Вступ до курсу «Історія українського суспільства»

1. Предмет та завдання курсу «Історія українського суспільства».
2. Поняття «суспільство», «українське суспільство» та їх характеристики. Структура суспільства. Етнопоняття.
3. Етнічна мозаїка України.
4. Історико-етнографічні регіони України.

Основні поняття і терміни: автостереотипи, автохтон, гетеростереотипи, громадянське суспільство, етнічна група, етнічні стереотипи, етнографічна група, етнонім, етнофолізм, етнос, етнос титульний, ксенофобія, народ, нація, національна меншина, манкурт, менталітет, ментальність, моноетнічна держава, поліетнічна держава, стереотип, стратифікація, суспільство, суспільство індустріальне, суспільство постіндустріальне, суспільство традиційне, українське суспільство, шовінізм.
Історико-етнографічні регіони України: Полісся, Галичина, Опілля, Поділля, Підляшшя, Середнє Подніпров’я, Нижнє Подніпров’я, Північна Буковина, Волинь, Покуття, Придністров’я, Приазов’я, Закарпаття, Слобідська Україна (Слобожанщина), Північне Причорномор’я (Надчорномор’я), Південна Бессарабія, Наддніпрянська Україна (Наддніпрянщина), Холмщина (Забужжя), Посяння (Надсяння, Сяноччина), Лемківщина, Мармарощина (Марамарощина), Підляшшя (Підлісся), Прящівшина (Прятівщина), Сіверщина, Стародубщина, Донбас, Крим (Таврія, Таврида), Лівобережна Україна, Гуцульщина, Бойківщина, Буджак, Правобережна Україна, Донщина, Кубанщина.

*          *          *

1. Предмет та завдання курсу «Історія українського суспільства». Курс «Історія українського суспільства» – вибіркова дисципліна, яка впродовж семестру ознайомить студентів із особливостями економіко-політичного, соціокультурного розвитку українців та етнічних меншин України. Пізнання закономірностей національного культурного розвитку сприятиме осмисленню студентами сучасних історичних процесів, формуванню їх світогляду, високого рівня культури особистості, патріотизму й інших моральних якостей громадянина України.
Предметом курсу є процес формування та еволюції українського суспільства. Запровадження курсу у навчальний процес викликане необхідністю, наявною потребою в акцентуванні уваги студентів на дослідженні національних меншин та соціальних груп, що існують в українському суспільстві, їх інтересів та особливостей розвитку.
Історія українського суспільства – це українознавча дисципліна, в межах якої розглянуто широке коло проблем: особливості етнонаціонального розвитку українського народу; історія та культура етнічних меншин України, їх ментальність й етнічні стереотипи; етнонаціональна політика сучасної України. Особливу увагу приділено сучасним викликам і проблемам українського суспільства з якими зіткнулася влада: становлення громадянського суспільства, міжнаціональні конфлікти та прояви ксенофобії, процес декомунізації, мовна ситуація в Україні, національно-релігійні питання тощо.
Мета вивчення курсу – отримати систематичні й узагальнювальні знання про розвиток національних меншин, специфіку їх культурної традиції, безперервність політичного, культурного розвитку. Важливо також під час аудиторних занять (лекційних та семінарських) забезпечити опанування студентами теоретичних знань з наукової дисципліни та набуття практичних вмінь.
2. Поняття «суспільство», «українське суспільство» та їх характеристики. Структура суспільства. Етнопоняття.  Суспільство – це організована сукупність людей об’єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку. Крім окремих людей членами суспільства є їхні об’єднання: спільноти, громади, товариства, асоціації, союзи тощо. Вчені (соціологи, політологи, історики) неодноразово намагаються збагнути сутність поняття «суспільство».
Суспільство – це сукупність індивідів об’єднаних стійкими зв’язками, як то: сімейними взаєминами, груповими, становими, класовими та національними відносинами. У суспільстві існують, як правило, власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та установи. У кожному суспільстві є свої власні суб’єкти соціального спілкування – особа, сім’я, клас, група, нація, держава та інші.
Спробуємо розкрити дві концепції, що пояснюють поняття «суспільство». Американський соціолог Едвард Шилз виділив такі критерії спільноти, які необхідні для того, щоб вважати її суспільством:
– спільнота не входить в жодні об’єднання, які роблять її частиною більш крупної системи;
– шлюби укладаються між членами спільноти;
– спільнота має цілісну територію, яку вважає власною;
– поповнюється здебільшого за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками спільноти;
– спільнота має спільну систему управління;
– спільнота має власну назву та власну історію;
– існування спільноти є довшим від середньої тривалості життя окремого індивіда;
– у спільноти існує специффічна культура – спільна система цінностей, що забезпечує згоду між її членами [9]. Відповідно концепції Шилза, головними ознаками з вказаних є – спільна система управління, спільна територія і спільна культура.
Інший соціолог – Р. Марш, стверджував: «суспільством можна вважати соціальне об’єднання, що має наступні ознаки: постійна територія; здатність до самовідтворення; високий рівень розвитку культури; політична незалежність.
Інші соціологи (Т. Парсонс, К. Девіс, Ф. Саттон, М. Леві) вважали визначальною характеристикою суспільства самодостатність. На їх думку, самодостатнім є суспільство, яке не лише в змозі прогодувати себе, виробляючи достатню кількість товарів та послуг, здатне захистити себе від внутрішньої та зовнішньої загрози, але й створювати весь комплекс культури і пов’язану з нею інфраструктуру, а також здійснювати успішне соціальне забезпечення населення. Головною ознакою самодостатності при цьому є економічний фактор – збереження платоспроможності й здатність виплачувати борги.
Таким чином, в соціології під суспільством зазвичай розуміють об’єднання людей, що характеризується:
– спільною територією, яка становить основу соціального простору, в якому проживають, взаємодіють, формують і розвивають взаємозв’язки члени суспільства;
– загальноприйнятою системою норм і цінностей, системою культури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам;
– саморозвитком, самодостатністю, саморегуляцією. Тобто має здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень;
– автономністю, суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створити для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоствердження та самореалізації. Наявність цих елементів дає змогу трактувати суспільство як певну соціальну систему. Системний підхід до суспільства в соціології сформувався у XX ст.
У вільній енциклопедії – wikipedia надається наступне тлумачення поняття «українське суспільство» – це таке суспільство, яке самовизначається як кровно-духовна спільнота українського походження і будує своє життя за українським стилем. Українське суспільство включає в себе людей, які народилися в Україні чи (або) мешкають тут протягом тривалого часу, як і тих, які знаходяться поза межами України чи й не були в ній, та зберегли український стиль життя та цінності, властиві українському народові. До українського суспільства не належать люди, які є українцями за походженням, але зреклися його і категорично це заперечують чи не приймають [маркурти – Авт.]. Проте, до українського суспільства включають осіб з національних меншинств, які не є українцями за походженням, але визнають українську мову, культуру, історію, схвально до них ставляться та беруть посильну участь у їх створенні [10].
Усі суспільства чітко структуровані (мають структуру). Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації. Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 1940-х рр. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом, Робертом-Кінгом Мертоном та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. Соціальна стратифікація(лат. – шар) – поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо. У соціології розрізняють чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи. Рабство – форма нерівності, коли одні люди володіли іншими. Кастовий устрій менш поширений, й спостергаєтсья в Індії та частково в Африці. Каста – соціальна група (страта) людей, приналежністю до якої особа зобовязана виключно своїм народженням. Перехід в іншу касту заборонений, членами касти практикується суворе дотримання визначених суспільних норм. Стани – соціальні групи, які користуються правами і обов’язками, що закріплені звичаєм або юридичним законом і передані у спадок. Стани властиві періоду феодалізму. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним. Класи – угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти. Класи – є відкритішим типом стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Соціальне переміщення за класовою ознакою – звичайне явище, оскільки належність до класу пов’язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда тощо. Перехід людей з одних соціальних груп і верств в інші науковці називають соціальною мобільністю (з лат. mobile — рух, рухливість).
Існують різні підходи за якими вчені класифікують суспільства.
Марксисти критерієм поділу суспільств вважають виробничі відносини (тобто відносини, які виникають в процесі розподілу, створення та споживання матеріальних та духовних благ) та суспільно-економічні формації (ступені історичного прогресу). Відповідно до цього суспільства поділяються на безкласові (первісне суспільство) та класові (рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та соціалістичне). У класових суспільствах виділяються основні соціальні класи: у рабовласницькому – рабовласники та раби, у феодальному – феодали (поміщики) та селяни, у капіталістичному – капіталісти (буржуазія) та робітники, у соціалістичному – робітники та селянство.
Західні вчені поділяють суспільства на традиційні (доіндустріальні або аграрні), індустріальні та постіндустріальні. Традиційне суспільство – загальне визначення доіндустріальних суспільств, для яких характерна перевага аграрного сектору, панування станової ієрархії і домінування недемократичних форм політичної організації соціуму. Визначальні ознаки традиційного суспільства: домінування держави в політичній організації, автократичність влади й опора влади на силу або традиційний авторитет, обмеження особистої волі індивідів і груп, дисципліна і покора як домінуючі соціальні цінності, чітко визначений статус, низька мобільність, закритість суспільства [11, с. 390].
З середини ХХ ст. починає домінувати точка зору на традиційні суспільства як на щось відстале, нездатне до сприйняття інновацій. Саме тоді почали виділяти індустріальне суспільство, яке зорієнтовано на виробництво товарів масового споживання та є суспільством масового споживання.
Суспільство постіндустріальне – визначення сучасного західного суспільства, яке вступає в нову фазу розвитку та якому властиві наступні ознаки: домінування сфер послуг і виробництва знання, які перетворюються на самостійні галузі економіки; висування науки на роль провідної продуктивної сили суспільства; вирішальне значення широкого застосування інформаційних технологій; у соціальній структурі суспільства відбувається розмивання соціальних класів завдяки загальному доступу до основного ресурсу постіндустріального суспільства – знання; власність як критерій соціальної стратифікації суспільства втрачає колишнє значення, поступаючись місцем рівню освіти [12, с. 389].
Суспільство це група людей, яка має спільні інтереси та цінності. Англійський вчений Карл Поппер розрізняв закриті та відкриті суспільства. Закрите суспільство – тип суспільство, що характеризується статичною соціальною структурою, обмеженою мобільністю, нездатністю до інновацій, традиціоналізмом, догматичною авторитарною ідеологією. Відкрите суспільство – тип суспільство, який характеризується динамічною соціальною структурою, високою мобільністю, здатністю до інновацій, вільною критикою, індивідуалізмом і демократичною плюралістичною ідеологією.
Етнопоняття. Окремо зупинимося на роз’ясненні понять і термінів, які будуть використані під час лекцій.
Нині поняття «етнос» вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй. З середини XIX ст. поняття «етнос» використовують у значенні «народ». В українській етнології термін «етнос» традиційно ототожнювався з терміном «народ», і лише з кінця XX ст. у суспільствознавчих дослідженнях він набув загального поширення. В англомовній етнології термін «етнос» не використовувався. Його підміняли термінами «етнічність», «етнічна група», «етнічна ідентичність», але найчастіше замість терміна «етнос» вжива¬ється термін «етнічна група» [13].
Атрибутивними ознаками етносу як соціуму:
– стосунки сімейні, професійні, бізнесові тощо;
– інфраструктура аграрна, транспортна, житлова та ін.;
– політичний устрій та політична культура створені представниками етносу для задоволення власних потреб;
– територія (зокрема ландшафт) на якій етнос мешкає чи сформувався. Відповідно концепції географічного детермінізму (Фрідріх Ратцель) людина є продуктом земної поверхні, а етнос – продукт конкретного ландшафту (території). Інакше кажучи, людина у своїй поведінці, мисленні, світогляді, культурі несе ознаки прямого впливу того середовища, в якому протікало її еволюційне минуле [14, с. 11]. Зокрема для українців властивий лісостеповий ландшафт помірної кліматичної смуги.
Український народ – сукупність людей з властивими їм схожими етнічними ознаками (мова, культура, релігія, фольклор, звичаї та традиції), які існують у сукупності зі створеним ними матеріальним світом та діяльнісним ставленням до нього.
Етнічний стереотип. Кожен народ намагається осмислити себе, своє місце в історії і культурі не тільки спираючись на письмові джерела та історичні факти, а й звертаючись (свідомо чи несвідомо) до «фольклорної пам’яті», віковим традиціям і віруванням. Усвідомити образ свого народу або намалювати для себе портрет «чужого» – сусіда, чужинця або іновірця – це значить, багато в чому усвідомити себе самого, свою унікальність і своєрідність.
Уперше термін «стереотип» вжив журналіст Уолтер Ліппман у 1922 р., коли досліджував суспільну думку. Стереотип – це прийнятий в суспільстві зразок сприйняття та інтерпретації інформації при розпізнаванні і впізнаванні навколишнього світу, заснований на попередньому соціальному досвіді. Іншими словами, термін «стереотип» означає повторення, відтворення яких-небудь зразків у певній діяльності, а в міжетнічних взаєминах – уявлення одного етносу про інший або ж власний народ («етнічний стереотип»).
Етнічний стереотип – це сукупність уявлень про людей іншого етносу, про його інтелектуальний і моральний рівень (хоча визначати ці якості, коли мова йде про цілий народ, надзвичайно важко, якщо взагалі можливо), про його звичаї і традиції, про його роль в історії людства, локального регіону і, перш за все, в історії відносин кількох етносів. Етнічний стереотип може об’єктивно відображати особливості характеру іншого етносу, а може помилятися, будучи наслідком етнічної упередженості. Етнічні стереотипи прийнято поділяті на автостереотипи (етнічні стереотипи про себе) та гетеростереотипи (етнічні стереотипи про інших).
Для характеристики особливостей типу мислення етнічної спільноти, відображення їх специфіки в межах конкретної історичної епохи суспільствознавці звертаються до такого явища, як ментальність (менталітет). Категорію ментальність в науковий обіг запровадив Л. Леві-Брюль («Ментальні функції у примітивних суспільствах»). Під ментальністю слід розуміти – скупність уявлень, поглядів, почувань спільноти людей, певної епохи, географічної області і соціального середовища, особливий психологічний склад суспільства, що впливає на історичні та соціальні процеси. Фактично ментальність є рефлекторною соціальною поведінкою [15, с. 222].
Безумовно, цікаво досліджувати, для усвідомлення ментальності народу, дії його представників у ті чи інші обставини, які мають свою специфіку і відмінність від дій при подібних обставинах іншого народу. Спостерігаючи за тим, як етнічна спільнота формує своєрідне бачення оточуючого світу та застосовує способи реагування на його виклики, можна узагальнити характерні особливості цієї спільноти, усвідомити логіку їх дій, особливості культури.
По суті, «менталітет – це набір способів і змістів мислення та сприйняття, які типові для відповідного колективу у відповідний період. Ментальність виявляється в діях» [16, с. 21].
3. Етнічна мозаїка України
.За кількістю населення Україна займає 5-е місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великої Британії, Франції) та 21-е місце у світі. На її частку припадає 7 % населення Європи. Люди, що населяють територію України, відзначаються приналежністю до різних народів.
За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні проживало 37,5 млн. українців, або 77,8 % від загальної чисельності населення держави. Українці становлять абсолютну більшість (понад 90 %) у 13 з 27 регіонів України та переважну більшість (70 – 90 %) – в 7 регіонах. Частка українців знижується до 60 % лише у двох областях Донбасу та Одеській області. І тільки в Автономній Республіці Крим частка українців не досягає 50 % і становить 24,3 %. Майже моноетнічною є Тернопільська область, у якій українці становлять 97,8% населення області.
Крім українців значну частину населення України складають представники етнічних меншин. Українська земля є історичною Батьківщиною для українців, кримських татар, караїмів, кримчаків. Усі інші національні меншини є фактично мігрантами, оскільки їх етнічні землі знаходяться за межами України. Розглянемо зміни загальної чисельності національних меншин в 1959 — 1989 рр.

Етнічний склад населення України (тис.) [17, с. 372]

1959

1970

1979

1989

українці

32258,5

35283,9

36488,9

37419,0

росіяни

7090,8

9126,3

10471,6

11355,6

євреї

840,3

777,1

634,2

486,3

кримські татари

(киримли)

46,8

роми (цигани)

22,5

30,1

34,0

47,9

Все населення

41869,0

47126,5

49609,3

51452,0

Етнічний склад населення України (у %) [17, с. 372]

1959

1970

1979

1989

українці

76,81

74,87

73,55

72,73

росіяни

16,94

19,37

21,11

22,07

євреї

2,01

1,64

1,28

0,94

кримські татари (киримли)

0,09

роми (цигани)

0,05

0,06

0,07

0,09

інші національні меншини

4,19

4,06

3,99

4,08

Все населення

100

100

100

100

Україна є державою українського етносу, бо немає більше у світі іншої країни, де б інтереси українців задовольнялися так повно і всебічно. Україна є державою поліетнічною або моноетнічною? З’ясуємо це найближчим часом на лекції. Однак відзначимо, що твердження відносно того, що Україна є багатонаціональною державою (згідно перепису 2001 р. в Україні мешкають представники 130 народностей), є не помилковим, але дещо перебільшеним. В деяких публікаціях відбувається явна політизація етнічних процесів.
Українці є автохтонним народом у нашій країні і вони формують національну державу. Всі інші народи, що проживають в Україні, утворюють етнічні (національні) меншини.

Етнічний склад населення України
(за даними перепису населення, 2001 рік)

Назва етнічної групи

Чисельність

%

українці

37 541,7

77,8

росіяни

8 334,1

17,3

білоруси

275,8

0,6

молдавани

258,6

0,5

кримські татари

248,2

0,5

болгари

204,6

0,4

угорці

156,6

0,3

румуни

151,0

0,3

поляки

144,1

0,3

євреї

103,6

0,2

вірмени

99,9

0,2

греки

91,5

0,2

роми

47,6

0,1

азербайджанці

45,2

0,1

грузини

34,2

0,1

німці

33,3

0,1

гагаузи

31,9

0,1

інші

177,1

0,4

Аналіз етнічного складу населення України (дані перепису 2001 р.) говорить, що теза про багатонаціональність та надмірну розмаїтість в етнічному відношенні українського суспільства, якщо не помилкова, то в усякому разі перебільшена. Так, українці складають 77,8 % населення. Проте пятнадцять найбільше представлених в Україні етнічних груп (включно з українцями) складали 99 % населення. Інші мешканці України, які представляють 115 етнічних груп складають всього лише 1 %.
Залишається актуальною для вивчення сфера розвитку національних меншин: історія та культура різніх етнічних груп в Україні, ментальність та етнічні стереотипи, особливості державної етнополітики тощо.
4. Історико-етнографічні регіони України
. Історико-етнографічний регіон – етнотериторіальне утворення в межах етносу, яке за історичною долею та етнічними особливостями є самобутнім, зафіксованим в історичних документах і відтвореним у крайовій символіці та історичній пам’яті людей [1]. Процес становлення історико-етнографічного районування України проходив кілька етапів:
На першому етапі (VІ ст. – ІХ ст.) на українських землях відбувається становлення союзів племен, які володіли конкретною територією – поляни, дуліби, древляни, сіверяни, уличі, тиверці, білі хорвати.
На другому етапі (Х ст. – ХІV ст.) з феодальної роздробленості Русі починається окреслення регіонів, які співпадали з територією князівств – Київське, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Галицьке, Волинське. Здобуття окремими землями статусу князівства, означало як відносний суверенітет, так і культурно-побутову своєрідність населення, яке в ній проживало.
На третьому етапі (ХV ст. – ХІХ ст.) на районування України вплинули процеси колонізації української території Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрійською (Австро-Угорською) імперією, Королівством Румунія, Османською Портою, Російською імперією. Ця колонізація стримувала процес етнокультурної консолідації і поглиблювала локалізацію розвитку регіонів.
Сьогодні Україна складається з низки історико-етнографічних регіонів, які формувалися упродовж століть. Мінялася чисельність, кордони і навіть назви цих регіонів. Колонізація окремих українських територій іншими державами і народами вплинула не тільки на політичний та економічний розвиток регіонів, але й була причиною розмаїття етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів.
Пояснюючи ментальність національних меншин та існуючі етнічні стереотипи, вказуючи їх чисельність, особливості культури та історії, лектор окреслить і територію їх розселення Україною. Тож, досліджуючи національні меншини сучасної України не можна проігнорувати регіональну специфіку держави.
Історично-етнографічна карта України надзвичайно різноманітна, включаючи такі регіони (і отже, регіональні типи культури), як Середня Наддніпрянщина (Гетьманщина), Полісся, Сіверщина, Поділля, Волинь, Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Донщина, Слобожанщина, котрі, у свою чергу, включають історичні зони – свого роду символи етнічної історії України: Надпоріжжя, Запорозьку Січ, Причорноморське козацтво, Буджак, Надбужжя, Наддністрянщину тощо, а також етнографічні райони – Гуцульщину, Бойківщину, Лемківщину, регіон розселення поліщуків [4, с. 152].

Слайд 1.

СЕРЕДНЄ ПОДНІПРОВ’Я (Середня Наддніпрянщина) – це територія, що охоплює більшу частину Київської, Полтавської та Черкаської областей, лише південну частину Чернігівської, південно-східну Житомирської, південно-західну Сумської, східну Вінницької, північну Кіровоградської та північно-західну Дніпропетровської областей. Це один з найдавніше заселених районів української землі.
УКРАЇНСЬКЕ ПОЛІССЯ – це етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається всім північним краєм України і разом із суміжним Білоруським Поліссям, Брянсько-Жиздринським Поліссям (у Росії), Люблінським Поліссям (у Польщі). Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю й охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. Загальна площа Українського Полісся – близько 100 тис. кв. км.
СІВЕРЩИНА (Сіверська земля) – історичний край, що знаходиться у північно-східній частині сучасної України.
ПОДІЛЛЯ – історико-етнографічний район, який охоплює майже всю частину Вінницької і Хмельницької області, частини Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей. В етнографічній літературі Поділля розділяють на Східне, Західне, Буковинське. Відповідно давнє і побутування похідного від назви цього краю найменування його жителів – подоляни, подоляки.
ВОЛИНЬ – історичний регіон, який охоплює райони Волинської, Рівненської, Житомирської областей, північні частини Тернопільської та Хмельницької областей. Назва Волинь, мабуть, походить від східнослов’янського племені волинян, яке мешкало в району річки Західний Буг або від найменування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 р. Назва волиняни може вважатися означенням своєрідної локальної групи українського народу.
ГАЛИЧИНА – це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області. Галичину називають, ще Прикарпаттям, а її населення галичанами. Цей регіон поділяють на Опілля, Бойківщину і Покуття. Опілля – це територія східної частини Львівської, північної частини Івано-Франківської і західної частини Тернопільської областей. Давньою є і народна назва жителів цього краю – «опіляни», «ополюхи». Покуття – історичний регіон який стосується південно-східної низинної частини Івано-Франківської області. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від слова кут – як найменування землі «в кутах», утворюваних крутими згинами рік (у цьому випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками). Мешканців краю називають – покутяни. Бойківщина – територія, яка охоплює центральну частину Українських Карпат (частини Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської областей), загальною площею близько 8 тис. кв. км.
Значну частину Західної України займає територія розселення трьох етнографічних груп українських горян, що разом з північною (галицькою) зоною творить історико-етнографічні райони Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини. Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина – поняття, введені у науковий обіг другої половини ХІХ – початку XX ст. для визначення території, яку заселяє кожна з цих етнографічних груп.
ГУЦУЛЬЩИНА – охоплює частину Івано-Франківської, Чернівецької і Закарпатської областей від р. Ломниця й Торець до кордонів з Румунією. Територія Гуцульщини становить 6,5 тис. кв. км. До Гуцульщини також належать у південно-східній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії.
ЛЕМКІВЩИНА – це найзахідніший історичний край української землі. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемківщини належить тепер до України (частина Закарпатської області), основна ж частина (вся північна Лемківщина) входить до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) – до Словаччини.
БУКОВИНА – територія, яка поділяється на дві частини: Північна Буковина охоплює Чернівецьку область, а Південна Буковина – тепер Сучавський повіт Румунії. Зауважимо, що Буковина раніше носила назву Шипинська земля.
СЛОБОЖАНЩИНА (Слобідщина) охоплює східну частину України – теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні райони Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Бєлгородської і Воронезької областей, які тепер входять до складу Росії.
ПІВДЕННА БЕССАРАБІЯ – територія між річками Прут, Дністер і гирлом Дунаю. Нині на його теренах – значна частина Одеської області та основна частина території Молдови [5].
КРИМ (Таврида) – півострів, який розташований на півдні України. Інша назва регіону – Таврія, на честь таврів, які мешкали на півострові в добу заліза.
НАДБУЖЖЯ – назва території, що розміщена в районі річки Західний Буг (Львівська та Волинська області).
Нині відроджується пам’ять і про ті історичні землі України, що відійшли до сусідніх держав, але залишилися частиною українського материнського етнорегіону: Берестейщину, Стародубщину, Подоння, Кубань, Сяноччину, Холмщину [4, с. 152].

Слайд 2.

Холмщина (Забужжя, Холмська земля) – історична область розташована на схід від Волині в межах Польщі. Історичний центр – місто Холм, оснований у 1237 р. королем Данилом Галицьким.
Посяння (Надсяння, Сяноччина) – українська етнічна земля в районі річки Сян. Сьогодні більшість цієї території перебуває в межах Польщі, менша частина на заході Львівської області.
Прящівщина (Прятівщина) – українська етнічна земля, сьогодні – територія північно-східної Словаччини. Назва походить від м. Пряшева.
Стародубщина – найпівнічніша етнічна українська територія, сьогодні – південно-західна частина Брянської області Російської Федерації.
Мармарощина (Марамарощина) – територія в Карпатах, яка поділяється на Південну Мармарощину (близько 3 500 кв. км. в Румунії) та Північну Мармарощину (близько 9 700 кв. км. в Україні).
Донщина – регіон у складі Російської Федерації (центр м. Ростов) в якому здавна мешкали українці.
Кубанщина (Кубань) – регіон на Північному Кавказі, в долині річки Кубань. Сьогодні це територія Російської Федерації з центром в м. Краснодар.

Список використаної літератури:

1. Формування історико-етнографічних регіонів України. URL:  https://history.vn.ua/book/history1/41.html (переглянуто 14.01. 2019 р.). — Загол. з екрану.
2. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. — К.: Довіра: Генеза, 1996. — 942 с.
3. Етнографічні регіони України. Коли вони сформувалися та звідки пішли їх назви.  URL:  https://www.uaua.world/12167/?utm_source=facebook&utm_medium=urkfb&utm_campaign=regiony&fbclid=IwAR2bB_eEkadd9IbfEQU8QMwcd6chShYHWouDKEkEL1IrlBOa4RqVpnIsVGg (переглянуто 20.12. 2018 р.). — Загол. з екрану.
4. Етнічний довідник у трьох частинах. – Ч. 2. Етнічні меншини в Україні. – К.: ЕРІДС, 1996. – 176 с.
5. Симоненко Р.Г. БЕССАРАБІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2003. – 688 с. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Bessarabiya (останній перегляд: 16.01.2019)
6. Ковпак Л. Гуцули / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 24–25.
7. Ковпак Л. Бойки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 21.
8. Ковпак Л. Лемки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 89.
9. Суспільство. URL:  https://uk.wikipedia.org/wiki/Суспільство (переглянуто 10.01. 2019 р.). – Загол. з екрану.
10. Українське суспільство. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Українське_суспільство (переглянуто 10.01. 2019 р.). – Загол. з екрану.
11. Соловйов Е. Суспільство традиційне / Е. Соловйов // Соціологічна енциклопедія / Укладач В. Г. Городяненко. – К.: Академвидав, 2008. – С. 390.
12. Соловйов Е. Суспільство постіндустріальне / Е. Соловйов // Соціологічна енциклопедія / Укладач В. Г. Городяненко. – К.: Академвидав, 2008. – С. 389.
13. Махній М. Етноеволюція: Науково-пізнавальні нариси. URL: https://makhniy.blox.ua/category/vstup (дата звернення 25.01. 2019 р.)
14. Власюк О.С. Український соціум / О.С. Власюк, В.С. Крисаченко, М.Т. Степико та ін.; За ред.. В.С. Крисаченко. – К. : Знання України, 2005. – 792 с.
15. Легеза С. Ментальність / С. Легеза // Соціологічна енциклопедія. – К.: Академивидав, 2008. – С. 222–223.
16. Дінцельбахер П. До теорії і практики історії ментальності (від упорядника) / П. Дінцельбахер // Історія європейської ментальності / За ред. Петера Дінцельбахера. – Львів: Літопис, 2004. – С. 15–37.
17. Скляр В. Етнічний склад населення України 1959 – 1989 рр.: етномовні наслідки російщення / В. Скляр. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. – 392 с.

Поділитися:
Закладка Постоянная ссылка.

Комментарии закрыты