Лекція 4.2. «Політичний та соціокультурний розвиток українських земель (середина ХVІІ ст. – ХVІІІ ст.)»

1. Розвиток Гетьманату у період Руїни.
2. Розвиток Правобережної та Лівобережної України у ХVІІІ ст.
*********************************************************************************
Мета: осмислити суспільно-політичні та державотворчі процеси, які відбувалися на території українських земель у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.
Завдання: розглянути ситуацію, що склалася в Україні у добу Руїни; простежити процес втрати автономного устрою Правобережної та Лівобережної України наприкінці ХVІІ ст.; окреслити особливості розвитку культури в українських землях.

1. Розвиток Гетьманату у період Руїни. Внутрішнє становище Української держави після смерті Хмельницького зумовлювалося зовнішніми факторами:
– розпалася коаліція держав проти Речі Посполитої;
– поляки об’єднавшись з Кримським ханством готувалися до війни з Гетьманщиною;
– Московська держава користуючись слабкістю Гетьманщини, її внутрішньою нестабільністю, прагнула розширити свій вплив на українські території.
За таких умов у 1657 р. на старшинській раді було обрано гетьманом (до повноліття шістнадцятирічного Юрія Хмельницького) Івана Виговського.

Слайд 1.

Внутрішня політика Виговського проводилася в інтересах козацької верхівки, православної церкви. Інтереси більшості населення (козаків і селян) нехтувалися. У 1658 р. за підтримки Москви запорожці підняли повстання (керівники кошовий Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар), яке було жорстко придушене гетьманом. Ці події штовхнули Виговського до зближення з Річчю Посполитою.
Зовнішня політика Виговського була спрямована на досягнення цілковитої незалежності Української держави: уклав українсько-шведський договір (1657 р.); відновив союз із Кримським ханством; розпочав переговори з Польщею.
6 (16) вересня 1658 р. у м. Гадяч схвалено Гадяцький договір на козацькій військовій раді. Умови угоди:
– три воєводства під назвою Велике князівство Руське, на рівних правах з Польщею та Литвою входять до складу Речі Посполитої;
– Велике князівство Руське має фінансову систему, судову систему, українську мову в діловодстві, армію 30 тис. реєстрових козаків та 10 тис. найманців (за кошт гетьмана);
– передбачалося заснувати в Україні два університети, надавалося право відкривати друкарні та школи без обмежень;
– скасовувалася церковна унія, проголошувалася свобода православного й католицького віросповідань, православному митрополиту й єпископам надавалися місця в сенаті.
Московський цар щоб утримати Україну у власних сферах впливу почав військове вторгнення. У червні 1659 р. відбулася битва під Конотопом в якій були розгромлені царські війська очолювані О. Трубецьким, Г. Ромодановським, С. Пожарським.
Проте, маючи військові успіхи гетьман не скористався результатами своєї перемоги. «Сейм Речі Посполитої урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди, вкотре рубаючи сук, на якому повисла й без того тонка нитка мирного порозуміння (зокрема, було заперечено право Великого князівства Руського карбувати власну монету; вибір гетьмана мав здійснюватися шляхом подання на затвердження короля не однієї, а чотирьох кандидатур; обмежувалася дипломатична самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства; зменшувався реєстр Війська Запорозького)» [4, с. 375]. Поляки змінили умови Гадяцького трактату під час його ратифікації на сеймі, що призвело до падіння авторитету Виговського, який втратив підтримку козацтва та старшини.
У вересні 1659 р. на козацькій рада гетьманом обрано Юрія Хмельницького.

Слайд 2.

Новобраний гетьман вирішив відновити угоду з Московією й у жовтні 1659 р. було укладено Переяславські статті, які перетворили Україну на автономію Московського царства. Основні положення: гетьману заборонялося приймати іноземних послів й укладати договори; московські гарнізони розміщувалися в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлав, Умані; Військо Запорозьке не мало право переобирати гетьмана без дозволу московського царя; Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського патріархату (українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну).
Наступним кроком зовнішньої політики Хмельницького стає участь козаків у польсько-московській війні на боці Московії. Проте в жовтні 1660 р. у битві під Чудново російсько-українська армія зазнала поразки. Хмельницький перейшов на бік Польщі та уклав у жовтні 1660 р. Слободищенський трактат на основі Гадяцької угоди. Основні положення:
– з трактату вилучалася стаття про створення «князівства Руського»;
– Гетьманщина отримувала право лише на автономію на чолі з гетьманом;
– гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, зобов’язувався брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство.
Наслідки: Гетьманщина входила до складу Речі Посполитої на правах автономії. Українська козацька держава як єдиний суспільно-політичний організм припинила існування. На її території виникли два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни. Відбувся фактичний поділ території Гетьманщини на дві частини: Правобережна Україна поверталася до складу Речі Посполитої, а Лівобережна Україна визнавала залежність від московського царя. Почалася історична доба, яку історики називають Руїною (період розпочався у 1660 р. й тривав до 1680-х рр.).
Юрій Хмельницький після невдалих спроб поширити владу на Лівобережжя, у 1663 р. зрікся влади. Правобережним Гетьманатом керував у 1663 – 1665 рр. гетьман Павло Тетеря, у 1665 – 1676 рр. Петро Дорошенко, а Лівобережним Гетьманатом наказний гетьман Яким Сомко у 1660 – 1663 рр., а у 1663 – 1668 рр. гетьман Іван Брюховецький.

Слайд 3.

Павло Тетеря-Моржковський гетьман Правобережної України був прихильником соборності козацької України, намагався об’єднати Лівобережжя та Правобережжя в межах одного гетьманату у складі Речі Посполитої. Зазнавши невдачі склав булаву. Новим правобережним гетьманом став Петро Дорошенко.

Слайд 4.

Внутрішня політика Дорошенка була спрямована на укріплення держави й гетьманської влади. Гетьман прагнув об’єднати українські землі в межах однієї держави, що стало особливо актуальним після Андрусівського договору (1667 р.), за умовами якого Річ Посполита та Московське царство поділили Україну. Дорошенко спирався на підтримку турецького султану, васалом якого незабаром став.
На Лівобережній Україні з 1660 р. по 1663 р. діяв наказний гетьман Яким Сомко, який був противником включення українських земель до складу Речі Посполитої та схилявся до союзу з Московським царством. У червні 1663 р. біля Ніжина відбулася чорна рада на якій гетьманом Лівобережного Гетьманату було обрано Івана Брюховецького.

Слайд 5.

Іван Брюховецький потрапив під вплив Московської держави, уклав з нею Батуринські статті (1663 р.) та Московські статті (1665 р.) в наслідок яких потрапив у велику залежність від московських воєвод. Так, згідно з Московськими статтями українські землі й міста оголошувалися володіннями московського царя; розширювалися права московських воєвод, які займалися збиранням податків з усього українського населення (крім козаків) до царської скарбниці; воєводи мали право втручатися в адміністративні та судові справи; гетьману заборонялося вступати у зовнішні відносини без дозволу царя;
Після загибелі у 1668 р. Брюховецького, Дорошенко оголосив себе гетьманом обох берегів, проте втримати Лівобережну Україну не зміг. Дорошенко був втягнутий у боротьбу за владу на правобережній Україні з Петро Суховієм (1668 – 1669 рр.) та Михайлом Ханенком (1669 – 1674 рр.). Врешті-решт Дорошенко після довготривалої політичної боротьби відмовився від булави у 1676 р. на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Також невдало закінчилася ще одна спроба Ю. Хмельницького утвердитися на Правобережній Україні гетьманом, який спирався на допомогу Туреччини (1677 – 1681 рр.). За роки війни знелюдніли міста і села Правобережжя, територія перетворилася на суцільну руїну.

Слайд 6.

Натомість, в Лівобережному Гетьманаті у 1669 – 1672 рр. гетьманував Дем’ян Многогрішний, який уклав з Московією Глухівські статті (1669). Основні умови угоди:
– підтвердження вольностей Війська Запорозького, прав і привілеїв козацької старшини;
– московські воєводи залишалися лише в Києві, Переяславі, Ніжині, Черні¬гові та Острі, а їхні функції обмежувалися виключно військовими справами;
– гетьману заборонялося вступати у безпосередні зносини з іноземними державами. Натомість його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з Гетьманщиною.
– козацький реєстр встановлювався кількістю у 30 тис. осіб і повинен був утримуватися з військових маєтностей.
– податки збиралися виключно козацькою старшиною.
Многогрішний намагався захищати державні інтереси України, прагнув об’єднати українські землі під однією булавою, прагнув зміцнити гетьманську владу й послабити роль старшини. Проте прагнення гетьмана до власного збагачення спричинило заколот старшини. У 1672 р. генеральна старшина змовившись з московськими стрільцями заарештували Д. Многогрішного і відправили в Москву.

Слайд 7.

Наступним гетьманом Лівобережної України був Іван Самойлович (1672 – 1687 рр.). Він прагнув створити державу з сильною гетьманською владою, відстоював інтереси старшини, орієнтувався на Москву. Намагався об’єднати Україну під своєю владою і протекторатом Московської держави з владою якої уклав Конотопські статті (1672) та Переяславські статті (1674).
За І. Самойлович українська церква потрапила під вплив Московського патріархату. До Константинополя відправили московського дяка М. Алексєєва та полковника Івана Лисицю з грамотами та проханням до патріарха Діонісія визнати підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. У 1686 р. московський патріарх отримав право призначати київського митрополита.
У 1677 – 1681 рр. тривала російсько-турецька війна за Правобережну Україну. У 1681 р. війна завершилася укладанням Бахчисарайської угоди. Відповідно мирній угоді встановлено 20-річне перемир’я. За Османською імперією закріплювалися Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля. Територія між Дністром і Бугом протягом 20 років залишалася нейтральною і незаселеною. Територія Лівобережної України, Київ з кількома правобережними містечками і Запоріжжя визнавалися за Московською державою.
Історичне значення: Договір закріпив перерозподіл українських земель між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині.
У 1683 р. Османська імперія зазнала поразки від Священної ліги й поляки прагнуть відновити свій контроль над Правобережною Україною. У 1686 р. Москва та Варшава уклали «Вічний мир», за умовами якого Лівобережна Україна, Чернігово-Сіверщина, м. Київ і Запоріжжя відійшли Московській державі, а Північна Київщина, Волинь і Галичина входили до складу Речі Посполитої.
Історичне значення: «Вічний мир» остаточно закріпив поділ Гетьманщини на дві частини, відіграв значну роль у боротьбі з турками військової коаліції Священної ліги.
Уклавши «Вічний мир», Московія приєдналася до Священної ліги й вступила у війну проти Туреччини й Кримського ханства. У 1687 р. Московія провела перший кримський похід, який завершився невдачею. Винуватцем невдачі зробили Самойловича, якого заарештували й відправили до Сибіру. На козацькій раді новим гетьманом було обрано генерального осавула І. Мазепу. Проте і з новим гетьманом у 1689 р. другий Кримський похід завершився невдачею.
2. Розвиток Правобережної та Лівобережної України у ХVІІІ ст. Гетьманом Лівобережної України у 1687 – 1709 рр. був Іван Мазепа. Гетьман прагнув створити в Україні станову державу західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Намагався за допомогою зв’язків з царем і московськими можновладцями зберегти права і привілеї Гетьманщини. Постійно опікувався станом освіти, науки, мистецтва і релігії. Добився від царської влади надання Києво-Могилянській колегії статусу академії в 1701 р. Незважаючи на заборону, підтримував дипломатичні зносини з багатьма європейськими монархами, приймав у Батурин іноземних послів.

Слайд 8.

Гетьман підписав у 1687 р. з царями Іваном й Петром Олексійовичами та царівною Софією Коломацькі статті. Основні умови: підтверджувалися надані раніше козацькі та гетьмансько-старшинські привілеї; зберігалося 30-ти тис. реєстрове козацтво і компанійські полки; гетьману заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами. В окремій статті зазначалося, що Малоросійський край не є власністю гетмана, а лише частина «их царского Пресветлого Величества самодержавной державы».
З 1700 р. Московія воює з Швецією (ПІвнічна війна). Мазепа разом з козаками воював на боці царя Петра І. Проте з 1705 р. встановив таємні зв’язки з польським королем Станіславом Ліщинським, а через нього зі шведським королем Карлом ХІІ. У 1708 р. відкрито переходить на бік Карла ХІІ (тобто Мазепа змінив сюзерена). Причини відмови Українського гетьманату від зверхності Москви детально зазначає історик Тарас Чухліб, зокрема згадаємо декілька з них: 1) Московське царство не бажало вирішувати справу об’єднання України шляхом повернення під гетьманську владу Правобережжя; 2) Цар Петро І та його оточення активно обмежували політичні права українського гетьмана; 3) московський уряд урізав права гетьмана та козацької старшини; 4) Московське царство вчасно не забезпечувало належної оборони України від шведського наступу; 5) московські урядовці та війська чинили свавілля щодо українського населення та ін. [5, c. 207 – 221].

Слайд 9.

У жовтні 1708 р. було укладено договір з Карлом ХІІ за яким Гетьманщина проголошувалася незалежною державою під протекторатом шведського короля. Петро І активно протидіяв шведсько-українській військовій коаліції: розіслав царські маніфести, в яких Мазепа називався зрадником; війська Меншикова знищили м. Батурин; на Глухівський старшинський раді (6 листопада) новим гетьманом (проросійським) обрали І. Скоропадського; проголошено анафему (церковне прокляття) Мазепі; вчинені репресії проти прихильників Мазепи (мазепинців). Врешті-решт, у червні 1709 р. Петро І переміг шведів у Полтавській битві. Ця перемога стала початком програшу Швеції у Північній війні та перетворенням Московської держави (з 1721 р. Російської імперії) у провідну європейську державу з геополітичними амбіціями. Мазепа ж втік у Молдову, де в еміграції помер у 1709 р.
Справу Мазепи продовжив Пилип Орлик, який здійснив спробу закріпитися на Правобережній Україні, але втративши владу до кінця життя перебував за кордоном залишаючись гетьманом у вигнанні.

Слайд 10.

На Лівобережній Україні гетьманом був Іван Скоропадський при якому тривав форсований наступ на українську автономію. Після Полтавської битви Скоропадський, перебуваючи під Решетилівкою зі статтями, просив підтвердити «права і вольності». У відповідь Петро І надіслав іменний указ, що аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті.

Слайд 11.

Царський уряд намагався позбавити Гетьманщину економічної незалежності. Мали місце культурні обмеження: заборона друкувати книжки українською мовою (1720), вислання за кордон усіх «іноземних» (тобто правобережних) студентів;
У 1722 – 1727 рр. діяла Малоросійська колегія (6 офіцерів російських полків на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим) – Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ та підпорядковувалися сенату, як звичайна провінція імперії.

Слайд 12.

Створення Малоросійської колегії вразив Скоропадського, який незабаром помирає, призначивши перед смертю наказним гетьманом Павла Полуботка. Полуботок розгорнув активну діяльність на відновлення козацьких порядків, що не залишилася непоміченою царським урядом. До Петербурга було відправлено «Коломацькі чолобитні», в яких містилося прохання відновлення прав та вольностей українського населення. Ознайомившись зі змістом, Петро І наказав заарештувати всіх українських старшин, які перебували в Петербурзі. Полуботок помер у Петропавлівському казематі.
Влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Уряд Петра ІІ сподіваючись використати козаків у війні з Туреччиною, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Було ліквідовано Малоросійську колегію й обрано нового гетьмана – Данила Апостола (1727 – 1734). Маючи ще менше прав, ніж Скоропадський, гетьман Апостол провів реформи: повернуто в державне користування земель безпідставно захоплених для приватного користування (Генеральне слідство про маєтності, 1729–1731); скасовано низку обмежень і утисків, запроваджених ще Петром І; реформування судів та запровадження обов’язкових документів, зведення до одного збірника законів.

Слайд 13.

Після смерті Д.Апостола владу на Лівобережній Україні здійснювало у 1734 – 1750 рр. Правління гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з князем О. Шаховським (з 1937 р. князем Іваном Барятинським).
З приходом до влади імператриці Єлизавети Петрівни ситуація змінилася: під впливом свого чоловіка (українця Олексія Розумовського) вона дозволила відновити гетьманство. У 1750 – 1764 рр. гетьманом був Кирило Розумовський.

Слайд 14.

За період правління Розумовського («золота осінь української автономії») реалізовано низку заходів: обмежено переходи селян; реформовано судочинство; козацькі полки перетворювалися в регулярні; зроблена спроба встановити спадкоємне гетьманство (надіслана чолобитна до імператриці).
Заходи Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади викликали занепокоєння нової імператриці. Гетьмана було викликано до Петербурга й змушено зректися влади. 10 листопада 1764 р. царським указом гетьманство було остаточно скасовано.
Замість посади гетьмана було впроваджено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором Петром Рум’янцевим, який остаточно ліквідував усі відмінності Гетьманщини, перетворивши її на звичайну провінцію імперії. Основні реформаторські заходи:
1781 р. – поділ Гетьманщини на намісництва (Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське), об’єднаних у Малоросійське генерал-губернаторство;
1783 р. – ліквідовано козацтво як соціальний стан, а козацькі полки перетворені на регулярні кінні карабінерні полки, впровадження кріпосного права на Лівобережжі;
1785 р. – прийнято «Грамоту на вільність дворянства», за якою українська шляхта зрівнювалася у правах з російським дворянством.
У другій половині ХVІІІ ст. залишки української автономії були знищені, а козацтво ліквідована як політична сила Гетьманщини.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
3. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
4. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.
5. Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький – Дорошенко – Мазепа. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 327 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.

Список додаткової літератури для самоосвіти

Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. – К.: Кондор, 2005. – 284 с.
Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648 – 1721 рр. / Т. Чухліб. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – 616 с.
Чухліб Т. Український гетьманат: проблеми міжнародного утвердження / Т. Чухліб. – К.: Наш час, 2007. – 156 с.
Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України / В. Горобець. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. – 271 с.

Тести до контрольно-модульної роботи до лекції 4.2. «Політичний та соціокультурний розвиток українських земель (середина ХVІІ ст. – ХVІІІ ст.)»

Поділитися:
Bookmark the permalink.

Comments are closed