Лекція 2.1. Історія та культура східних слов’ян (дохристиянський період)

1. Проблема етногенезу слов’ян. Перші писемні згадки про давніх слов’ян.
2. Велике розселення слов’ян. Протодержавні утворення східних слов’ян.
3. Духовна та матеріальна культура слов’янства.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку східних слов’ян від первіснообщинних до ранньофеодальних відносин.
Завдання: пояснити наукові теорії походження східних слов’ян; окреслити межі їх розселення на території України і специфіку їх соціально-економічного та культурного розвитку.

*          *          *

1. Проблема етногенезу слов’ян. Перші писемні згадки про давніх слов’ян.
Етногенез – це термін, який означає процес формування та розвитку народності. З грецької мови «етнос» (ἔθνος) – плем’я, народ, а «генезіс» (γένεσις). Загальновідомо, що українці є частиною слов’янського народу. Хто ж такі слов’яни сьогодні? Слов’яни – це мегаетнос, що налічує близько 300 млн. людей. Слов’янські народи, які поділяють на три гілки (слов’яни східні, західні та південні), мешкають у Східній, Західній та Центральній Європі:

Слайд 1.

Етногенез слов’ян був і є предметом дослідження багатьох науковців, проте обмеженість і неповнота джерел стали причиною поширення багатьох наукових теорій та припущень в яких людині, далекій від історії, важко орієнтуватися.
Коли з’явилися слов’яни? Яка територія може вважатися прабатьківщиною слов’янства, тобто тим регіоном, де розрізнені племена сформували слов’янський етнос? Історики, лінгвісти, археологи, намагаючись відповісти на ці питання, висунули кілька наукових теорій, якими доводили автохтонне (місцеве) походження слов’ян або заселення ними Європи в наслідок міграції. Наукові гіпотези щодо прабатьківщини слов’ян локалізували її в різних куточках Європи.

Слайд 2.

Сучасні науковці вважають, що становлення слов’янства проходило шляхом асиміляції споріднених, сусідніх місцевих племен із включенням у цей процес мігрантів. Що ж стосується території на якій формується слов’янство, більшість вчених переконані, що це території сучасних європейських держав – Україна, Польща та Білорусь.

Слайд 3.

Дискусійним є не тільки місце прабатьківщини слов’янства, але й походження імені народу. Слов’яни виникають близько 2 тис. до н. е. (бронзовий вік). Невідома самоназва цього народу. Проте, вчені відносять до праслав’ян різні археологічні культури: тшинецько-комарівську, білогрудівську, лужицьку, чорноліську, зарубинецьку, черняхівську, пеньківську та ін.
На рубежі нової ери слов’яни заселяли значну Європи контактуючи з іншими народами через військові сутички або торгівельні зв’язки. Тоді ж, римські та грецькі вчені вперше згадують слов’ян у писемних творах, в яких називають їх венедами або венетами.
На рубежі століть, з І ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. зустрічаються перші писемні згадки про слов’ян. Зокрема, у працях римських істориків Помпонія Мела, Плінія Старшого, Корнелія Тацита та вченого з Олександрії Птолемея.

Слайд 4.

У зв’язку з навалою готів, а пізніше гунів – у добу Великого переселення народів (ІV – VI ст.), слов’ян тимчасово перестають згадувати у писемних джерелах. Тільки починаючи з VІ ст., тогочасні вчені знов описують венедів, поступово вживаючи нові назви – анти, склавени («склавіни») та слов’яни. Тут слід відзначити таких давніх дослідників, як Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський, Феофілакт Симоккат, Маврикій Стратег, Менандр Протектор.
2. Велике розселення слов’яни. Протодержавні утворення східних слов’ян. Розпад держави гунів дав імпульс розвитку слов’янським племенам, які розселилися по території Європи. Зокрема, слов’яни з’являються у Подунав’ї та Балканському півострові, з часом доходять до Ельби та балтійського узбережжя, а на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи східних, західних та південних, що започаткувало формування сучасних слов’янських народів.
У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у V – VII ст. також мешкали слов’янські племена. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом формують білоруський народ. Ті, що попрямували на північний схід, стали предками росіян. Склавіни більшої частини українського Правобережжя та частина антів, які не брали участі в переселенні, стали предками українців.
Завдяки праці Нестора-літописця «Повість временних літ» та стародавнім руським літописам, ми знаємо назви племен, які мешкали на Сході Європи у VI – VII ст., та які були предками українського, білоруського та російського народів.

Слайд 5.

Племена – предки українців:

1) поляни – територія розселення — Середнє Подніпров’я (Київщина). Їх міста – Київ, Переяслав.
2) древляни – мешкали у басейні річок Прип’ять, Горинь, Тетерев (Київське Полісся, Східна Волинь). Їх міста – Іскоростень, Вручом (Овруч).
3) сіверяни – жили на Лівобережній України, в районі річок Десна, Сула і Сейм (Чернігівщина). Їх місто – Чернігів.
4) тиверці – мешкали у межиріччі Дністра і Пруту, на території сучасної Молдови.
5) дуліби (волиняни) – територія розселення – верхів’я Дністра та басейн Західного Бугу (Волинь).
6) білі хорвати – мешкали на Прикарпатті та Північній Буковині. Їх міста – Ужгород, Перемишль.
7) уличі – територія розселення між річками Дніпро, Оріль, Самара та в низинах Південного Бугу й Дністра (до Дунаю). Їх місто – Пересічень.
8) бужани – мешкали у верхів’ї Південного Бугу (Волинь).

Племена – предки білорусів: дреговичі та полочани.

Племена – предки росіян: радимичі, кривичі, словени, в’ятичі.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VІ – VІІ ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об’єднання [5, с. 52].
Загалом східнослов’янські племена займали територію у 700 тис. кв. км. Існували у східних слов’ян й державні осередки. Становлення державності було досить тривалим, на базі союзів племен виникали перехідні протодержавні утворення, якими варто вважати племінні княжіння [3, с. 23]. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників. На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація – землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу [2, с. 37].
Як називалися ці державні утворення? Арабські автори згадували, що у Подніпров’ї з другої половини І тис. н. е. існували три великі слов’янські племінні об’єднання:
1. Куявія – Київське князівство з центром у м. Київ, який виник наприкінці V ст. (офіційна дата заснування Києва – 482 р.);
2. Славія – князівство у Псковсько-Новгородській землі;
3. Артанія (або Арсанія) – центром цього політичного утворення міг бути Чернігів. За іншими даними це могли бути Тмутараканське князівство або Дулібський племінний союз на Волині.
3. Духовна та матеріальна культура слов’янства. Духовна культура стародавніх слов’ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.
Міф – архаїчна оповідь, переказ про духів, богів (пізніше – героїв), яка не містить нічого абстрактного, однак є узагальненням тих чи інших явищ [1, с. 47]. Міфи (з грець. слово-переказ, звичай) – історія Космосу, історія впорядкування Всесвіту, розповідь про те, як влаштовано світ навколишній і світ людський. Це водночас система норм життя, що відбилося в численних повір’ях та забобонах й елементи культу, їх (міфи) відтворювали в обрядах і ритуалах.

Слайд 6.

За тематичним принципом міфи можна поділити на кілька циклів:
1) Героїчні – найдревніші міфи. Герої в них – втіленням різних стихій або має зв’язок із небом і підземеллям; є частиною природи, розуміє мову птахів, звірів, риб. Нерідко герой постає божеством чи має божественну природу.
2) Космогонічні – про створення світу, елементів Всесвіту та виникнення життя.
3) Антропогонічні та антропологічні – про створення людини та її життя.
4) Тотемічні – про тотемних предків різних племен.
5) Теогонічні – про походження богів.
6) Анімістичні – про духів, що наповнюють світовий простір.
7) Календарні – про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі зміною пір року та господарською діяльністю.
8) Культово-біографічі, історичні – про події, випробування та вчинки окремих персонажів (богів, героїв) – об’єктів культів.
9) Есхатологічні – про кінець світу та потойбіччя.

Слайд 7.

Слов’янський пантеон богів

Микола Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи, визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, вогню тощо. Потойбічний світ вважався слов’янам-язичникам продовженням земного життя [4, с. 193]. Любор Нідерле вважав, що основою слов’янського язичництва була демонологія – культи предків та природи. На жаль, до сьогодні не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів за винятком окремих повідомлень.
Так, за повідомленням книжника ХІІ ст. у праці «Слово про те, як поганські народи поклонялися ідолам і приносили їм жертви», міститься періодизація дохристиянських вірувань слов’ян:
1) спочатку слов’яни приносили жертви злим і добрим духам (упирям і берегиням). Це прояв анімізму.
2) згодом розвинувся культ Роду та рожаниць, божеств родючості, який був тісно пов’язаний із життєво важливими стихіями – сонцем, водою, дощем.
3) в решті-решт на першому місці утвердився культ бога громовиці Перуна.
Східні слов’яни до ІХ ст. не мали спільного державного утворення, тому вірогідно не мали й верховного божества.
1) На першому місці стояв Вседержатель, узагальнюючий Бог (Род?), він же батько природи і Владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління всього і всіх.
2) Бог світла Сварог, який вважався Прабогом, володарем світу, богом ковалів.
3) Дажбог (Хорс) – бог сонця.
4) Перун – був богом воїнів.
5) Велес або Волос – бог скотарів, худоби, поетичного натхнення, покровитель мистецтва, бог багатства й торгівлі, а також бог та захисник простих людей. Покровитель «нижчого світу», володар світу мертвих. Вважався антиподом Перуна, їхні ідоли ніколи не стояли разом.
6) Род і рожаниці. Культ Рода пов’язаний з культом предків і водночас з силами родючості. Рожаниці – духи відповідальні за людські долі.
7) Мокош – богиня-Мати, покровителька плодючості, молодих жінок та дітей, володарка людської долі, богиня життєвих благ та достатку.
8) Лада-Жив або Лада-Жива – (образ чоловіка, рідко жіночий образ) бог кохання, життєвого начала, шлюбу, розваг і краси.
9) Стрибог – бог мореходів, вітру.
10) Симаргл – бог рослинності, підземного царства.
11) Ярило (Яр, Ярун, Яровит) – бог землеробів, символ молодості та плодоносної сили природи.
12) Марена – богиня смерті.

Демонологія. Українська міфологія та демонологія має виразний національний колорит і художньо-образну своєрідність незважаючи на те, що увесь комплекс переказів про живу й неживу природу розвивалася на основі давньої загальнослов’янської міфології. Серед відомих образів слов’янської демонології:
– домовик (його дружина – кікімора), хованець, вихованок, годованець, щасливець – дух-охоронець оселі, пов’язаний з предками;
– лісовики – лісові духи, які набували вигляду звірів й могли зашкодити людині;
– водяники, водяний, водяний чорт – духи водоймищ;
– русалки – душі жінок чи дівчат, які померли незвичайною смертю;
– мавки (нявки, бісиці) – померлі діти. Вітчизняна демонологія багата на різноманітні образи: берегиня, переплут, відьми, пропасниця, очеретяник, польовик, болотяник, вурдалак (вампір, упир) та ін.

Основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи: культ дерев, культ води, культ злих сил. Наприклад, існували культи священних гаїв (слов’яни поклонялися дубам, ясеням, липам), озер, окремих дерев і криниць. Священними тваринами вважалися віл та бик – символ творення; кінь, вівця чи баран – символ невинності; коза – символ врожаю; серед комах – бджола (божа пташка, божа мушка) та сонечко (божа корівка), яких вбити гріх. Серед птахів: зозуля – провісниця майбутнього, але символ суму та вдівства; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; ворони – священні птахи, віщуни; сова – символ мудрості, смерті та пітьми; сокіл – символ хоробрості та швидкості.

Слайд 8.

У слов’ян існували спеціальні святилища та культові споруди – капища. Головними атрибутами капищ були ритуальні майданчики з одним або кількома ідолами посередині, жертовними ямами, будівлями та вогнищами. Розташовувалися капища у важкодоступних і не використовуваних землях (острови, болота, серед лісу). Інколи знаходилися й посеред людських поселень. На фото реконструйоване капище (не давньослов’янське) на о. Хортиця, проте його вигляд дає уявлення про подібні язичницькі святилища.

Слайд 9.

Ідол – людиноподібна фігура, виконана в повний зріст (2 – 2,5 метри) з чіткими рисами обличчя. До ідола слов’яни зверталися з проханням, йому присвячували ритуальні обряди. Приклад ідола – «Збруцький ідол», знайдений 1848 р. біля м. Гусятина (копія стояла у Києві на Софійській площі).
Господарство східних слов’ян. Слов’яни вели осілий спосіб життя й основу їхньої господарської діяльності складали рільництво та тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.
1) Землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Екстенсивне виробництво – це спосіб збільшення обсягів виробництва за рахунок залучення додаткових ресурсів без підвищення ефективності їх використання. Альтернативою екстенсивному господарству є інтенсивне, тобто розвиток такого господарства, за якого обсяги виробництва збільшуються за рахунок зростання продуктивності праці, кращого використання наявних ресурсів. Проте екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було достатньо продуктивним і потребувало мінімальних витрат сил.
Існували різні системи землеробства:
– у лісовій смузі (на Поліссі) переважала вирубна система (підсіка, підсічно-вогневе землеробство) – люди вирубали лісову ділянку, спалювали залишки сушняку й використовували землю до повного її виснаження. Через кілька років врожайність зменшувалася й селяни були змушені розчищати нову ділянку;

– у лісостепу (Подніпров’я) перелогова (переліг), коли врожайність землі знижувалась, ділянку залишали поки вона не відновить родючість й обробляли нову ділянку;
– парова система (двопілля) – це коли ділянку ділили на дві частини (пар та яр), одна з яких певний час знаходилася під паром (відпочивала), а інша оброблялися. Ділянки, які знаходилися під паром або оброблялися щороку мінялися.
Вирощували зернові культури, передовсім просо, ячмінь плівчастий та пшениця-двозернянка (полба). Культивувалися також овес, жито та бобові (горох і сочевиця). Вирощували давні слов’яни й городні культури: ріпу, редьку, цибулю та часник. Збереглися також свідчення, що набули поширення в рільництві й технічні культури – льон і конопля.
2) Тваринництво. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м’ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит). Тваринництво також забезпечувало землеробів тягловою силою та засобами пересування (воли, коні). Перше місце у господарстві слов’ян займала велика рогата худоба, друге місце – свиня, третє – дрібна рогата худоба, четверте – кінь. Слов’яни вели осілий спосіб життя, займалися присадибним тваринництвом.
3) Їжа. Аналіз господарства слов’ян дозволяє дійти висновку, що основою їхнього харчового раціону на початку І тис. н. е. були каші й прісні коржики. Розвиток агротехніки збільшило вживання хліба (були зернотерки, винайшли жорнова). Крім зернових культур, значне місце в харчовому раціоні посідають овочі та фрукти – ріпа, слива, яблука, суниці, малина тощо. Важливу групу харчового раціону складали продукти тваринництва – яловичина, баранина, свинина, меншою мірою – конина. Їжу переважно варили, а не смажили. Багато вживали молочних продуктів – молоко, сир та масло. У неврожайні роки зростала роль збиральництва та рибальства. Серед напоїв відомі мед (медовина), пиво з ячменю чи вівса та квас.
4) Торгівля. Слов’яни торгували з населенням Подунав’я (Балкани), Прибалтики, Центральної Європи, античними містами-колоніями Північного Причорномор’я, Хазарським каганатом. В якості монет використовували бронзові, срібні та золоті монети іноземних держав, хутра та дорогоцінні метали. Власні монети виникли лише в Х ст.
5) Побут. Як правило, поселення слов’ян мали площу до 2,5 гектарів і розміщувалися поблизу річок. Житлом слугували квадратні або прямокутні напівземлянки або землянки площею 7 – 25 кв. м. з піччю-кам’янкою (інколи глиняною), як правило у північній частині будинку. Підлога будинку утрамбовувалася й обмазувалася глиною. Зводили плетені або зрубні стіни та покривали зверху 2-х або 3-х схильним дахом.

Слов’яни мали достатньо розвинуту суспільну організацію, матеріальну та духовну культуру, оригінальну релігію. У VІІ – VІІІ ст. завершився процес утворення союзів племен, триває їх трансформація у племінні князівства – додержавні об’єднання, які передували першій східнослов’янській державі.

Бібліографічні посилання:

1. Безвершук Ж.О. Культурологія: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посіб. / Ж.О. Безвершук, О.В. Щербакова. – К.: Знання, 2012. – 326 с.
2. Бойко О. Д. Історія України : Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академвидав», 2003. – 656 с.
3. Головко О.Б. Північне Причорномор’я та Приазов’я в політичному й економічному розвитку Русі (ІХ – середина ХІІІ ст.) / Олександр Борисович Головко // Український історичний журнал. – 2014. – № 1. – С. 21–39.
4. Заєць І. І. Витоки духовної культури українського народу / І. І. Заєць. – К.: Аратта, 2006.
5. Історія державності України: Експериментальній підручник / За заг. ред. Бандурки О. М., Ярмиш О. Н. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 608 с.

Ілюстрації узято:

Слайд 2. Карта Европи // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Шаблон:ПозКарта_Европа#/media/File:Europe_relief_laea_location_map.jpg
Слайд 3. Карта «Территории славянского населения Европы» // Режим доступу: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Территории_славянского_населения_Европы.png
Слайд 5. Карта «Розселення слов’янських племен» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=mUU&tbm=isch&sa=1&ei=HRekW-qgEsHlkwW27aOgBg&q=карта+розселення+племен+словян&oq=карта+розселення+племен+словян&gs_l=img.3…12910.20075.0.20273.23.19.0.0.0.0.165.1620.18j1.19.0….0…1c.1.64.img..7.2.171…0j0i7i30k1.0._-_xf6SsG7A#imgrc=aGCoN2FUqhQKFM:
Слайд 7. Ілюстрація«Пантеон богов» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?q=пантеон+богов&client=opera&hs=wZ&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ved=0ahUKEwi1l4Xr08rdAhVGk
Слайд 8. Капище на о. Хортиця // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=aup&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=XyKkW42vNIavkwXJyKjIBQ&q=капище+Хортици&oq=капище+Хортици&gs_l=img.3…103701.109232.0.109333.16.11.1.4.5.0.92.893.11.11.0….0…1c.1.64.img..0.14.768…0j35i39k1j0i67k1j0i24k1.0.QlkgB-Tc1YM#imgrc=cvfS1aSjUEFVwM:
Слайд 9. Фото «Збруцький ідол» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=kb&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=zSKkW4_uAafosAfPzKZ4&q=Збруцкий+идол&oq=Збруцкий+идол&gs_l=img.3…63821.67616.0.67908.13.10.0.3.3.0.102.808.9j1.10.0….0…1c.1.64.img..0.9.514…0j35i39k1j0i24k1.0.fGAOWiJ5CRA#imgrc=0xeNShBnFilZEM:;  https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=kb&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=zSKkW4_uAafosAfPzKZ4&q=Збруцкий+идол&oq=Збруцкий+идол&gs_l=img.3…63821.67616.0.67908.13.10.0.3.3.0.102.808.9j1.10.0….0…1c.1.64.img..0.9.514…0j35i39k1j0i24k1.0.fGAOWiJ5CRA#imgrc=fTM6vY8Vx-0OdM:
Слайд 10. Реконструкція давньослов’янського будинку // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=N1p&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=BCSkW5DPDc6VsAeuyayIBQ&q=древнеславянского+дома%2C+реконструкция&oq=древнеславянского+дома%2C+реконструкция&gs_l=img.3…8203.14170.0.14397.12.12.0.0.0.0.142.1071.9j3.12.0….0…1c.1.64.img..2.0.0….0.AqU89tzll0U#imgrc=7IUAKuyYj46OuM:

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір.

Список додаткової літератури для самоосвіти

Афанасьев А. Славянская мифология / А. Афанасьев. – М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2008. – 1520 с.
Берегова О. Символы славян / О. Берегова. – М. – СПб.: Диля, 2011. – 428 с.
Васильев М. Язычество восточных славян накануне крещения Руси: Религиозно-мифологическое взаимодействие с иранским миром. Языческая реформа князя Владимира / М. Васильев. – М.: Индрик, 1999. – 328 с.
Велецкая Н. Символы славянского язычества / Н. Велецкая. – М.: Вече, 2009. – 320 с.
Велецкая Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов / Н. Велецкая. – М.: Наука, 1978.
Виноградова Л. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян / Л. Виноградова. – М.: Индрик, 2000. – 432 с.
Вовк О. Энциклопедия знаков и символов / О. Вовк. – М.: Вече, 2006. – 528 с.
Гаврилов Д. Боги славян. Язычество. Традиция / Д. Гаврилов, А. Наговицын. – – М.: Рефл-Бук, 2002. – 464 с.
Карпов А. Язычество, христианство, двоеверие / А. Карпов. – СПб.: Алетейя, 2008. – 184 с.
Рыбаков Б. Язычество древних славян / Б. Рыбаков. – М.: Наука, 1981. – 406 с.
Славянская мифология. Энциклопедический словарь. – М.: Международные отношения, 2002. – 512 с.

Поділитися:
Закладка Постоянная ссылка.

Комментарии закрыты