Лекція 1.2. Матеріальна та духовна культура давніх народів на українських землях у добу заліза

1. Перші державні утворення (І тис. до н. е. – ІV ст. н. е.).
2. Античні міста-колонії (поліси) Північного Причорномор’я.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку духовної та матеріальної культури народів, які мешкали на українських землях у залізну добу.
Завдання: пояснити історію становлення, розвитку та занепаду великих племінних союзів і рабовласницьких держав; окреслити причини появи та занепаду античних міст-колоній Північного Причорномор’я, їхнє господарське життя та культуру; охарактеризувати досягнення людини залізного віку.

*           *           *

1. Перші державні утворення (ІХ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.). Залізний вік, який тривав від початку І тисячоліття до н. е. до IV ст. н. е., насичений важливими історичними подіями. Це епоха, коли у степовій частині Південної України формуються перші державні об’єднання, племена та народи, що заселяли тоді українські землі мали свої особливості в політичному, економічному та культурному розвитку.

Розглянемо особливості розвитку племен та давніх народів, що заселяли українські землі в добу заліза.

Таври

У І тис. до н. е. на південному узбережжі Криму гірські та передгірські райони півострова заселяли племена таврів (назва, вірогідно, від грецького «tauros» – бик). Свого часу про них писали Геродот, Скілак, Страбон, Пліній Старший, Діодор Сицилійський, Амміан Марцеллін. Щодо їх походження існують різні гіпотези: таврів пов’язують з кіммерійцями, фракійцями, племенами кавказького походження, або місцевим населенням.

Культура та господарство таврів були примітивнішими попри близьке сусідство грецьких колоній, кіммерійців, пізніше скіфів, сарматів та інших етнічних спільнот. Основними заняттями таврів були полювання, скотарство, землеробство, ткацтво, гончарство, ливарництво (з бронзи), а на узбережжі Чорного моря – рибальство та піратство. Таври асимілювалися з племенами скіфів та іншими народами. Від племені таврів походить друга назва Криму – Таврида.

Кіммерійці

У ІХ – VІІ ст. до н. е. у степах Причорномор’я мешкали давні кочовики, яких історики вважають найдавнішим народом, який мешкав на українських землях і назва якого нам відома. Кіммерійці – це іраномовні войовничі племена, які заселяли територію від Дону до Дунаю, мешкали на Кримському та Таманському півостровах. Давньогрецький поет Гомер згадував їх у «Одіссеї» (водночас називаючи їх кобилодойцями та молокоїдами), в ассирійських джерелах – це легендарні воїни гімміра.

«Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану,
Там розташоване місто й країна людей кіммерійських
Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне …
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває».

Гомер. «Одіссея»

Основні заняття: кочове скотарство (переважно конярство), ремісництво, торгівля, військові набіги. Вважаються першими з етнічних спільнот, які мешкаючи на українських землях перейшли від землеробства до кочового скотарства, почали виплавляти залізо. Складалися з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Населення поділялося на родову знать, вільних общинників та рабів.
Кіммерійці відомі військовими походами в Малу Азію, нападали на Ассирію та Лідію, Фрігійське царство та закавказьку державу Урарту. Постійних поселень не мали, жили в зимівниках чи тимчасових таборах. Найбагатші поховання вождів у курганах Висока Могила (Запорізька область), біля с. Зольне в Криму. Небіжчика клали випростаним на спині головою на захід. У похованнях знаходять високоякісну бронзово-залізну зброю (луки, стріли, мечі), досконале кінське спорядження, кам’яні булави та молотки. Відомими є також кіммерійські надмогильні стели – кам’яні стовпи заввишки близько 1,5 м., на яких зображувався бойовий пояс із різноманітною зброєю на ньому.

Мистецтво кіммерійців було переважно прагматичним: складним лінійним орнаментом прикрашалися руків’я мечів, вуздечки, посуд [5, с. 17]. Декоративно-прикладне мистецтво кіммерійців представлене художнім литвом з бронзи та коштовних металів, косторізним мистецтвом та різьбярством [4, с. 130].
Паралельно з кіммерійськими племенами, український Лісостеп заселяли племена чорноліської археологічної культури, яких вчені вважають предками сучасних слов’янських народів (праслов’янами). Свою назву племена отримали за місцем знаходження одного з поселень – городище у Чорному лісі (Кіровоградська обл.). Представники цієї археологічної культури вирощували пшеницю, ячмінь, просо, розводили кіз, свиней, коней, овець. Будували великі укріплення для оборони (городища). Центром об’єднання племен у Подніпров’ї було Суботівське городище (Черкащина).
У VІІІ ст. до н. е. кіммерійці прорвали оборону чорноліських племен (на межі зі степом була створена лінія з укріплених городищ для захисту) і проникнули вглиб Лісостепу – знищено Тясминське городище, пошкоджено Суботівське, Чорноліське.
У VІІ ст. до н. е. кіммерійців витіснили скіфи, й вони переселилися у Малу Азію, де остаточно були розгромлені скіфами.

Скіфи (VІІ – ІІІ ст. до н. е.)

Батьківщина скіфів знаходилася між Каспійським і Аральським морями, Уралом і Кавказом, проте вони були змушені рушити в Європу під тиском агресивних кочових племен массагетів. У VІІ ст. до н. е. скіфами починається заселення Північного Причорномор’я, де створюють політичне об’єднання – Велику Скіфію. Скіфи добре описані римськими та грецькими істориками й географами, зокрема: Гекатеєм Мілетським, Геродотом, Фукідідом, Страбоном, Птолемеєм, Помпеєм Трогом, Плінієм Старшим та іншими.
Вчені впевнені, що скіфи – це загальна назва основного населення, яке мешкало у VII ст. – ІІІ ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, заселяли Кримський півострів. Існує думка, що самоназва скіфів – сколоти [3, с. 151]. Скіфи належали до іраномовної групи народів, які складалися із споріднених племен та підкорених ними місцевого населення. Велика Скіфія – перша монархічна держава на українських землях. Ділилася вона на три царства – басилеї, якими керували царі з власними синами. У свою чергу, царства поділялася на номи (округи) [5, с. 18]. Варто відзначити, що в основі управління скіфським суспільством лежала «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною оскільки обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів [1, с. 26].
Скіфи поділялися на:
– кочове населення: скіфи-кочовики та царські скіфи або саї, які жили у степах Подніпров’я та Приазов’я та займалися кочовим скотарством;
– осіле населення: скіфи-калліпіди, які мешкали в степу між Дністром та Дніпром, займалися скотарством та землеробством, були асимільовані з греками, мали риси грецької культури; алазони, яких ототожнювали з фракійцями; скіфи-орачі (борисфеніти), можливо місцеве праслов’янське населення поневолене скіфами, яке мешкало між Дністром та Дніпром.
Скіфи славилися своєю військовою могутністю. Перемігши перського царя Дарія І, здобули славу непереможених воїнів, яка підкріплювалася успішними військовими походами у Малу Азію, пристосованістю до війни побудови скіфського суспільства та досконале для того часу озброєння (мечі-акінаки, славетні далекобійні скіфські луки).

У ІV ст. до н. е. за часів правління скіфського царя Атея Велика Скіфія переживає час найвищого піднесення. Її столиця – Кам’янське городище (біля сучасного Нікополя) була адміністративним та торгівельним центром. Країна стає централізованою, скіфи карбують власну монету.

Для скіфського мистецтва був властивий «звіриний стиль», тобто прикрашаючи зброю та створюючи прикраси з золота та срібла використовують зображення тварин: оленів, гірських козлів, птахів, риб, пантер тощо. Як правило, тварин зображували в певних позах, з перебільшеними частинами тіла – очима, рогами, іклами.

У скіфів було добре розвинене гончарство, вони виробляли прекрасний посуд за зразками грецького. Він прикрашався сценами з грецького побуту, міфології, вкритий блискучою поливою [2, с. 28].
Скіфське мистецтво добре досліджене завдяки артефактам знайденими археологами в скіфських курганах. Найбільш відомі з них, це кургани Куль-Оба (околиця Керчі), Чортомлик (біля Нікополя), Солоха (с. Велика Знам’янка Запорізька область), Товста Могила (біля м. Орджонікідзе) в якому в 1971 р. археолог Борис Мозолевський знайшов скіфську пектораль ІV ст. до н. е.

У вірування скіфів поєднувалися елементи тотемів скотарської культури (вірили, що тварини, рослини, стихії природи володіють людськими якостями) з впливами грецької міфології. Пантеон скіфських богів був подібний до грецького [2, с. 28]. Поклонялися скіфи сонцю, вогню, небу, мали культи коня, меча.
Пантеон богів (сукупність богів у певній ієрархії), культ Семибожжя:
1. Табіті (Гестія у греків) – головна богиня-матір, богиня домашнього вогнища;
2. Папай (Зевс) – повелитель неба, батько скіфів;
3. Апі (Гея) – богиня землі та води, дружина Папая;
4. Арес (Арес) – бог війни;
5. Гойтосир або Ойтозірос (Апполон) – бог сонця;
6. Аргімпаса (Афродіта) – богиня родючості та життя;
7. Тагімасад або Фагімасад (Посейдон) – бог води, родоначальник та повелитель коней.

Геродот згадував міфи про походження скіфів. Згідно з першим міфом, Таргітай (Таргітаон) народився на березі Борисфена (Дніпра) від богів Папай та Апі, який врешті-решт став першолюдиною рівною богам, родоначальником скіфів. Його три сини – Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай, згодом стали легендарними царями скіфського народу. Другий міф стверджував, що скіфи нащадки бога-героя Геракла і доньки Борисфена, змієногої дівчини Апі.
З часом військова могутність скіфів слабшає. У 339 р. до н. е. скіфи зазнали поразку у війні з македонським царем Філіппом ІІ, у якій Атей загинув. Це не означає, що скіфи стали беззахисними. У 331 р. до н. е. намісник Олександра Македонського воєначальник Зопіріон напав на Скіфію, але усе військо разом з полководцем були знищені скіфами. Проте ІІІ ст. до н. е. – це початок занепаду скіфської держави. В цей час скіфи зазнають нападів сарматських племен, які зменшили скіфські володіння. Крах Скіфії був зумовлений не тільки експансією сарматів, але й низкою несприятливих для скотарського господарства природно-кліматичних змін. Скіфський хліб було витіснено дешевшим з Середземномор’я та Єгипту. Надмірна експлуатація землі призвела до деградації скіфських степових пасовиськ. Територія Великої Скіфії скоротилася, скіфи переселилися на Кримський півострів, де з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. існувала скіфська держава Мала Скіфія. Її столицею було місто Неаполь Скіфський (район сучасного Сімферополя).

Сармати (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.)

Іраномовні племена сарматів кількома міграційними хвилями заселили українські землі на яких панували з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. Самоназва сарматів історикам не відома, але науковці припускають, що сусідні народи їх називали давньоіранським словом «саоромант», що означає «оперезаний мечем» підкреслюючи їх войовничість. Сармати – це узагальнена назва іраномовних племен, які сунули на степи Причорномор’я: язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани.
Характерні риси розвитку сарматів:
– в середовищі сарматських племен були залишки матріархату. Часто їхніми керівниками були жінки-цариці (Томирис, Амагутаїн);
– сарматська культура була близькою до скіфської;
– сарматське військо славилося своєю важко озброєною піхотою та кіннотою (катафрактарії).
У ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від германського племені готів й розсіялися по території Західної Європи та Кавказу, їх племена мігруючи дійшли до Іспанії та Північної Африки.
2.2. Античні міста-держави (поліси) Північного Причорномор’я. Коли в акваторії Чорного моря з’явилися греки, вони його назвали Понт Авксинський (грець. мовою «Негостинне море»), але згодом, коли освоїлися в регіоні, назвали його Понт Евксинський (грець. мовою «Гостинне море»). Для греків землі Причорномор’я були «кінцем світу», відомого їм світу. Стародавні греки саме по Керченській протоці (Боспору Кіммерійському), східному берегу Азовського моря (Меотиди) і річці Дон (Танаїс) проводили межу між Європою та Азією. Східний Крим іменували європейським Боспором, а Таманський півострів – азіатським.
Почалася велика грецька колонізація у VІІ – VІ ст. до н. е. Греків вабили у Північному Причорномор’ї джерела сировини (метали, сіль, ліс), плодючі ґрунти, м’який клімат, потенційні ринки збуту. Найбільше переселенців було з малоазійського міста Мілет. Перше місто на півдні України створене греками у VІІ ст. до н. е. – Борисфеніда (у пониззі Південного Бугу на о. Березань під Очаковом).

Причини колонізації:
1) перенаселення грецьких міст (демографічний вибух);
2) загострення аграрної проблеми, тобто нестача землі в Греції;
3) торгівельна експансія, греки шукали ринки збуту для своїх товарів;
4) ресурсна нестача, греки шукали сировину (метал, ліс, сіль) та продукти для Греції;
5) внутрішні соціальні конфлікти в Греції різних верств населення (демосу й аристократії);
6) колоністи шукали нові землі, уникаючи агресії Лідії та Персії.
Як зазначала дослідниця Марина Скржинська «у назвах грецьких колоній помітні певні стереотипи, зокрема найменування за найбільш виразними відомостями про місцевість, куди після попередньої розвідки прямували колоністи» [6, с. 18]. Упродовж VІ – V ст. до н. е. на Керченському і Таманському півостровах з’явилися міста Феодосія, Фанагорія, Горгіппа (м. Анапа), Гермонасса, Керкінітіда (з грець. «місто біля крабової затоки», сучасна Євпаторія), Калос Лімен (з грец. «прекрасна гавань»), Мірмікей (з грець. «місто поблизу виступаючих у морі рифів»). Грецькі міста-колонії проіснували до 370-х рр.

Свої поселення колоністи облаштовували так само, як і на батьківщині. Місце мало чітке планування, розподілялося на квартали з широкими вулицями. У центрі міста-колонії розміщувався великий майдан для народних зібрань (грецькою – агора), навколо якого були адміністративні будинки, спортивно-навчальні установи (гімнасії), торгові лавки, храми, алтарі, казна тощо. На околиці міста знаходилося кладовище (некрополь). Міста були оточені укріпленою частиною – міцними стінами та баштами (акрополь). Навколо міста була розташована сільськогосподарська округа (хори) на якій оброблялися земельні ділянки (клери).
Політичний устрій полісів був різним. Демократичні республіки (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні республіки (Пантікапей до V ст. до н. е.), або ж монархії (Боспорське царство з династіями Археанактіди, Спартокіди, яке включало в себе близько 20 міст. Пантікапей був столицею). Переважна більшість колоній були рабовласницькими республіками, в яких політичні права мали вільні чоловіки. У таких республіках виконавча влада належала колегії архонтів, а законодавча – народним зборам, військовими справами відала колегія стратегів.
Греки займалися землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. З ремесел знали кушнірство, чинбарство, ткацтво, гутництво, гончарство, ювелірне та склоробне ремесло, ковальство, металургію. Створювали торгівельні факторії (вивозили зерно, хутра, мед, віск, рибу, сіль, янтар, дерево, рабів).

Історик Олександр Бойко виділив такі риси грецького періоду (VІІ – І ст. до н. е.):
– тісні зв’язки з материковою Грецією;
– переважання в житті колоністів елліністичних традицій і звичаїв;
– стабільний характер розвитку;
– перетворення міст-колоній на центри посередницької торгівлі між Грецією і сусідніми племенами;
– відносно мирне співіснування греків із місцевим населенням [1, с. 31].
У І ст. до н.е. територія Чорноморського басейну потрапляють у сфери впливу Римської держави.
Характерні риси римського періоду (І ст. до н. е. – IV ст. н.е.):
– нестабільна військово-політична ситуація;
– певна залежність міст-колоній від Римської імперії;
– варваризація населення міст-колоній;
– натуральний характер господарства;
– безперервний агресивні напади кочових племен, занепад античних колоній [1, с. 31].
З ІІІ ст. н. е. почалася загальна криза античного суспільства: праця рабів стала невигідною, значно зменшилися обсяги внутрішньої та зовнішньої торгівлі, римляни вивели легіони з Криму у зв’язку з кризою в середині Римської імперії (у 395 р. відбувся поділ Римської імперії на Східну і Західну). Відчутного удару завдала навала готів та гунів.

Готи (ІІІ – ІV ст. н. е.)

Подія, яку історики назвали Велике переселення народів (IV – VII н. е.) починається наприкінці залізного віку, а завершується на початку доби Середньовіччя. Це час масових міграцій германських, слов’янських, тюркських та інших народів на території Євразії, в наслідок яких виникають перші варварські держави, формуються нові етноси, розколюється Римська імперія на Західну й Східну провінції, й врешті решт варвари захоплюють Рим, гине Західна Римська імперія.
У ІІІ ст. германські племена рухаючись з Прибалтики до узбережжя Чорного та Азовського морів поступово витісняють сарматів, беруть під контроль грецькі міста-колонії, знищують Малу Скіфію та Боспорське царство, підкорюють слов’янські племена. Готи, які мешкали в пониззі Дніпра, називалися остготами. Вестготи, це ті, які розмістилися між Дніпром та Дунаєм.
Держава готів (Готія, Гетика, імперія Германаріха) набула найбільшої могутності в ІV ст. за правління короля Германаріха. Її територія охоплювала землі від Балтійського моря до Чорного й Азовського морів, включаючи Кримський півострів. Столицею держави було місто Данапрштадир (Данапарштадт), що означає «Дніпрове місто» або «Місто над Дніпром».

З м. Александрія у ІV ст. н. е. готи запозичили християнську релігію, але у формі аріанства (послідовники священика Арії). Аріани відкидали догмат про єдиносущність Бога-Отця, Бога-Сина та Святого Духа й вважали, що Ісус Христос не вічний і нижчий за значенням у порівнянні з Богом-Отцем.
У 370-ті рр. у готів з’явився могутній суперник – гуни. У 375 р. гуни завдали важкої поразки готам. Анти (слов’янські племена, які мешкали між Дністром і Сіверським Донцем) перейшли на бік гунів. Готський король Вінітар (наступник Германаріха) напав на антів і полонив їхнього князя Божа (Боз, Бус) і стратив – розіп’яв його самого та його синів і старшин (всього 70 осіб) [2, с. 48]. Але навала гунів, яких європейці називали «бичем Божим» або «карою Божою», витіснила готів.

Гуни (ІV – V ст. н. е.)

Велике об’єднання кочових тюркських племен хунну виникло в монгольських степах у ІІІ ст. до н. е., проте було розбите китайською армією й почало рухатися на Захід. Наприкінці ІІ ст. до н. е. вони з’явилися у Волзько-Уральському межиріччі, де створили велике об’єднання гунів. Вторгнення гунів до Східної Європи стало початком Великого переселення народів.
Гуни, за твердженнями європейців, були типовими азіатами: невисокі на зріст, коренасті, темноволосі, зі смаглявим відтінком шкіри («жовтолиці»), з вузьким «розрізом» очей [2, с. 55].
Верховним божеством гунів був Тенгрі (Тенгре, Тангра). До цього вшановували бога Куара, бога доріг, покровителя мандрівників (кочовиків) Мала, а також Сонце, Місяць, воду, вогонь. Поважали дерева, перш за все дуб – символ сили, довговічності і краси. Традиційними в гунів були поминальні ігри-бої з мечами, кінні ресталища, танці [2, с. 55]. Згодом гуни перейшли на аріанство – ранню течію християнства, яку згодом почали вважати єретичним відхиленням від церковних догматів.
Близько 400 р. гуни переселилися у Середнє Подунав’я. За часів правління Аттілі (434 – 453 рр.) Гунський союз племен досяг найбільшого територіального розширення і найбільшої могутності. У 451 р. гунів розгромив на Каталаунських полях (або Шалонських полях) на території Північно-Східної Франції римський полководець Аецій. Ця битва підірвала могутність гунів. У 453 р. під час свого весілля Аттіла помер.

Після смерті Аттіли імперія гунів розпалася, це дало поштовх розвитку іншим народам, зокрема на українських землях зміцнюються племена слов’ян – антів та склавинів.

Аварський каганат VІ ст. – 620-ті рр.

У VІ ст. орда тюркських племен аварів керованих царем Бояном (Баян, Байан) пройшла територією України в Європу на територію сучасної Угорщини, де створила Аварський каганат. Авари (за давньоруськими літописами – обри) були кочовими тюркомовними племенами, які прийшли з Азії. Після поразки 626 р. під Константинополем авари втратили свою могутність, проте зіграли велику роль в формуванні угорського народу. Натомість, після зменшення впливу аварів в Східній Європі набирають могутність слов’янські племена.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д.Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Жук В. Н. Із сивої давнини: Нариси з історії України та Полтавщини (VII ст. до н. е. – XVI ст. н. е.). Видання третє, уточнене і доповнене / В. Н. Жук. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2005. – 384 с.
3. Залізняк Л. Л.Первісна історія України / Л. Л. Залізняк. – К.: Вища школа, 1999. – 263 с.
4. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. Видання 3-тє, перероб. та доп. / За ред. І. І. Тюрменко. – Київ: Центр учбової літератури, 2010. – 370 с.
5. Петровський В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семенко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Скржинська М. В. Релігія та влада в Боспорському царстві й Ольвії VI–І ст. до н.е. // Український історичний журнал. – 2014. – Вип. 4 (517). – С. 17 – 27.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Бунятян К. П. На світанку історії [Текст] / К. П. Бунятян, В. Ю. Мурзін, О. В. Симоненко. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 336 с.
Давня історія України: Ілюстрована історія України в художньо-історичних образах: Хрестоматія / Упоряд. Ю. Вовка. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. – 152 с.
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. [Текст] / Толочко П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1. – 240 с.
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. [Текст] / Толочко П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2. – 224 с.
Залізняк, Л. Стародавня історія України [Текст] / Л. Залізняк. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.
Крижицький С. Д. Античні держави Північного Причорномор’я [Текст] / С. Д. Крижицький та ін. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 352 с.
Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник [Текст] / С. Сегеда. – К.: Либідь, 2001. – 336 с.
Скржинская М. В. Образование и досуг в античных государствах Северного Причерноморья [Текст] / М. В. Скржинская. – К.: Институт истории Украины НАНУ, 2014. – 250 с.
Томпсон Є. А. Гунны. Грозные воины степей [Текст] / Э. А. Томпсон; Пер. с англ. Л. А. Игоревского. – М.: ЗАОН Центрполиграф, 2008. – 256 с.

Поділитися:
Bookmark the permalink.

Comments are closed