Бойко О. Д. Історія України : Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академвидав», 2003. – 656 с.
3. Головко О.Б. Північне Причорномор’я та Приазов’я в політичному й економічному розвитку Русі (ІХ – середина ХІІІ ст.) / Олександр Борисович Головко // Український історичний журнал. – 2014. – № 1. – С. 21–39.
4. Заєць І. І. Витоки духовної культури українського народу / І. І. Заєць. – К.: Аратта, 2006.
5. Історія державності України: Експериментальній підручник / За заг. ред. Бандурки О. М., Ярмиш О. Н. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 608 с.

Ілюстрації узято:

Слайд 2. Карта Европи // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Шаблон:ПозКарта_Европа#/media/File:Europe_relief_laea_location_map.jpg
Слайд 3. Карта «Территории славянского населения Европы» // Режим доступу: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Территории_славянского_населения_Европы.png
Слайд 5. Карта «Розселення слов’янських племен» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=mUU&tbm=isch&sa=1&ei=HRekW-qgEsHlkwW27aOgBg&q=карта+розселення+племен+словян&oq=карта+розселення+племен+словян&gs_l=img.3…12910.20075.0.20273.23.19.0.0.0.0.165.1620.18j1.19.0….0…1c.1.64.img..7.2.171…0j0i7i30k1.0._-_xf6SsG7A#imgrc=aGCoN2FUqhQKFM:
Слайд 7. Ілюстрація«Пантеон богов» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?q=пантеон+богов&client=opera&hs=wZ&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ved=0ahUKEwi1l4Xr08rdAhVGk
Слайд 8. Капище на о. Хортиця // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=aup&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=XyKkW42vNIavkwXJyKjIBQ&q=капище+Хортици&oq=капище+Хортици&gs_l=img.3…103701.109232.0.109333.16.11.1.4.5.0.92.893.11.11.0….0…1c.1.64.img..0.14.768…0j35i39k1j0i67k1j0i24k1.0.QlkgB-Tc1YM#imgrc=cvfS1aSjUEFVwM:
Слайд 9. Фото «Збруцький ідол» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=kb&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=zSKkW4_uAafosAfPzKZ4&q=Збруцкий+идол&oq=Збруцкий+идол&gs_l=img.3…63821.67616.0.67908.13.10.0.3.3.0.102.808.9j1.10.0….0…1c.1.64.img..0.9.514…0j35i39k1j0i24k1.0.fGAOWiJ5CRA#imgrc=0xeNShBnFilZEM:;  https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=kb&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=zSKkW4_uAafosAfPzKZ4&q=Збруцкий+идол&oq=Збруцкий+идол&gs_l=img.3…63821.67616.0.67908.13.10.0.3.3.0.102.808.9j1.10.0….0…1c.1.64.img..0.9.514…0j35i39k1j0i24k1.0.fGAOWiJ5CRA#imgrc=fTM6vY8Vx-0OdM:
Слайд 10. Реконструкція давньослов’янського будинку // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=N1p&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=BCSkW5DPDc6VsAeuyayIBQ&q=древнеславянского+дома%2C+реконструкция&oq=древнеславянского+дома%2C+реконструкция&gs_l=img.3…8203.14170.0.14397.12.12.0.0.0.0.142.1071.9j3.12.0….0…1c.1.64.img..2.0.0….0.AqU89tzll0U#imgrc=7IUAKuyYj46OuM:

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір.

Список додаткової літератури для самоосвіти

Афанасьев А. Славянская мифология / А. Афанасьев. – М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2008. – 1520 с.
Берегова О. Символы славян / О. Берегова. – М. – СПб.: Диля, 2011. – 428 с.
Васильев М. Язычество восточных славян накануне крещения Руси: Религиозно-мифологическое взаимодействие с иранским миром. Языческая реформа князя Владимира / М. Васильев. – М.: Индрик, 1999. – 328 с.
Велецкая Н. Символы славянского язычества / Н. Велецкая. – М.: Вече, 2009. – 320 с.
Велецкая Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов / Н. Велецкая. – М.: Наука, 1978.
Виноградова Л. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян / Л. Виноградова. – М.: Индрик, 2000. – 432 с.
Вовк О. Энциклопедия знаков и символов / О. Вовк. – М.: Вече, 2006. – 528 с.
Гаврилов Д. Боги славян. Язычество. Традиция / Д. Гаврилов, А. Наговицын. – – М.: Рефл-Бук, 2002. – 464 с.
Карпов А. Язычество, христианство, двоеверие / А. Карпов. – СПб.: Алетейя, 2008. – 184 с.
Рыбаков Б. Язычество древних славян / Б. Рыбаков. – М.: Наука, 1981. – 406 с.
Славянская мифология. Энциклопедический словарь. – М.: Международные отношения, 2002. – 512 с.

Лекція 1.2. Матеріальна та духовна культура давніх народів на українських землях у добу заліза

1. Перші державні утворення (І тис. до н. е. – ІV ст. н. е.).
2. Античні міста-колонії (поліси) Північного Причорномор’я.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку духовної та матеріальної культури народів, які мешкали на українських землях у залізну добу.
Завдання: пояснити історію становлення, розвитку та занепаду великих племінних союзів і рабовласницьких держав; окреслити причини появи та занепаду античних міст-колоній Північного Причорномор’я, їхнє господарське життя та культуру; охарактеризувати досягнення людини залізного віку.

*           *           *

1. Перші державні утворення (ІХ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.). Залізний вік, який тривав від початку І тисячоліття до н. е. до IV ст. н. е., насичений важливими історичними подіями. Це епоха, коли у степовій частині Південної України формуються перші державні об’єднання, племена та народи, що заселяли тоді українські землі мали свої особливості в політичному, економічному та культурному розвитку.

Розглянемо особливості розвитку племен та давніх народів, що заселяли українські землі в добу заліза.

Таври

У І тис. до н. е. на південному узбережжі Криму гірські та передгірські райони півострова заселяли племена таврів (назва, вірогідно, від грецького «tauros» – бик). Свого часу про них писали Геродот, Скілак, Страбон, Пліній Старший, Діодор Сицилійський, Амміан Марцеллін. Щодо їх походження існують різні гіпотези: таврів пов’язують з кіммерійцями, фракійцями, племенами кавказького походження, або місцевим населенням.

Культура та господарство таврів були примітивнішими попри близьке сусідство грецьких колоній, кіммерійців, пізніше скіфів, сарматів та інших етнічних спільнот. Основними заняттями таврів були полювання, скотарство, землеробство, ткацтво, гончарство, ливарництво (з бронзи), а на узбережжі Чорного моря – рибальство та піратство. Таври асимілювалися з племенами скіфів та іншими народами. Від племені таврів походить друга назва Криму – Таврида.

Кіммерійці

У ІХ – VІІ ст. до н. е. у степах Причорномор’я мешкали давні кочовики, яких історики вважають найдавнішим народом, який мешкав на українських землях і назва якого нам відома. Кіммерійці – це іраномовні войовничі племена, які заселяли територію від Дону до Дунаю, мешкали на Кримському та Таманському півостровах. Давньогрецький поет Гомер згадував їх у «Одіссеї» (водночас називаючи їх кобилодойцями та молокоїдами), в ассирійських джерелах – це легендарні воїни гімміра.

«Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану,
Там розташоване місто й країна людей кіммерійських
Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне …
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває».

Гомер. «Одіссея»

Основні заняття: кочове скотарство (переважно конярство), ремісництво, торгівля, військові набіги. Вважаються першими з етнічних спільнот, які мешкаючи на українських землях перейшли від землеробства до кочового скотарства, почали виплавляти залізо. Складалися з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Населення поділялося на родову знать, вільних общинників та рабів.
Кіммерійці відомі військовими походами в Малу Азію, нападали на Ассирію та Лідію, Фрігійське царство та закавказьку державу Урарту. Постійних поселень не мали, жили в зимівниках чи тимчасових таборах. Найбагатші поховання вождів у курганах Висока Могила (Запорізька область), біля с. Зольне в Криму. Небіжчика клали випростаним на спині головою на захід. У похованнях знаходять високоякісну бронзово-залізну зброю (луки, стріли, мечі), досконале кінське спорядження, кам’яні булави та молотки. Відомими є також кіммерійські надмогильні стели – кам’яні стовпи заввишки близько 1,5 м., на яких зображувався бойовий пояс із різноманітною зброєю на ньому.

Мистецтво кіммерійців було переважно прагматичним: складним лінійним орнаментом прикрашалися руків’я мечів, вуздечки, посуд [5, с. 17]. Декоративно-прикладне мистецтво кіммерійців представлене художнім литвом з бронзи та коштовних металів, косторізним мистецтвом та різьбярством [4, с. 130].
Паралельно з кіммерійськими племенами, український Лісостеп заселяли племена чорноліської археологічної культури, яких вчені вважають предками сучасних слов’янських народів (праслов’янами). Свою назву племена отримали за місцем знаходження одного з поселень – городище у Чорному лісі (Кіровоградська обл.). Представники цієї археологічної культури вирощували пшеницю, ячмінь, просо, розводили кіз, свиней, коней, овець. Будували великі укріплення для оборони (городища). Центром об’єднання племен у Подніпров’ї було Суботівське городище (Черкащина).
У VІІІ ст. до н. е. кіммерійці прорвали оборону чорноліських племен (на межі зі степом була створена лінія з укріплених городищ для захисту) і проникнули вглиб Лісостепу – знищено Тясминське городище, пошкоджено Суботівське, Чорноліське.
У VІІ ст. до н. е. кіммерійців витіснили скіфи, й вони переселилися у Малу Азію, де остаточно були розгромлені скіфами.

Скіфи (VІІ – ІІІ ст. до н. е.)

Батьківщина скіфів знаходилася між Каспійським і Аральським морями, Уралом і Кавказом, проте вони були змушені рушити в Європу під тиском агресивних кочових племен массагетів. У VІІ ст. до н. е. скіфами починається заселення Північного Причорномор’я, де створюють політичне об’єднання – Велику Скіфію. Скіфи добре описані римськими та грецькими істориками й географами, зокрема: Гекатеєм Мілетським, Геродотом, Фукідідом, Страбоном, Птолемеєм, Помпеєм Трогом, Плінієм Старшим та іншими.
Вчені впевнені, що скіфи – це загальна назва основного населення, яке мешкало у VII ст. – ІІІ ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, заселяли Кримський півострів. Існує думка, що самоназва скіфів – сколоти [3, с. 151]. Скіфи належали до іраномовної групи народів, які складалися із споріднених племен та підкорених ними місцевого населення. Велика Скіфія – перша монархічна держава на українських землях. Ділилася вона на три царства – басилеї, якими керували царі з власними синами. У свою чергу, царства поділялася на номи (округи) [5, с. 18]. Варто відзначити, що в основі управління скіфським суспільством лежала «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною оскільки обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів [1, с. 26].
Скіфи поділялися на:
– кочове населення: скіфи-кочовики та царські скіфи або саї, які жили у степах Подніпров’я та Приазов’я та займалися кочовим скотарством;
– осіле населення: скіфи-калліпіди, які мешкали в степу між Дністром та Дніпром, займалися скотарством та землеробством, були асимільовані з греками, мали риси грецької культури; алазони, яких ототожнювали з фракійцями; скіфи-орачі (борисфеніти), можливо місцеве праслов’янське населення поневолене скіфами, яке мешкало між Дністром та Дніпром.
Скіфи славилися своєю військовою могутністю. Перемігши перського царя Дарія І, здобули славу непереможених воїнів, яка підкріплювалася успішними військовими походами у Малу Азію, пристосованістю до війни побудови скіфського суспільства та досконале для того часу озброєння (мечі-акінаки, славетні далекобійні скіфські луки).

У ІV ст. до н. е. за часів правління скіфського царя Атея Велика Скіфія переживає час найвищого піднесення. Її столиця – Кам’янське городище (біля сучасного Нікополя) була адміністративним та торгівельним центром. Країна стає централізованою, скіфи карбують власну монету.

Для скіфського мистецтва був властивий «звіриний стиль», тобто прикрашаючи зброю та створюючи прикраси з золота та срібла використовують зображення тварин: оленів, гірських козлів, птахів, риб, пантер тощо. Як правило, тварин зображували в певних позах, з перебільшеними частинами тіла – очима, рогами, іклами.

У скіфів було добре розвинене гончарство, вони виробляли прекрасний посуд за зразками грецького. Він прикрашався сценами з грецького побуту, міфології, вкритий блискучою поливою [2, с. 28].
Скіфське мистецтво добре досліджене завдяки артефактам знайденими археологами в скіфських курганах. Найбільш відомі з них, це кургани Куль-Оба (околиця Керчі), Чортомлик (біля Нікополя), Солоха (с. Велика Знам’янка Запорізька область), Товста Могила (біля м. Орджонікідзе) в якому в 1971 р. археолог Борис Мозолевський знайшов скіфську пектораль ІV ст. до н. е.

У вірування скіфів поєднувалися елементи тотемів скотарської культури (вірили, що тварини, рослини, стихії природи володіють людськими якостями) з впливами грецької міфології. Пантеон скіфських богів був подібний до грецького [2, с. 28]. Поклонялися скіфи сонцю, вогню, небу, мали культи коня, меча.
Пантеон богів (сукупність богів у певній ієрархії), культ Семибожжя:
1. Табіті (Гестія у греків) – головна богиня-матір, богиня домашнього вогнища;
2. Папай (Зевс) – повелитель неба, батько скіфів;
3. Апі (Гея) – богиня землі та води, дружина Папая;
4. Арес (Арес) – бог війни;
5. Гойтосир або Ойтозірос (Апполон) – бог сонця;
6. Аргімпаса (Афродіта) – богиня родючості та життя;
7. Тагімасад або Фагімасад (Посейдон) – бог води, родоначальник та повелитель коней.

Геродот згадував міфи про походження скіфів. Згідно з першим міфом, Таргітай (Таргітаон) народився на березі Борисфена (Дніпра) від богів Папай та Апі, який врешті-решт став першолюдиною рівною богам, родоначальником скіфів. Його три сини – Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай, згодом стали легендарними царями скіфського народу. Другий міф стверджував, що скіфи нащадки бога-героя Геракла і доньки Борисфена, змієногої дівчини Апі.
З часом військова могутність скіфів слабшає. У 339 р. до н. е. скіфи зазнали поразку у війні з македонським царем Філіппом ІІ, у якій Атей загинув. Це не означає, що скіфи стали беззахисними. У 331 р. до н. е. намісник Олександра Македонського воєначальник Зопіріон напав на Скіфію, але усе військо разом з полководцем були знищені скіфами. Проте ІІІ ст. до н. е. – це початок занепаду скіфської держави. В цей час скіфи зазнають нападів сарматських племен, які зменшили скіфські володіння. Крах Скіфії був зумовлений не тільки експансією сарматів, але й низкою несприятливих для скотарського господарства природно-кліматичних змін. Скіфський хліб було витіснено дешевшим з Середземномор’я та Єгипту. Надмірна експлуатація землі призвела до деградації скіфських степових пасовиськ. Територія Великої Скіфії скоротилася, скіфи переселилися на Кримський півострів, де з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. існувала скіфська держава Мала Скіфія. Її столицею було місто Неаполь Скіфський (район сучасного Сімферополя).

Сармати (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.)

Іраномовні племена сарматів кількома міграційними хвилями заселили українські землі на яких панували з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. Самоназва сарматів історикам не відома, але науковці припускають, що сусідні народи їх називали давньоіранським словом «саоромант», що означає «оперезаний мечем» підкреслюючи їх войовничість. Сармати – це узагальнена назва іраномовних племен, які сунули на степи Причорномор’я: язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани.
Характерні риси розвитку сарматів:
– в середовищі сарматських племен були залишки матріархату. Часто їхніми керівниками були жінки-цариці (Томирис, Амагутаїн);
– сарматська культура була близькою до скіфської;
– сарматське військо славилося своєю важко озброєною піхотою та кіннотою (катафрактарії).
У ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від германського племені готів й розсіялися по території Західної Європи та Кавказу, їх племена мігруючи дійшли до Іспанії та Північної Африки.
2.2. Античні міста-держави (поліси) Північного Причорномор’я. Коли в акваторії Чорного моря з’явилися греки, вони його назвали Понт Авксинський (грець. мовою «Негостинне море»), але згодом, коли освоїлися в регіоні, назвали його Понт Евксинський (грець. мовою «Гостинне море»). Для греків землі Причорномор’я були «кінцем світу», відомого їм світу. Стародавні греки саме по Керченській протоці (Боспору Кіммерійському), східному берегу Азовського моря (Меотиди) і річці Дон (Танаїс) проводили межу між Європою та Азією. Східний Крим іменували європейським Боспором, а Таманський півострів – азіатським.
Почалася велика грецька колонізація у VІІ – VІ ст. до н. е. Греків вабили у Північному Причорномор’ї джерела сировини (метали, сіль, ліс), плодючі ґрунти, м’який клімат, потенційні ринки збуту. Найбільше переселенців було з малоазійського міста Мілет. Перше місто на півдні України створене греками у VІІ ст. до н. е. – Борисфеніда (у пониззі Південного Бугу на о. Березань під Очаковом).

Причини колонізації:
1) перенаселення грецьких міст (демографічний вибух);
2) загострення аграрної проблеми, тобто нестача землі в Греції;
3) торгівельна експансія, греки шукали ринки збуту для своїх товарів;
4) ресурсна нестача, греки шукали сировину (метал, ліс, сіль) та продукти для Греції;
5) внутрішні соціальні конфлікти в Греції різних верств населення (демосу й аристократії);
6) колоністи шукали нові землі, уникаючи агресії Лідії та Персії.
Як зазначала дослідниця Марина Скржинська «у назвах грецьких колоній помітні певні стереотипи, зокрема найменування за найбільш виразними відомостями про місцевість, куди після попередньої розвідки прямували колоністи» [6, с. 18]. Упродовж VІ – V ст. до н. е. на Керченському і Таманському півостровах з’явилися міста Феодосія, Фанагорія, Горгіппа (м. Анапа), Гермонасса, Керкінітіда (з грець. «місто біля крабової затоки», сучасна Євпаторія), Калос Лімен (з грец. «прекрасна гавань»), Мірмікей (з грець. «місто поблизу виступаючих у морі рифів»). Грецькі міста-колонії проіснували до 370-х рр.

Свої поселення колоністи облаштовували так само, як і на батьківщині. Місце мало чітке планування, розподілялося на квартали з широкими вулицями. У центрі міста-колонії розміщувався великий майдан для народних зібрань (грецькою – агора), навколо якого були адміністративні будинки, спортивно-навчальні установи (гімнасії), торгові лавки, храми, алтарі, казна тощо. На околиці міста знаходилося кладовище (некрополь). Міста були оточені укріпленою частиною – міцними стінами та баштами (акрополь). Навколо міста була розташована сільськогосподарська округа (хори) на якій оброблялися земельні ділянки (клери).
Політичний устрій полісів був різним. Демократичні республіки (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні республіки (Пантікапей до V ст. до н. е.), або ж монархії (Боспорське царство з династіями Археанактіди, Спартокіди, яке включало в себе близько 20 міст. Пантікапей був столицею). Переважна більшість колоній були рабовласницькими республіками, в яких політичні права мали вільні чоловіки. У таких республіках виконавча влада належала колегії архонтів, а законодавча – народним зборам, військовими справами відала колегія стратегів.
Греки займалися землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. З ремесел знали кушнірство, чинбарство, ткацтво, гутництво, гончарство, ювелірне та склоробне ремесло, ковальство, металургію. Створювали торгівельні факторії (вивозили зерно, хутра, мед, віск, рибу, сіль, янтар, дерево, рабів).

Історик Олександр Бойко виділив такі риси грецького періоду (VІІ – І ст. до н. е.):
– тісні зв’язки з материковою Грецією;
– переважання в житті колоністів елліністичних традицій і звичаїв;
– стабільний характер розвитку;
– перетворення міст-колоній на центри посередницької торгівлі між Грецією і сусідніми племенами;
– відносно мирне співіснування греків із місцевим населенням [1, с. 31].
У І ст. до н.е. територія Чорноморського басейну потрапляють у сфери впливу Римської держави.
Характерні риси римського періоду (І ст. до н. е. – IV ст. н.е.):
– нестабільна військово-політична ситуація;
– певна залежність міст-колоній від Римської імперії;
– варваризація населення міст-колоній;
– натуральний характер господарства;
– безперервний агресивні напади кочових племен, занепад античних колоній [1, с. 31].
З ІІІ ст. н. е. почалася загальна криза античного суспільства: праця рабів стала невигідною, значно зменшилися обсяги внутрішньої та зовнішньої торгівлі, римляни вивели легіони з Криму у зв’язку з кризою в середині Римської імперії (у 395 р. відбувся поділ Римської імперії на Східну і Західну). Відчутного удару завдала навала готів та гунів.

Готи (ІІІ – ІV ст. н. е.)

Подія, яку історики назвали Велике переселення народів (IV – VII н. е.) починається наприкінці залізного віку, а завершується на початку доби Середньовіччя. Це час масових міграцій германських, слов’янських, тюркських та інших народів на території Євразії, в наслідок яких виникають перші варварські держави, формуються нові етноси, розколюється Римська імперія на Західну й Східну провінції, й врешті решт варвари захоплюють Рим, гине Західна Римська імперія.
У ІІІ ст. германські племена рухаючись з Прибалтики до узбережжя Чорного та Азовського морів поступово витісняють сарматів, беруть під контроль грецькі міста-колонії, знищують Малу Скіфію та Боспорське царство, підкорюють слов’янські племена. Готи, які мешкали в пониззі Дніпра, називалися остготами. Вестготи, це ті, які розмістилися між Дніпром та Дунаєм.
Держава готів (Готія, Гетика, імперія Германаріха) набула найбільшої могутності в ІV ст. за правління короля Германаріха. Її територія охоплювала землі від Балтійського моря до Чорного й Азовського морів, включаючи Кримський півострів. Столицею держави було місто Данапрштадир (Данапарштадт), що означає «Дніпрове місто» або «Місто над Дніпром».

З м. Александрія у ІV ст. н. е. готи запозичили християнську релігію, але у формі аріанства (послідовники священика Арії). Аріани відкидали догмат про єдиносущність Бога-Отця, Бога-Сина та Святого Духа й вважали, що Ісус Христос не вічний і нижчий за значенням у порівнянні з Богом-Отцем.
У 370-ті рр. у готів з’явився могутній суперник – гуни. У 375 р. гуни завдали важкої поразки готам. Анти (слов’янські племена, які мешкали між Дністром і Сіверським Донцем) перейшли на бік гунів. Готський король Вінітар (наступник Германаріха) напав на антів і полонив їхнього князя Божа (Боз, Бус) і стратив – розіп’яв його самого та його синів і старшин (всього 70 осіб) [2, с. 48]. Але навала гунів, яких європейці називали «бичем Божим» або «карою Божою», витіснила готів.

Гуни (ІV – V ст. н. е.)

Велике об’єднання кочових тюркських племен хунну виникло в монгольських степах у ІІІ ст. до н. е., проте було розбите китайською армією й почало рухатися на Захід. Наприкінці ІІ ст. до н. е. вони з’явилися у Волзько-Уральському межиріччі, де створили велике об’єднання гунів. Вторгнення гунів до Східної Європи стало початком Великого переселення народів.
Гуни, за твердженнями європейців, були типовими азіатами: невисокі на зріст, коренасті, темноволосі, зі смаглявим відтінком шкіри («жовтолиці»), з вузьким «розрізом» очей [2, с. 55].
Верховним божеством гунів був Тенгрі (Тенгре, Тангра). До цього вшановували бога Куара, бога доріг, покровителя мандрівників (кочовиків) Мала, а також Сонце, Місяць, воду, вогонь. Поважали дерева, перш за все дуб – символ сили, довговічності і краси. Традиційними в гунів були поминальні ігри-бої з мечами, кінні ресталища, танці [2, с. 55]. Згодом гуни перейшли на аріанство – ранню течію християнства, яку згодом почали вважати єретичним відхиленням від церковних догматів.
Близько 400 р. гуни переселилися у Середнє Подунав’я. За часів правління Аттілі (434 – 453 рр.) Гунський союз племен досяг найбільшого територіального розширення і найбільшої могутності. У 451 р. гунів розгромив на Каталаунських полях (або Шалонських полях) на території Північно-Східної Франції римський полководець Аецій. Ця битва підірвала могутність гунів. У 453 р. під час свого весілля Аттіла помер.

Після смерті Аттіли імперія гунів розпалася, це дало поштовх розвитку іншим народам, зокрема на українських землях зміцнюються племена слов’ян – антів та склавинів.

Аварський каганат VІ ст. – 620-ті рр.

У VІ ст. орда тюркських племен аварів керованих царем Бояном (Баян, Байан) пройшла територією України в Європу на територію сучасної Угорщини, де створила Аварський каганат. Авари (за давньоруськими літописами – обри) були кочовими тюркомовними племенами, які прийшли з Азії. Після поразки 626 р. під Константинополем авари втратили свою могутність, проте зіграли велику роль в формуванні угорського народу. Натомість, після зменшення впливу аварів в Східній Європі набирають могутність слов’янські племена.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д.Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Жук В. Н. Із сивої давнини: Нариси з історії України та Полтавщини (VII ст. до н. е. – XVI ст. н. е.). Видання третє, уточнене і доповнене / В. Н. Жук. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2005. – 384 с.
3. Залізняк Л. Л.Первісна історія України / Л. Л. Залізняк. – К.: Вища школа, 1999. – 263 с.
4. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. Видання 3-тє, перероб. та доп. / За ред. І. І. Тюрменко. – Київ: Центр учбової літератури, 2010. – 370 с.
5. Петровський В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семенко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Скржинська М. В. Релігія та влада в Боспорському царстві й Ольвії VI–І ст. до н.е. // Український історичний журнал. – 2014. – Вип. 4 (517). – С. 17 – 27.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Бунятян К. П. На світанку історії [Текст] / К. П. Бунятян, В. Ю. Мурзін, О. В. Симоненко. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 336 с.
Давня історія України: Ілюстрована історія України в художньо-історичних образах: Хрестоматія / Упоряд. Ю. Вовка. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. – 152 с.
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. [Текст] / Толочко П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1. – 240 с.
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. [Текст] / Толочко П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2. – 224 с.
Залізняк, Л. Стародавня історія України [Текст] / Л. Залізняк. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.
Крижицький С. Д. Античні держави Північного Причорномор’я [Текст] / С. Д. Крижицький та ін. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 352 с.
Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник [Текст] / С. Сегеда. – К.: Либідь, 2001. – 336 с.
Скржинская М. В. Образование и досуг в античных государствах Северного Причерноморья [Текст] / М. В. Скржинская. – К.: Институт истории Украины НАНУ, 2014. – 250 с.
Томпсон Є. А. Гунны. Грозные воины степей [Текст] / Э. А. Томпсон; Пер. с англ. Л. А. Игоревского. – М.: ЗАОН Центрполиграф, 2008. – 256 с.

Лекція 1.1. Історія та культура давніх людей на українських землях.

1. Особливості матеріального та духовного розвитку давніх людей у добу палеоліту та мезоліту.
2. Специфіка розвитку людського суспільства у добу «неолітичної революції».
3. Археологічні культури доби енеоліту.
4. Досягнення давніх людей в період бронзи.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку духовної та матеріальної культури первісних людей, які мешкали на українських землях у стародавні часи.
Завдання: ознайомитися з першими етапами розвитку людської цивілізації на українських землях; окреслити специфіку еволюції культури давньої людини в епохи палеоліту, мезоліту, неоліту, енеоліту та бронзового віку; охарактеризувати досягнення людини в давні періоди історії.

*        *        *

1. Особливості матеріального та духовного розвитку давніх людей у період первісного ладу (палеоліт, мезоліт). Вчених, які досліджують первісне суспільство інколи називають протоісториками. Відповідно первісний період в літературі має назви: «протоісторія», «безшумний період», «доісторія», «преісторія», «палеоісторія».
Палеоісторія, відома ще як історія первісного суспільства, досліджує походження людини та культури. Витоки релігії, науки, етики, мистецтва, витоки сім’ї, громади, етносів, держави – в палеоісторіі. Палеоісторія розкриває таємниці минулого за допомогою археології та антропології, етнографії, лінгвістики, генетики та інших наук.
Історію первісного суспільства розподіляють на періоди – залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці. Така періодизація має назву археологічна.

Первісна епоха починається з появою первісних людей. Археологічні знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії підтверджують той факт, що первісна людина з’явилася приблизно 3 млн. років тому.
Антропогенез – це процес формування людини, шляхом виділення людини з тваринного світу, або іншими словами «олюднення мавпи».
Територія України (вживаю як поняття географічне, а не політичне) не належить до регіону де відбувався антропогенез. Найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на українські землі через Балкани та Центральну Європу. Недаремно найдавніша стоянка давніх людей, яка датується періодом 1 млн. – 800 тис. років до нашої ери знайдена на Закарпатті (с. Королево).

Слайд 1.

Фактично, у процесі еволюції першолюдини, шляхом генетичної мутації організму, в нових поколіннях закріплювалися корисні якості.

Слайд 2.

Чому найдавніші людиноподібні створіння (першолюдина) вважаються нашими предками? Вони у своєму розвитку знаходилися ближче до нас чи до тварини?

Слайд 3.

Палеоліт – це час появи людини і формування її сучасного фізичного типу.
Еволюція давньої людини:
Архантроп або людина з прямою ходою (homo erectus). Зріст сягав 150 – 170 см., кремезна статура, велике надбрів’я, грубі щелепи. Первісна людина вже виробляла знаряддя праці: рубило або чопер (оббитий камінь), загострені палиці. Навчилися використовувати вогонь та добувати його самостійно. Головними заняттями були збиральництво та полювання. Архантропи мешкали у невеличкому об’єднанні людських істот (20 – 30 осіб), яке історики називають первісним людським сталом. Це перший колектив людей, який не був постійним і склад якого міг змінюватися. В ньому були відсутні кровно-родинні відносини. Члени первісного стада контролювали певну територію, спільно полювали та займалися збиральництвом.

Слайд 4.

Палеоантроп або неандерталець. Це невисокі, але сильні, кремезні, широкоплечі люди з дуже розвинутою мускулатурою. Через зміни кліматичних умов (похолодання) загострилася боротьба людини за існування, що привело до виготовлення більш досконалих знарядь праці, як-от: списи, ножі, скребки, гостроконечники). Людина навчилася добувати вогонь, будують перші штучні житла.

Слайд 5.

Праобщина палеоантропів еволюціонувала.
Сформувалися первісні релігії:
магія – обряди та дії, які ґрунтуються на вірі у понадприродні сили людини впливати на інших людей, тварин, явища природи, хід подій;
тотемізм – поклоніння спільному предку (вид тварини чи рослини), який вважався охоронцем роду;
анімізм (від лат. anima, animus – душа, дух) – віра в існування душі людини, одухотворення природи. Формується культ предків, тобто віра у надприродній зв’язок між живими та мертвими членами роду, а звідси вшанування померлих, віра у потойбічне життя;
фетишизм – поклоніння предметам неживої природи, які за переконанням людей мали надприродні властивост (незвичної форми скелі, дерева, каміння).
Згодом впроваджено табу – екзогамію (заборона шлюбних відносин між представниками одного роду, або громади) в епоху первісної доби (зберіглося до сьогодні як норма моралі). Однак інстинкт продовження роду часом переборював інстинкт самозбереження й проміскуїтетні стосунки бували нерідкими серед палеоантропів. Первісне стадо неандертальців було самодостатнім і замкнувшись у собі не приймало чужинців, мабуть не вважаючи їх навіть за людей (мав місце канібалізм до членів інших первісних груп) [1, с. 131].
Зникають неандертальці близько 30 тис. до н. е. Неоантроп поступово витіснив палеоантропів.
Неоантроп або як їх науковці називають людина розумна (homo sapiens), або кроманьйонець – це людина сучасного фізичного типу. Якщо порівнювати його з сучасною людиною, то «кістки скелету кроманьйонця були більш масивніші з нашими, проте це була несуттєва різниця» [2, с. 133]. Кроманьйонець порівняно з неандертальцем мав тендітнішу будову тіла, меншу фізичну силу, але великих об’єм мозку (1200 – 2000 см3). Неоантроп – це людина, а його попередники – людські істоти, перехідні форми від мавпи до людини.

Слайд 6.

Первісне стадо неоантропа з ендогамного перетворюється на екзогамну спільноту. Тобто спочатку існувала ендогамія – вільні статеві відносини в межах роду (статеві відносини без обмежень – проміскуїтет). Згодом впроваджено табу – екзогамію (заборона шлюбних відносин між представниками одного роду, або громади) в епоху первісної доби (зберіглося до сьогодні як норма моралі). Первісне стадо (30 – 40 осіб, які перетворювалися на родичів) еволюціонувало у родову громаду, а з часом відбувалася трансформація кількох родів у племінну організацію суспільства. У зв’язку з цим на зміну первісному людському стаду прийшов родовий (материнський) лад, тобто складається родова матріархальна громада. Рід мав своє спільне майно – мисливські угіддя, вів спільне господарство. Мав свої традиції, за своїх членів солідарно заступався, під час війни виступав єдиним загоном. Згодом кілька родів утворюють плем’я (об’єднання кількох родів, громад). Первісне стадо – родова община (рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією) – плем’я: саме так еволюціонувала людська спільнота. За кілька поколінь плем’я (об’єднання общин) формує власний діалект, традиції, культи.
Упродовж палеоліту, людина зазнала величезних змін:
– удосконалився фізичний тип людини.
– відносини між людьми та їх знаряддя праці стали складнішими. Протягом палеоліту людське суспільство пройшо три фази розвитку: первісне стадо архантропів, праобщина палеоантропів та родова община неоантропів. У неоантропів основою суспільного устрою стають мала родина, родова екзогамна (зовнішньошлюбна) община та первісне плем’я. Отже, поширення екзогамії стало передумовою формування власне людського суспільства, суттєвою особливістю якого є поділ людства на етнічні спільноти;
– формується первісна культура, в межах якої виникає мистецтво та перші релігійні вірування.

Мезоліт –ХІ тис. років до н. е. – VI тис. років до н. е.

Закінчується льодовиковий період – змінюється флора та фауна, що викликали зміни в умовах життя.

Слайд 7.

Удосконалення методів полювання та підвищення ефективності мисливської зброї разом із зростанням чисельності та щільності населення підірвали ресурси природного середовища. Удосконалення методів полювання та підвищення ефективності мисливської зброї, зростання чисельності населення одночасно з зменшенням поголів’я тварин, змусило племена боротися між собою за мисливські угіддя – настала криза мисливського (присвоючого) суспільства, тобто мисливська економіка отстаточно втратила здатність бути основою існування суспільства. Це змусило шукати людей нові можливості добувати собі їжу. На зміну первісній привласнювальній економіці, що ґрунтувалася на мисливстві, рибальстві та збиральництві, приходять відтворювальні форми господарства — землеробство та скотарство.
Особливістю цього періоду є зародження основ відтворювального господарства: із збиральництва в Передьої Азії (географічно це Кавказ, Іран, Месопотомія, Аравійський півострів) постає землеробство, з мисливства зароджується скотарство. На території України упродовж VIІІ – VI тис. до н. е. люди запозичили основи цих господарств.
2. Специфіка розвитку людського суспільства у добу «неолітичної революції». Неоліт (новий кам’яний вік): VI – ІV тис. років до н. е. – переламний період в історії людства. В цю добу відбувається перехід людини від споживчого, привласнювального господарства (збиральництво, рибальство, мисливство) до відтворювального (землеробство, скотарство).
У 1865 р. термін «неоліт» вперше запропонував англійський археолог Джон Леббок, для визначення доби в епоху людства, коли людина еволюціонувала до вирощування рослин та одомашнювання тварин. Гордон Чайлд – англійський археолог назвав цей період «неолітичною революцією», підкреслюючи важливість якісно нового етапу в житті людства, коли люди почали свідомо виробляти продукти харчування.

Слайд 8.

Перехід до відтворюючого господарства в різних регіонах відбувся не однаково. Північні племена на українських землях були ще мисливсько-рибальськими, тобто мезолітичними, а південно-західні – уже землеробсько-скотарськими. Відомо близько 10 неолітичних археологічних культур. Що таке археологічна культура?
Є кілька пояснень цього терміну науковцями. Зокрема, археологічна культура – це група поселень розташованих на певній території, які належать спорідненому населенню. Або таке визначення, археологічна культура – це загальні риси матеріальної культури (схожі знаряддя праці з подібного матеріалу, подібний обряд поховання, однакові прийоми будівництва жител), які виявлені під час археологічних розкопок, та які дозволяють віднести первісних людей до єдиного етносу.

Слайд 9.

Характерні риси неоліту:
1) суттєве зростання продуктивних сил й помітне поліпшення умов життя людей;
2) змінюється технологія обробки каменю: традиційне оббивання змінюється свердленням, шліфуванням і пилянням;
3) люди навчилися обробляти землю і вирощувати рослини для їжі, почали поступово приручати і розводити свійських тварин (свині, кози, вівці, бики, собаку), використовувати їх як тяглову силу;
4) розвиток землеробства призвело до осілого способу життя, появи постійних жител;
5) виникають нові види виробництва (гончарство, прядіння, ткацтво).
3. Археологічні культури доби енеоліту. Енеоліт (мідно-кам’яний вік): IV – III тис. років до н. е. є періодом переходу від обробки каменю до ери металу.
Період характеризується опануванням людиною нових технологій виробництва – обробка міді (металу, який використовувався паралельно з каменем). Остаточно утверджується домінуюча роль відтворювального господарства. Вдосконалюється землеробство (відбувається перехід від мотичного до орного землеробства, виникає плуг, використовують тяглову силу – бика). Розвивається майнова диференціація, поширюється патріархат.

Слайд 10.

Найпоширенішими археологічними культурами у лісостеповій зоні України є трипільска культура землеробів, а у степовій – середньостогівська культура скотарських племен.
Трипільська культура («культура мальованої кераміки», «культура Кукутені») IV – III тисяч років до н. е. Відкрив археолог Вікентій Хвойка (досліджував упродовж 1893 – 1903 рр.) відтоді на території України виявлено понад 3000 поселень трипільців та 200 поховань.
Ареал поширення ≈ 200 тис. км2 (Україна, Румунія, Молдова, частково Балкани), на цій території в період розквіту мешкало близько 400 тис. осіб. Центр формування трипільскої культури припускають був у Подунав’ї та в межиріччі Дунаю і Дністра.
Особливості діяльності трипільців
Займалися приселищним скотарством і землеробством. З тварин мали продукти харчування та сировину для ремесла, обробляли землю ралом та сохою, врожай збирали кам’яними серпами. Добре розвинуте ремесло: гончарство (кераміка розписана орнаментом, звідси трипільську культуру називають ще культурою мальованої кераміки), ткацтво, прядіння, виготовляли човни і дерев’яні побутові предмети, прикрас та предмети з міді й кісток.
Мешкали у протомістах з населенням 15 – 20 тис. Трипільці мешкали у великих 1 чи 2-х поверхових глиняних будівлях. Хати трипільців мали прямокутну форму з двосхилим дахом, дерев’яними стінами, які обмащувались глиною з обох боків і розписувались. Поселення, після виснаження землі, приблизно кожні 50 – 80 років спалювалося, а його мешканці переїждали у новостворене.
Родові громади об’єднувалися в племена на основі конфедеративного союзу. Релігія – культ великої матері (богині родючості).
До кінця не з’ясованим є причини зникнення трипільців. Серед можливих причин називають: похолодання клімату, зовнішня агресія з втратою незалежності та подальшою асиміляцією.
Існує гіпотеза, що трипільці – це предки українців, але дані антропології це спростовують. Проте слід відзначити, що археологічні культури етнічно не визначені й відомості про давні часи не повні.
У степовій зоні відкрита й середньостогівська культура доби енеоліту IV – III тис. до н. е. На підставі досліджень цієї культури доведено, що у Подніпров’ї, вперше у світі почали використовувати коня для верхової їзди, вони ж принесли курганний поховальний обряд, бойові булави, конеголові кам’яні навершя скіпетрів [1, с. 246].

Слайд 11.

З території поселення цієї культури поширились у Європі не лише конярство, але й шнуровий орнамент, яким прикрашали посуд, а також бойові молоти.

4. Досягнення давніх людей доби бронзи на українських землях.

Слайд 12.

Характерні риси бронзового віку:
1) помітно зросла роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матриархату патриархатом;
2) у процесі інтеграції суспільства формуються союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва та обміну, загостренням внутріплемінних відносин на основі майнової диференціації, потребою захисту власної території;
3) триває поглиблення першого суспільного поділу праці – у Лісостепу розвивається орне землеробство, у Степу – пастуше скотарство, тобто установилося протистояння між землеробами й кочовими скотраями, яке тривало в Україні до ХVІІІ ст. На території України близько 20 археологічних культур.

Слайд 13.

До кінця епохи бронзи остаточно сформувалися спільноти праслов’ян, прагерманців та прабалтів. Бронзовий вік – це завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини до утворення воєнних племінних об’єднань.

Бібліографічні посилання:

1. Залізняк Л. Стародавня історія України / Л. Залізняк. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.
2. Ранов В. А. Древнейшие страницы истории человечества: Кн. для учащихся ст. классов сред. шк. – М. : Просвещение, 1988. – 158 с.

 

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір.

                                                       Список додаткової літератури для самоосвіти
Бунятян К. П. На світанку історії [Текст] / К. П. Бунятян, В. Ю. Мурзін, О. В. Симоненко. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 336 с.
Бурдо Н. Б. Трипільська культура. Спогади про золотий вік / Н. Б. Бурдо, М. Ю. Відейко. – Х.: Фоліо, 2008. – 415 с.
Давня історія України: Ілюстрована історія України в художньо-історичних образах: Хрестоматія / Упоряд. Ю. Вовка. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. – 152 с.
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. [Текст] / Толочко П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1. – 240 с.
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. [Текст] / Толочко П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2. – 224 с.
Залізняк, Л. Стародавня історія України [Текст] / Л. Залізняк. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.
Леви-Брюль Л. Первобытный менталитет. Пер. с фр. [Текст] / Люсьен Леви-Брюль. – СПб.: «Европейский Дом», 2002. – 400 с.
Матюшин Г. Н. У истоков человечества [Текст] / Г. Н. Матюшин. – М.: Мысль, 1982. – 144 с.
Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник [Текст]. – К.: Либідь, 2001. – 336 с.
Тайлор Э. Б. Первобытная культура: Пер. с анг. [Текст] / Э. Б. Тайлор. – М. Политиздат, 1989. – 573 с.
Управителева Л. М. Женщина и мужчина в первобытном обществе. Опыт гендерного исследования: Учебное пособие / Л.М. Управителева. – Мегион: Изд-во «Фаст-принт», 2002. – 171 с.