Лекція 3.2. Політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у складі Речі Посполитої

1. Люблінська унія 1569 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.
2. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель.
3. Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.

Мета: осмислити соціально-політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у другій половині ХVІ ст. – першій половині ХVІІ ст.
Завдання: висвітлити причини укладання, основні положення Люблінської та Берестейської унії; показати особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої, її політичний устрій та державну систему; висвітлити становище Української православної церкви, діяльність братств та перипетії міжцерковної боротьби.

*           *           *

Люблінська унія 1569 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.
Як результат роботи сейму в Любліні, що тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 р. та укладання Люблінської унії відбулося злиття Польського королівства та Великого князівства Литовського в єдину державу – Річ Посполита.
Причини унії:
– Велике князівство Литовське було в стані війни з Московією (Лівонська війна тривала з перервами від 1562 р. до 1583 р.) прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі;
– литовська та українська аристократія погоджувалася на об’єднання земель в єдину державу за умови отримання привілеїв, якими вже володіла польська шляхта а також існування окремого сейму і фактичного забезпечення свого привілейованого становища в державі;
– поляки прагнули скористатися воєнними невдачами і ослабленням Великого князівства Литовського, щоб поширити свій вплив на слов’янській схід. В Європі збільшується попит на товари сільськогосподарського виробництва, а тому український чорнозем став ласим шматком для польської шляхи.
Звичайно, польська, литовська та українська аристократія по різному уявляла модель єдиної держави.

Слайд 1.

1 липня 1569 р. було підписано унію, в наслідок чого Польське королівство та Велике князівство Литовське злилися в єдину державу «двох народів» – Річ Посполиту (польською – Rzecz Pospolita). 11 серпня король Сигізмунд ІІ Август підписав унію.

Слайд 2.

Умови унії:
– Польща і Литва зливалися в єдину державу, очолювану виборним монархом, який мав титули польський король та литовський князь;
– створювався єдиний сейм, грошова система, велася спільна зовнішня політика;
– Литва зберігає автономію: має національне законодавство, судову систему, державний герб і печатку, уряд, військо;
– під юрисдикцію Польщі відійшли українські землі (Підляшшя, Волинь, Київщина, Поділля, Брацлавщина), а під владою Литви залишилися Берестейщина та Пінщина;
– католицтво стає пануючою релігією в державі.
Люблінська унія по-різному оцінювалася істориками. М. Сівіцький у книзі «Історія польсько-українських конфліктів» вказував, що входження України до складу Польщі відбулося парламентським (правовим) шляхом, але політика інкорпорації визнається істориком помилковою. Михайло Грушевський писав, що «прославлений пізнішими як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сейм був ланцюгом насильства на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресом державної влади й тяжких політичних обставин». У радянській історіографії унія трактувалася як «захоплення» чи «загарбання» України Польщі, як окупаціянею усіх сфер українського життя. Сучасна дослідниця Наталя Яковенко вважає, що трактувати унію, як захоплення не має ніяких логічних чи юридичних підстав, тому що відбувалося все парламентарним шляхом. На її думку, ніякої колонізації українського народу не було.
Наслідки унії. Завдяки унії новостворена держава – Річ Посполита, не тільки виграла Лівонську війну, але й стала впливовим гравцем на політичній мапі Європи. Без сумнівно, унія також кардинально вплинула на життя українського суспільства. Люблінська унія – мудрий вибір правлячих еліт. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності призвели до державних проблем.

Слайд 3.

«Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження» [4, с. 115]. На нашу думку, за правління Сигізмунда ІІ Августа (1548 — 1572), який і підписав Люблінську унію у 1569 р., переважали позитивні наслідки для українського населення. Проте за правління наступних монархів — Генріха Валуа (1573 — 1574), Стефана Баторія (1576 — 1586), Сигізмунда ІІІ Ваза (1587 — 1632), Владислава ІV Ваза (1632 — 1648) почали поступово переважати наслідки негативні. «Криза східнохристиянської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття досягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи»  [4, с. 115].

Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель. Річ Посполита – «шляхетська республіка», «шляхетська демократія» в тому сенсі, що шляхта отримала не бачені в Європі права. Крім недоторканості особистості та майна, звільнення від податків, монополії на державні посади, шляхта мала право обирати короля. Між шляхтою та новообраним королем укладалася угода – «Pacta conventa», в якій вимагалося від короля дотримання відповідних зобов’язань.
Законодавча влада передавалася Вальному (загальному) сейму Речі Посполитої. Сейм складався з короля, сенату і посольської ізби. Місце у сенаті було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади: католицьким єпископам, каштелянам, міністрам (канцлеру, підканцлеру, великому і надвірному маршалкам, коронному підскарбію, згодом гетьману). Православне духовенство та українське міщанство не отримало представництва на сеймі. Фактично, українців представляли магнати. Впливовою частиною Вального сейму була посольська ізба, яка складалася з делегатів-послів від земської шляхти.

Слайд 4.

В адміністративному відношенні Річ Посполита була поділена на провінції: Корона – Велика і Мала Польща (сюди входили українські землі) й Литва. Провінції поділялися на воєводства і повіти. Основним керівником місцевої адміністрації залишився воєвода.
Українські землі поділялися на шість (6) воєводств:
1) Руське воєводство (центр м. Львів; землі – Львівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Холмський);
2) Белзьке (центр м. Белз; повіти Бузький, Городельський, Трабовецький);
3) Волинське (м. Луцьк; Володимирський, Луцький, Кременецький);
4) Подільське (м. Кам’янець; Кам’янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський);
5) Брацлавське (м. Брацлав; Брацлавський, Вінницький);
6) Київське (м. Київ; повіти – Київський, Овруцький, Житомирський).
У 1618 р. приєднали до Речі Посполитої Чернігово-Сіверщину, яку перетворили на Чернігово-Сіверське воєводство (центр м. Чернігів).
На чолі воєводств стояли воєводи, які водночас були сенаторами. Повіти очолювали старости та каштеляни, які зосереджували в своїх руках адміністративну та судову владу.
Зазнала зміни і судова система. За прикладом Польщі на українських землях впроваджені гродські та земські суди. Гродський (від «грод» – замок, фортеця) суд очолював староста, призначений королем. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи: про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд був становим, шляхетським, і обирався місцевою шляхтою. На своїх сесіях вирішував цивільні справи й межові суперечки шляхти, конфлікти щодо нерухомого майна.
Залишалося в дії законодавство Великого князівства Литовського. Продовжували діяти литовські статути. Перший (Старий ) з 1529 р. та Другий (Волинський ) з 1566 р. закріплювали права феодалів. У 1588 р. було прийнято Третій (Новий) статут, який остаточно закріпачив селян. Діяли також положення «Устава на волоки» (1557). Згідно цього нормативного документу була проведена аграрна реформа: усі придатні для обробку земліподілялися на окремі наділи (волоки) площею приблизно 21 га. Їх одержували в користування одна, рідше — дві чи три селянські родини. За волоку селяни мусили сплачувати гроші та виконувати повинності: панщина 2 — 3 дні на тиждень, чинш 40 — 80 грошів, додаткова праця на будівництві шляхів [4, с. 111]. Волочний переділ створив найсприятливіші умови для розвитку фільварків — багатогалузевих товарних господарств, в яких, крім землеробства, займалися також різними промислами активно експлуатуючи кріпацьку працю. На українських землях фільварки вперше виникли в 14 — 15 ст. на Галичині, а з початком проведення волочної реформи кількість фільварків зростає й на інших українських землях, які потрапили до складу Речі Посполитої. Аграрна реформа 1557 р. і розвиток фільварків пррискорили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян.  Почався процес закріпачення, що виявився у посиленні земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, у загальнодержавних обмеженнях свободи їхньої господарської діяльності та переходу [2, с. 196 — 197]
Першим станом тогочасного суспільства була шляхта (військово-службовий стан), яка поділялася на князів, панів та зем’ян. Окрему суспільну верству населення складало духовенство — «церковні люди», які не підлягали світському суду та поділялися на «біле духовенство» та «чорне». Окрему верству складали міщани (патриціат, бюргеерство, плебс) [1, с. 111 — 115]. У низу соціальної піраміди було селянство, яке, в залежності від форми феодальної експлуатації, характеру повинностей поділялося на кілька груп:
— чиншові селяни (або данники) — сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники;
— тяглі селяни — вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. За це відробляли панщину (відробіткова рента) та сплачували державні податки (серебщина), несли державні повинності (будування мостів, шляхів тощо);
— службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи та ін., які обслуговували двір феодала [1, с. 118].
Міста були королівськими або феодальними. На кінець ХV ст. близько 150 міст мали право на самоврядування (магдебурзьке право), що передбачало податковий імунітет, судову незалежність, привілеї в торгівлях та ремеслах. Наприклад,  Львів з 1356 р., Кам’янець на Поділлі з 1374 р., Луцк з 1432 р., Київ –з 1498 р.
Освіта. Початкова освіта надавалася дітям у православних церковних школах, єзуїтських або протестантських школах та колегіумах. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних у боротьбі з поширенням католицизму в Україні, а єзуїти чи протестанти використовували шкільну освіту для популяризації своєї релігії, оскільки їхні школи створювались при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Українці, для здобуття вищої освіти, вчилися в університетах Європи (Сарбонський, Падуанський, Празький, Краківський та ін.).
У 1576 р. розпочав діяльність Острозький культурно-освітянський гурток за ініціативи волинського магната князя Костянтина Острозького. Упродовж свого існування (1576 – 1636 рр.) заклад називали Острозькою греко-слов’янською школою (інколи колегіумом або академією). Першим ректором академії був письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. Герасим Смотрицький.
У 1615 р. з’являється Київська братська школа. У 1631 р. Петро Могила (архімандрит Києво-Печерської лаври) заснував Лаврську школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. обидві школи об’єдналися в Києво-Могилянську колегію.
Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XV ст., відзначали високий рівень грамотності населення. Так, Павло Алепський, що відвідав Україну в 1654 p., засвідчив, що в селах всі діти, навіть сироти, навчаються в школах, а письменних людей багато не лише серед чоловіків, але й серед жінок. Жителі сіл добре обізнані з порядком православного богослужіння, вміють співати псалми і релігійні пісні.
Українська полемічна література кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. (яку називають ще «полемічне письменство», «полемічне богослов’я») висвітлювала тези та антитези тогочасної церковної та світської еліти щодо подій, які відбувалися на української-білоруських теренах Речі Посполитої [6, с. 23]. Основні теми полемічної літератури кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст.: обговорювали питання поділу Церкви 1054 р.; висвітлювали історію Берестейського собору 1596 р., робилися спроби заперечити чи захистити його [6, с. 23]. Полемічні твори захисників унії: Петро Скарга написав твір «Про єдність Божої церкви під одним пастором» (O jednosci kosciola bozego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jednosci odstapieniu …»); Іпатій Потій написав працю «Унія або виклад артикулів ку зодноченю греків з костьолом Римським». Полемічні твори противників унії: Герасим Смотрицький автор книги «Ключ царства небесного», Василь Суразький «О єдиной істинной православній вірі», Іван Вишенський «Короткословна відповідь Петру Скарзі», Мелетій Смотрицький «Тренос» («Плач») [5, с. 225 — 230].
Друкарська справа. За допомогою пожертвувань Івану Федорову вдалося заснувати у Львові власну друкарню (1573). У 1574 р. Іван Федоров видав «Апостол» (перша друкована українська книга) і «Буквар». У 1581 р. надрукував «Острозьку Біблію» – перше повне видання Біблії на церковнослов’янській мові (обсяг 1256 сторінок).
Після смерті першодрукаря книгодрукування продовжили учні та послідовники Івана Федорова. За підрахунками А. Криловського, тільки Львівське братство видало впродовж 1591 – 1722 рр. всіх книг тиражем 160 тис. примірників. З них букварі становили 20 % літератури [7, с. 89].
Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.У ХVІ ст. – ХVІІ ст. українські землі перебували під впливом європейської культури. Так, у першій половині ХVІ ст. в Європі поширюється антикатолицький рух – Реформація. Прихильники цього руху вимагала обмежити владу церкви, здешевлення релігійних обрядів, використання під час церковної служби національної мови та ін. У кожній державі Реформація мала свої особливості. В українських землях православні підтримали ідею використання національної мови під час літургії, переклади Святого Письма українською (найвідоміше – Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561 рр.), діяльність церковних братств.
Для захисту католицької церкви її адепти розпочали Контрреформацію, мета якого – поширення впливу церкви та відстоювання позиції католицизму. Єзуїти (ченці католицького ордена) відкривали на українських землях навчальні заклади (школи та колегії) поширюючи освіту та досягнення європейської науки серед населення, водночас створюючи умови для окатоличення молоді.
Умовою захисту українців від впливу католицизму (пізніше й протестантизму) стало діяльність церковних братств. Діячі братського руху впорядковували церковні справи, відкривали навчальні заклади, виступали за дешеву й загальнодоступну церкву, займалися доброчинною діяльністю, відкривали культурно-просвітницькі заклади. Найавторитетнішими були Львівське Успенське, Луцьке Хрестоздвиженське та Київське Богоявленське братства, які отримали право ставропігії (право підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо патріарху).
Причини Берестейської унії:
– важке становище православної церкви в католицькій державі Речі Посполитій. Занепад православ’я в XVI ст. був викликаний падінням центра православної церкви Константинополя (1453) та зниженням дисципліни та рівня освіченості серед духівництва;
– католики, користуючись кризовим станом православної церкви в Україні та Білорусі, намагалася розширити свій вплив на Схід, об’єднати католиків та православних під керівництвом папського престолу;
– православні єпископи вбачали в унії єдину можливість позбутися залежності від міщанства об’єднаного в братства та досягти фактичної рівності в правах з католиками в межах держави;
– влада Речі Посполитої вважала, що єдина віра – це фактор, який зміцнює державу. Унія в планах польських політиків була засобом полонізації українців та білорусів.
Львівський єпископ Гедеон Балабан у 1590 р. на церковному з’їзді в Белзі ініціював підписання унії. Його підтримали єпископи луцький Кирило Терлецький, турово-пінський Лев Пелчицький, холмський Діонісій Збіруйський. Їх наміри схвалив польський король Сигізмунд ІІІ Ваза. До змовників приєдналися єпископи перемишильський Михайло Копистенський та володимирський Іпатій Потій. Згодом приєднався і київський митрополит Михайло Рогоза.

Слайд 5.

Навколо ідеї об’єднання церков розгорнулася гостра полеміка. Представники різних поглядів висловлювали свої думки в літературних творах (полемічна література).
У жовтні 1596 р. в м. Бересті було проведено церковний собор. Противники унії засудили її проголошення та прокляв її адептів. Прихильники приєдналися до церковної унії, основні умови якої були наступними:
– православні та католики об’єднуються під владою Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви, виникає уніатська (греко-католицька) церква;
– уніати приймають католицьку догматику (про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина), запроваджуються індульгенції та впроваджується григоріанський календар;
– в уніатській церкві зберігається православна візантійська обрядовість й мова богослужіння, братства підпорядкували єпископам.
15 грудня 1596 р. польський король видав універсал проголосивши рішення Берестейського уніатського собору обов’язковим.
Рух спротиву уніатству очолили князь Костянтин Острозький та єпископи Гедеон Балабан, Михайло Копистенський, які спиралися на діяльність братств.

Слайд 6.

Результати та наслідки:
– утворилася українська греко-католицька церква, як складова частина католицької церкви;
– замість однієї церкви на українських землях виникло дві, що сприяло не єднанню, а розколу духовному (триває боротьба «Русі з Руссю»);
– фактичного зрівняння греко-католиків та католиків не відбулося, в українському суспільстві загострилося протистояння на ґрунті віросповідання.
– православна церковна організація опинилася на межі знищення, оскільки на уніатство перейшли митрополит та 5 єпископів. Православними залишилося тільки два вищих ієрарха. Смерть єпископів львівського Гедеона Балабана у 1607 р. та перемишльського Михайло Копистянського у 1610 р. залишила православну церкву з єдиним представником вищого духовенства – львівським єпископом Ієремією Тиссаровським [3, с. 73]. Після його смерті уряд міг оголосити православну церков не існуючою в межах Речі Посполитої. Тільки у 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан, який перебуваючи під охороною козаків зміг у Києві висвятити на митрополита Іова Борецького та нових єпископів.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Лановик Б. Д.Економічна історія: Курс лекцій / Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович. – К. : Вікар, 2006. – 405 с.
3. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
4. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
5. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.
6. Охріменко Г. В. Релігійно-моральний аспект в українській полемічний літературі кінця ХVІ – початку ХVІІ століття: історико-культурні передумови формування / Г. В. Охріменко // Слов’янський вісник: Зб. наук. праць. Серія «Історичні та політичні науки». – Вип. 8. – Рівне: РІС КСУ, 2009.
7. Гурська Л. Запровадження національного книгодрукування та видавнича діяльність православних братств в Україні (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.) / Людмила Гурська, Леся Гурська // Історія релігій в Україні: науковий щорічник / Упоряд. О. Киричук, М. Омельчук, І. Орлевич. – Л.: Інститут релігієзнавства – філія Львівського музею історії релігії; Логос, 2011. – Книга І.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Литвин М. О нравах татар, литовцев и московитян / М. Литвин. — М., 1994.
Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ — середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. — К.: Кондор, 2005. 284 с.
Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. — 320 с.
Крисаченко В. С. Історія Криму. Кримське ханство: Навч. посіб. / В. С. Крисаченко. — К.: Твін інтер, 2000. — 334 с.

Поділитися:
Закладка Постоянная ссылка.

Комментарии закрыты