Лекція 2.2. Історія та культура Русі.

1. Теорії походження Русі.
2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси.
3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.

*           *          *

Мета: опанувати етапи розвитку Київської Русі, її державно-політичний устрій, соціальну структуру, досягнення в сфері культури.
Завдання: проаналізувати теорії походження Русі; окреслити процеси утворення, формування Київської Русі й особливості її політичного і територіального устрою на всіх етапах розвитку; висвітлити процеси утворення і розвитку дрібних руських князівств у добу феодальної роздробленості; узагальнити основні причини розпаду Давньоруської держави.

*          *          *

1. Теорії походження Русі. Питання походження Русі викликає дискусії серед істориків кілька століть. Неповнота джерельної бази, помилковість суджень вчених, використання історичних концепцій політиками з ідеологічними та геополітичними цілями – ці та інші причини заважають об’єктивно розглянути історію виникнення Русі.
Окреслимо існуючі погляди на процес становлення Русі.
У ХVІІІ ст. члени Російської академії наук Ґотліб Байєр, Ґерхард Міллер, Август Шльоцер досліджуючи витоки Давньоруської держави запропонували власну концепцію її формування – норманську теорію. Її прихильниками (норманістами) згодом стали різні історики: Георг фон Раух, Вернер Келлер, Вільгельм Томсон, Микола Карамзін, Михайло Погодін та інші.

Слайд 1.

Норманісти впевнені – Русь заснована норманами, що свідчить про скандинавське походження держави. Ця теорія спиралася на літописну легенду, яку записав Нестор у «Повісті минулих літ», щодо запрошення на князювання слов’янськими племенами трьох братів варягів (вікінгів, норманів) на чолі з Рюриком.

Слайд 2.

Історик Олександр Бойко виділив такі аргументи норманістів:
1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині ХІ ст. фіни називали шведів;
2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;
3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов’янські, так і руськів назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;
4) ісламські географи та мандрівники ІХ – Х ст. завжди чітко розділяли «русів» та «слов’ян» [1, с. 42].
Додатковим аргументом норманістів було й те, що правлячою династією Русі була династія Рюриковичів – засновники якої були норманами (Рюрик, Ігор). До того ж, в деяких неслов’янських джерелах містилася інформація про відсталість східнослов’янських племен, що дало підстави норманістам (прихильникам норманської теорії походження Русі) стверджувати, що слов’яни були нездатні без допомоги ззовні заснувати таку потужну державу, як Київська Русь.

Рішучим противником норманізму став Михайло Ломоносов, який започаткував альтернативну наукову теорію – антинорманську. У подальшому цю теорію розробляли різні історики: Дмитро Іловайський, Степан Ґедєонов, Василь Татіщев, Михайло Тихоміров, Борис Ґреков, Борис Рибаков, Михайло Грушевський та ін.

Слайд 3.

Антинорманісти наводили власні аргументи, на підтвердження власної наукової концепції:
1) назва «Русь» слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;
2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;
3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840 – 880) чітко називає русів слов’янським племенем;
4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника» [1, с. 42 – 43].
Також відзначимо, що прихильники антинорманської теорії звертали увагу, що додатковим підтвердженням участі саме слов’ян у творенні Русі говорить наявність соціально-економічних та політичних умов для утворення держави.
Соціально-економічні умови:
1) слов’яни мали міста – осередки суспільно-політичного та економічного життя;
2) сусідська (територіальна) община стимулювала соціальну диференціацію;
3) аналіз тогочасної зброї та знарядь праці норманів і слов’ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку виробничих сил;
4) місцева еліта захоплює общинні землі, зароджуються феодальні відносини;
Політичні умови:
1) воєнно-племінні союзи закладали основи для створення державного апарату;
2) військові походи та дипломатичні контакти слов’ян («Бертинські анали» згадують про державу східних слов’ян, коли 838 р. до візантійського імператора прибули посли, які стверджували, що «їх народ звуть Росс») посилювали організацію воєнно-племінних союзів та класоутворення.

Хозарська теорія (теорія пантюркізму). Професор Гарвардського університету Омелян Пріцак (1919 – 2006) спробував переглянути історію витоків Русі, запропонувавши гіпотезу, згідно якої поляни не слов’яни, а хозари; Кий та династія Києвичів – гілка хозарського ханського роду. Проте результати археологічних досліджень не підтверджують погляди О. Пріцака. Зокрема, пам’ятки слов’янського походження складають більшість від загальної кількості археологічних знахідок.

Слайд 4

Висновки. Не варто розглядати процес виникнення держави, як одномоментний акт або як наслідок діяльності окремої історичної особи. Не слід також відмовлятися від скандинавського, хозарського, слов’янського, візантійського та інших етнічних та культурних сегментів Русі, цим ми збіднюємо вітчизняну історію. Багато сучасних істориків переконані, що нормани або хозари не утворили державу Русь, проте зіграли свою роль у розвитку східнослов’янських племен. Упродовж VII – VIII ст. союзи слов’янських племен перетворювалися на державні утворення – племінні княжіння, які згодом об’єдналися у державу – Русь.

2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси. Історію Київської Русі можна умовно розділити на періоди становлення, розквіту та занепаду.
Доба становлення Русі – час утворення східнослов’янської держави з центром у Києві, період швидкого територіального зростання Київської Русі й поступової консолідації держави. Період охоплює правління Аскольда і Діра (860-ті – 882), Олега (882 – 912), Ігоря (912 – 945).

Слайд 5.

Дір та Аскольд (860-ті – 882 рр.) – правителі держави, яка охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, древлян, дреговичів та частково сіверян. Зробили спробу запровадження християнства (Аскольдове хрещення). Вчинили походи проти Візантії у 860 р., 863 р., 866 р., 874 р. – тоді ж уклали договори з імперією на вигідних для слов’ян умовах. У 860-ті рр. Аскольд прийняв християнство від патріарха Фотія.
Існує кілька гіпотез щодо об’єднання слов’янських племен навколо київського центру, які вказує історик Наталія Яковенко у книзі «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України». «Перша – що варяги Дір та Аскольд жили в різний час: Дір … умовно між 838 – 859 рр., а Аскольд – між 860 – 882 рр. Друга – що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим серед царів слов’ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на основі полянського союзу племен, а сам Дір міг бути останнім племінним князем із роду Києвичів: цей рід утримався при владі, аж доки його витіснив варяг Аскольд (чиє ім’я в перекладі означає «сіроголовий», тобто воїн-вовк). Урешті – третя, що Аскольд і Дір були сучасники й співправителі … Дір міг бути «найбільшим царем» (не виключено – справді з місцевої племінної знаті), а Аскольд – його «заступником» [2, с. 37].
Рюрик (862 – 879) – варязький конунг (князь), який, як згадує «Повість минулих літ», правив разом із братами Трувором і Синьоусом на землях племінного союзу приільменських словен. Помер Рюрик у 879 р., і князівську посаду через малолітство його сина Ігоря, зайняв регент Олег, не виключено, родич Рюрика.

Олег Віщий (Ґелґі) був київським князем у 882 – 912 рр. Князь Олег зміг об’єднати всі землі вздовж «шляху із варяг в греки» – від чорноморського узбережжя та дельти Дунаю на півдні й до Фінської затоки і верхів’я Волги на півночі. У 882 р. – захопив Київ (зі слів Олега «мати міст руських»), вбивши князів Аскольда та Діра, що там правили. Розширив територію Русі, приєднавши землі древлян, сіверян, радимичів. На чолі нового державного утворення утвердилася династія Рюриковичів, оскільки формально Ігор Рюрикович вважався князем, але правив Олег. За князювання Олега було встановлено опорні пункти центральної влади (міста) у племінних князівствах, призначено приблизний порядок стягнення данини, відновлено культ язичницьких богів. Проте держава залишалася не консолідованою, влада князя слабкою, система управління, стягнення данини і судочинство – примітивне.
У 907 р. та 911 р. Олег здійснив переможні походи на Константинополь (Царгород), уклавши вигідний для Русі договір. У 912 р. загинув під час походу проти арабського халіфату на узбережжі Каспійського моря, проте за легендою помер від укусу змії.

Ігор Старий (Ігор Рюрикович, Інгвар) правив у 912 – 945 рр. Він продовжив справу Олега з консолідації слов’янських племен та посилення князівської влади в союзі з дружинною верхівкою, захищав власні кордони та прагнув нових завоювань. Боровся з уличами, але остаточно підкорити їх не зміг. Приєднав територію межиріччя Дунаю та Дністра, східний Крим і Тамань. У 915 р. вперше зіткнувся з печенігами, уклав із ними угоду, яку згодом порушили печеніги. У 941 р. зазнав поразки на морі від візантійців, які використали «грецький вогонь», знищивши майже увесь флот. У 943 – 944 рр. захопив міста Закавказзя – Дербент, Ширван і Бердаа (союзники Візантії). У 944 р. провів переможний військовий похід проти Візантії, який завершився укладанням договору. Війни виснажували державу й князь Ігор намагався збільшити данину з підлеглих племен, проте у 945 р. був убитий древлянами.

Слайд 6.

Доба зміцнення й розквіту – час найвищого соціально-економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі, зростання її політичної могутності, збільшення території. Період охоплює князювання Ольги (945 – 964), Святослава Ігоровича (964 – 972), Володимира І Святославовича (980 – 1015), Ярослава І Володимировича (1019 – 1054), тріумвірату Ярославичів (1054 – 1073), а також правління Святослава Ярославича (1073 – 1076), Ізяслава Ярославича (1076 – 1078), Всеволода Ярославича (1078 – 1093), Святополка І Ізяславича (1093 – 1113), Володимира ІІ Всеволодовича (1113 – 1125), Мстислава Володимировича (1125 – 1132).

Слайд 7.

Ольга правила у 945 – 964 рр. Княгиня була регентшею Святослава (народився в 930-х рр.). Походження княгині до кінця не з’ясоване: або онука слов’янського князя Гостомисла, або донька болгарського царя Бориса І із Пліски, або донька скандинавського воєводи чи жителя Пскова.
Внутрішня політика. Ольга підкорила древлян (спалила Іскоростень, вбила послів). Під час правління зосереджувалася на внутрішніх проблемах. Реформуючи державу регламентувала повинності залежного населення і визначила чіткий розмір данини. Встановила погости (місце збору данини), де урядовці виконували князівські розпорядження, чинили суд, а також «лови» — мисливські угіддя на землях підкорених племен. Під час правління Ольги відбулося одержавлення племінних княжінь – перетворення земель племінних князів на державну територію Київської Русі.
Зовнішня політика. У 946, 957 рр. княгиня відвідала Константинополь, де намагалася налагодити дипломатичні зв’язки, поновити старі договори (про сплату Візантією данини Києву, привілеї руським купцям). Прийняла християнство (при хрещенні отримала ім’я Олена на честь матері імператора Костянтина VIІ Багрянородного). Канонізована православною церквою.
У 959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І за допомогою у християнізації Русі. У Києва в 961 – 962 рр. діяла християнська місія єпископа Лібуція (який помер в дорозі) й місія очолювалася ченцем Адальбертом із Тріра. Однак кияни зустріли християн вороже і Ольга не наважилася оголосити християнство державною релігією. Авторитет її зменшився, язичницька віра залишалася популярною. Добровільно передала владу сину Святославу в 964 р.

Святослав Ігорович (Завойовник, Хоробрий) правив у 964 – 972 рр. Багато часу проводив у воєнних походах, але не нападав зненацька (попереджав суперника посланням «Йду на Ви!»). Сприяв зміцненню князівської влади. Був прихильником язичництва, проте не забороняв хрещення усім бажаючим.
У 965 р. знищив Хазарський каганат, підкорив племена ясів (предки осетин) і касогів (предки адигейців та черкесів), підкорив Волзьку Болгарію, приєднав Тмутаракань на Таманському півострові та північно-східний Крим.
У 968 р. Святослав провів перший похід на Болгарію (перший дунайський або балканський похід), згодом планував перенести столицю в Переяславець-на-Дунаї (тепер місто Мала Преслава). Проте печеніги узяли в облогу Київ, що змусило Святослава перервати похід та захищати столицю. Для зміцнення влади реформував систему державного управління: замінив місцевих племінних керівників намісниками (своїми синами) з метою централізації влади.
У 969 – 971 рр. вчинив другий похід (болгарський, дунайський) в результаті якого була захоплена столиця Болгарії, але у війну втрутився візантійський імператор Іоанн І Цимісхій занепокоєний успіхами Русі. Навесні 971 р. візантійці обложивши м. Доростоль (зараз м. Сілістра в Болгарії), змусили Святослава укласти угоду, згідно якої Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Імператор зобов’язався пропустити русичів додому, відновилися дипломатичні стосунки між країнами.
Навесні 972 р. повертаючись до Києва русичі потрапили в засідку хана Курі біля порогів Дніпра. За легендою, з черепа загиблого князя печенізький хан зробив чашу (кубок) з написом «Чужого бажаючи, свою загубив».

Слайд 8.

Після смерті Святослава спалахнула братовбивча війна між його синами. Руська земля тимчасово (972 – 980) розпадається на уділи. Збройний конфлікт розпочався з убивства князем Олегом київського боярина, який полював у древлянській землі. Підбурюваний своїми боярами, київський князь Ярополк розбив військо Олега, а самого вбив й забрав Древлянську волость. У 980 р. сталася битва між братами Ярополком та Володимиром. У військовому конфлікті програв Ярополк, він незабаром буде підступно вбитий слугами Володимира.

Володимир І Святославович (Хреститель, Великий, Красне Сонечко) правив у 980 – 1015 рр. Основну увагу приділяв не загарбанню нових земель, а захисту й укріпленню кордонів Русі, впорядкуванню її життя. Канонізований церквою та залучений до ліку рівноапостольних.
У 992 р. приєднав до Русі Закарпаття, територію племені хорватів. Після цього землі усіх східнослов’янських племен увійшли до складу Русі. Її площа сягала 800 тис. км.2, з населенням близько 5 млн. людей. У 993 р. переміг печенігів. За легендою перед боєм стався поєдинок між богатирями обох військ й Кожум’яка переміг печеніга, й на знак перемоги засновано місто Переяслав.
Провів низку реформ:
адміністративна – країну поділено на 8 уділів, уділи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб (тисяцьких, посадників) або власних синів. Держава поділялася на землі-уділи з центром у головних містах (Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Полоцьк, Турів, Псков, Володимир-Волинський). Таким чином князь родоплемінну форму управління державою замінив територіальною, тим самим зламав сепаратизм племінної верхівки, оскільки зосередив владу в руках однієї династії.
військова – створено регулярне військо зі слов’ян, які мали право володіти земельною власністю, були ліквідовані племені військові об’єднання.
оборонна – активно будуються фортеці, укріплення навколо Києва, які стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами.
градобудівна – закладено нові міста уздовж річок країни – Стугна, Сула, Десна, Трубіж, Остер, розбудовується столиця Русі – Київ.
судова – князь започаткував вироблення закону, який регулював би правові відносини в суспільстві, вдосконалив чинний тоді кодекс звичаєвого права уклавши «Устав землений».
фінансова – князь карбував власні гроші («срібники» й «златники») з гербом «тризубом».
релігійна – у 980 р. зроблено спробу модернізувати язичництво (створено язичницький пантеон богів на чолі з Перуном), проте у 988 р. після облоги Херсонеса, одруження на сестрі візантійського імператора Василя ІІ – Анні – оголосив державною релігією християнство. Сам охрестився (при хрещенні отримав ім’я Василь). Християнську церков на Русі очолив грек Анастас.
У зовнішній політиці Володимир Великий активізував відносини з Візантією, установив дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею, уклавши з ними договори про «мир та любов». Обмінявся посольствами з Німеччиною, установив відносини з Римом. Започаткував «шлюбну дипломатію» руських князів, одружуючи своїх дітей із представниками королівських династій європейських країн: син Святополк був одружений на дочці польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав на дочці шведського короля Олафа Скотконунга, дочок видав за угорського, чеського та польського королів.
Володимир модернізував державу перетворивши її з родоплемінної у феодальну з системою вассалітету-сюзиренитету. Київська Русь увійшла в коло найсильніших держав Європи, посилився її міжнародний авторитет, активізувалися політичні, економічні, воєнні та культурні зв’язки.

Слайд 9.

Після смерті князя Володимира упродовж 1015 – 1019 рр. тривають братовбивчі війни. У результаті міжусобиць до влади прийшов Ярослав Володимирович, який розгромив свого головного противника Святополка Окаянного у 1019 р. на р. Альті,.
Ярослав І Володимирович (Мудрий, Кульгавий) правив з 1919 р. по 1054 р. Зауважимо, що у 1023 р. проти Ярослава виступив його старший брат Мстислав Чернігівський та Тмутараканський. Після кількох битв (зокрема, Лиственської 1024 р.) брати уклали союз й упродовж 1026 – 1036 рр. існував дуумвірат (до смерті Мстислава). Ярослава свою енергію спрямував у сферу культури, дипломатії та будівництва. Його називають князь-просвітитель, князь-будівельник. Хоча і завойовником він також був.
Князь Ярослав І Мудрий сприяв посиленню єдності та централізації держави – встановив новий принцип престолонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві в межах свого роду. Створив у 1016 р. перше зведення законів Київської Русі, що одержало назву «Найдавніша правда», або «Правда Ярослава». Здійснив спробу позбутися залежності руської церкви від константинопольського патріарха. У 1039 р. Руську церкву визнав самостійною Вселенський (константинопольський) патріарх й київську митрополію очолив грек Феофілакт. Резиденцією митрополита став Софійський собор. На Русі існували єпархії з центрами у Чернігові, Переяславі, Білгороді, Полоцьку, Володимирі, Юр’єві. Вже у 1051 р. собор руських єпископів обрав київським митрополитом першого русича – Іларіона (1051 – 1054 рр.), який виступав за незалежну від Константинополя церкву. Піклувався про розвиток культури: виникнення шкіл, виготовлення книжок, ведення літописання, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі. Ярослав розвинув «шлюбну дипломатію» – укладання вигідних міждержавних союзів через династичні шлюби (князя називали – «тестем Європи»).
За правління Ярослава Київська Русь досягла вершини свого розквіту, ставши в один ряд з Візантією і Німеччиною – найрозвиненішими тогочасними країнами.

Слайд 10.

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. з’явились перші ознаки послаблення Русі. У 1054 – 1073 рр. Ізяслав, Святослав, Всеволод уклали союз для спільного управління справами (тріумвірат). Проте головна мета цього союзу перерозподіл землі – Ярославичі зі своїми дружинами нападали на сусідніх князів, виганяли їх, оволодівали містами. Все це створювало ситуацію крайньої нестабільності.
У 1055 р. уперше зафіксували появу нових кочовиків – половців (кумани). В 1068 р. в битві на р. Альта Ярославичі зазнали поразки від половців. Ця подія поклала початок розпаду тріумвірату.
15 вересня 1068 р. кияни на віче почали вимагати від Ізяслава Київського роздати зброю та коней для організації відсічі ворога, але Ізяслав відмовив. Сталося повстання й князь утік в Польщу. Ізяслав повернув собі владу у 1069 р. за допомогою війська польського короля Болеслава ІІ й на певний час відновився тріумвірат. На Вишгородській нараді князів (1072) було схвалено звід руських законів «Правду Ярославичів», який обстоював права можновладців, обмежуючи, разом із тим, свавілля землевласників. Незабаром тріумвірат розпався й кожен з нащадків Ярослава Мудрого зміг зайняти посаду київського князя: Святослав Ярославич Чернігівський у 1073 – 1076 рр., Ізяслав Ярославич Київський у 1076 – 1078 рр., Всеволод Ярославич Переяславський у 1078 – 1093 рр.

Слайд 11.

Після смерті прямих нащадків Ярослава Мудрого київським князем став Святополк ІІ Ізяславович. За його правління князівські міжусобиці та набіги половців стали головними проблемами Русі. Покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців мав об’єднуючий з’їзд князів, який відбувся у 1097 р. в Любечі. Він заклав юридичну основу феодальної роздробленості, оскільки проголосили принцип вотчинної власності – «кожен володіє своєю землею і не зазіхає на інше». Фактично з’їзд узаконив роздроблення Русі на окремі удільні князівства. Вотчина проголошувалася володінням певної князівської лінії та передавалася у спадщину від батька до сина. Проте чвари не припинилися.
Володимир ІІ Всеволодович (Мономах) був київським князем у 1113 – 1125 рр. Став князем після смерті київського князя Святополка ІІ Ізяславича, завдяки рішенню народного віче киян. Упродовж правління обороняв руські землі від іноземних завойовників, намагався убезпечити Русь від розпаду, припинити міжусобиці.
За роки правління силою придушив князівські усобиці, відновив міжнародний авторитет Київської держави. Провів адміністративну реформу – поділив Русь на п’ять підвладних йому князівств: Київське, Переяславське, Смоленське, Володимир-Волинське, Суздальське. Продовжив практику династійних шлюбів: син Мстислав одружився на Христині, донці шведського короля; донька Єфимія вийшла за угорського короля Коломана; донька Марія за сина грецького імператора.
Мстислав Володимирович (Великий) був київським князем у 1125 – 1132 рр. Продовжував політику батька з укріплення держави, припиненню міжусобиць і захисту кордонів (загнав половців за Волгу та Кавказькі гори). Мстислав був сильним князем, прагнув перетворити Русь на спадкову монархію. Після смерті Мстислава держава вступила в добу роздробленості.

Занепад Русі або період феодальної роздробленості – це час, коли змінився устрій та форма правління держави. «Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями – державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найважливіших князів» [3, с. 45]. Ця період розвитку Русі, коли у князівствах, на які дробилася Русь, формуються місцеві князівські династії (Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславичі та ін.), при збереженні єдиної держави, яка була зруйнована монгольською навалою 1237 – 1241 рр.

Слайд 12.

Позитивні наслідки феодальної роздробленості:
1) завершення формування феодальної держави й інститутів феодалізму: повинності селян, права феодалів, система феодально-станової ієрархії в рамках окремих вотчин і князівств;
2) сприяла зростанню виробничих сил і більш гнучко захищала інтереси пануючого класу (одна з функцій держави);
3) формування великого землеволодіння;
4) урбанізація, зростання чисельності населення;
5) прискорення етнічного розвитку східнослов’янських народів – початок формування українського, російського та білоруського народів.
Негативні наслідки феодальної роздробленості:
1) феодальні усобиці, конфлікти між князями й боярами, дроблення князівств між спадкоємцями призвело до послаблення військової сили та політичної єдності країни;
2) посилення децентралізації, сепаратизму;
3) втрата державної єдності;
4) зміна торгівельної кон’юнктури, занепад торгівлі та економіки;
5) послаблення обороноздатності мало трагічні наслідки в умовах монголо-татарської навали.

3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.  Населення Київської Русі складалося з чотирьох різних правових, економічних та культурних світів:

Світ «людей війни» – лицарів – bellatores, тобто

  1. світ князівського двору, військової еліти Русі.

Світи «людей праці», трудящого люду – laboratores, тобто:

  1. світ міста – в якому жили ремісники та торговий люд, що працювали на ринок або в системі найманої праці.
  2. світ села – який належав незалежним особисто вільним общинникам,.

Світ людей молитви – oratores, тобто

  1. світ церкви та монастирів – який юридично залежав від Константинопольського владики.

Соціальна піраміда Київської Русі

Панівні привілейовані стани

Великий князь Київський

Удільні князі

Бояри

Князівські дружини

Духовенство

Залежні непривілейовані стани

Міщани

Вільні селяни (смерди)

Залежні селяни (рядовичі, закупи)

Давня Русь не знала станів, було єдиною масою, різні верстви якої відрізнялися одна від одної достоїнством, а не правами та обов’язками. Станової різниці, що прив’язувала відомі класи суспільства до відомих занять, ще не було: від князя до останнього вільного кожен міг бути воїном, чиновником, мати земельну власність, займатись торгівлею, промислами [4, с. 597].

Слайд 13.

Освіта. На початку ХІ ст. в Київській Русі визначилися два типи шкіл: нижчі школи грамоти й елітарні школи «учіння книжного». Нижчі школи грамоти відкривалися здебільшого при церквах, а також утримувалися світськими людьми. В них діти вчилися писати, лічити, читати (навчалися за спрощеною 27-літерною абеткою). У школах «учіння книжного» вчилися «діти кращих людей», які опановували 43 літерну абетку, грецьку мову, філософію, граматику, риторику, історію, спів, богослов’я [5, с. 92, 94]. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання.

Архітектура. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Особливість архітектури Русі виявлялася, з одного боку, у наслідуванні візантійських традицій (першими майстрами були греки), з іншого боку – намітилося відхилення від візантійських канонів, пошук самостійних шляхів в архітектурі. У 989 – 996 рр. побудовано Храм Богородиці, відомий під назвою Десятинна церква (не зберігся, хоч йдуть розмови про відбудову – біля Національного музею історії України). У 1019 – 1037 рр. збудовано Софійський собор. Споруда має складну пірамідальну будову, яку увінчують тринадцять бань (куполів). Сучасного зовнішнього вигляду собор набув у 17 – 18 ст., але внутрішні приміщення – добре зберегли свій первісний вигляд.

Слайд 14.

У 1051 р. було засновано Києво-Печерську лавру ченцем Антонієм. У 1073 – 1087 рр. збудовано Успенський собор Печерського монастиря, колись головну споруду архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври. Під час Другої світової війни собор зруйнували.
Образотворче мистецтво. З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення – мозаїки та фрески. Фреска – це малюнок на вогкому тальку стіни, на якому попередньо було накреслено контур малюнка гострим керном, а потім швидко наносилася фарба поки не застигнув тальк. Мозаїка – зображення із різнокольорових кубиків смальти або скла, які вставляли в свіжо-розведений розчин цементу на стіні, відповідно до раніше виконаного малюнку. Готову поверхню згодом шліфують. Стіни Софійського собору в Києві вкриті мозаїками (640 м2, але збереглося 260 м2) і фресками (3 000 м2).

Слайд 15.

Станковий живопис – ікони. Живопис існував переважно на релігійну тематику, й був представлений у вигляді ікони – картина на дерев’яних дощечках із окремих сортів дерева, спеціально виготовленими фарбами з натуральних барвників зображували ліки святих. Ікони писали мінеральними фарбами на дерев’яних дошках, які обклеювали полотном та вкривали шаром спеціального ґрунту – левкасу. Ікон руської школи залишилося дуже мало. Першими відомими живописцями на Русі були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій та Алімпій Печерський. Серед найбільш шанованих зображень та улюблених святинь християнства поряд із зображенням Ісуса Христа та інших святих є ікона Божої Матері. За легендою, перші ікони Богоматері були виконані апостолом Лукою з натури. Потім з них зробили багато копій. На початку ХІІ ст. з Константинополя привезли ікону Вишгородської або Володимирської Богоматері (прикрашала храм Бориса і Гліба у Вишгороді), звідки цю ікону Андрій Боголюбський в 1155 р. вивіз до Володимира-на-Клязьмі (нині зберігається у Третьяковській галереї у Москві) й відома зараз як Володимирська ікона Божої Матері.

Слайд 16.

Культура Київської Русі – явище європейської середньовічної культури. Давньоруська культура не є чисто слов’янською, оскільки зароджувалася як синтез декількох етнічних потоків – слов’янського, балтійського, фінсько-угорського, північнокавказького. Руська культура зазнавала також сильного впливу візантійської культури.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. М. Яковенко. – К., 2005. – 584 с.

3. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. — 2-ге вид., допов. і переробл. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 591 с.
4. Юрій М. Ф. Соціокультурний світ України: Монографія / М. Ф. Юрій. – К.: Кондор, 2004. – 738 с.

5. Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006. – 760 с.

Слайд 4. Карту Хозарського каганату взято з Інтернет // Режим доступу: https://lechaim.ru/ARHIV/131/660.htm

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Пріцак, О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). — Т.І. — К.: Обереги, 1997. — 1080 с.
Пріцак, О. Походження Русі. Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія. — Т. II. — К.: Обереги, 2003—1304 с.
Толочко О. П. Київська Русь / О. П. Толочко, П. П. Толочко. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. — 352 с.
Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь / Л. Н. Гумилев. — М.: Мысль, 1989. — 766 с.
Карпов А. Княгиня Ольга / А. Карпов. — М.: Молодая гвардия, 2009.
Сахаров А. Н. Дипломатия Святослава / А. Н. Сахаров. — М.: Международные отношения, 1982.
Орлов А. С. Владимир Мономах / А. С. Орлов. — М.: Изд-во АН СССР, 1946.
Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси (историко-бытовые очерки ХІ — ХІІІ вв.) / Б. А. Романов. — М.-Л.: Наука, 1966.
Мавродин В. В. Очерки истории левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины ХІV века) / В. В. Мавродин. — СПб.: Наука, 2002.
Феннел Д. Кризис средневековой Руси. 1200 — 1304 / Джон Феннел. — М.: Прогресс, 1989.

Поділитися:
Закладка Постоянная ссылка.

Комментарии закрыты