Вступ до курсу «Історія українського суспільства»

1. Предмет та завдання курсу «Історія українського суспільства».
2. Поняття «суспільство», «українське суспільство» та їх характеристики. Структура суспільства. Етнопоняття.
3. Етнічна мозаїка України.
4. Історико-етнографічні регіони України.

Основні поняття і терміни: автостереотипи, автохтон, гетеростереотипи, громадянське суспільство, етнічна група, етнічні стереотипи, етнографічна група, етнонім, етнофолізм, етнос, етнос титульний, ксенофобія, народ, нація, національна меншина, манкурт, менталітет, ментальність, моноетнічна держава, поліетнічна держава, стереотип, стратифікація, суспільство, суспільство індустріальне, суспільство постіндустріальне, суспільство традиційне, українське суспільство, шовінізм.
Історико-етнографічні регіони України: Полісся, Галичина, Опілля, Поділля, Підляшшя, Середнє Подніпров’я, Нижнє Подніпров’я, Північна Буковина, Волинь, Покуття, Придністров’я, Приазов’я, Закарпаття, Слобідська Україна (Слобожанщина), Північне Причорномор’я (Надчорномор’я), Південна Бессарабія, Наддніпрянська Україна (Наддніпрянщина), Холмщина (Забужжя), Посяння (Надсяння, Сяноччина), Лемківщина, Мармарощина (Марамарощина), Підляшшя (Підлісся), Прящівшина (Прятівщина), Сіверщина, Стародубщина, Донбас, Крим (Таврія, Таврида), Лівобережна Україна, Гуцульщина, Бойківщина, Буджак, Правобережна Україна, Донщина, Кубанщина.

*          *          *

1. Предмет та завдання курсу «Історія українського суспільства». Курс «Історія українського суспільства» – вибіркова дисципліна, яка впродовж семестру ознайомить студентів із особливостями економіко-політичного, соціокультурного розвитку українців та етнічних меншин України. Пізнання закономірностей національного культурного розвитку сприятиме осмисленню студентами сучасних історичних процесів, формуванню їх світогляду, високого рівня культури особистості, патріотизму й інших моральних якостей громадянина України.
Предметом курсу є процес формування та еволюції українського суспільства. Запровадження курсу у навчальний процес викликане необхідністю, наявною потребою в акцентуванні уваги студентів на дослідженні національних меншин та соціальних груп, що існують в українському суспільстві, їх інтересів та особливостей розвитку.
Історія українського суспільства – це українознавча дисципліна, в межах якої розглянуто широке коло проблем: особливості етнонаціонального розвитку українського народу; історія та культура етнічних меншин України, їх ментальність й етнічні стереотипи; етнонаціональна політика сучасної України. Особливу увагу приділено сучасним викликам і проблемам українського суспільства з якими зіткнулася влада: становлення громадянського суспільства, міжнаціональні конфлікти та прояви ксенофобії, процес декомунізації, мовна ситуація в Україні, національно-релігійні питання тощо.
Мета вивчення курсу – отримати систематичні й узагальнювальні знання про розвиток національних меншин, специфіку їх культурної традиції, безперервність політичного, культурного розвитку. Важливо також під час аудиторних занять (лекційних та семінарських) забезпечити опанування студентами теоретичних знань з наукової дисципліни та набуття практичних вмінь.
2. Поняття «суспільство», «українське суспільство» та їх характеристики. Структура суспільства. Етнопоняття.  Суспільство – це організована сукупність людей об’єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку. Крім окремих людей членами суспільства є їхні об’єднання: спільноти, громади, товариства, асоціації, союзи тощо. Вчені (соціологи, політологи, історики) неодноразово намагаються збагнути сутність поняття «суспільство».
Суспільство – це сукупність індивідів об’єднаних стійкими зв’язками, як то: сімейними взаєминами, груповими, становими, класовими та національними відносинами. У суспільстві існують, як правило, власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та установи. У кожному суспільстві є свої власні суб’єкти соціального спілкування – особа, сім’я, клас, група, нація, держава та інші.
Спробуємо розкрити дві концепції, що пояснюють поняття «суспільство». Американський соціолог Едвард Шилз виділив такі критерії спільноти, які необхідні для того, щоб вважати її суспільством:
– спільнота не входить в жодні об’єднання, які роблять її частиною більш крупної системи;
– шлюби укладаються між членами спільноти;
– спільнота має цілісну територію, яку вважає власною;
– поповнюється здебільшого за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками спільноти;
– спільнота має спільну систему управління;
– спільнота має власну назву та власну історію;
– існування спільноти є довшим від середньої тривалості життя окремого індивіда;
– у спільноти існує специффічна культура – спільна система цінностей, що забезпечує згоду між її членами [9]. Відповідно концепції Шилза, головними ознаками з вказаних є – спільна система управління, спільна територія і спільна культура.
Інший соціолог – Р. Марш, стверджував: «суспільством можна вважати соціальне об’єднання, що має наступні ознаки: постійна територія; здатність до самовідтворення; високий рівень розвитку культури; політична незалежність.
Інші соціологи (Т. Парсонс, К. Девіс, Ф. Саттон, М. Леві) вважали визначальною характеристикою суспільства самодостатність. На їх думку, самодостатнім є суспільство, яке не лише в змозі прогодувати себе, виробляючи достатню кількість товарів та послуг, здатне захистити себе від внутрішньої та зовнішньої загрози, але й створювати весь комплекс культури і пов’язану з нею інфраструктуру, а також здійснювати успішне соціальне забезпечення населення. Головною ознакою самодостатності при цьому є економічний фактор – збереження платоспроможності й здатність виплачувати борги.
Таким чином, в соціології під суспільством зазвичай розуміють об’єднання людей, що характеризується:
– спільною територією, яка становить основу соціального простору, в якому проживають, взаємодіють, формують і розвивають взаємозв’язки члени суспільства;
– загальноприйнятою системою норм і цінностей, системою культури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам;
– саморозвитком, самодостатністю, саморегуляцією. Тобто має здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень;
– автономністю, суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створити для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоствердження та самореалізації. Наявність цих елементів дає змогу трактувати суспільство як певну соціальну систему. Системний підхід до суспільства в соціології сформувався у XX ст.
У вільній енциклопедії – wikipedia надається наступне тлумачення поняття «українське суспільство» – це таке суспільство, яке самовизначається як кровно-духовна спільнота українського походження і будує своє життя за українським стилем. Українське суспільство включає в себе людей, які народилися в Україні чи (або) мешкають тут протягом тривалого часу, як і тих, які знаходяться поза межами України чи й не були в ній, та зберегли український стиль життя та цінності, властиві українському народові. До українського суспільства не належать люди, які є українцями за походженням, але зреклися його і категорично це заперечують чи не приймають [маркурти – Авт.]. Проте, до українського суспільства включають осіб з національних меншинств, які не є українцями за походженням, але визнають українську мову, культуру, історію, схвально до них ставляться та беруть посильну участь у їх створенні [10].
Усі суспільства чітко структуровані (мають структуру). Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації. Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 1940-х рр. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом, Робертом-Кінгом Мертоном та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. Соціальна стратифікація(лат. – шар) – поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо. У соціології розрізняють чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи. Рабство – форма нерівності, коли одні люди володіли іншими. Кастовий устрій менш поширений, й спостергаєтсья в Індії та частково в Африці. Каста – соціальна група (страта) людей, приналежністю до якої особа зобовязана виключно своїм народженням. Перехід в іншу касту заборонений, членами касти практикується суворе дотримання визначених суспільних норм. Стани – соціальні групи, які користуються правами і обов’язками, що закріплені звичаєм або юридичним законом і передані у спадок. Стани властиві періоду феодалізму. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним. Класи – угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти. Класи – є відкритішим типом стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Соціальне переміщення за класовою ознакою – звичайне явище, оскільки належність до класу пов’язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда тощо. Перехід людей з одних соціальних груп і верств в інші науковці називають соціальною мобільністю (з лат. mobile — рух, рухливість).
Існують різні підходи за якими вчені класифікують суспільства.
Марксисти критерієм поділу суспільств вважають виробничі відносини (тобто відносини, які виникають в процесі розподілу, створення та споживання матеріальних та духовних благ) та суспільно-економічні формації (ступені історичного прогресу). Відповідно до цього суспільства поділяються на безкласові (первісне суспільство) та класові (рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та соціалістичне). У класових суспільствах виділяються основні соціальні класи: у рабовласницькому – рабовласники та раби, у феодальному – феодали (поміщики) та селяни, у капіталістичному – капіталісти (буржуазія) та робітники, у соціалістичному – робітники та селянство.
Західні вчені поділяють суспільства на традиційні (доіндустріальні або аграрні), індустріальні та постіндустріальні. Традиційне суспільство – загальне визначення доіндустріальних суспільств, для яких характерна перевага аграрного сектору, панування станової ієрархії і домінування недемократичних форм політичної організації соціуму. Визначальні ознаки традиційного суспільства: домінування держави в політичній організації, автократичність влади й опора влади на силу або традиційний авторитет, обмеження особистої волі індивідів і груп, дисципліна і покора як домінуючі соціальні цінності, чітко визначений статус, низька мобільність, закритість суспільства [11, с. 390].
З середини ХХ ст. починає домінувати точка зору на традиційні суспільства як на щось відстале, нездатне до сприйняття інновацій. Саме тоді почали виділяти індустріальне суспільство, яке зорієнтовано на виробництво товарів масового споживання та є суспільством масового споживання.
Суспільство постіндустріальне – визначення сучасного західного суспільства, яке вступає в нову фазу розвитку та якому властиві наступні ознаки: домінування сфер послуг і виробництва знання, які перетворюються на самостійні галузі економіки; висування науки на роль провідної продуктивної сили суспільства; вирішальне значення широкого застосування інформаційних технологій; у соціальній структурі суспільства відбувається розмивання соціальних класів завдяки загальному доступу до основного ресурсу постіндустріального суспільства – знання; власність як критерій соціальної стратифікації суспільства втрачає колишнє значення, поступаючись місцем рівню освіти [12, с. 389].
Суспільство це група людей, яка має спільні інтереси та цінності. Англійський вчений Карл Поппер розрізняв закриті та відкриті суспільства. Закрите суспільство – тип суспільство, що характеризується статичною соціальною структурою, обмеженою мобільністю, нездатністю до інновацій, традиціоналізмом, догматичною авторитарною ідеологією. Відкрите суспільство – тип суспільство, який характеризується динамічною соціальною структурою, високою мобільністю, здатністю до інновацій, вільною критикою, індивідуалізмом і демократичною плюралістичною ідеологією.
Етнопоняття. Окремо зупинимося на роз’ясненні понять і термінів, які будуть використані під час лекцій.
Нині поняття «етнос» вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй. З середини XIX ст. поняття «етнос» використовують у значенні «народ». В українській етнології термін «етнос» традиційно ототожнювався з терміном «народ», і лише з кінця XX ст. у суспільствознавчих дослідженнях він набув загального поширення. В англомовній етнології термін «етнос» не використовувався. Його підміняли термінами «етнічність», «етнічна група», «етнічна ідентичність», але найчастіше замість терміна «етнос» вжива¬ється термін «етнічна група» [13].
Атрибутивними ознаками етносу як соціуму:
– стосунки сімейні, професійні, бізнесові тощо;
– інфраструктура аграрна, транспортна, житлова та ін.;
– політичний устрій та політична культура створені представниками етносу для задоволення власних потреб;
– територія (зокрема ландшафт) на якій етнос мешкає чи сформувався. Відповідно концепції географічного детермінізму (Фрідріх Ратцель) людина є продуктом земної поверхні, а етнос – продукт конкретного ландшафту (території). Інакше кажучи, людина у своїй поведінці, мисленні, світогляді, культурі несе ознаки прямого впливу того середовища, в якому протікало її еволюційне минуле [14, с. 11]. Зокрема для українців властивий лісостеповий ландшафт помірної кліматичної смуги.
Український народ – сукупність людей з властивими їм схожими етнічними ознаками (мова, культура, релігія, фольклор, звичаї та традиції), які існують у сукупності зі створеним ними матеріальним світом та діяльнісним ставленням до нього.
Етнічний стереотип. Кожен народ намагається осмислити себе, своє місце в історії і культурі не тільки спираючись на письмові джерела та історичні факти, а й звертаючись (свідомо чи несвідомо) до «фольклорної пам’яті», віковим традиціям і віруванням. Усвідомити образ свого народу або намалювати для себе портрет «чужого» – сусіда, чужинця або іновірця – це значить, багато в чому усвідомити себе самого, свою унікальність і своєрідність.
Уперше термін «стереотип» вжив журналіст Уолтер Ліппман у 1922 р., коли досліджував суспільну думку. Стереотип – це прийнятий в суспільстві зразок сприйняття та інтерпретації інформації при розпізнаванні і впізнаванні навколишнього світу, заснований на попередньому соціальному досвіді. Іншими словами, термін «стереотип» означає повторення, відтворення яких-небудь зразків у певній діяльності, а в міжетнічних взаєминах – уявлення одного етносу про інший або ж власний народ («етнічний стереотип»).
Етнічний стереотип – це сукупність уявлень про людей іншого етносу, про його інтелектуальний і моральний рівень (хоча визначати ці якості, коли мова йде про цілий народ, надзвичайно важко, якщо взагалі можливо), про його звичаї і традиції, про його роль в історії людства, локального регіону і, перш за все, в історії відносин кількох етносів. Етнічний стереотип може об’єктивно відображати особливості характеру іншого етносу, а може помилятися, будучи наслідком етнічної упередженості. Етнічні стереотипи прийнято поділяті на автостереотипи (етнічні стереотипи про себе) та гетеростереотипи (етнічні стереотипи про інших).
Для характеристики особливостей типу мислення етнічної спільноти, відображення їх специфіки в межах конкретної історичної епохи суспільствознавці звертаються до такого явища, як ментальність (менталітет). Категорію ментальність в науковий обіг запровадив Л. Леві-Брюль («Ментальні функції у примітивних суспільствах»). Під ментальністю слід розуміти – скупність уявлень, поглядів, почувань спільноти людей, певної епохи, географічної області і соціального середовища, особливий психологічний склад суспільства, що впливає на історичні та соціальні процеси. Фактично ментальність є рефлекторною соціальною поведінкою [15, с. 222].
Безумовно, цікаво досліджувати, для усвідомлення ментальності народу, дії його представників у ті чи інші обставини, які мають свою специфіку і відмінність від дій при подібних обставинах іншого народу. Спостерігаючи за тим, як етнічна спільнота формує своєрідне бачення оточуючого світу та застосовує способи реагування на його виклики, можна узагальнити характерні особливості цієї спільноти, усвідомити логіку їх дій, особливості культури.
По суті, «менталітет – це набір способів і змістів мислення та сприйняття, які типові для відповідного колективу у відповідний період. Ментальність виявляється в діях» [16, с. 21].
3. Етнічна мозаїка України
.За кількістю населення Україна займає 5-е місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великої Британії, Франції) та 21-е місце у світі. На її частку припадає 7 % населення Європи. Люди, що населяють територію України, відзначаються приналежністю до різних народів.
За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні проживало 37,5 млн. українців, або 77,8 % від загальної чисельності населення держави. Українці становлять абсолютну більшість (понад 90 %) у 13 з 27 регіонів України та переважну більшість (70 – 90 %) – в 7 регіонах. Частка українців знижується до 60 % лише у двох областях Донбасу та Одеській області. І тільки в Автономній Республіці Крим частка українців не досягає 50 % і становить 24,3 %. Майже моноетнічною є Тернопільська область, у якій українці становлять 97,8% населення області.
Крім українців значну частину населення України складають представники етнічних меншин. Українська земля є історичною Батьківщиною для українців, кримських татар, караїмів, кримчаків. Усі інші національні меншини є фактично мігрантами, оскільки їх етнічні землі знаходяться за межами України. Розглянемо зміни загальної чисельності національних меншин в 1959 — 1989 рр.

Етнічний склад населення України (тис.) [17, с. 372]

1959

1970

1979

1989

українці

32258,5

35283,9

36488,9

37419,0

росіяни

7090,8

9126,3

10471,6

11355,6

євреї

840,3

777,1

634,2

486,3

кримські татари

(киримли)

46,8

роми (цигани)

22,5

30,1

34,0

47,9

Все населення

41869,0

47126,5

49609,3

51452,0

Етнічний склад населення України (у %) [17, с. 372]

1959

1970

1979

1989

українці

76,81

74,87

73,55

72,73

росіяни

16,94

19,37

21,11

22,07

євреї

2,01

1,64

1,28

0,94

кримські татари (киримли)

0,09

роми (цигани)

0,05

0,06

0,07

0,09

інші національні меншини

4,19

4,06

3,99

4,08

Все населення

100

100

100

100

Україна є державою українського етносу, бо немає більше у світі іншої країни, де б інтереси українців задовольнялися так повно і всебічно. Україна є державою поліетнічною або моноетнічною? З’ясуємо це найближчим часом на лекції. Однак відзначимо, що твердження відносно того, що Україна є багатонаціональною державою (згідно перепису 2001 р. в Україні мешкають представники 130 народностей), є не помилковим, але дещо перебільшеним. В деяких публікаціях відбувається явна політизація етнічних процесів.
Українці є автохтонним народом у нашій країні і вони формують національну державу. Всі інші народи, що проживають в Україні, утворюють етнічні (національні) меншини.

Етнічний склад населення України
(за даними перепису населення, 2001 рік)

Назва етнічної групи

Чисельність

%

українці

37 541,7

77,8

росіяни

8 334,1

17,3

білоруси

275,8

0,6

молдавани

258,6

0,5

кримські татари

248,2

0,5

болгари

204,6

0,4

угорці

156,6

0,3

румуни

151,0

0,3

поляки

144,1

0,3

євреї

103,6

0,2

вірмени

99,9

0,2

греки

91,5

0,2

роми

47,6

0,1

азербайджанці

45,2

0,1

грузини

34,2

0,1

німці

33,3

0,1

гагаузи

31,9

0,1

інші

177,1

0,4

Аналіз етнічного складу населення України (дані перепису 2001 р.) говорить, що теза про багатонаціональність та надмірну розмаїтість в етнічному відношенні українського суспільства, якщо не помилкова, то в усякому разі перебільшена. Так, українці складають 77,8 % населення. Проте пятнадцять найбільше представлених в Україні етнічних груп (включно з українцями) складали 99 % населення. Інші мешканці України, які представляють 115 етнічних груп складають всього лише 1 %.
Залишається актуальною для вивчення сфера розвитку національних меншин: історія та культура різніх етнічних груп в Україні, ментальність та етнічні стереотипи, особливості державної етнополітики тощо.
4. Історико-етнографічні регіони України
. Історико-етнографічний регіон – етнотериторіальне утворення в межах етносу, яке за історичною долею та етнічними особливостями є самобутнім, зафіксованим в історичних документах і відтвореним у крайовій символіці та історичній пам’яті людей [1]. Процес становлення історико-етнографічного районування України проходив кілька етапів:
На першому етапі (VІ ст. – ІХ ст.) на українських землях відбувається становлення союзів племен, які володіли конкретною територією – поляни, дуліби, древляни, сіверяни, уличі, тиверці, білі хорвати.
На другому етапі (Х ст. – ХІV ст.) з феодальної роздробленості Русі починається окреслення регіонів, які співпадали з територією князівств – Київське, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Галицьке, Волинське. Здобуття окремими землями статусу князівства, означало як відносний суверенітет, так і культурно-побутову своєрідність населення, яке в ній проживало.
На третьому етапі (ХV ст. – ХІХ ст.) на районування України вплинули процеси колонізації української території Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрійською (Австро-Угорською) імперією, Королівством Румунія, Османською Портою, Російською імперією. Ця колонізація стримувала процес етнокультурної консолідації і поглиблювала локалізацію розвитку регіонів.
Сьогодні Україна складається з низки історико-етнографічних регіонів, які формувалися упродовж століть. Мінялася чисельність, кордони і навіть назви цих регіонів. Колонізація окремих українських територій іншими державами і народами вплинула не тільки на політичний та економічний розвиток регіонів, але й була причиною розмаїття етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів.
Пояснюючи ментальність національних меншин та існуючі етнічні стереотипи, вказуючи їх чисельність, особливості культури та історії, лектор окреслить і територію їх розселення Україною. Тож, досліджуючи національні меншини сучасної України не можна проігнорувати регіональну специфіку держави.
Історично-етнографічна карта України надзвичайно різноманітна, включаючи такі регіони (і отже, регіональні типи культури), як Середня Наддніпрянщина (Гетьманщина), Полісся, Сіверщина, Поділля, Волинь, Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Донщина, Слобожанщина, котрі, у свою чергу, включають історичні зони – свого роду символи етнічної історії України: Надпоріжжя, Запорозьку Січ, Причорноморське козацтво, Буджак, Надбужжя, Наддністрянщину тощо, а також етнографічні райони – Гуцульщину, Бойківщину, Лемківщину, регіон розселення поліщуків [4, с. 152].

Слайд 1.

СЕРЕДНЄ ПОДНІПРОВ’Я (Середня Наддніпрянщина) – це територія, що охоплює більшу частину Київської, Полтавської та Черкаської областей, лише південну частину Чернігівської, південно-східну Житомирської, південно-західну Сумської, східну Вінницької, північну Кіровоградської та північно-західну Дніпропетровської областей. Це один з найдавніше заселених районів української землі.
УКРАЇНСЬКЕ ПОЛІССЯ – це етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається всім північним краєм України і разом із суміжним Білоруським Поліссям, Брянсько-Жиздринським Поліссям (у Росії), Люблінським Поліссям (у Польщі). Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю й охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. Загальна площа Українського Полісся – близько 100 тис. кв. км.
СІВЕРЩИНА (Сіверська земля) – історичний край, що знаходиться у північно-східній частині сучасної України.
ПОДІЛЛЯ – історико-етнографічний район, який охоплює майже всю частину Вінницької і Хмельницької області, частини Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей. В етнографічній літературі Поділля розділяють на Східне, Західне, Буковинське. Відповідно давнє і побутування похідного від назви цього краю найменування його жителів – подоляни, подоляки.
ВОЛИНЬ – історичний регіон, який охоплює райони Волинської, Рівненської, Житомирської областей, північні частини Тернопільської та Хмельницької областей. Назва Волинь, мабуть, походить від східнослов’янського племені волинян, яке мешкало в району річки Західний Буг або від найменування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 р. Назва волиняни може вважатися означенням своєрідної локальної групи українського народу.
ГАЛИЧИНА – це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області. Галичину називають, ще Прикарпаттям, а її населення галичанами. Цей регіон поділяють на Опілля, Бойківщину і Покуття. Опілля – це територія східної частини Львівської, північної частини Івано-Франківської і західної частини Тернопільської областей. Давньою є і народна назва жителів цього краю – «опіляни», «ополюхи». Покуття – історичний регіон який стосується південно-східної низинної частини Івано-Франківської області. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від слова кут – як найменування землі «в кутах», утворюваних крутими згинами рік (у цьому випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками). Мешканців краю називають – покутяни. Бойківщина – територія, яка охоплює центральну частину Українських Карпат (частини Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської областей), загальною площею близько 8 тис. кв. км.
Значну частину Західної України займає територія розселення трьох етнографічних груп українських горян, що разом з північною (галицькою) зоною творить історико-етнографічні райони Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини. Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина – поняття, введені у науковий обіг другої половини ХІХ – початку XX ст. для визначення території, яку заселяє кожна з цих етнографічних груп.
ГУЦУЛЬЩИНА – охоплює частину Івано-Франківської, Чернівецької і Закарпатської областей від р. Ломниця й Торець до кордонів з Румунією. Територія Гуцульщини становить 6,5 тис. кв. км. До Гуцульщини також належать у південно-східній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії.
ЛЕМКІВЩИНА – це найзахідніший історичний край української землі. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемківщини належить тепер до України (частина Закарпатської області), основна ж частина (вся північна Лемківщина) входить до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) – до Словаччини.
БУКОВИНА – територія, яка поділяється на дві частини: Північна Буковина охоплює Чернівецьку область, а Південна Буковина – тепер Сучавський повіт Румунії. Зауважимо, що Буковина раніше носила назву Шипинська земля.
СЛОБОЖАНЩИНА (Слобідщина) охоплює східну частину України – теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні райони Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Бєлгородської і Воронезької областей, які тепер входять до складу Росії.
ПІВДЕННА БЕССАРАБІЯ – територія між річками Прут, Дністер і гирлом Дунаю. Нині на його теренах – значна частина Одеської області та основна частина території Молдови [5].
КРИМ (Таврида) – півострів, який розташований на півдні України. Інша назва регіону – Таврія, на честь таврів, які мешкали на півострові в добу заліза.
НАДБУЖЖЯ – назва території, що розміщена в районі річки Західний Буг (Львівська та Волинська області).
Нині відроджується пам’ять і про ті історичні землі України, що відійшли до сусідніх держав, але залишилися частиною українського материнського етнорегіону: Берестейщину, Стародубщину, Подоння, Кубань, Сяноччину, Холмщину [4, с. 152].

Слайд 2.

Холмщина (Забужжя, Холмська земля) – історична область розташована на схід від Волині в межах Польщі. Історичний центр – місто Холм, оснований у 1237 р. королем Данилом Галицьким.
Посяння (Надсяння, Сяноччина) – українська етнічна земля в районі річки Сян. Сьогодні більшість цієї території перебуває в межах Польщі, менша частина на заході Львівської області.
Прящівщина (Прятівщина) – українська етнічна земля, сьогодні – територія північно-східної Словаччини. Назва походить від м. Пряшева.
Стародубщина – найпівнічніша етнічна українська територія, сьогодні – південно-західна частина Брянської області Російської Федерації.
Мармарощина (Марамарощина) – територія в Карпатах, яка поділяється на Південну Мармарощину (близько 3 500 кв. км. в Румунії) та Північну Мармарощину (близько 9 700 кв. км. в Україні).
Донщина – регіон у складі Російської Федерації (центр м. Ростов) в якому здавна мешкали українці.
Кубанщина (Кубань) – регіон на Північному Кавказі, в долині річки Кубань. Сьогодні це територія Російської Федерації з центром в м. Краснодар.

Список використаної літератури:

1. Формування історико-етнографічних регіонів України. URL:  https://history.vn.ua/book/history1/41.html (переглянуто 14.01. 2019 р.). — Загол. з екрану.
2. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. — К.: Довіра: Генеза, 1996. — 942 с.
3. Етнографічні регіони України. Коли вони сформувалися та звідки пішли їх назви.  URL:  https://www.uaua.world/12167/?utm_source=facebook&utm_medium=urkfb&utm_campaign=regiony&fbclid=IwAR2bB_eEkadd9IbfEQU8QMwcd6chShYHWouDKEkEL1IrlBOa4RqVpnIsVGg (переглянуто 20.12. 2018 р.). — Загол. з екрану.
4. Етнічний довідник у трьох частинах. – Ч. 2. Етнічні меншини в Україні. – К.: ЕРІДС, 1996. – 176 с.
5. Симоненко Р.Г. БЕССАРАБІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2003. – 688 с. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Bessarabiya (останній перегляд: 16.01.2019)
6. Ковпак Л. Гуцули / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 24–25.
7. Ковпак Л. Бойки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 21.
8. Ковпак Л. Лемки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 89.
9. Суспільство. URL:  https://uk.wikipedia.org/wiki/Суспільство (переглянуто 10.01. 2019 р.). – Загол. з екрану.
10. Українське суспільство. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Українське_суспільство (переглянуто 10.01. 2019 р.). – Загол. з екрану.
11. Соловйов Е. Суспільство традиційне / Е. Соловйов // Соціологічна енциклопедія / Укладач В. Г. Городяненко. – К.: Академвидав, 2008. – С. 390.
12. Соловйов Е. Суспільство постіндустріальне / Е. Соловйов // Соціологічна енциклопедія / Укладач В. Г. Городяненко. – К.: Академвидав, 2008. – С. 389.
13. Махній М. Етноеволюція: Науково-пізнавальні нариси. URL: https://makhniy.blox.ua/category/vstup (дата звернення 25.01. 2019 р.)
14. Власюк О.С. Український соціум / О.С. Власюк, В.С. Крисаченко, М.Т. Степико та ін.; За ред.. В.С. Крисаченко. – К. : Знання України, 2005. – 792 с.
15. Легеза С. Ментальність / С. Легеза // Соціологічна енциклопедія. – К.: Академивидав, 2008. – С. 222–223.
16. Дінцельбахер П. До теорії і практики історії ментальності (від упорядника) / П. Дінцельбахер // Історія європейської ментальності / За ред. Петера Дінцельбахера. – Львів: Літопис, 2004. – С. 15–37.
17. Скляр В. Етнічний склад населення України 1959 – 1989 рр.: етномовні наслідки російщення / В. Скляр. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. – 392 с.

1.1. Українці – титульний етнос країни

1. Українці: чисельність та територіальне розміщення.
2. Формування українського етносу.
3. Битва за історію або міфотворчість та фальсифікації в трактуванні минулого українців.
4. Етноніми та етнофолізми.
5. Менталітет та етнічні стереотипи українців.

1. Українці: чисельність та територіальне розміщення. Українці – основне населення і титульний народ України, один з найбільших народів Європи, другий (після росіян) за чисельністю слов’янський народ. Географічно, українці мешкають в самому центрі Європи. Політична географія стверджує – Східна Європа.
Українці відзначаються рядом спільних для них ознак: етнічною самосвідомістю, самоназвою, мовою, психічним складом, культурою, побутом, соціально-територіальною організацією. За типологічними ознаками українці неоднорідні; вони включають такі основні компоненти: 1) традиційний етнічний масив, окреслений етнічними кордонами, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічні групи (діаспора), що проживають за межами основного етнічного масиву; 3) субетнічні (етнографічні) групи, тобто спільноти у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури [4, с. 146].
Найбільша частка українців серед населення характерна для західних та центральних областей (за винятком Закарпатської та Чернівецької областей) – 88 – 98 %. У областях Придніпров’я та Слобожанщини частка українців складає 70 – 82 %. Дуже нерівномірно розселене українське населення на території Закарпаття, Буковини, Донбасу та Одеської області. У Закарпатській області українці (80,5 %) переважають у всіх адміністративних одиницях. У Чернівецькій області українці складають 75 %. У Донецькій та Луганській областях українці складають 56 – 58 % населення. В Одеській області українці складають 62,8 %.

Чисельність українців [10, с. 372]

1959

1970

1979

1989

українці

32 млн. 258 тис.

500 осіб

35 млн. 283 тис.

900 осіб

36 млн. 488 тис.

900 осіб

37 млн. 419 тис. осіб

76,81 %

74,87 %

73,55 %

72,73 %

За останнім переписом 2001 чисельність наявного населення України становила 48 млн. 457 тис. осіб; на 1 січня 2018, за оцінкою Державної служби статистики України, – 42,4 млн. осіб (без урахування тимчасово окупованої території АР Крим і м. Севастополь) [9, с. 18].

Чисельність українців (на 2001 р.)

українці

37 млн. 541 тис. 700 осіб

77,8 %

Етнографічні групи. Етнографічна група – частина одного народу (етносу), яка має деякі специфічні елементи культури [11, c. 61]. Етнографічні групи, як явище властиве не тільки для українського народу. Так, у німців вирізняються нижньосаксонці, шваби, баварці; у французів – бретонці, нормандці, провансальці; в італійців – флорентійці, сіцілійці, генуезці; у поляків – мазури, підгаляни, краков’яки, кашуби. В межах українського етносу збереглося кілька етнографічних груп, які мають певні відмінності в культурі, побуті та мові: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, пінчуки (брещуки), литвини, севрюки. Утворюються вони внаслідок певної замкнутості частини народу, викликаної найчастіше природно-географічними умовами, або внаслідок її господарської спеціалізації. Як правило, із зміцненням національної консолідації етнографічні групи втрачають почуття своєї окремішності, більше ототожнюють себе із всією нацією. Походження етнографічних груп народу різне. Нерідко вони – нащадки колишніх племен, що злилися в єдиний етнос, зберігши певні особливості побуту, мови і традиційної матеріальної та духовної культури. Слід відмітити, що «етнографічна група», що означає складову частину народу, не є синонімом поняття «етнічна меншина».
Етнічна група – спільність людей, споріднених між собою етноісторичним походженням (етногенезисом), мовою спілкування, теперішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної, духовної та моральної культури, побутовими звичаями [12, с. 33]. Етнічна група – це частина етносу, яка проживаючи на чужій етнічній території зберігає властиві саме їй риси етнічної організації та етнокультурного ареалу; не мають політичної незалежності, хоча амбіції до правового самовизначення та територіального суверенітету можуть мати. Синонім етнічної групи – етнічна меншина, національна меншина, нацмени. Так, в Україні етнічними меншинами є росіяни, євреї, поляки, чехи та інші. B межах українського етносу збереглося кілька етнографічних груп: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, пінчуки (брещуки), литвини, севрюки.
Гуцули – це етнографічна група українців, які розселені у південно-східній, середній та високогірній частинах Українських Карпат, від р. Ломниця й Торець на південному сході – до державного кордону з Румунією. Питання походження назви «гуцул» в науковій літературі остаточно ще не з’ясоване. Серед версій: від волоського слова «гоц» (розбійник) або від «кочул» (пастух), від східнословянського племені уличів та ін. не достатньо переконливі гіпотези [6, с. 24 – 25]. Бойки – етнографічна група українців, які заселяють Карпати на північних та південних схилах від р. Ломниця й Тересьва на сході – до р. Уж і Сан на заході. Проблема утворення етноніму «бойки» залишається не з’ясованою, проте є кілька гіпотез: 1) походження назви пов’язане з особливістю їх лексики (населення часто вживає при розмові частку «бойе» в значенні «так»); 2) походження пов’язане з кельтським племенем боїв («бойїв») та ін. [7, с. 21]. Лемки – етнографічна група українців, які здавна селилися у Карпатах на схилах Низьких Бескидів. Існує кілька версій походження назви «лемки»: 1) від власного імені Лемко; 2) за часте вживання у розмові діалектичної частки «лем» (у значенні «лише», «тільки») та ін. [8, с. 89].

В Україні мешкають і інші етнографічні групи: поліщуки, які проживають в басейні р. Прип’ять. Назва мешканців походить від назви регіону й вживається з початку 17 ст.; литвини – населення середнього Подесення, тобто мешкають на півночі Чернігівщини та Київщини. Можливо це самоназва колишнього руського населення Великого князівства Литовського; тутуйші (тутешні) – назва окремих груп населення Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю; пінчуки (брещуки), живуть переважно в центральній частині Полісся; севрюки селяться в долинах річок Десна, Сейм та Сула [13, с. 129].
2. Формування українського етносу. Етногенез – це термін, який означає процес формування та розвитку народності. З грецької мови «етнос» (ἔθνος) – плем’я, народ, а «генезіс» (γένεσις) – походження. Загальновідомо, що українці є частиною слов’янського народу. Хто ж такі слов’яни сьогодні? Слов’яни – це мегаетнос, що налічує близько 300 млн. людей. Слов’янські народи, які поділяють на три гілки (слов’яни східні, західні та південні), мешкають у Східній, Західній та Центральній Європі:


Слайд 1.

Етногенез слов’ян був і є предметом дослідження багатьох науковців, проте обмеженість і неповнота джерел стали причиною поширення багатьох наукових теорій та припущень в яких людині, далекій від історії, важко орієнтуватися.
Коли з’явилися слов’яни? Яка територія може вважатися прабатьківщиною слов’янства, тобто тим регіоном, де розрізнені племена сформували слов’янський етнос? Історики, лінгвісти, археологи, намагаючись відповісти на ці питання, висунули кілька наукових теорій, якими доводили автохтонне (місцеве) походження слов’ян або заселення ними Європи в наслідок міграції. Наукові гіпотези щодо прабатьківщини слов’ян локалізували її в різних куточках Європи.

Слайд 2.

Сучасні науковці вважають, що становлення слов’янства проходило шляхом асиміляції споріднених, сусідніх місцевих племен із включенням у цей процес мігрантів. Що ж стосується території на якій формується слов’янство, більшість вчених переконані, що це території сучасних європейських держав – Україна, Польща та Білорусь.

Слайд 3.

Дискусійним є не тільки місце прабатьківщини слов’янства, але й походження імені народу. Слов’яни виникають близько 2 тис. до н. е. (бронзовий вік). Невідома самоназва цього народу. Проте, вчені відносять до праслав’ян різні археологічні культури: тшинецько-комарівську, білогрудівську, лужицьку, чорноліську, зарубинецьку, черняхівську, пеньківську та ін.
На рубежі нової ери слов’яни заселяли значну Європи контактуючи з іншими народами через військові сутички або торгівельні зв’язки. Тоді ж, римські та грецькі вчені вперше згадують слов’ян у писемних творах, в яких називають їх венедами або венетами.
На рубежі століть, з І ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. зустрічаються перші писемні згадки про слов’ян. Зокрема, у працях римських істориків Помпонія Мела, Плінія Старшого, Корнелія Тацита та вченого з Олександрії Птолемея.

Слайд 4.

У зв’язку з навалою готів, а пізніше гунів – у добу Великого переселення народів (ІV – VI ст.), слов’ян тимчасово перестають згадувати у писемних джерелах. Тільки починаючи з VІ ст., тогочасні вчені знов описують венедів, поступово вживаючи нові назви – анти, склавени («склавіни») та слов’яни. Тут слід відзначити таких давніх дослідників, як Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський, Феофілакт Симоккат, Маврикій Стратег, Менандр Протектор.
Велике розселення слов’ян. Протодержавні утворення східних слов’ян. Розпад держави гунів дав імпульс розвитку слов’янським племенам, які розселилися по території Європи. Зокрема, слов’яни з’являються у Подунав’ї та Балканському півострові, з часом доходять до Ельби та балтійського узбережжя, а на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи східних, західних та південних, що започаткувало формування сучасних слов’янських народів. «Спільнослов’янський (або праслов’янський) період тривав до середини І тис. н.е. Але вже на початку н. е. праслов’янська спільність, як і праслов’янська мова, розпалася на західну і східну підгрупи з розмежуванням їх по Західному Бугу. Західна частина стала прабатьківщиною західних слов’ян (поляків, чехів, словаків, верхніх і нижніх лужичан), а східна частина – прабатьківщиною східних (українців, росіян, білорусів) і південних (сербів, хорватів, болгар, словенців, македонців) слов’ян» [23, с. 20].
Антська держава існувала з кінця V ст. по початок VII ст. приблизно на території між сучасним Каневом і Запоріжжям та від Південного Бугу до нижніх течій Сули, Псла і Ворскли. З суспільно-політичного погляду Антська держава відзначалася демократизмом. Давні автори писали, що анти «живуть у народоправстві», тобто влада царів обмежена народними зборами – вічем, ухвали якого були обов’язковими для правителів [23, с. 29–30]. Антська держава була знищена навалою аварів (обри). Остання згадка етноніму анти в античних джерелах – 602 р. Найбільше значення антської держави в тому, що від її мешканців простежується етнічна спадкоємність населення на території сучасної України. Однак, українці ведуть походження не тільки від антів, але й від склавинів, які мешкали на території Полісся, Волині, Прикарпаття, Наддністрянщини й Середньої Наддніпрянщини.
На значній території України протягом VІ – VІІІ ст. жили нащадки склавінів та антів, на базі яких формувалися нові територіальні етнічно-політичні спільності: поляни, волиняни, древляни, сіверяни, а також уличі, тиверці, білі хорвати [23, с. 35]. Завдяки праці Нестора-літописця «Повість временних літ» та стародавнім руським літописам, ми знаємо назви племен, які мешкали на Сході Європи у VI – VIIІ ст., та які були предками українського, білоруського та російського народів.

Слайд 5.

Племена – предки українців:

1) поляни – територія розселення — Середнє Подніпров’я (Київщина). Їх міста – Київ, Переяслав.
2) древляни – мешкали у басейні річок Прип’ять, Горинь, Тетерев (Київське Полісся, Східна Волинь). Їх міста – Іскоростень, Вручом (Овруч).
3) сіверяни – жили на Лівобережній України, в районі річок Десна, Сула і Сейм (Чернігівщина). Їх місто – Чернігів.
4) тиверці – мешкали у межиріччі Дністра і Пруту, на території сучасної Молдови.
5) дуліби (волиняни) – територія розселення – верхів’я Дністра та басейн Західного Бугу (Волинь).
6) білі хорвати – мешкали на Прикарпатті та Північній Буковині. Їх міста – Ужгород, Перемишль.
7) уличі – територія розселення між річками Дніпро, Оріль, Самара та в низинах Південного Бугу й Дністра (до Дунаю). Їх місто – Пересічень.
8) бужани – мешкали у верхів’ї Південного Бугу (Волинь).

Племена – предки білорусів: дреговичі та полочани.

Племена – предки росіян: радимичі, кривичі, словени, в’ятичі.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VІ – VІІ ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об’єднання [22, с. 52].
Загалом східнослов’янські племена займали територію у 700 тис. кв. км. Існували у східних слов’ян й державні осередки. Становлення державності було досить тривалим, на базі союзів племен виникали перехідні протодержавні утворення, якими варто вважати племінні княжіння [20, с. 23]. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників. На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація – землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу [19, с. 37].
Як називалися ці протодержавні утворення? Арабські автори згадували, що у Подніпров’ї з другої половини І тис. н. е. існувало, як мінімум три великі слов’янські племінні об’єднання:
1. Куявія – Київське князівство з центром у м. Київ, який виник наприкінці V ст. (офіційна дата заснування Києва – 482 р.);
2. Славія – князівство у Псковсько-Новгородській землі;
3. Артанія (або Арсанія) – центром цього політичного утворення міг бути Чернігів. За даними істориків це могли бути Тмутараканське князівство або Дулібський племінний союз на Волині.
Першою вітчизняною державою в межах якої триває формування українського етносу є Русь (Руська земля), яка існувала в ІХ – ХІІІ ст. Після розпаду держави, продовжувачем політичних та культурних традицій Русі  стає Королівство Руське (Галицько-Волинська держава), яке проіснувало до 1340-х рр. Після смерті Юрія ІІ-Болеслава Тройденовича землі Королівства Руського, як і уся «спадщина Русі», стали об’єктом зазіхань сусідніх держав.

Слайд 6.

Розпочинається період бездержавності українського народу. Можна стверджувати, що Велике князівство Литовське — це певною мірою українсько-білоруська за етнічно-культурним наповненням держава, яка продовжила традиції Русі, проте провідним етносом в ній русини-українці все ж не були. З часом, потрапивши в орбіту польсько-литовської політики, більшість українських земель і населення потрапили до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, а згодом — Речі Посполитої. В середині 17 ст. в ході національно-визвольної боротьби українського народу, постала Козацька Держава (Гетьманщина), проте українські землі все ще залишалися в орбіті впливу Речі Посполитої, Московського царства, Османської Порти. Згодом, потрапивши до складу імперії Габсбургів (Австрійська, пізніше Австро-Угорська імперія) та імперії Романових (Московське царство, Російська імперія) український народ отримав особливі умови економічного, політичного, культурного розвитку, з мавшими місце здобутками та втратами.
У результаті розпаду імперій (результат Першої світової війни) українці отримали шанс збудувати власну державу (УНР, ЗУНР, Українська Держава), але доба Визвольних змагань була не сприятливою для українців. Українські території, як і населення знову потрапило до складу різних держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії. В решті-решт, ідею соборності України (але не ідею незалежності) було реалізовано радянською владою, коли більшість українських етнічних земель в 1944 — 1954 рр. були об’єднані в межах УРСР. З 1991 р., після розпаду Радянського Союзу, українці, відновивши державність, зробили свій цивілізаційний вибір. Сьогодні, в результаті протистояння з Російською Федерацією цей цивілізаційний вибір під загрозою, і знову актуальним для українців є не тільки збереження державної незалежності, але й реалізація ідеї соборності українських земель. На лекційному занятті розбираючи поняття соціальної стратифікації, розберемо структуру населення частини згаданих тут держав в межах яких розвивався український етнос.
3. «Битва за історію» або міфотворчість та фальсифікації в минулому українців. Історія українського народу зазнавала перекручень та спотворень, викривлення образу нашого минулого відбувається і сьогодні. На лекційному заняття розглянемо ряд історичних міфів, з’ясуємо їх ідеологічну спрямованість, історичне підгрунтя спекуляцій та наведемо аргументи для їх спростування.
«Нині доводиться говорити про величезний розрив між науковими знаннями, наприклад, про спадщину Русі та поширеними в масовій свідомості уявленнями. У цих уявленнях ще панує царсько-радянській набір стереотипів. Вони пов’язані зі свідомою підміною понять «Русь», «руський», поняттями «Росія», «російський». Ця підміна полегшується тим, що на відміну від української мови, в якій чітко розрізняються слова «русский» та «руський», у російській мові на позначення цих принципово різних понять вживається одне слово – «русский». Спроби академіка Дмітрія Ліхачова запровадити до вжитку в російській мові слово «руський» так і залишилися спробами, крім того, звучання слів «русский» та «руський» майже тотожне. Обізнані люди мають чітко розрізняти поняття  «руський» і  «російський» і чітко розпізнавати спроби підмінювати перше з них другим, чи недоречно їх уживати.  «Руський» у нашому розумінні позначає приналежність до Руси — ранньосередньовічної української держави, створеної русинами, або русами (або ж у збірному значенні — русь), які є безпосередніми предками сучасних українців» [32, с. 90].
Погляди на Русь як першу фазу Росії були сформульовані царськими придворними істориками Миколою Карамзіним та Михайлом Погодіним у першій половині ХІХ ст. і мають метою підпорядкування історичних уявлень імперській російській доктрині. На її ключових положеннях побудовано й сучасну російську історичну пропаганду. Масовій свідомості нав’язуються такі фальшиві міфічні уявлення:
– Київська Русь («Древняя Русь») – перша російська держава;
– хрещення Русі в 988 р. поклало початок російському православ’ю;
– Російська держава, а не сучасна Україна, є прямою наступницею Київської Русі;
– після монголо-татарської навали Русь, як держава трансформувалася спочатку в Суздальське князівство, потім у Велике князівство Московське, а згодом постала як Російська імперія зі столицею у м. Санкт-Петербурзі;
– Київська Русь – «колиска» всіх східних слов’ян, її терени заселяла єдина «давньоруська народність»;
– Київ – матір російських міст, хоча літопис пише про Київ як «матір міст руських»!;
– українська історія – частина російської;
– оскільки Київську державу створила й замешкувала «єдина давньоруська народність», то й сучасні росіяни, українці та білоруси — є одним народом. А тому їхнє нове «воссоединение» неминуче. Воно відновить допущену історичну несправедливість [32, с. 90-91].
Зокрема, на лекції розберемо такі міфи: «Українці – «неісторична» нація, ніколи не мали власної повноцінної держави»; «Росія – пряма і єдина спадкоємниця Київської Русі як держави»; «Русь – давня назва Росії. Князі Київської Русі – «русскіє князья», а її населення – «русскіє люді», тобто росіяни»; «Українці й росіяни – один народ»; «Українці – бічний пагін розвитку «давньоруської народності», відбрунькування якого сталося лише в 14 ст.»; «Україна – штучне політичне утворення, зіткане з різних історично непов’язаних між собою земель, частина з яких є чужими етнічними територіями» та ін.
Студентам рекомендую ознайомитися з оглядом історичних міфів, які стосуються походження українців та історії Русі в роботі Михайла Лукінюка «Обережно: міфи» (є в Інтернет: https://www.e-reading.club/book.php?book=1024299 ) або праці Віктора Брехуненка «Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле», або в збірці статей «Новітні міфи та фальшивки про походження українців. Збірник статей: Популярне видання». Поміркуйте, чому історичні міфи виникають та до яких наслідків їх існування призводить? Як міфотворення історії впливає на суспільство та науку?
4. Етноніми та етнофолізми. Відповідно «Енциклопедії сучасної України», етнонім – назва етнічної групи людей: племені, племінного союзу, народності, нації («аранда», «поляни», «евенки», «українці»), а також етнографічного угруповання у їх складі («буковинці», «подоляни», «галичани») та груп споріднених народів («слов’яни», «германці», «романці», «кельти»). Серед етнонімів чітко розрізняють самоназви (автоетноніми) та назви, дані іншими народами (ксеноетноніми) [24].  Так, якщо дослідник хоче підкреслити, що йдеться саме про самоназву етносу, тоді вживаються терміни «автоетнонім» або «етноетнонім», а для назви етносу, що давалася йому іншими спільнотами, — «екзоетнонім» чи «алоетнонім». Окрім етнонімів, комплекс етнічних проблем етноніміка розкриває через такі важливі категорії, як етнотопонім (назва краю, території), лолітонім (назва держави), етнополітонім — самоназва етносу, що походить від назви держави [29].
Народоназва руський, русин, русинець була традиційною для українців з часів Київської Русі. Так, є версія (прихильники С. Шелухін, Н. Яковенко ), що поняття «Русь», похідне від політоніма прибульців-русів, носило книжний характер. А на нижчому, обіговому рівні могла побутувати самоназва «Україна», яка походила від давньої праслов’янської праоснови krajь – у значенні [своя] «країна» земля, [власна] «земля» [30, с. 22]. Після зникнення Русі термін все одно використовували для вираження безперервності національно-державної історичної традиції, початки якої освічені люди XVI — XVIII ст. пов’язували з Київською Руссю, отже, і своїх сучасників вважали прямими нащадками давніх русів [25]. Однак поняття «Русь» інколи підмінялося й словом «Україна», свідченням чого є часте використовування цієї назви при створенні мап західноєвропейськими картографами (Ukraine, Ucraina, Uckrania).
З XIV ст. стосовно території України почав вживатися також термін Мала Русь. Одну зі своїх грамот у 1335 р. галицько-волинський князь Юрій II підписав титулом: «Князь всієї Малої Русі» («Dux totius Russie Minoris») [25]. У ХІV ст. Константинопольський патріархат увів в обіг терміни – «Micra Rosia» (Мала Русь) та «Megale Rosia» (Велика Росія). За звичною для греків просторовою системою, «Мала Росія» означала первісну територію політичного тіла, а «Велика» – її новоутворені частини (зразок Малої, тобто материкової Греції та її колоній – Великої Греції). У церковно-адміністративному значенні Константинополь уживав поняття «Мала Росія» на позначення українських єпархій Київсько-Галицької митрополії аж до їх підпорядкування Московському патріярхові в 1686 р. [30, с. 20–21]. Згодом цей термін (Малоросія) став вживатися не тільки в середовищі церковників, але й в документообігу козацької Гетьманщини, Московської держави та й в простолюдді. У ХІХ ст. «малоросами» називали не тільки мешканців Малоросійської губернії, але усіх українців, які перебували у російському підданстві, щоб відрізняти такових від «великоросів» (тобто росіян). В умовах XIX ст., коли почала пробуджуватися політична свідомість українців, терміни українець, малорос, а в Галичині та на Закарпатті — ще русин набули також політичного значення. За словами М. Грушевського, малоросами називали людей українського роду з України і тих, котрим байдуже було і до України, і до українського життя. «…А українцями називали людей таких, що добро українського народу ставили метою свого життя». В останній чверті XIX ст. етнонім українець почав дуже швидко утверджуватися, витісняючи, щоправда, не так швидко, етноніми руський, русин, Русь [25]. Тільки наприкінці ХІХ (за порадою київського історика Володимира Антоновича) в інтелектуальних колах почав уживатися прикметник «українсько-руський» як контраверсія щодо терміна «великоруський» [31, с. 16]. Принагідно згадаємо назву партії РУРП (1890 р.), або назву фундаментальної праці Михайла Грушевського «Історія України-Русі». Поширення в народних масах та своєрідна легітимізація термінів «Україна» та «українець» відбулися у добу Визвольних змагань 1917 — 1921 рр. (УНР, ЗУНР, Українська Держава).
Терміни руський, русин, руснак, українець у різні часи чи в різних соціальних сферах були такими, що вказували на приналежність до всього українського народу як єдиного. Водночас у різні часи або на різних територіях України існувало чимало локальних етнонімів. Останні найчастіше поширювалися на окремі етнографічні райони: Слобожанщину, Полтавщину, Поділля, Полісся, Волинь, Гуцульщину, Покуття, Бойківщину, Лемківщину, низинне Закарпаття, Холмщину, Буковину і відповідно мали назви — слобожани, полтавчани, подоляни, поліщуки, литвини, волиняни, гуцули, покутяни, бойки, лемки, руснаки, холмчани [25]. В етнографічну літературу ввійшли й інші назви, що більшою чи меншою мірою відображали етнографічну специфіку груп населення: верховинці, карпато-руси, угроруси, червоноруси, словяки, ополяни, пінчуки, польовики, ройки, роксолани, степовики, тавричани, чорноморці, буджаки та ін. У Російській державі XVI—XVII ст. українців Середнього Подніпров’я називали черкасами, щоправда, головно у діловеденні. Проте українці, здається, такої самоназви не вживали. Локальні етноніми поширені дотепер [25].
Етнофолізм — це «мова ворожості» або «риторика ненависті», яка стимулює прояв конфліктів, формує атмосферу ворожості. Наприклад, за кордоном побутують різні негативні, з точки зору іноземців, назви українців: хохли, мазепинці, петлюрівці, бандерівці, укропи та ін.  Історію творення та значення цих та інших екзонімів розглядалися різними дослідниками [28], зокрема Є. Наконечним [26], О. Субтельним [27] та ін.
5. Менталітет та етнічні стереотипи українців. Менталітет (від лат. metis (mentis) – спосіб мислення, стан душі) – це специфіка світосприйняття, сукупність інтелектуальних та культурних особливостей властивих конкретному народові. Менталітет проявляється у поведінці, способі життя, спілкуванні, мисленні представників етносу. Риси українського менталітету:
1) українців вважають індивідуалістами. Є позитивні та негативними риси цієї властивості. Негативи для соціуму:
– природна самодостатність спонукає не до виходу в суспільство, а до ізоляції від нього. Обмеження комунікації, концентрація на власних емоціях, переживання з часом переростають у справжній егоцентризм. Українець мислить не в категоріях «я – ти» (властиво для американців як партнерів) чи «я – ми» (як для європейців), а я «я – не я». Зовнішній світ, який не стосується його безпосередніх потреб та інтересів, є нуль, ніщо. І якщо найближче оточення (батьки, друзі) мають шанси на взаєморозуміння, то будь-який інший, чужий, незнайомий, уже не сприймається як рівний: це не людина, а інструмент який можна використовувати, маніпулювати ним [14, с. 651];
– сильна емотивність та сугестивність. На побутовому рівні це проявляється в навіюванні та наслідуванні, схильності до хитань поведінки з незначного приводу, схильність піддаватися панічним настроям. У політичній сфері це дає змогу маніпулювати українцями, схилити до протилежного рішення. Стратегічні інтереси згадуються десь на периферії, заднім числом, уже під тиском наслідків. Парадокс полягає в тому, що, знаючи про несприятливі наслідки, можливі втрати, українець очікує до граничної межі, а потім розводить руками: спізнився! [14, с. 653 – 654];
– антидержавність. Українець відчуває справжній дискомфорт стикаючи з жорсткими нормативними вимогами (право, закон), саме тому потизм, корумпованість властиві українцям. Будь яка влада сприймається як чужа (наслідки колоніального періоду розвитку українського суспільства), звідси державна еліта відокремлена від суспільства, слабкі зв’язки між ними. Це становить загрозу для держави, оскільки суспільство може відмовитися захищати державу (розуміючи під нею еліту) або чесно сплачувати податки [14, с. 654]. Індивідуалізм українців заважав раніше і тепер шкодить консолідації спільноти, що в поєднанні з неагресивністю, є однією з причин тривалої відсутності державності.
2) Екзекутивність (жіночність) українців. Які риси сюди можна віднести?
– помірність у діях;
– українець віддає перевагу рефлексивному мисленню, аніж спробам щось реально змінити в суспільстві;
– реформаторська діяльність зводиться до створення образів та ідей, забовтувань проблем;
– українцям властиві незахищеність, апатичність, наївність, потреба в сильному і вольовому союзникові, без чого важко консолідуватися суспільству, знаходити мотивацію власним діям;
– слабкість характеру, що спричинює невдоволення реальними соціальними змінами (реформами), якими б вони масштабними чи новаторськими не були;
–  прагнення самоекспериментування.
3) емоційність національного характеру, що виявляється в:
– відносності правди і неправди, розмитості норм, законів, етичних принципів;
– безпосередності під час зносин з іншими суспільствами і культурами, зокрема, схильності навіювати їм свої емоції і почуття;
–неспроможності навчатися на досвіді власного історичного минулого;
– певній імпульсивності, непродуманості і непередбачуваності суспільного життя;
– тенденції до міфологічного життєздійснення;
– схильності обстоювати свої недоліки, повторювати власні помилки та чинити опір проведенню реформ;
– підвищеній рефлексивності, яка відволікає від конкретних справ;
– низькому рівні розвитку соціального інтелекту, а тому створює ідеальне середовище для розповсюдження міфологем і пліток, котрі компенсують людям здоровий глузд;
– міфологізації демократії та відволіканні громадян від реальної участі в державному будівництві;
– переважанні цінностей добра і свободи над агресивністю;
– надмірній почуттєвості за пропорційно слабких волі та інтелігентності;
– соціальному фаталізмі, себто вірі в автоматизм культурного поступу;
– недостатності соціальної волі, котра компенсується в духовно-креативних процесах-результатах (поезія, пісня, література) та відображається в непостійності поглядів та орієнтацій;
– потребі допомогти слабшим, високорозвиненім альтруїзмі;
– не агресивності та правовій лояльності [15].
4) інтровертованість:
– українець комфортно почуває себе вдома і на своїй території, ним обстоюється індивідуалістичний культурний цикл, авторитет ідеї і боротьба за неї, на нього має здебільшого відчутний вплив на родовід селянської традиції;
– він сповідує традиціоналізм й, відповідно, в матеріальній і духовній культурі, схильний канонізувати внутрішнє духовне життя, є прихильником «малих груп» (сім’я, братство, громада, спілка), психологічно готовий до громадянського суспільства;
– йому властиві терплячість, виносливість, урівноваженість, неагресивність, пасивність, миролюбність, але непокірність і навіть упертість, замішаних на внутрішній свободі;
– він не готовий до швидких і радикальних (реформаторських) змін, тому надає перевагу поступовості і стриманості;
– йому притаманні мрійливість та ніколи незавершене прагнення до правди, власної досконалості;
– він індивідуаліст: хоче мати свій шмат землі, будинок, господарство тощо, а тому не любить підкорятися, принижує близькі авторитети,неспроможний створити свою владу, більше живе своїм духовним життям та уявленнями про реальний світ [15].
Українці, як і будь-який народ, має етнічні стереотипи – сукупність уявлень про українців або представників іншого етносу. Відповідно слід розрізняти існуючі етнічні стереотипи про свій народ (автостереотипи) та представників інших етнічних груп (гетеростереотипи).
Відносини між українцями та іншими народами чи їх частинами складалися по-різному. Звідси – наші гетеростереотипи цих народів і водночас образи українців у чужих народах.  Стереотипи формуються упродовж багатьох століть. Сусідній етнос приписує іншому нерідко негативні риси, зокрема й ті, що властиві йому самому [17, с. 48]. «Схильність до творення міфологічних, підсвідомих стереотипів притаманна, на наш погляд, усім без винятку людям, усім спільнотам, оскільки в основі такого підсвідомого міфотворення (чи, власне, стереотипотворення) лежить ксенофобський інстинкт – неусвідомлено притаманний усім без винятку людським істотам» [16].
Серед автостереотипиів українського народу слід назвати такі:  1) найбільш популярні автостереотипи українців — це уявлення себе осілим, консервативним, миролюбним, демократичним етносом, якому властиві як позитивні так і негативні риси: кмітливість та хитрість, волелюбство та сваволя, сентиментальність та лукавство, музичність та розвинуте почуття гум ору та ін. 2) серед особливо негативних уявлень про себе це провінційність або «комплекс малоросійства» – який формувався довгий період російськими колонізаторами і з певними корективами був успадкований і розвинений більшовицькими ідеологами. Відповідно до цього стереотипу, український народ трактується як «побічний продукт» історичного розвитку, таке собі «історичне непорозуміння», результат «зовнішньої інтриги», тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, «великим народом», тобто народом зі спеціальною історичною місією – об’єднати довкола себе усіх слов’ян («слов’янофільство»), європейців і азіатів («євразійство»), весь світ (більшовицька «світова революція») [16]. Провінційність знижує самооцінку суспільства, формує та підживлює відчуття «меншовартості та неповноцінності».
Зупинимося на гетеростереотипах. Мабуть найболючіше переживає формування суверенної Української держави та розвиток самодостатньої української нації Російська Федерація. А з огляду на російсько-український конфлікт 2014 — 2019 рр. упродовж якого підживлювалися в ЗМІ найгірші гетеростереотипні образи українця, Україна та його мешканці фактично своїм існуванням стали уособленням антиросійськості та подразником середньостатистичного росіянина та російської влади. Звідси, гетеростереотип зради українців в антиукраїнському середовищі Росії посідає, мабуть, перше місце.  Серед росіян побутує шовіністична точка зору, яка так легко вкладається в стереотипне уявлення українців росіянами з подачі ЗМІ та еліти (влада, інтелігенція). Зокрема, судячи з інформації російських ЗМІ, виступів політиків та частини російської інтелектуальної еліти, контенту інтернет мереж Україна «ніколи не мала власної історії й є несуразністю, помилкою на політичній карті Європи», «український народ є тим самим російським (русским) народом», який відмовляючись від спільної з Росією історії та єдиного політичного майбутнього проявляє «залежність від США та недалекоглядність, підступність русофобів».
Відомо, що етнічні стереотипи формуються тривалий час, але так само довго існують, передаються з покоління в покоління впливаючи на внутрішню і зовнішню політику народів, задаючи градус напруження міжетнічним відносинам, підживлюючи боротьбу за історичну спадщину.

Список використаної літератури:

1. Формування історико-етнографічних регіонів України // Режим доступу: https://history.vn.ua/book/history1/41.html (переглянуто 14.01. 2019 р.). — Загол. з екрану.
2. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. — К.: Довіра: Генеза, 1996. — 942 с.
3. Етнографічні регіони України. Коли вони сформувалися та звідки пішли їх назви // Режим доступу: https://www.uaua.world/12167/?utm_source=facebook&utm_medium=urkfb&utm_campaign=regiony&fbclid=IwAR2bB_eEkadd9IbfEQU8QMwcd6chShYHWouDKEkEL1IrlBOa4RqVpnIsVGg (переглянуто 20.12. 2018 р.). — Загол. з екрану.
4. Етнічний довідник у трьох частинах. – Ч. 2. Етнічні меншини в Україні. – К.: ЕРІДС, 1996. – 176 с.
5. Симоненко Р.Г. БЕССАРАБІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2003. – 688 с. // Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Bessarabiya (останній перегляд: 16.01.2019)
6. Ковпак Л. Гуцули / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 24 – 25.
7. Ковпак Л. Бойки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 21.
8. Ковпак Л. Лемки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 89.
9. Майоров М. В. Загальні відомості / М. В. Майоров // Енциклопедія історії України. – Том Україна – українці. – Кн. 1. – К.: Наукова думка, 2018. – С. 17 – 18.
10. Скляр В. Етнічний склад населення України 1959 – 1989 рр.: етномовні наслідки російщення / В. Скляр. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. – 392 с.
11. Майборода О. Етнографічна група / О. Майборода // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 61–62.
12. Варзар І. Етнічна група / І. Варзар // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 33.
13. Ковпак Л. Поліщуки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 129.
14. Юрій М. Ф. Соціокультурний світ України: Монографія / М. Ф. Юрій. – К.: Кондор, 2004. – 738 с.
15. Махній М. Етноеволюція: Науково-пізнавальні нариси. URL: https://makhniy.blox.ua/2009/10/Ukrayinskij-mentalitet-2.html (дата звернення 25.01. 2019 р.)
16. Рябчук М. Від «Малоросії» до «Індоєвропи»: українські автостереотипи. URL: http://exlibris.org.ua/riabczuk/r11.html (дата звернення 08.02. 2019 р.)
17. Шиприкевич О. Вплив етнічних стереотипів на етнонаціональні взаємини в Україні (відображення в ЗМІ) / О. Шиприкевич // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 1. — С. 45-52.
18. Безвершук Ж.О. Культурологія: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посіб. / Ж.О. Безвершук, О.В. Щербакова. – К.: Знання, 2012. – 326 с.
19. Бойко О. Д. Історія України : Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академвидав», 2003. – 656 с.
20. Головко О.Б. Північне Причорномор’я та Приазов’я в політичному й економічному розвитку Русі (ІХ – середина ХІІІ ст.) / Олександр Борисович Головко // Український історичний журнал. – 2014. – № 1. – С. 21–39.
21. Заєць І. І. Витоки духовної культури українського народу / І. І. Заєць. – К.: Аратта, 2006.
22. Історія державності України: Експериментальній підручник / За заг. ред. Бандурки О. М., Ярмиш О. Н. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 608 с.
23. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи та правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 152 с.
24. Карпенко Ю. О. Етнонім // Енциклопедія сучасної України. URL.: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=18066 (дата звернення 10.01. 2019 р.)
25. Макарчук С. С. Етнографія України: Навчальний посібник. URL.: http://www.ebk.net.ua/Book/history/makarchuk_eu/part23/2301.htm (дата звернення 10.01. 2019 р.)
26. Наконечний Є. Украдене ім’я / Є. Наконечний. URL.: http://exlibris.org.ua/nakonechny/index.html (дата звернення 12.01. 2019 р.)
27. Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVIII ст. – К.,1994.
28. По той бік Дніпра: вплив контраверсійних образів «іншого українця» на формування ментальних кордонів: Науковий збірник / За заг. ред. д.і.н., проф. М.О. Фролова. – Запоріжжя: Інтер-М, 2015. – 362 с.
29. Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004. – 560 с. URL.: http://dag.com.ua/?p=4683&page=13 (дата звернення 01.02. 2019 р.)
30. Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н.М. Яковенко. — К.: Критика, 2005. — 584 с.
31. Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України / Упоряд. К. Галушко. — Харків.: Книжний Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 352 с.
32. Зінченко А.Л. Історія. Вступ до спеціяльності: навч. посіб. для студ. вишів спец. «Історія» / А.Л. Зінченко. — Вінниця: ТОВ  «Меркьюрі-Поділля», 2014. — 236 с.

Ілюстрації узято:

Слайд 2. Карта Европи // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Шаблон:ПозКарта_Европа#/media/File:Europe_relief_laea_location_map.jpg
Слайд 3. Карта «Территории славянского населения Европы» // Режим доступу: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Территории_славянского_населения_Европы.png
Слайд 5. Карта «Розселення слов’янських племен» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=mUU&tbm=isch&sa=1&ei=HRekW-qgEsHlkwW27aOgBg&q=карта+розселення+племен+словян&oq=карта+розселення+племен+словян&gs_l=img.3…12910.20075.0.20273.23.19.0.0.0.0.165.1620.18j1.19.0….0…1c.1.64.img..7.2.171…0j0i7i30k1.0._-_xf6SsG7A#imgrc=aGCoN2FUqhQKFM:

1.3. Киримли (кримські татари) України: особливості етнонаціонального розвитку

1. Етнічні витоки кримських татар.
2. Чисельність та територіальне розміщення киримли.
3. Історія кримськоготатарського народу.
4. Огляд традиційної культури.
1. Етнічні витоки кримських татар. Кримські татари (самоназва – «къирим татарлар») – тюркський етнос, батьківщиною якого є земля Кримського півострова. Окрім традиційної самоназви («къирим татарлар») в останній час кримські татари використовують етноніми «къиримли» та «къиримлар».
Етнонім «татари» є загальнонаціональним та використовується усіма групами, які утворюють татарську етнічну спільноту Поволж’я та Приуралля, Західного Сибіру, Криму, Буджака, Литви. У минулому у всіх етнотериторіальних групах татар були й локальні етноніми: у поволзько-приуральських татар – меселман, казанли, мішар, тіптар, керашен та ін.; у астраханських – нугай, карагаш, юрт татарлари та ін.; у сибирських – тоболлик, турали, бараба, бохарли та ін.; у литовських – меслим, ліпка (литва), ліпка татарлари [1, с. 9–10]. Існує три основні концепції походження татарського етносу. Булгаро-татарська теорія стверджує, що етнічною основою татарського етносу є булгарський народ, який мешкав на території Поволж’я та Приуралля з 8 ст. н.е. Теорія татарсько-монгольського походження віддає перевагу факту переселення в Європу кочових татаро-монгольських етнічних груп, які перемішалися з кіпчаками та прийняли іслам в період Улуса Джучі, створивши основу культури сучасних татар. Тюрко-татарська теорія підкреслює тюрсько-татарські витоки татарського етносу, звертає увагу на роль в їх етногенезі Тюрського каганату, Великої Болгарії, Хазарського каганату, Волзької Булгарії, кіпчатсько-кімакських та татаро-монгольських етнічних груп [1, с. 4 – 6].
Етнонім «татари» (це слово за походженням є монгольським) уперше зафіксований в історичних джерелах 732 р. в Монголії. У ХІІІ ст. племенні об’єднання татар опинилися у імперії Чнгизхана, де назва набула популярності. В середньовіччі європейці, мешканці мусульманських держав Азії називали татарами все населення Золотої Орди. Згодом, в другій половині ХІХ ст. етнонім «татари» під впливом інтелігенції почали використовувати як загальнонаціональну назва, а з початку ХХ ст. термін став домінуючим. Те, що в загальноприйняту назву кримських татар присутнє слово «татари», часто викликає непорозуміння і питання про те, чи не є кримські татари субетнічною групою татар, а кримськотатарська мова – діалектом татарської мови. Самі кримські татари на сьогоднішній день використовують два самоназви: qırımtatarlar (дослівно «кримтатари») і qırımlar (дослівно «кримці»). У повсякденній розмовній мові (але не в офіційному контексті) може використовуватися в якості самоназви і слово tatarlar («татари»).
Кримські татари історично і етнічно були пов’язані не тільки з кипчаками, але й з іншим тюркомовним населенням краю. Зокрема, південнобережні татари належали не до кипчацької, а до так званої огузької групи тюркських мов. Тому кримських татар не можна вважати прямими нащадками монголів. Їхнє формування відбувалось надто складним шляхом. Процес формування кримських татар як окремого етносу тривав ХІІІ – ХVI ст. Як результат, у Криму виникли дві основні групи кримських татар: південнобережні та північнокримські (степові), які відрізняються антропологічними ознаками і мовою [8, с. 176]. Антропологічний тип степових кримських татар посідає проміжне місце між європеоїдною та монголоїдною расами із більше чи менше вираженою долею монголоїдності. На сьогодні кримські татари називають усіх вихідців із кримських степів «ногаями» [2, с. 510 – 511]. Південнобережні кримські татари відрізняються від степових татар відсутністю монголоїдних ознак і мовою. Через історичні та інші причини кримські татари відрізняються від татарського населення Поволжя, Приуралля і Сибіру. Головним чином це виражено у специфіці зовнішності, матеріальній та духовній культурі. Кримські татари виділяються своїм більш європеоїдним антропологічним типом, своєрідними рисами побуту, звичаїв, мови [8, с. 176].
2. Чисельність та територіальне розміщення киримли. 18 – 20 травня 1944 р. згідно з рішенням Державного комітету оборони СРСР кримські татари були депортовані з півострова за межі України до Середньої Азії та деяких північних і східних регіонів Росії. Ця подія є однією з трагічних сторінок історії кримських татар. Всього було депортовано близько 190 тис. осіб. Варто відзначити, що внаслідок депортації загинуло від третини до 46 % кримськотатарського населення.
До середини 1980-х рр. кримські татари не мали законної можливості повернутися на свою історичну Батьківщину.
За переписом 1989 р. в Україні проживало 46, 8 тис. кримських татар. На території АР Крим їх проживало (98.0 %), значно менше в Запорізькій та Херсонській областях. Повернулася лише частина кримських татар, які поряд з нечисленними караїмами, сьогодні складають частину народу України – 248,2 тис. за переписом 2001 р. (0,5 % населення України, або 12 % Криму).
Особливістю сучасного розселення кримських татар на території АР Крим є те, що понад 75 % з них проживає у сільській місцевості. В межах Запорізької та Херсонської областей понад 70 % їх проживає у сільських поселеннях.

Чисельність кримських татар на українських землях [4, с. 372; ]

Кримські татари

1959

1970

1979

1989

2001

Чисельність, тис

0,2

3,6

6,6

46,8

248,2

Частка, %

0 %

0 %

0 %

0,09 %

0,5 %

За даними перепису населення 2001 р. абсолютна більшість кримських татар визнають рідною кримськотатарську, в той час як реальна більшість татар спілкується російською.
За межами України кримські татари проживають в Узбекистані, Таджикистані, Киргизстані, Казахстані, РФ, Туреччині та Румунії (значно асимільовані).

3. Історія кримськоготатарського народу. Історію кримських татар можна розподілити на шість періодів.
І період (1223 – 1437 рр.): додержавний або монгольський (золотоординський). Це час, коли на півострові з’явилися усі етнічні компоненти з яких упродовж століть сформувався кримськотатарський етнос.
ІІ період (1437 – 1783 рр.): державницький період, тобто з часу відокремлення кримських татар від Золотої Орди в окремий улус до приєднання Кримського ханства до складу Російської імперії.
ІІІ період (1783 – 1917 рр.): час перебування кримських татар в складі Російської імперії.
ІV період (1917 – 1944 рр.): доба від революції та невдалої спроби кримських татар відновити національну державу з подальшим встановленням на півострові радянської влади до депортації киримли в 1944 р.
V період (1970-ті – 2014 рр.): час від початку рееміграції кримських татар і їх подальшого облаштування на Батьківщині (у складі УРСР, згодом України) до початку російсько-українського конфлікту.
VІ період (2014 р. – ?): від окупації півострова Російською Федерацією до повернення Україною контролю над Кримом.
І період (1223 – 1437 рр.). Уперше монгольська армія на Кримський півострів вторглася у 1223 р. Це був короткочасний набіг військ Джебе і Субудея. У 1233 р. один з ординських полководців-темників Ногай, поширює свою владу на півострів. Проте справжнє нашестя на Крим монголи зробили під командуванням Бату-хана в 1239 р., після чого півострів перетворюється в улус Орди. Близько 1261 р. утворено окремий Кримський юрт Золотої Орди зі столицею в Солхаті (нині м. Старий Крим).
Спочатку кочовики не затрималися на півострові, залишаючись тільки на зиму, влітку йшли в степи Причорномор’я. Кожен улус мав на Кримському півострові чітко визначену зону для зимівлі, яких нараховувалося сім. Згодом осілі улус-беї утворили тут свої бейлики або вотчини, які отримали назви від імені бейських родів: Ширини розміщувалися на території від Перекопу до Азовського моря (включаючи Солхат), неподалік від них, в районі Судака і Кефе – Аргіни, а нижче на равніні – Барини. Сіджеути та Мансури розміщувалися в степах Західного Криму, а Яшлави заснували свої родові села в районі Бахчисарая, якого тоді ще не було [3, с. 267].
На момент приходу до Криму (середина ХІІІ ст.) монголо-татари були шаманістами-тенгріанцями, язичниками, які поклонялися небесним світилам, землі, воді, вогню, ідолам – невеликим за розміром божкам, яких вони возили з собою. З ХІІІ ст. ісламські осередки формуються на півострові, але активна ісламізація відбулася в роки правління хана Узбека (1313–1342 рр.), який впровадив іслам на півострові як державну релігію та за правління хана Тимура (1336–1405 рр.). З часом виникла розгалужена релігійна адміністративна система на чолі з ханом як представником влади османського султана. До складу цієї системи, окрім хана, входили: муфтій (вища духовна особа, яка дає юридичні тлумачення тверджень Корану стосовно тієї справи, яка ще не має прецедентів); каді (релігійні судді); монастирі дервішів очолюваних шейхами (дервіші – члени релігійного ордену мусульман), мережа шкіл (медресе, мектебе) при мечетях.
ІІ період (1437 – 1783 рр.). Утворення Кримського ханства пов’язують з історичною особою – Хаджи Гіреєм. Хаджи-Девлет-Гірей бін-Гіяс ад-діна бін Таш-Тимур (? – 1466 рр.) – хан Криму (у 1428 – 1456; 1456 – 1466) основоположник династії Гіреїв (Гираїв, Гераїв). Почав боротьбу за Крим ще в 1430-х рр. при допомозі Великого князівства Литовського та Польського королівства. У 1437 р. кримські татари відділяються від Золотої Орди, а у 1440-ві рр. формується Кримське ханство. Історики вказують різні роки створення кримськими татарами Кримського ханства як незалежної держави – 1443 р., 1445 р., 1449 р. Існують й інші варіанти.
Кримське Ханство – держава Гераїв (Гіреїв) – і на Русі, і в Литві спочатку називалася Ордою, іноді в поєднанні з іменами хана: Орда Менглі-Гірея. На початку ХVI ст. Кримське ханство стало називатися Велика Орда, або Великий Улус. Вживався і термін «юрт» в значенні «територія кочівок улуса». Але найпоширенішим на Русі була назва Крим, а в Литві – Перекоп [8, с. 189]. Територія ханства розділялась на дві частини: постійну територію зимового перебування – власне Крим, і прилягаючу до неї літніх кочувань. Площа Кримського ханства складала 250 тис. кв. км. при всій території Криму у 27 тис. км2 [8, с. 189–190].
Столицями ханства були спочатку Солхат, потім, ненадовго, Кир Ор, а з 16 ст. м. Бахчисарай. З 1777 р. місто Кафа.

Політична структура Кримського ханства [8, с. 197].

Хан у Кримському ханстві був верховним головнокомандуючим і правителем, який мав право на збереження життя і заподіяння смерті своїм підданим; на власний розсуд розпоряджатися їхньою землею та майном; встановлювати закони. Хан міг вимагати від своїх підданих служби у війську, претендував на 20 % воєнної здобичі. Усі ці права становили собою норми неписаного звичаєвого права (тьоре, яса). При ханові діяв дорадчо-виконавчий орган (спочатку мав назву корниш, з кін. 16 cт. – діван) в якому вирішувалися справи внутрішнього управління та зовнішньої політики. Диван також був вищою судовою інстанцією. Рішення його було обов’язковим для всіх татар. Другим за значенням після хана був калга-султан – намісник держави, співправитель хана, який керував правою (східною) частиною Ханства та правим крилом війська. Нуреддин – другий після калги співправитель хана, що управляв західною (лівою) частною ханства і керівник лівого (меншого) крила війська. За зовнішню безпеку ханства відповідав Ор-бек (Орбей, намісник Перекопа), він же здійснював постійний контроль за всіма ордами ханства, що мешкали поза межами півострова. Сераскири – головнокомандуючі військами. Капи-кулу – керівник ханської гвардії (капикулу), сформовані за зразком турецьких яничарів. Дефтердар – скарбник. Карач-беї («карачі») – це корінні кримські роди (Ширини, Барини, Кипчаки, Аргини. Вони впливали на рішення ханів, на процес вибору хана, та, навіть, неодноразово скидали їх. Мурза (мирза) – титул кримських дворян від татарських родів. Муфтій – знавець мусульманського канонічного права (шаріат), до якого зверталися в дискусійних релігійно-правових проблемах. Великий муфтій носив титул «Шейх-уль-іслам», тобто титул найвищого духовного настоятеля. На нижчих ієрархічних сходинках знаходилися кадіаскер (військовий суддя), каді (судді за шаріатом), мудериси (відповідальні за навчання у мусульманських школах, свого роду експерти та наставники), шейхи (голови мусульманських братств дервішів), софу (мешканці мусульманських монастирів або самітники). Ханський двір. Офіційними розпорядниками волі хана були чиновники ханського двору – ат-аги (від 150 до 200 чоловік), кожен з яких виконував певні обов’язки. Візир – місцеблюститель, фактично міністр з цивільних справ. Капи-агаси – типу великого візиру в Туреччині. Султанша-валіде – мати хана. Султани (принци) – це претенденти на престол, сини хана. Оглани (сини, княжичі) – титул синів хана та його братів, які не претендували на престол [8, с. 196–197].

Соціальна структура Кримського ханства  [8, с. 198].

ІІІ етап (1783 – 1917 рр.). 9 квітня 1783 р. Росія, порушивши умови Кючук-Кайнарджийського договору (1774), заявила про включення Криму до складу Російської імперії. Майже рік управління півостровом здійснювалося військовою владою через сформовану з цією метою Мусульманську нараду. 2 лютого 1784 р. було видано наказ, згідно з яким створювалася Таврійська область, до складу якої ввійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопа аж до Катеринославського намісництва. Першим ґубернатором Таврійської області став Григорій Потьомкін [9, с. 50].  Після анексією Кримське ханство Російською імперією почалася політика яка призвела до кількох великих еміграційних хвиль кримських татар. Перша велика хвиля еміграції 1783 – 1800 рр.; друга хвиля — 1859 — 1870 рр.; третя хвиля — 1893 — 1900 рр. Як змінилася кількість кримських татар в результаті еміграції?
Так, за даними барона Тотта – консула Франції при дворі хана Кирима Ґірея, загальна кількість населення Кримського ханства в 1767 р. (тобто за 7 років до приєднання до Російської імперії) становила 4 млн осіб. Згідно з підрахунками історика Р. Куртієва, у 1778 р. приблизно 95% усіх мешканців півострова складали кримські татари. Якщо згадати, що за переписом 1897 р. на Криму мешкали 546 592 особи, то масштаб еміґрації вражає [9, с. 66].
У другій половині ХІХ ст. триває національне відродження кримських татар. Причини національного відродження: масова еміграція кримських татар до Османської імперії спричинена утисками з боку імперської адміністрації та вилученням селянської землі; політика асиміляції з боку Російської імперії через заселення півострова іншими народами (росіянами та українцями). Один із засновників і фактичних лідерів національного відродження тюрків у Російській імперії, якого називали «батьком кримськотатарського народу» – Ісмаїл Гаспринський (1851 — 1914).
IV етап (1917 – 1944 рр.). Лютнева революція 1917 р. призвела до активізації та організаційного оформлення національно-демократичних рухів національних окраїн Росії. У березні 1917 р. в Сімферополі відбувся Всекримський мусульманський з’їзд, на якому півторатисячний делегатський корпус обрав постійний орган – Мусульманський виконавчий комітет (Мусісполком) з 50 осіб. Головою Мусісполкома був обраний колишній вчитель, солдат С. Д. Хаттатов. Челебі Челебієв (Номан Челебіджихан) став тимчасовим комісаром духовного правління і одночасно Таврійським муфтієм. 26 листопада 1917 р. почався Курултай в Ханському палаці (Бахчисарай). Він взяв на себе всі повноваження Мусульманського виконкому, проголосив відтворення Кримської державності за принципом народної республіки, після чого оголосив себе парламентом Кримської держави. Номан Челебіджихан очолив уряд. 13 грудня 1917 р. Курултай схвалив «Кримськотатарські основні закони» і створення Кримської народної (демократичної) республіки. Керувати новою республікою стала Директорія з кримських татар. Намагаючись взяти під свій контроль весь півострів 11 (24) січня 1918 р. уряд направив війська в Севастополь, які в ході боїв 12 (25) – 13 (26) січня з червоноармійцями зазнали поразки. 23 лютого 1918 р. Номан Челебіджихан був вбитий більшовиками без суду.
За півострів тривала боротьба різних політичних сил: більшовиків, монархістів, прихильників приєднання Криму до Української держави та ін. В решті-решт, у листопаді 1921 р. була створена Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка та встановлена радянська влада. У 1920-х рр. мав місце короткий період культурного відродження кримських татар, який завершився наприкінці 1920-х – у 1930-ті рр. репресіями проти національної інтелігенції. Новим випробуванням для мешканців півострова стала нацистська окупація, а в 1944 р. депортація кримських татар, яка є актом гено-і етноциду. Цілий народ звинуватили у державній зраді (колабораціонізмі, тобто співпраці з німецькими окупантами) і щодо кримських татар застосували принцип колективної відповідальності. Після переведення Криму до складу Української РСР (1954 р.) у 1956 р. було видано указ (неопублікований друком) про реабілітацію кримських татар, але, на практиці, без права повернення до Криму.
V етап (1970-ті рр. – 2014 р.). У 1970-х рр. почалася активізація кримськотатарського національного руху. Одним з його лідерів був Мустафа Джемілєв, якого за активну правозахисну діяльність радянська влада сім разів судила і запроторила до таборів на 15 років. Активно виступав на захист кримських татар генерал-майор, правозахисник Петро Григоренко.
Мета національного руху: боротьба кримськотатарського народу за повернення на свою історичну Батьківщину, збереження самобутньої культури, за реалізацію прав і свобод, гарантованих йому міжнародними актами, союзною та українською республіканською Конституціями.
Течії руху: поміркована (розв’язання проблем у рамках радянських законів шляхом створення петицій) та радикальна (залучення до вирішення кримськотатарського питання міжнародних організацій, зокрема ООН).
Методи боротьби радянської влади проти кримських татар: штучні обмеження в переселенні кримських татар до Криму; створення перешкод у придбанні будинків у Криму; виселення за межі Кримської області родин кримських татар; фабрикація кримінальних справ. З розпадом СРСР та утворенням України процес рееміграції кримських татар стає простішим. Проте кримські татари  не позбулися проблем, зокрема: неможливість повернення майна, втраченого під час депортації 1944 р.; конфлікти з владою та мешканцями півострова, які проявляли невдоволеність поверненням на Батьківщину корінних мешканців Криму.
Для представництва інтересів народу перед владою та в іноземних організаціях в 1991 р. було утворено Меджліс кримськотатарського народу. На той момент головною метою національного руху киримли було повернення всього народу на свою землю та відновлення національно-територіальної автономії у складі Української держави. У 1991 р. у Сімферополі відбувся Курултай кримськотатарського народу, на якому було ухвалено «Декларацію про державний суверенітет кримськотатарського народу». В документі йшлося про створення національної кримськотатарської держави. Українська влада не вважала доцільним перетворення територіальної Автономної Республіки Крим у національно-територіальну автономію, що згодом призвело до політичного домінування у Криму проросійських сил.
На початку 1990-х рр. в Криму мали місце сепаратистські тенденції, в тому числі завдяки впливу Російської Федерації. Для зменшення політичної напруги у 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про статус Автономної Республіки Крим», згідно з яким було визнано новий конституційно-правовий статус півострова — автономна республіка у складі України. Проте проросійські сили півострова за підтримки РФ збурювали ситуацію й прагнули відокремити Крим від України. У 1994 р.  було створено посаду президента в Криму, яку зайняв Ю. Мєшков — прихильник зближення з РФ. Завдяки рішучим діям української влади Мєшкова було усунуто від влади, а президентську посаду скасовано. Тимчасово сепаратистські сили були призупинені. В якості компромісу статус Криму як автономії у складі України юридично закріпили Конституція України та Конституція Автономної Республіки Крим, згідно з якими столицею республіки став Сімферополь, а місто Севастополь набуло окремого статусу. Проте, рішення владою «кримської проблеми» не усунуло проблему, а відтермінувало її вирішення на 20 років. Не виключаємо, що надання кримським татарам національно-територіальної автономії в 1990-х рр. та започаткування у Криму українсько-кримськотатарського співробітництва на противагу проросійським силам, зробило б не можливим анексію Криму у 2014 р.
VІ етап (2014 р. – ?). У лютому 2014 р. Російська Федерація розпочала військову операцію з метою відторгнення Криму від України насильницьким шляхом. Анексія росіянами Криму призвела до наступних наслідків: Російська Федерація здобула міжнародне засудження; проти Росії впроваджені санкції провідних держав світу; Росія здобула статус країни-агресора; в Криму згорнуті демократичні свободи, відбувається переслідування українців та кримськотатарської громади; Меджліс опинився позазаконом, його активісти переслідуються; Кримський півострів визнано тимчасово окупованою територією. Анексія Криму та ініційоване Москвою протистояння з Україною надовго вплине на долю українців, росіян та кримських татар. Як слушно зазначив журналіст Віталій Портніков: «Кремль, схоже, відібрав майбутнє в усіх кримчан – і у кримських татар, батьківщину яких поступово руйнує, і в українців, частину держави яких він зухвало присвоїв, і навіть у етнічних росіян, для яких створено ілюзію, що після навали вони почали «жити у Росії»»  [10].
VІІ період (? р.). Наступний етап історії кримських татар почнеться з моменту повернення Україною контролю над Кримським півостровом. Вже сьогодні влада має розробляти як план деокупації української території, так і конкретні заходи та правову базу щодо реінтеграції населення півострова, відновлення дії українського законодавства та розв’язання численних юридичних колізій, які виникнуть (легалізація бізнесу та нерухомості, зокрема проблема реституції; визначення статусу колаборантів та відповідальності їх перед законом; надання кримським татарам національно-територіальної автономії та ін.), порядок проведення реформ які вже запущені в Україні (медична, освітня, декомунізація, поліцейська, пенсійна тощо). Звичайно, вже тепер актуальним є такий напрям діяльності української влади, як співпраця з корінним населенням півострова – кримськими татарами. Зокрема, закріпити національно-територіальну автономію кримських татар в Конституції України важливо вже сьогодні, не очікуючи виходу Росії з Криму. Від реалізації цього напряму роботи української влади залежить яким буде процес деокупації та реінтеграції Криму в майбутньому. Сподіваюсь, що сьомий період історії киримли буде відзначений українсько-кримськотатарською співпрацею й найближчим часом буде відновлена історична справедливість – корінний народ півострова отримає визнання своїх національних прав у повному обсязі.
4. Огляд традиційної культуриГромадське життя. Ще у ХІХ ст. в Криму діяла сільська мусульманська громада кримських татар («джемаáт»). Її члени керувалися ісламським правом (шаріат) та народними правовими звичаями (адет). Джемаат була заснована на принципах общинного володіння та колективного користування землею, а також на звичаях сусідської взаємодопомоги. В часи Кримського ханату сільська община була окремою адміністративно-політичною одиницею. За свідченнями очевидців, ще в середині ХХ ст. практикувалася колективна допомога при будівлі житла, колодязів, очистці джерел та будівлі каналів – «талака», «ярдим». Дорослі чоловіки могли приймати рішення про допомогу бідним членам громади (у будівництві житла, допомозі сиротам), про покарання дрібних злочинців. Крадіїв карали публічним засудженням. Мечеть («месджит») була не лише місцем, де проводилися головні релігійні обряди, а й центром суспільного життя сільської общини. Місцями громадського спілкування майже в кожному великому селі були кав’ярні («кавехане»). У степовому Криму чоловіки збиралися на верхівках штучних насипів із сажі та попелу від домашніх вогнищ («культобе»). Найвищу соціальну ланку у громаді становила група найстарших чоловіків («аксакали» – «білобороді») [2, с. 511].

Ремесла і промисли. Окрім домашніх ремесел і промислів, у Криму було розвинене професійне ремісниче виробництво. Ремісничі цехи як окремі професійні організаційні одиниці, що об’єднували майстрів одного ремесла, проіснували до 1920-х рр. Вони сформувалися ще в часи Кримського ханату. Організаційна структура кримських цехів спиралася на ісламські звичаї та була схожою на ремісничу систему в Анатолії. Деякі правила діяльності ремісничих організацій нагадували традиції, прийняті в релігійних общинах суфійських братств. Головними ремісничими осередками були міста Бахчисарай та Карасубазар (нині м. Білогірськ). У Криму були відомі цехи пастухів, землеробів, ювелірів, ковалів, поварів, ткачів, кушнірів, пекарів, теслярів, мідників та ін., їх загальна кількість у м. Бахчисарай сягала 50-ти. У складі цехів, окрім кримських татар, працювали представники інших етнічних груп: караїмів, кримчаків, вірмен, ромів. Керував цехом голова «уста-баши». Цехи об’єднувалися у загальний союз «еснаф» на чолі з виборним головою «еснаф-баши». У складі цеху працювали майстри «уста», підмайстри «калфа», учні «шекірд». Підмайстер, який провчився 3 роки, мав право відкривати майстерню, проте не міг тримати учнів без проходження ритуалу посвяти. Кожен цех мав власного святого повелителя («пір»), а діяльність регулював писаним уставом («селеф-наме»). У кожному цеху діяла рада майстрів («лонжа»). Головним ремісничим святом був «реван» – обряд урочистого посвячення у майстри. Він відбувався раз на 10 – 20 років, коли в цеху формувалася велика група непосвячених майстрів («ревансиз»). Більшість ритуалів «ревану» мають ініціальну переходову символіку. Церемонія відбувалася на околицях міста, куди сходилися представники різних цехів, кожен із власним прапором («санджак»). Влаштовувалися частування, обдаровування гостей від імені підмайстрів. Сам релігійний обряд посвяти виконував духовний наставник «накиб». Останній обряд посвячення в майстри у м. Карасубазар відбувся 1897 р., а у м. Бахчисарай – 1914 р. [2, с. 512].
Кухня. У раціоні степовиків переважали м’ясні, молочні та злакові страви, у гірському Криму та на узбережжі багато готували з овочів і фруктів, відомі також місцеві рецепти приготування риби [2, с. 513]. Національні страви кримських татар – м’ясний пиріг «кобете», катлама (здобні пшеничні коржики печені на маслі і курдючному жирі), чебуреки («чий борек»), бурма з м’ясом, рогалики з горіховою начинкою («джевізлі бойнузчиклар»), сирні пиріжки («пенир-бореки»), суп «шорба», напої – буза, айран, язма та катик (сюзме).
Обряди перших років життя. Важливими ритуалами родинного циклу були обряди народження дитини («бала догув»). Пологи приймала повитуха («ебанай»). Новонародженого купали у підсоленій воді, в яку могли додати жовток яйця. Дитяче місце («ешь», «бала джатаги») закопували біля порога, із внутрішньої сторони будинку, або ж на подвір’ї. Після народження немовляти сусідські діти повідомляли всім родичам радісну звістку «мужде». На третій день після пологів для родичок влаштовували невелику вечірку, що мала назву «локса софраси». На 40-й день («дернек», «локса дуаси»), коли завершувався строк відносної ізоляції породіллі («челе»), влаштовували гостину з колективною молитвою. Перші місяці життя новонароджених сповивали у пелюшки («кундак», «ескі») та клали у колиску («бешік»). Для захисту немовлят від уроків і нечистої сили застосовували низку магічних засобів: лоб і потилицю новонародженого мастили сажею із домашнього вогнища, у колиску клали ніж і шматочок хліба, вішали на люльку сорочку батька (щоб дитина спала спокійно). Як оберег використовували клішні краба. Через кілька днів після народження відбувався обряд ім’я наречення «езан» [2, с. 513].
«Суннéт той» – мусульманський обряд обрізання хлопчиків у кримських татар, ритуал родинного циклу перших років життя дитини. Обряд переважно проводили в непарні роки життя – 3, 5, 7 років. Одразу в один день могли влаштувати «суннет» для кількох хлопчиків. Було прийнято влаштовувати велику гостину на честь «суннет той». Саму процедуру обрізання виконував спеціаліст «суннетчі» або ж місцевий перукар «бербер». У дівчат символічною дією, що означала прийняття ісламу, було ритуальне фарбування хною. У багатьох районах Криму був поширений звичай прикрашати золотою фольгою та квітами півника («теллі хораз») у день обрізання. Такий самий звичай у деяких районах був приурочений і до весілля у будинку молодого, що вказує на ініціальну символіку атрибуту. В окремих місцевостях на обрізання прикрашали деревце паперовими квітами, золотою фольгою та стрічками [2, с. 513].
Весілля. Спілкування між неодруженою молоддю відбувалося на вечірках («джиїн», «арапене»): дівчата збиралися у когось у хаті, пряли, вишивали, хлопці підходили до вікон. Дівчата та парубки обмінювалися жартівливими куплетами («чін», «мане») [2, с. 514].
Центральним обрядом життєвого циклу було весілля «той». Власне весіллю передував тривалий період домовлянь і підготовки до шлюбу. Рішення про укладення шлюбу приймалося на сватанні (локальні назви: «сьоз кесім», «пілешу», «болушхан», «бі», «єшіль япрах»). А остаточне закріплення домовленостей здійснювалося під час заручин «агир нішану», «нішан тоя». Тоді відбувалися великий обмін дарами, колективний молебень на честь майбутнього шлюбу, а також влаштовувалася гостина для представників двох родів. Дари складали у великі вишиті хустини («богча»). Після заручин молодим дозволялося таємно бачитися. Наречений уночі підходив до вікна своєї обраниці («пен-джере»), заручена пара обмінювалася подарунками та знайомилася. Святкування розпочиналось у будинку нареченої. Тут головною подією була «ніч хни» («кина геджесі»). Молоду дівчину водили до лазні, змінювали їй зачіску з дівочої на одруженої жінки, наносили на руки та ноги орнаменти хною. У будинку молодої зазвичай відбувався релігійний обряд освячення шлюбу – «нікях». Кульмінаційним моментом весільних святкувань були обряди перевезення молодої із будинку батьків до оселі чоловіка. За нареченою приїздили свати молодого «кудалар», у степовому районі спорядженням весільного поїзда займалися родичі молодої, а обидві весільні процесії (від молодої і молодого) зустрічалися за межами двох поселень, об’єднувалися в одну і рухалися до оселі молодого. У будинку молодого здійснювався ритуал гоління нареченого («кієв траши»). Цей обряд був поширений у всіх районах Криму і символізував перехід молодого до групи зрілих одружених чоловіків. У будинку молодого або ж у місцевій кав’ярні влаштовували громадські поздоровлення нареченого із весіллям («шабаш», «конушма»), де кожного гостя частували, відбувалося оголошення подарунків. Весілля завершувалося об’єднанням молодих у кімнаті нареченої («джієз ев»). Традиційними обрядовими стравами весілля були різноманітні солодощі («пахлава», «катлама», «халач»), весільні пироги («кобете», «калакай»), каша («ботка», «пілав»). Серед важливих обрядових магіко-символічних атрибутів варто згадати завісу «перде», за якою всі дні сиділа наречена, свічку «чирак», дзеркало «кузьгю», у степових татар на весілля прикрашали півня «теллі хораза», а після весілля смажили чебуреки. Наступного ранку відбувався обряд знайомства молодої з новою родиною – свекрухою та родичками-жінками. Відвідання молодою своїх батьків дозволялося по закінченню 40-денного періоду [2, с. 514].
Похорон. Найбільше архаїчних елементів зберіг ритуал поховання «дженазе». В ньому втілились як архаїчні доісламські компоненти, так і мусульманська символіка. Погребіння потрібно було проводити в день смерті, якщо ж людина помирала ввечері, поховання відкладали до наступного дня. Виготовленням савану та обмиванням покійника займалися три людини («юву-джи»), жінок прибирали жінки, а чоловіків – чоловіки. Обмивали небіжчика за завісою «перде» у садибі. Після прощання родичів із померлим під час останнього третього омовіння запрошена людина співала поминальну молитву «іляхі» під назвою «Сув селя». Після одягання у саван покійного клали на носилки «табут», на які прив’язували стрічки та хустки. Тіло померлого покривали сімома шарами тканини («єді кат»), згори накривали дорогим полотном зеленого кольору. Чоловіки несли покійного до кладовища («мазарлик»), де вже заздалегідь була приготовлена могила. За мусульманською традицією у південній стінці могили робили нішу («лят»), в яку і поміщали тіло померлого, покійний мав лежати головою на захід, а обличчям повернутий на південь – напрямок Мекки. У могилу покійного близькі родичі опускали на гарній тканині чи на поясах «кушаклар», які перед цим підкладали під померлого на носилках. У ХІХ ст. у могилу біля покійного клали воду, хліб, тютюн, трубку й огниво, адже вірили, що померлий зможе скористатися цими предметами на «тому світі». У поховальних ритуалах присутня низка елементів захисного запобіжного змісту. Після виносу тіла покійного на місце, де він лежав у хаті, клали камінь, «щоб не було більше смертей». Із цією ж метою після виносу померлого закривали ворота подвір’я. Всю воду, що була в домі, після похорон виливали, адже вона вважалася нечистою. Люди, які брали участь у похоронах і погребінні, перед тим, як іти у своїх справах, мали спочатку повернутися додому для здійснення ритуалу омовіння («абдест»). Після погребіння наставав період жалоби та поминань, який тривав протягом року. В деяких районах Криму на тому місці, де лежав покійний у хаті, або ж там, де його вбирали на подвір’ї, горіло світло впродовж 40-ка днів. За народними переконанням, у цей час душа померлого могла прийти у свій дім. Поминання кримські татари влаштовували у перший день після повернення із кладовища, на 3‑й день, 7‑й, 37‑й, 40‑й, 52‑й, 100‑й, через півроку, через рік. Поминальні страви першого дня – печиво («эльва», «халва») та пишки («лукум», «катлама») [2, с. 514].

Бібліографічні посилання:

1. Исхаков Д. М. Татары: популярная этнографика (этническая история татарского народа). – Казань: Татар. кн. изд-во, 2005. – 159 с.
2. Соболєва О. В. Кримські татари // Енциклопедія історії України. – Том Україна – українці. – Кн. 1. – К.: Наукова думка, 2018. – С. 510 – 516.
3. Возгрин В. Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 1. – Симферополь: Издательский дом «Тезис», 2013. – 872 с.
4. Скляр В. Етнічний склад населення України 1959 – 1989 рр.: етномовні наслідки російщення. – К.: «Просвіта», 2008. – 392 с.
5. Возгрин В.Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 2. – Симферополь: «Къартбаба продакшн», 2014. – 940 с.
6. Возгрин В.Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 3. – Симферополь: «Къартбаба продакшн», 2014. – 880 с.
7. Возгрин В.Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 4. – Симферополь: «Къартбаба продакшн», 2014. – 620 с.
8. Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / О. М. Уривалкін. – К.: «Кондор», 3005. – 284 с.
9. Бикова Т. Б. Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини // УІЖ. — 2017. — № 4. — С. 47–67.
10. Портніков В. Крим – гірша версія Росії // Режим доступу: https://www.obozrevatel.com/politics/2364-krim-girsha-versiya-rosii.htm (дата звернення 10.03. 2019 р.)