Лекція 5.1. Соціально-економічний розвиток українських земель в умовах кризи феодально-кріпосницьких відносин (перша половина XIX ст.)

1. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі іноземних держав.
2. Україна в міжнародних відносинах першої половини ХІХ ст.
3. Економічно-соціальне становище підросійської України в період кризи поміщицького господарства.
4. Розгортання в Україні національно-визвольного та революційного рухів.
**********************************************************************************
Мета: розкрити процес інтеграції українських земель до Російської імперії та охарактеризувати особливості розвитку підросійської України наприкінці ХVІІІ ст. – у першій половині ХІХІ ст.
1. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі іноземних держав. У першій половині ХІХ ст. українці були розділені між трьома державами.

Лівобережна Україна, Слобідська Україна, Південь України, Кримський півострів

Буковина, Бессарабія, Буджак

Закарпаття

Російська імперія

Османська імперія

Імперія Габсбургів (Австрія)

Українські землі (підросійська Україна) у складі Російської імперії

Наприкінці ХVІІІ ст. Російська імперія об’єднує в своєму складі більшість українських земель. У 1783 р. було приєднано Кримський півострів. У 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої до Росії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), а за третім поділом Речі Посполитої у 1795 р. – Західна Волинь.
Південна Бессарабія належала Османській Порті, але бажала більшого.
80 % українських територій входило до складу Російської імперії – Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна, Південна (Степова) Україна. Тут мешкало 8,2 млн. душ.
20 % у складі Австро-Угорської імперії – Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття. Тут проживало 3,5 млн. осіб.
Адміністративно-територіальний поділ був визначений реформою 1802 р.
Адміністративно-територіальна реформа:
У ХІХ ст. адміністративна система імперії була п’ятирівневою: імперія – край (генерал-губернаторства) – губернії – повіт – стани.
У 1802 р. всі українські землі були поділені на генерал-губернаторства, кожне з яких було розділене на губернії:
1. Малоросійське генерал-губернаторство – землі Лівобережної України та Слобожанщини. До його складу входили три губернії: Слобідсько-Українська (з 1835 р. Харківська), Чернігівська, Полтавська.
2. Київське генерал-губернаторство – землі Правобережної України. До його складу входили: Київська, Подільська, Волинська.
3. Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство – землі Північного Причорномор’я від Бессарабії до Криму. Складалася з губерній Катеринославської, Миколаївської (з 1805 р. Херсонської), Таврійської.
На чолі генерал-губернаторства стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і проводили колонізаторську політику російського царизму. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники; повіти поділялися на стани (запроваджені 1837 р.) на чолі яких призначені губернатором пристави, якому підпорядковувалися службові особи з селян – соцькі й десяцькі.
2. Україна в міжнародних відносинах першої половини ХІХ ст.
У 1806 – 1812 рр. тривала російсько-турецька війна причинами якої були:
– Росія бажала убезпечити південні кордони; захопити протоки Босфор та Дарданели; приєднати Кавказ та Закавказзя; закріпитися на Балканах.
– Туреччина повернути під свій контроль Причорномор’я.
Підписано у 1812 р. Бахчисарайський мирний договір – до складу Росії увійшла територія між Дністром і Прутом (Південну Бессарабію) та частину Північної Буковини (Хотинщина), фортеці на Чорному морі (Ізмаїл, Кілія, Білгород).
Наслідки: Війна відірвала економічний потенціал – українці забезпечували російську армію продовольством, кіньми, резервістами, бойові дії тривали зокрема на Дунаї та Бессарабії, де мешкали українці. У межах Росії виділяється Бессарабська область, де в Ізмаїльському, Акерманському та Хотинському повітах переважали українці. Турецьке гноблення змінилося російським.
Російсько-французька війна 1812 р. (Вітчизняна війна) та відродження козацтва.
У червні 1812 р. французькі війська вторглися у межі Російської імперії. Наполеон прагнув забезпечити домінування Франції у європейській та світовій політиці; позбавити самостійності провідні держави Європи (Англію, Росію).
Основні військові події відбулися за межами українських регіонів. Проте Наполеон намагався втягнути у конфлікт українців. Плани Наполеона:
– передати українські землі союзникам Франції (Австрії – Волинь, Туреччині – Крим та Північне Причорномор’я, Польщі – Правобережну Україну);
– розчленувати українські землі на «наполеоніди»: 3 області на чолі з французькими генералами, які мали б постачати ресурси для військових походів Франції);
– обіцянка задунайським козакам, яких прагнув використати у війні з Росією, скасувати кріпацтво і надати Україні незалежність.
Серед українців було різне ставлення до Наполеону та війни:
– «автономісти» (меншість) висловлювали сподівання, що з приходом Наполеона Україна отримає автономію або незалежність. Вважали Наполеона визволителем від російської тиранії. Приклади: волинський дідич Чайковський, який організував козацький підрозділ для допомоги Наполеону; подільський дідич Марлецький, який створив у своєму маєтку республіку і проголосив права людини; полтавський дворянин Василь Капніст виступив проти російської колоніальної політики.
– «консерватори» (більшість) ставилися до приходу Наполеона негативно, адже боялися скасування кріпацтва, в російському самодержавці бачили охоронця громадського ладу, не сприймали революційну Францію. Приклади: полтавський магнат В. Кочубей, літератор Іван Котляревський, який брав участь у мобілізації.
Дії Росії:
– формується на українських землях козацьке ополчення для російської армії. Активну участь в організації добровольчих полків брав Іван Котляревський;
– в Україні мобілізували 69 тисяч ратників та козаків, яким обіцяли після завершення війни звільнити з кріпацтва та перевести до вільного козацького стану з власними земельними ділянками.
– після перемоги над Наполеоном російський імператор Олександр І відмовився звільнити учасників війни з кріпацтва, а Полтавський та Чернігівський ополченські полки було розпущено.
Російсько-турецька війна 1828 – 1829 рр. сталася з вини Туреччини та Росії. Туреччина хотіла переглянути результати війни 1806–1812 рр., укріпитися в Чорному морі та Північному Причорномор’ї. Росія прагнула вирішити «східне питання», збільшити вплив на Балканах та Кавказі. Хід війни:
– на бік Росії перейшла частина задунайського козацтва очолювана Йосипом Гладким і допомогла переправитися російській армії через Дунай;
– із задунайських козаків створено Азовське козаче військо (1829–1865 рр.). Частин козаків переселили на Кубань та Північний Кавказ, інших перевели у стан державних селян;
– турки помстилися й знищили Задунайську Січ у 1828 р.;
– Туреччина програвши війну уклала у 1829 р. Адріанопольський мир. Умови: гирло Дунаю відійшло до Росії.
З ліквідацією решток автономного устрою України в міжнародній політиці з’явилося поняття «українське питання», яке існувало доти, поки українці перебували під владою імперій. «Доти не буде виправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій» (чеський письменник Кароль Гавлічек-Боровський).
3. Економічно-соціальне становище підросійської України в період кризи поміщицького господарства.
На межі ХVІІІ – ХІХ ст. в Україні поглиблюється криза феодального ладу. Занепадають кріпосницькі та зароджуються ринкові відносини в українських землях.
Ознаки кризи поміщицько-кріпацької системи на початку ХІХ ст.:
– (аргумент № 1) панує поміщицьке землеволодіння. Поміщиків менше аніж селян, але вони концентрують у своїх руках землю. Селяни вважали це несправедливим – землею володіли ті, хто реально на ній не працювали.
– (аргумент № 2) знизилися прибутки поміщиків і занепали поміщицькі господарства. Зростала заборгованість поміщиків державі; на початку ХІХ ст. кожне 4-е поміщицьких господарств були оформлені під заставу.
– (аргумент № 3) посилення експлуатації селян. Чимало поміщиків із метою підвищення прибутків дбали не про покращення методів господарювання, а посилювали гноблення селян-кріпаків: посилювали панщину, вводили нові форми відробітків і податків, збільшували панську ріллю за рахунок селянських наділів.
– (аргумент № 4) зберігався низький рівень організації праці та неефективне господарство. Застосовували застарілі засоби ведення господарства, зберігалися рутинний стан техніки й технологічно відстала традиційна система рільництва.
– (аргумент № 5) Занепад феодально-кріпосницької системи (тобто господарських відносин феодалів та кріпаків, як основи економічного розвитку країни) проявлявся в появі та розвитку капіталістичних відносин, а саме:
1. розвиваються товарно-грошові відносини:
– в Україні діяло близько 2-х тисяч ярмарок, найбільшими серед яких були Контрактовий ярмарок у Києві, Покровський – у Харкові, Петропавлівський – у Катеринославі;
– розвивається чумацький промисел (чумаки вивозили 75 % хліба, який вивозився з України за кордон через азовські та чорноморські порти. Чумаки перші бізнесмени України. Розвивається водний транспорт – 1823 р. на Дніпрі діє перший пароплав «Бділка»;
2. У 1830-і – 1840-і роки починається промисловий переворот в економіці України, який завершується в 1860-ті – 1870-ті роки. Промисловий переворот – поступовий перехід від примусової кріпацької праці й ручної техніки до використання найманої сили та механізації виробництва. Мануфактуру, де використовувалася ручна праця, заступила фабрика (завод).
Розвиваються різні галузі виробництва – машинобудування, металообробка, вугільна, суконна, тютюнова, склодувна, паперова, харчова. Активно розвивалася цукрова промисловість – перший завод виник у 1824 р.
3. Формуються нові соціальні верстви – пролетаріат і буржуазія. Виникають українські підприємці – брати Яхненки, Семиренко, Артем Терещенко, Харитоненко, родина Федоренків.
4. Триває урбанізація.
5. Проникнення ринкових відносин у сільське господарство. Виникає товарне виробництво – це виробництво, коли продукти виробляються н для власного споживання, а для продажу. Формується ринок – це економічні відносини у сфері обміну, що забезпечують продаж товарів на основі попиту і пропозиції, свободи господарської діяльності.
Стани українського населення:
1. дворяни (у поміщиків було 75 % всієї землі та близько 60 % чисельності селян);
2. духівництво;
3. міщани (ремісники, купці, лихварі);
4. селяни:
поміщицькі селяни (кріпаки), які поділялися на дворових – безземельних і розорених селян, які працювали на панському дворі; кріпаки – селяни на відробітковій панщині, грошовій та натуральній рентах.
державні селяни, які поділялися на тих, хто сплачував оброк (40 % прибутків) і військових поселенцях. Військові поселенці, тобто особи які несли одночасно військову службу та виконували селянські повинності, існували з 1817 р. по 1857 р. в Катеринославській, Херсонській, Харківській, Київській, Подільській губерніях. Усього входило близько 554 тис. селян. Реформа була започаткована та проведена за ініціативи військового міністра Олексія Аракчеєва.
удільні селяни (незначна кількість, на українських землях не було) власність імператорської родини.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ ТА РУХИ
Причини:
– жорстокість володорів маєтків та орендарів;
– численні зловживання чиновників;
– безправне становище селян-кріпаків;
– посилення кріпосницького гніту.
Мета повстань:
– звільнитися від кріпацької залежності;
– отримати землю і стати вільними виробниками.
Форми селянського протесту:
– скарги до урядових установ та цареві;
– відмова відбувати панщину і сплачувати оброк;
– втечі (в Новоросійський край, на Дон, Кавказ, у Таврію);
– непокора владі та урядовцям;
– підпали поміщицьких маєтків;
– захоплення майна у панів, розподіл його між собою;
– вбивства панів та їх управителів;
– відкриті масові повстання;
Повстання селян:
У 1812 – 1835 рр. триває повстання Устима Кармалюка на Поділлі, в Бессарабії, Київщині. За період повстання брало участь 20 тис. осіб, які зробили 1 тис. нападів.
1817 р. – повстання бузьких козаків на Херсонщині (Лідери Панас Бабиченко, Герасим Гетьманенко).
У 1819 р. триває повстання військових поселенців в Чугуєві (Харківщина).
У 1829 р. повстання військових поселенців у Шебелинці на Слобожанщині (Харківщина).
Реформи:
У 1803 р. виданий указ імператора Олександра І «Про вільних хліборобів».
Передбачалася можливість звільнення від кріпацтва окремих селян та їхніх родин за викуп на основі спільного рішення панів та селян. Поміщики отримали право відпускати своїх селян на волю (поодинці або цілими селами) з землею за викуп.
Висновок: цей указ становища не змінив, оскільки селяни-кріпаки були основною робочою силою панів і втрачати її вони не хотіли; селяни-кріпаки не мали коштів для свого викупу. Щоправда, уряд офіційно визнав за можливість звільнення селян з кріпацтва і законодавчо встановив умови цього звільнення.
У 1839 – 1841 рр. реформа управління державними селянами. Зміст реформи:
– ліквідовувалася панщина державних селян та оренда державних маєтків;
– селяни повинні були сплачувати грошовий оброк.
Висновок: реформа сприяла майновому розшаруванню селян і втягуванню їх у ринкові відносини.
У 1847 – 1855 рр. діяла Інвентарна реформа, проведена урядом тільки на Правобережній Україні. Зміст реформи:
– встановлювався чіткий порядок відбування панщини й точно визначалася кількість днів, протягом яких селяни мали працювати на панів (панщина обмежувалася трьома днями на тиждень).
– всякі натуральні побори на користь пана скасовувалися;
– у кожному панському маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інші кріпацькі повинності (але визначав їх сам поміщик). Усі додаткові роботи селяни могли здійснювати лише за окрему плату;
– пани не мали права втручатися в особисте життя підлеглих і карати їх без суду, переводити в дворові.
Висновок: ці заходи певною мірою охороняли особу і власність селянина від безконтрольної влади поміщиків, дещо полегшили становище українського селянства. Але практичне значення інвентарної реформи виявилося не великим, бо проіснували правила до 1855 р.
Політика імперії базувалася на трьох принципах:
– імперія проводила політику бюрократизації, спрямовану на посилення влади чиновників, бюрократичного апарату, поліцейського контролю над населенням, позбавлення його будь-яких елементів самоврядування;
– уряд сприяв уніфікації, тобто намагався все життя в різних регіонах України звести до єдиних норм, затверджених імперською владою, щоб українці втратили свою самобутність (Приклади: 1831 р. – ліквідація Магдебурзького права на Лівобережній Україні, 1835 р. – в Київі; 1842 р. – скасування дії Литовського статуту, систематизація правової системи).
– денаціоналізації – насадження мови пануючої нації, переслідування і поглинання культур національних меншин культурою імперської, титульної нації. мають місце спроби ліквідації національної особливості українського народу.
4. Розгортання в Україні національно-визвольного та революційного рухів. Культурний процес у процесі якого народ (етнос) починає відчувати себе нацією (територіально об’єднана політична спільнота), що усвідомлює історичну, культурну та економічну єдність, має спільне бачення майбутнього – це українське національне відродження.
Українське національне відродження триває в три етапи:
1-й етап – академічний (науковий або музейний) припадає на кінець 18 – початок ХІХ ст. Рушійною силою цього періоду були вчені та аматори, які вивчали та популяризували історичне минуле, традиції українців. В цей час збирали історичні документи з історії українців, фольклору та старожитностей.
У другій половині 18 ст. – на початку ХІХ ст. триває боротьба нащадків козацької старшини за дворянські права: розшукуються в архівах документальні докази козацького походження; пожвавлюється інтерес до рідної історії.
1798 р. перша (часткова) публікація «Енеїди» Івана Котляревського, що підштовхнуло до формування та розвитку сучасної української літературної мови.
В цей період триває пробудження та формування самосвідомості народу. Центром українського національного відродження було м. Харків у зв’язку з тим, що у 1805 р. виник Харківський університет, який об’єднав літераторів, науковців яких називали «харківська школа романтиків».
2-й етап – культурницький (українофільський) – відродження української мови, активне її використання в літературі, світі, театрі. Триває розвиток наукового українського мовознавства, фольклористики, історії.
Друкуються праці істориків та фольклористів «История Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського, «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича.
3-й етап (політичний) – створення організацій для реалізації української національної ідеї, самовизначення українців.
У 1770–1790 рр. діє Новгород-Сіверський патріотично-автономістський гурток українських діячів. Її члени підтримували ідею широку автономію України в Російській імперії, поширювали антиурядові публіцистичні твори, розробили проекти створення в новгород-Сіверському університету та української Академії наук. Один з лідерів гуртка – Василь Капніст. У 1791 р. Капніст поїхав до Берліну з метою домовитись із прусським королем про майбутню війну з Росією.
Суспільно-політичні рухи першої половини ХІХ ст.
Український рух – об’єднував прихильників боротьби за права українців, за визволення від імперського панування. Завдання національне визволення, знищення імперії. Приклад учасників – члени Кирило-Мефодіївського братства.
Російський рух – об’єднував представників російського дворянства, які домагалися лібералізації імперських порядків, «покращення» імперії, реформування. Приклад – члени масонських та декабристських організацій.
Польський (на Правобережжі) рух – об’єднував польських патріотів, що боролися за відновлення Речі Посполитої у кордонах, які вона мала до трьох поділів.
Масонство (масон від англ. каменяр, франкмасон – вільні муляри) – релігійно-етична течія, що виникла в Англії на початку ХVІІІ. Гасло їх: рівність, братерство, самовдосконалення, самопізнання. Масонські ложа – це організації лібералів, в яких обговорювали філософські ідеї та політичні проекти.

Слайд 1.

Існувало три напрями масонських організацій: польський напрям – об’єднував тих, хто шукав засоби відновлення Річ Посполитої; російський – спочатку представники цього напряму не втручалися у політику, але після завершення російсько-французької війни зайняли опозиційну позицію до імперської влади. Проповідували вдосконалити імперські порядки на принципах масонської ідеології; український – для українського дворянства участь у масонстві форма висловлення власних настроїв до влади. Представники цього напряму поступово еволюціонували від способів морального вдосконалення людини до спроб їх поєднання з пошуком шляхів виріщення українських проблем.
У 1742 р. виникає масонська ложа в с. Вишнівці на Волині, яка є першою створеною на українських землях.
У 1817 – 1822 рр. діє в Харків ложа «Вмираючий сфінкс», в Одесі «Понт Євксінський». У 1818 – 1822 рр. в Києві ложа «З’єднаних слов’ян». У 1818 – 1819 рр. в Полтаві «Любов до істини» (керівник Іван Котляревський). Мета полтавської ложі – піднесення загальної політичної свідомості українського дворянства. У 1818 – 1819 рр. ложа «Трьох царств природи» в Одесі.
У 1821 р. на базі полтавської ложі «Любов до істини» утворилося «Малоросійське товариство», яке проіснувало до 1822 р. Її голова Василь Лукашевич. Програмний документ – Катехизис автономіста. Мета – вести просвітницьку діяльність у масах, підносити культурно-освітній та політичний рівень їх свідомості, ліквідація кріпацтва. Завдання: будь-яким чином домогтися державної незалежності України (можливо під протекторатом відновленої Польської держави). У виховній роботі з піднесення української національної самосвідомості використовувалася пропаганда традицій та історичного минулого України.
У 1822 р. виданий указ, який заборонив усі таємні організації та гуртки. Масони переходять від пасивної опозиційності до активної протидії уряду. Тому зароджується декабризм.

Слайд 2.

Частина дворян та офіцерів, розчарувавшись в бездіяльності масонських лож звернулись до більш радикальних методів діяльності – військового перевороту. Першою подібною радикальною організацією, яка будувала плани по перевороту в країні була організація «Союз порятунку», що діяла у 1816 – 1818 рр. в Петербурзі, або «Товариство істинних і вірних синів Вітчизни». До неї входило приблизно 30 осіб. Зокрема, брати Сергій Муравйов-Апостол та Матвій Муравйов-Апостол, Сергій Трубецькой, Павло Пестель.

Слайд 3.

У 1818 – 1820 рр. в Москві існував «Союз благоденства», до якого входило близько 200 осіб. До цих дворянських організацій входили переважно кадрові офіцери. Вони ставили завдання: ліквідувати самодержавство; скасувати кріпосне право, впровадити конституційне представницьке правління шляхом військового перевороту.
Упродовж 1821 – 1825 рр. діють дві організації:
– «Північне товариство» (Петербург). Її лідер Микита Муравйов.
– «Південне товариство» (м. Тульчин, м. Васильків, с. Кам’янка). Її лідер Павло Пестель.

Слайд 4.

Конституція Микити Муравйова (Північне товариство)
Після успіху воєнного перевороту планувалося:
1. встановлення конституційної монархії.
2. поділ Росії на 15 федеративних штатів. Передбачалися такі федерації на українських землях, як: Чорноморська (з центром в Києві), Українська (в Харкові), Бузька (в Одесі).
3. Передбачався поділ влади на три гілки. Вищим законодавчим органом влади федерації є двопалатне Народне віче, що складається з Верховної думи (вища палата) та Палати народних представників (нижня палата).
4. скасування кріпацтва, надання виборних та громадських прав чоловікам.
«РУСЬКА ПРАВДА» Павла Пестеля – програма «Південного товариства»
1. утворення республіки.
2. Законодавча влада уособлювала однопалатний парламент – Народне віче.
3. Передбачалося встановлення диктатури Тимчасового уряду.
4. Надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків які досягли 20 років.
5. скасування кріпацтва, перетворення селян на рівноправних громадян.
Спільне: Мета – повалення самодержавства, скасування кріпацтва, встановлення правової рівності громадян. Методи досягнення мети – військовий переворот.
У 1823 р. у м. Новоград-Волинський створено «Товариство об’єднаних слов’ян», яке заснували брати Андрій Борисов та Петро Борисов, польський революціонер Юліан Люблінський. Програмні документи товариства – «Правила об’єднаних слов’ян», «Клятва об’єднаних слов’ян (Клятва обіцянка)». У вересні 1825 р. «Товариство об’єднаних слов’ян» увійшло до «Південного товариства» реорганізувавшись у Слов’янську управу з центром у Новограді-Волинськом. З моменту свого створення відстоювали ідею визволення всіх слов’янських народів від монархічного самовладдя, установлення демократичного ладу і об’єднання їх у національно-слов’янську федерацію (суб’єкти федерації – росіяни, сербо-хорвати, болгари, чехи, словаки, лужичани, словенці, поляки). Створення окремої Української держави, як члена цієї федерації, не передбачалося. Увійшовши до складу «Південного товариства» члени «Товариства об’єднаних слов’ян» відмовилися від своєї програми й стали на позиції «Південного товариства».
14 грудня 1825 р. у день присяги війська та Сенату Миколі І відбулося повстання декабристів в Петербурзі.
29 грудня 1825 р. – 3 січня 1826 р. повстання чернігівського полку, яке очолили Сергій Муравйов-Апостол, Михайло Бестужев-Рюмін.
У липні 1826 р. відбулася страта декабристів через повішання – Павло Пестель, Кіндрат Рилєєв, Сергій Муравйов-Апостол, Михайло Бестужев-Рюміна, Павло Каховський. Солдат відправили на Кавказ, інших учасників до Сибіру.
Причини поразки декабристів:
1. широкі народні маси були ізольовані від руху, пропаганда серед мас не велася.
2. мета повстання залишалася не зрозумілою для народу, вузькою залишалася соціальна база повстання.
3. повстання не було добре підготовленне, не розроблено програму дій повсталих.
4. російське суспільство не готове до радикальних заходів, існувало традиційне обожнення царської влади.
Історичне значення повстання декабристів:
1. повстання декабристів було першим організованим виступом озброєної опозиції проти самодержавного деспотизму в Росії.
2. це була перша спроба повалити самодержавство дворянами, які по суті були його опорою.
3. досягнення мети повстання, запропоноване декабристами, стало прикладом для наслідування наступними поколіннями декабристів.
4. діяльність та самопожертва революціонерів стала взірцем боротьби для наступних поколінь.
5. ідеї декабристів, особливо ті, що стосувалися прав народу на вільне життя, справляли свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.
Польський рух:
В листопаді 1830 р. у Варшаві спалахнуло польське повстання. Мета – визволення Польщі. Гасло «За нашу і вашу свободу». Поляки не дали свободу кріпакам і виступали проти незалежності України. У серпні 1831 р. повстання придушене, пала Варшава.
Основні прояви імперської політики після придушення повстання:
– посилення русифікації і ліквідація опозиційних сил на Правобережній Україні, ліквідація польських шкіл та більшості католицьких польських костьолів й уніатських церков, 64 тис. шляхтичів позбавлені дворянства, відправленні у заслання;
– звільнення з посади малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна за його прихильне ставлення до малоросійських дворян-автономістів;
– створення 1834 р. у Києві університету ім. Св. Володимира для зросійщення Правобережжя (для «поширення російської культури і російської національності на спольщених землях Західної Росії);
– в 1839 р. на території України була ліквідована греко-католицька церква;
– російська мова була введена в судове виробництво, що ліквідувало дію Литовського статуту, міста позбавили Магдебурзького права;
– «Інвентарні правила» 1847 – 1855 рр., які діяли тільки на Правобережжі встановили порядок відпрацювання селянами панщини, що обмежувало права поміщиків та обмежувало їх у свавіллі.
КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО
У 1846 р. засноване Кирило-Мефодіївське товариство (братство) у складі 12 осіб.

Слайд 5.

Мета створення української державної незалежності з демократичним устроєм.
Основні документи в яких відображені основні ідеї програмних документів:
«Книга буття українського народу» або «Закон божий»;
«Статут слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія»;
«Головні правила товариства»;
звернення до «Братів українців» та до «Братів Великоросіян і Поляків».
Головні ідеї:
– національна: створення демократичної федерації слов’янських християнських народів; досягнення Україною державної незалежності з демократичним ладом за зразком США або Франції.
– соціальна: знищення царизму, скасування кріпацтва й станової нерівності; утвердження в суспільстві демократичних прав; рівність всіх народів в розвитку культури та освіти;
– християнська: поширення християнства на весь світ. Із християнським змістом повязувалося також ідея українського месіанства (особливої ролі українського народу), тобто визволяючи інші народи, українці виконують волю Бога.
Діяльність братчиків:
1) проводили пропагандистську діяльність:
– писали прокламації, звернення до народу, поширювали ідеї Шевченка.
– пропагували свої ідеї в університеті, і навчальних закладах Києва.
2) створювали в селах школи для народу.
3) розробляли проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, складали шкільні підручники.
4) видавали книги та журнали, збирали кошти на культурні потреби, на видання книжок.
Поділялися в межах братства на дві течії:
– радикальна (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький) – за революційний переворот, знищення царської родини, становлення республіки, соціальне та національне визволення українського народу;
– помірковано-ліберальна (Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, Опанас Маркевич) – – за реформи і «м’які» еволюційні методи розвитку.
Навесні 1847 р. студент Олексій Петров написав донос жандармам й братство було розгромлене.
Шевченко – на 10 років в Оренбурзький окремий корпус. Інші вислані в Росію.
Історичне значення діяльності братства:
– це була перша політична організація української інтелігенції, яка розробила свою програму національного відродження з визначеними формами й методами досягнення поставленої мети;
– уперше було здійснено спробу поєднання українсько національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слоянської єдності;
– поява та діяльність товариства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України;
– національне визволення українців розглядалося братчиками в контексті загальноєвропейської боротьби поневолених народів;
– їхня діяльність пробуджувала суспільну думку, спонукала до пошуку шляхів для вільного розвитку України.
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ:
Фактори, які сприяли розвитку культури:
– вплив європейських мистецьких стилів та ідей:
1) З 18 ст. поширювалися ідеї Просвітництва – проти абсолютної монархії, феодальних порядків, за суспільний прогрес через поширення освіти, культури і виховання.
2) Поширювався класицизм: повернення до естетичних норм і зразків античності; гармонія, упорядкованість та простота форм, використання елементів античної архітектури – колонади, статуй.
3) Поширювалися ідеї романтизму. Романтики – прославляли народ, його культуру, традиції, захоплювалися фольклором та історією. Вони стверджували, що саме з народних джерел інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості, сприяти розвиткові національні культури.
ОСВІТА:
Початкова освіта: парафіяльні школи, повітові школи.
Середня освіта: гімназії, ліцеї, інститути шляхетних дівчат, професійні освітні установи (фахові) – фельдшерські, бджільництва, мореплавства.
У 1820 р. заснована князем Безбородьком гімназія вищих наук у Ніжині. Це був центр поширення прогресивних ідей. Викладачі гімназії знайомили студентів із творами французьких просвітителів Вольтера, Руссо. У 1827–1830 рр. діяв гурток прогресивних професорів. Після викриття професорів звільнили та відправили на заслання.
Вища освіта:
У 1817 р. була закрита Києво-Могилянська академія, яку перетворили на Духовну академію.
1805 р. створений університет за ініціативи Василя Каразіна у Харкові. Він мав чотири факультети, на яких у 1805 р. навчалося 65 студентів, в 1855 р. – 492. З 1841 р. його ректором став письменник Петро Гулак-Артемовський (письменник, викладач історії та географії).
1834 р. відкрився Київський університет ім. Св. Володимира. На момент відкриття університету в ньому навчалося 62 студенти, а в 1855 р. – 808. З 1834 р. ректором університету став письменник Михайло Максимович.
Педагогіка:
Геніальний педагог Костянтин Ушинський (1824 – 1871), виходець з відомого українського роду. Ушинський став основоположником нової педагогіки, реформатором шкільної освіти. Його найкращий твір «Рідне слово» перевидавався різними мовами 150 разів. Характерно, що в одному зі своїх творів Ушинський засудив русифіковану освіту в Україні, назвавши її «пеклом».
Досягнення в сфері науки
Остроградський Михайло (1801 – 1862) – математик. Він закінчив Харківський університет, деякі науково-навчальні заклади у Франції, працював переважно у Франції і Росії, потім ви¬кладав у Петербурзькому університеті. Всесвітнє визнання здобули праці Остроградського в галузі математичного аналізу, математичної фізики та аналітичної механіки, і не випадково його було обрано ака¬деміком ряду академій наук у Старому й Новому Світі.
Каразін Василь – засновник першої в Україні метеорологічної станції (Харківщина), винахідник сушильних апаратів, технології видобування селітри, конструктор сільськогосподарських машин.
Максимович Михайло – ботанік, дослідник українського фольклору.
Костомаров Микола – історик, дослідник Хмельниччини, Руїни.
Бантиш-Каменський Дмитро – історик, автор чотирьохтомної «Історії Малої Росії», видана у 1822 р. у Москві на кошти генерал-губернатора Репніна.
Кобзарство:
На початку ХІХ ст.. чисельність народних співаків – кобзарів, лірників, стихівничих (останні виступали без інструментального супроводу) – була досить помітною. За деякими даними, кількасот. Серед народних співців найвідомішими є Остап Вересай (1813 – 1890 рр.), який співав народні думи та пісні та Гнат Тихонович Гончаренко.
Літератори:
Квітка-Основ’яненко Григорій (1778 – 1843 рр.) – нащадок козацького роду, основоположник нової української художньої прози. У 1834 р. написав «Малоросійські оповідання Грицька Основ’яненка». Ці сумні й сентиментальні твори добре зустріла громадськість, і проникливий Йосип Бодянський тут же оголосив, що вони є початком української прози. Написав повісті «Пан Халявський», п’єси «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці».
Гулак-Артемовський Петро (1790 – 1865 рр.) – сином священика й ректор Харківського університету, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм», байка «Пан та собака» (1818 р.), де висловив протест проти феодально-кріпосницького ладу, перекладав балади Гьоте та Адама Міцкевича.
Куліш Пантелеймон – автор першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада».
Живопис
Боровиковський Володимир – український живописець, іконописець. Автор близько 200 портретів своїх сучасників.
Левицький Дмитро – найвидатніший портретист свого часу. Найвідоміша робота – серія портретів вихованок Смольного інституту 1773 – 1775 рр. Написав також портрети філософа Дідро, вельможі П. Демідова. Художник уникає парадності, зображуючи людей у невимушений, природній атмосфері, використовує манеру рококо.
Тропінін Василь – був кріпаком, був звільнений господарем в 47 років, але сина Арсена та дружину зміг викупити тільки через п’ять років. Малював багато історичних персон: історика Карамзіна, гравера Уткіна, скульптора Віталі, акторів Щепкіна та Мочалова, купчиху Корзинкіна, партизана Фігнера, генерала Багратіона, повстанця Кармалюка, літератора О. С. Пушкіна.
Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) – здобув славу художника раніше ніж славу поета. Тарас був живописцем та гравером, працював у різних жанрах: побутовому, пейзажному, історичному. Особливе місце в його мистецькій спадщині посідає портретний жанр. Створив серію картин «Живописна Україна»: складалася з трьох частин. 1) види, відомі красою й історичними спогадами; 2) картини народного побуту; 3) історичні події. Художник мріяв про серії альбомів, але видав тільки перший з шістьма офортами*: «Дари в Чигирині 1649 року», «Судня рада», «Казка», «Старости», «У Києві» та «Видубицький монастир у Києві».
Штернберг Василь – один із засновників нового українського пейзажного живопису. Автор пейзажів «Садиба Г. Тарновського в Качанівці», «Переправа через Дніпро під Києвом».
Скульптори
Мартос Іван – професор, а потім ректор Петербурзького академії мистецтв. Він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них – пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві, монумент А. Рішельє в Одесі (1823 – 1828).
Архітектори:
Меленський Андрій – збудував церкву Святого Миколая на Аскольдовій могилі (Київ) та пам’ятник магдебурзького права.
Беретті Вікентій – збудував університет Святого Володимира.
Боффо Франческо – будував у стилі класицизму (Потьомкінські сходи, Приморський бульвар, Воронцовський палац).
Ж. Тома де Томон – збудував монумент Слави у Полтаві на честь перемоги Петра І у Полтавській битві.

Поділитися:
Bookmark the permalink.

Comments are closed