Семінар 2. Основні напрямки співробітництва України з НАТО та Європейським Союзом

1. Україна – НАТО: стан та перспективи співробітництва.
2. Установлення та розвиток відносин між Україною та ЄС.

Мета: розглянути процес становлення та розвитку відносин України з НАТО та ЄС.
Завдання: окреслити основні завдання та напрями діяльності ЄС і НАТО, охарактеризувати їх організаційні структури; проаналізувати особливості співробітництва України з НАТО та ЄС, виявити потенційні переваги та ризики для українців від вступу нашої країни до складу вищезазначених міжнародних організацій.

Розкриваючи перше питання, необхідно зробити короткий огляд структури та механізму діяльності НАТО, визначити цілі й завдання цієї міжнародної організації. Зокрема, слід зупинитися на зміні стратегічної концепції НАТО на початку 1990-х рр., зумовленій завершенням «холодної війни», розпадом СРСР і Варшавського блоку, створенням нової геополітичної ситуації в Європі. Також варто розкрити зміст декларацій «Про оновлений Північноатлантичний альянс» (Лондон, 1990) та «Про мир і співробітництво» (Рим, 1991), їх значення для трансформації НАТО. Ця інформація важлива для розуміння стратегічної спрямованості НАТО в сучасний період.
Далі необхідно проаналізувати етапи міжнародного співробітництва НАТО з Україною, детально схарактеризувати кожен із виділених етапів. Треба усвідомлювати, що Україна з часу проголошення незалежності розглядала НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі. Маючи своїми першочерговими завданнями забезпечення незалежності, демократичного розвитку та територіальної цілісності, зміцнення зовнішніх гарантій національної безпеки, Україна була зацікавлена в налагодженні постійного співробітництва з НАТО, тим більше що співпраця з таким зовнішньополітичним партнером мала сприяти обміну військовим досвідом, одержанню допомоги в розбудові власних Збройних сил та проведенню військової реформи.

Відносини України з НАТО розпочалися ще в лютому 1992 р., коли до Києва здійснив візит Генеральний секретар Північноатлантичного альянсу М. Вернер. У липні 1992 р. Президент України Л. Кравчук уперше відвідав штаб-квартиру альянсу в Брюсселі. Після цього наша держава стала активним учасником Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС), а в лютому 1994 р. міністр закордонних справ А. Зленко підписав договір «Партнерство заради миру: рамковий документ». Важливо розкрити результати його практичного виконання Україною.
Потрібно також звернути увагу на зміст основних програм, стосовних відносин Північноатлантичного альянсу та України. Серед них насамперед «Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО» (Мадрид, 1997), «Державна програма співробітництва України з НАТО до 2001 р.» (Київ, 1998), «Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001 – 2004 рр.» (Київ, 2001) та ін.
Зокрема, «Хартія про особливе партнерство України та НАТО» передбачала проведення спільних консультацій, взаємодію в переозброєнні української армії з урахуванням стандартів НАТО, а також співробітництво в політичній, науковій та економічній сферах. Було запроваджено також посаду представника України при штаб-квартирі альянсу в Брюсселі, яку обійняв Б. Тарасюк. Було призначено й спеціального офіцера із зв’язків з Головним штабом командування військ НАТО в Європі.
У «Державній програмі співробітництва України з НАТО до 2001 р.» формулювалася стратегічна мета – повномасштабна інтеграція України в євроатлантичні структури. Зокрема, мова йшла про таке: 1) сприяння з боку НАТО забезпеченню національної безпеки України від зовнішньої загрози; 2) сприяння реформуванню української армії, її військово-промислового комплексу (ВПК); 3) поступовий перехід в організації військ до стандартів НАТО; 4) підвищення рівня узгодженості дій армії України та НАТО, зокрема, у сфері виробництва зброї; 5) більш активне проведення спільних навчань та тренувань.
Розглядаючи особливості взаємодії України з НАТО, необхідно зазначити, що ще в 1994 р. було розпочато обмін військовими місіями, навчання українських офіцерів у США, проведення спільних маневрів. Так, уже у вересні 1994 р. в Польщі було проведено багатонаціональні військові навчання «Міст співробітництва-94», а в жовтні в Нідерландах – «Дух партнерства-94». Згодом кількість подібних заходів постійно збільшувалася. У другій половині 1990-х рр. це були спільні військові навчання «Щит миру-95», «Партнер зі співробітництва-95», «Щит миру-96», «Спільний сусід-97», «Сі бриз-97», «Козацький степ-98», «Сі бриз-98» та ін. Слід охарактеризувати результати цих військових заходів.
Аналізуючи співробітництво України з НАТО, потрібно окреслити специфіку цих відносин у роки президентства Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича, О. Турчинова, П. Порошенка, виділивши основні досягнення та певні проблеми цих відносин. Треба також звернути увагу на сприйняття ідеї приєднання України до НАТО українською громадськістю. У цьому контексті варто назвати аргументи («за» і «проти») щодо вступу України до складу воєнно-політичного блоку, а також визначити переваги або можливі втрати для України від набуття статусу нейтральної держави.

Крім того, варто проаналізувати такі аспекти співробітництва України з НАТО:
– підтримка з боку України проведення воєнних операцій альянсу в Афганістані, Косові, Середземноморському регіоні;
– діяльність українських дипломатів із налагодження взаємодії з окремими комітетами та структурами НАТО;
– робота Місії України при НАТО, яка має статус дипломатичного представництва України при міжнародній організації і розміщена в м. Брюсселі;
– ініціативи України в таких напрямах співробітництва з НАТО: сфера озброєнь, військові технології та воєнна економіка; боротьба з організованою злочинністю, тероризмом, нелегальним переміщенням зброї; науки і технології; космічна галузь; охорона довкілля;
– роль НАТО у стримуванні агресивних зовнішньополітичних дій Російської Федерації, врегулюванні «кримської проблеми» та російсько-українського конфлікту 2014 – 2019 рр.
Підсумовуючи розгляд питання, слід оцінити ефективність діяльності української дипломатії у відносинах з Північноатлантичним альянсом, відзначивши як реальні здобутки України, так і матеріальні чи потенційні втрати, окреслити можливі пріоритети та подальші перспективи у співробітництві з НАТО.

Висвітлюючи друге питання, треба дати стислий огляд структури та механізмів діяльності Євросоюзу, розкрити цілі і завдання цієї міжнародної організації. Необхідно з’ясувати основні функції органів ЄС (Європейської Ради, Ради Міністрів, Комісії ЄС, Європейського Парламенту, Суду ЄС тощо), дати оцінку економічного потенціалу Євросоюзу.
Доцільно проаналізувати основні етапи міжнародного співробітництва України з ЄС, детально схарактеризувати особливості кожного з них. Слід зауважити, що перші контакти України з Євросоюзом розпочалися незабаром після його створення, ще до того, як набрав чинності Маастрихтський договір про створення ЄС. У вересні 1992 р. відбувся візит Президента України Л. Кравчука до Брюсселя, де він провів переговори з головою Європейської комісії Жаком Делором. Зокрема, обговорювалися перспективи налагодження співробітництва України з європейськими інтеграційними структурами.
Аналізуючи співробітництво України з ЄС, слід визначити специфіку цих відносин у роки президентства Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича, О. Турчинова, П. Порошенка, виділивши основні досягнення та проблеми. При цьому потрібно відзначити укладання між Україною та Євросоюзом у 1994 р. базової угоди «Про партнерство і співробітництво», яка набула чинності в 1998 р. Остання передбачала наближення України до стандартів ЄС, розвиток торговельно-економічного співробітництва та політичного партнерства, відкриття місії зв’язку ЄС в Києві та українського представництва при ЄС в Брюсселі. Варто також звернути увагу на той факт, що починаючи з 1997 р. щорічно відбуваються саміти «Україна – ЄС».

Варто зазначити, що відносини ЄС з Україною не були стабільними, оскільки в них мали місце як досягнення перспективних домовленостей, одержання конкретних результатів, так і конфронтація партнерів, охолодження відносин і, зрештою, розчарування від співробітництва. Євросоюз у 1990-х рр. розглядав Україну переважно як ринок збуту своїх товарів, відповідно діалог щодо створення зони вільної торгівлі, надання Україні статусу асоційованого члена ЄС так і не мав практичних здобутків. Стриманість ЄС щодо України можна пояснити залишками історичної інерції несприйняття України як незалежної держави, небажанням мати сильного конкурента, прагненням захистити своє суспільство від проявів кримінального бізнесу України. Погіршила відносини між зовнішньополітичними партнерами й політична криза, що перманентно проявлялася в Україні (зокрема, справа Гонгадзе). Хоча кожного року і відбувалися зустрічі у форматі Україна – ЄС, проте далі розмов та декларативних заяв справа не йшла.
Відносини України з ЄС помітно поліпшилися після президентських виборів в Україні наприкінці 2004 р. Зокрема, події «помаранчевої революції» змінили ставлення європейської громадськості до нашої держави. У ході опитування, проведеного навесні 2005 р. в 6 найбільших країнах ЄС, 58 % респондентів (щодо Туреччини цей показник складав 45 %, Росії – 50 %) схвально висловилися стосовно можливого членства України в Євросоюзі. При цьому найбільше тих, хто погодився на членство України в ЄС, було серед поляків (77 %), іспанців, італійців (більше 60 %), а найменше – серед німців (41 %). Водночас треба звернути увагу не тільки на плани державних органів України зі співробітництва з Євросоюзом та ступінь їх реалізації, а й на сприйняття євроінтеграції населенням України. У цьому контексті варто назвати аргументи («за» і «проти») щодо вступу до ЄС.

Необхідно також розкрити зміст і проаналізувати результати виконання окремих програм чи угод, стосовних зовнішньополітичних відносин Євросоюзу та України. Серед них програма інтеграції України до Європейського Союзу (2000), угода між Україною та ЄС «Про наукове і технічне співробітництво» (Копенгаген, 2002), «План дій Україна – ЄС» (Брюссель, 2005), програма «Східне партнерство» (2009) та ін.
Крім того, варто звернути увагу на такі аспекти співробітництва України з ЄС:
– робота самітів «Україна – ЄС»;
– співробітництво України з ЄС за стратегічними напрямками: адаптація законодавства України до законодавства ЄС; забезпечення прав людини; співробітництво у сфері юстиції та боротьби з організованою злочинністю; економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між зовнішньополітичними партнерами; культурно-освітня й науково-технічна інтеграція, науково-дослідна робота; співробітництво в галузі охорони довкілля чи конкретних сферах господарської діяльності, енергетичних та інформаційних мережах.
– роль ЄС у «помаранчевій революції» та «революції гідності», врегулюванні «кримської проблеми» та російсько-українського конфлікту 2014 – 2019 рр.:
Підсумовуючи розгляд питання, треба оцінити результативність співробітництва України та ЄС, виходячи з нагальних потреб нашої держави. Також необхідно окреслити ймовірні перспективи або недоліки політики євроінтеграції для України, результати укладання 21 березня 2014 р. угоди «Про асоціацію з Європейським Союзом».

Поділитися:
Закладка Постоянная ссылка.

Комментарии закрыты