Категорія: Історія та культура України (Лекції)

1. Україна в Першій світовій війні 1907 – 1918 рр.
2. Наслідки Лютневої революції 1917 р. для українських земель. Розвиток УНР періоду Центральної Ради (1917 – 1918 рр.).

Мета: охарактеризувати особливості суспільно-політичного та економічного розвитку українських земель в 1914 – 1918 рр.

1. Україна в Першій світовій війні 1914 – 1918 рр. 1 серпня 1914 р. почалася Перша світова війна. У ній брали участь два ворожі блоки: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія), який згодом став Четвертним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) та Антанта (Англія, Франція, Росія, згодом США).
Причини війни: загарбання чужих територій, переділ вже перерозподіленого світу; встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини; концентрація народної уваги не на внутрішній, а на зовнішній загрозі та ін.
Привід до війни: 28 червня 1914 р. в м. Сараєві вбито спадкоємця австрійського престолу Франца-Фердинанда. Вбивця – Гаврило Принцип.

Плани воюючих країн щодо України: Росія – планувала захопити Східну Галичину, Північну Буковину, Закарпаття; Румунія – претендувала на території Північної Буковини та Південної Бессарабії; Туреччина – планувала повернути володіння втрачені раніше – Північне Причорномор’я, Крим; Австро-Угорщина – бажала захопити Волинь і Поділля; Німеччина – планувала оволодіти всією Україною.
У серпні – вересні 1914 р. розпочалася Галицька битва, у результаті якої росіяни оволоділи Галичиною та Буковиною утримуючи їх до весни 1915 р. Росіяни створили Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з графом Георгієм Бобринським, який не приховував своїх намірів: «Я буду вводить тут русский язык, закон и устройство». Відповідно до цього:
– закрито всі українські періодичні видання, польські та українські інституції, школи, книгарні, бібліотекам було заборонено видавати українські книжки;
– репресії щодо українських громадських діячів (578 осіб вислано у віддалені райони Росії);
– переслідування греко-католицької церкви і насадження православ’я;
– майно поміщиків і капіталістів взяла під охорону царська влада, щоб не допустити його захоплення народними масами.
У березні 1915 р. російські війська узяли фортецю Перемишль, це останній успіх росіян в кампанії 1914 – 1915 рр.
19 квітня (2 травня) 1915 р. німецько-австрійські війська контрнаступ в Галичині. 2 червня 1915 р. австрійці і німці взяли Львів. Росіяни відступають до жовтня 1915 р. на лінії Кам’янець-Подільський – Тернопіль – Дубно. Втрати росіян 150 тис. убитими, 700 тис. пораненими, 900 тис. полоненими. За іншими даними раненими та полоненими до 2,5 млн. осіб. Окрім того Російська імперія втратила 15 % своєї території, 10 % залізниць, 30 % промислових потужностей, 20 % населення. Росіяни втратили Східну Галичину, Західну Волинь, Підляшшя, Холмщину, Берестейщину, Північну Буковину. Восени 1915 р. почалася евакуація міст Правобережної України. Київський університет планує переїзд у Саратов, Київський політехнікум у Вороніж. Зникає патріотичний запал, проголошуються антивоєнні заклики.
У 1915 р. російський уряд став «м’якшим» до українців. Виникають громадські організації: Земський союз (допомагав постраждалим у війні, організовував медичну допомогу пораненим та їх реабілітацію), Воєнно-промисловий комітет (виготовляв амуніцію для армії), Товариство допомоги населенню Півдня Росії (надавав допомогу жертвам війни, арештантам, депортованим, біженцям – придбав ліки та навчав медперсонал, роздавав їжу, одяг).
Війна затягується.
22 травня – 30 червня 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Олексія Брусилова. Відбили Буковину та Південну Галичину, утрати австрійців 1,5 млн. осіб.

З липня 1916 р. до лютого 1917 р. утворено генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих під час війни. Очолював Ф. Трепов. Політика щодо українців «нейтральна»: допомога біженцям, постачання продовольства, дозволяли відкривати україномовні школи.
До середини 1917 р. росіяни та німці перебували у стані стратегічної оборони.
У червні 1917 р. Російська армія почала наступати в напрямку Львова, але операція провалилася. Російська армія втратила Галичину та Буковину. Фронт стабілізувався до укладання Брест-Литовського мирного договору на початку 1918 р.
У 1917 р. триває політична та економічна кризи в Російській імперії:
– зростає недовіра народу до державних органів влади;
– державні органи влади погано контролюють ситуацію в країні.
– виникають повстання селян, робітників, солдат;
– стрімко зростає кількість безробітних, збільшуються ціни на продовольчі товари, знецінюються гроші.
Наслідки:
– Російська імперія втратила вбитими та померлими з голоду 2 млн. 300 тис. людей. Для порівняння Німеччина – 2 млн., Англія – 750 тис., Франція – 1 млн. 383 тис., Італія – 700 тис., Австро-Угорщина – 1 млн. 440 тис. Загальні втрати учасників 8 млн. 500 тис. солдатів і офіцерів та 10 млн. мирного населення. Розпочалися в Європі голод та епідемії. Тільки хвороба «іспанка» (іспанський грип) вбила 50 – 100 млн. людей у світі, тобто 2,5 – 5 % людства.
– економічний занепад, інфляція (ціни зросли в 4 – 8 разів);
– деградація сільського господарства – 38 % чоловіків в селах, деформація структури виробництва, тобто зростає військова промисловість та занепадає цивільне виробництво);
– відбувається розкол національного руху;
– відсутні легальні можливості політичної та культурно діяльності, придушення опозиційних сил.
Позитивні:
– зростання національної самосвідомості населення;
– створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіту;
– підняття «українського питання» на міжнародний рівень.
Надії на перемогу розвіялися, і у тил хлинули біженці й ешелони з пораненими. Все гірше ставало з продовольством. Посилилась паливна криза. Все це разом вело до посилення невдоволення політикою царизму.
У цілому з червня 1914 року по березень 1917 року в Україні відбулося 400 страйків з кількістю членів близько 300 тис. Центром страйкового руху став Донбас. Неспокійно було у селі. В армії солдати почали відмовлятися від участі в бойових діях. Криза самодержавства стала наочною.
2. Наслідки Лютневої революції 1917 р. для українських земель. Розвиток УНР періоду Центральної Ради (1917 – 1918 рр.). У лютому 1917 р. почалася лютнева революція в Петрограді, яка вплинула й на українське суспільство, зокрема ставши початком революційних подій на українських землях. Причини і передумови української революції:
– залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини;
– важке соціальне становище переважної частини населення;
– невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва;
– піднесення українського національного визвольного руху, та його організаційне й ідеологічне оформлення;
– порушення стабільності Російської та Австро-Угорської імперії, загострення їхніх внутрішніх проблем унаслідок Першої світової війни.
2 (15) березня Микола ІІ зрікається влади й в Державній Думі утворився перехідний орган влади – Тимчасовий уряд, який очолив князь Георгій Львов.

Паралельно з владною вертикаллю тимчасового уряду в Україні виникають ще два центри влади – Ради депутатів та Центральна Рада. Упродовж 2 – 5 березня 1917 р. робітничі Ради в Харкові, Катеринославі, Луганську, Полтаві. До середини 1917 р. в Україні було 252 Ради.
4 (17) березня 1917 р. утворилася Українська Центральна Рада – суспільне об’єднання для реалізації автономії України в складі Російської Федерації. Ввійшли УНП (М. Міхновський), УПСР (Ковалевський, Христюк, Шаповал), УСДРП (Виниченко, Петлюра, Порш). Голова Грушевський, заступники Єфремов та Винниченко.

У травні 1917 р. до Петрограда виїхала українська делегація на чолі з Винниченком. Мета – добитися автономії, але Тимчасовий уряд виступив проти.
10 (23) червня 1917 р. на Софійському майдані серед Учасників ІІ Всеукраїнського військового з’їзду було проголошено І Універсал. Він проголосив автономію у складі федеративної Росії. Проголошено право створювати власні закони, та органи влади. Вищим органом влади проголошувалася Центральна Рада. 15 (28) червня 1917 р. створено уряд – Генеральний Секретаріат, першим керівником якого був Володимир Винниченко.

У червні 1917 р. до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду у складі Церетелі, Некрасова, Керенського, Терещенка. Результатом переговорів став компроміс, викладений у ІІ Універсалі 3 (16) липня 1917 р.  Зміст ІІ Універсалу:
– Центральна Рада поповнюється представниками національних меншин;
– Центральна Рада готує закон про автономію, що буде затверджений лише Установчими зборами;
– Центральна Рада обирає Генеральний Секретаріат – виконавчий орган, який мав бути затверджений Тимчасовим урядом;
– українізація дозволялася, але під контролем рос. командування.
Фактично Центральна Рада зробила крок назад, прийнявши ІІ Універсал.
У липні 1917 р. триває політична криза в Росії та Україні. Зокрема, в Україні виступили самостійники. 4 – 5 липня 1917 р. самостійники разом з 5 тис. солдат об’єднаних в ІІ український полк ім. Полуботка ввірвалися до приміщення Центральної Ради. Вимагали відмінити дію ІІ Універсалу. Застосувати військову силу не наважилися, тому програли.
4 серпня 1917 р. статут Генерального Секретаріату було відкинуто, а затверджено Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду в Україні:
– Генеральний секретаріат – уряд України, підпорядкований Тимчасовому уряду, призначається ним за пропозицією Центральної Ради;
– встановлювали не автономію, а місцеве самоврядування;
– територія впиву Генерального секретаріату – 5 губерній (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська).

Центральна Рада зробила фатальні помилки:
– прийняла Тимчасову інструкцію до виконання, не послідовно відстоювала інтереси України.
– не змогла ефективно керувати українськими землями та об’єднати політичні сили.
– не пішла на зустріч селянам і не почала аграрну реформу.
– не українізувала армію.
Тимчасова інструкція порушувала компроміс між Центральною Радою та Тимчасовим урядом.
8 – 15 вересня 1917 р. в Києві відбувся З’їзд народів (українці, литовці, естонці, білоруси, молдавани, грузини, євреї, буряти, донські козаки) – закликав до федеративної перебудови Росії. Всеросійські Установчі Збори не повинні перешкоджати скликанню крайових Установчих Зборів. Центральна Рада оголосила про поширення своєї влади на всі сфери життя в Україні та на всі 9 губерній (без Криму).
25 жовтня (7 листопада) 1917 р. в Петрограді під керівництвом більшовиків відбувається державний переворот. Більшовики прийшли до влади, виникла РСФРР. Раду народних комісарів очолив Ленін.
У Києві триває боротьба трьох сил: більшовики (6,5 тис.); штаб Київського військового округу (10 тис. вояків за Тимчасовий уряд); Центральна Рада – 18 тис. У результаті Центральна Рада взяла під контроль у Києві ключові пункти – банки, телеграф, вокзали. 7 (20) листопада 1917 р. видала ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки, як автономії не більшовицької Російської федерації. Також ІІІ Універсал проголосив:
– демократичні свободи (слова. друку, совісті, зборів, спілок. страйків, недоторканість особи),
– скасовувалася смертна кара і вводилася амністія для політичних в’язнів.
– проголошувалося 8-ми годинний робочий день.
– Центральна Рада доручила Генеральному Секретаріатові розробити аграрну реформу за яким передача землі селянам без викупу.
– Рада зобов’язалася розпочати мирні переговори.
– призначено на 27 грудня 1917 (9 січня 1918) р. вибори до Установчих зборів, а 9 (22) січня 1918 р. днем проведення.
Помилкою Центральної Ради було недооцінка більшовиків. Рада вважали, що в неї достатньо часу.
4 грудня 1917 р. Центральна Рада отримала Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами від Леніна та Троцького. РНК (уряд РСФРР) вимагав:
– для визнання ЦР законною Рада повинна визнати законною радянську більшовицьку владу (тобто розпуститися);
– не пропускати війська через Україну на Дон;
– припинити роззброєння на території Україні радянських військ.
Термін виконання – 2 доби., проте вже 5 грудня 1917 р. Раднарком Росії ухвалив рішення «вважати Центральну Раду в стані війни».
4 – 6 грудня 1917 р. делегати Всеукраїнського з’їзду Рад у Києві проголосували за УНР, проти ультиматуму. Центральна Рада відмовилася виконати вимоги уряду Росії.
8 грудня 1917 р. раптовим ударом з Білгорода червоні війська захопили Харків.
9 – 12 грудня 1917 р. у Харкові зібрався з’їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів, до яких приєдналися більшовицька делегація з Києва. Разом вони проголосили себе «Всеукраїнським» (хоча тут було представлено менше третини Рад України). На ньому було прийнято наступні рішення:
– Проголошення УНР республікою Рад, «федеративною частиною Російської Республіки» (УНР – частина радянської Росії).
– Обрання Центрального Виконавчого комітету Рад України (ЦВК) – вища державна влада між з’їздами Рад (очолив Юхим Медведев, якого у березні заступив Володимир Затонський), сформований (17 грудня) більшовицький уряд України – Народний Секретаріат у складі: Федір Сергєєв (Артём), Євгенія Бош, Лугановський, Затонський, Скрипник.
– Проголошення плану виключення зі складу УНР найбільш розвинутих регіонів і створення Донецько-Криворізької республіки (початок розчленування України).
У середині грудня 1917 р. ударом із Харкова російські війська захопили важливі залізничні станції: Лозову, Павлоград, Синельникове, ізолювавши калєдінські війська на Дону і Донбасі від фронту. Потім при підтримці місцевих більшовиків було встановлено контроль над Катеринославом (26 грудня), Олександрівськом (10 січня), Миколаєвим (14 січня), Одесою (17 січня), Херсоном (18 січня).
На початку січня 1918 р. червоноармійські частини почали наступ з Харкова на Полтаву та Київ. Разом із ними почали наступ два інші угруповання, які з’єдналися у Бахмачі. Наступ на Київ очолив М.Муравйов. Головні сили УЦР на Правобережжі стримували наступ збільшовизованих частин, що рухалися з фронту.
16 січня 1918 р. загін сотника Омельченка, який складався з 500 студентів, гімназистів, воєнних курсантів, здійснив спробу зупинити більшовицькі війська під станцією Крути. У нерівному бою більшість юних героїв загинула.
16 – 22 січня 1918 р. у Києві почалося організоване місцевими більшовиками повстання на заводі „Арсенал”, яке відтягнуло на себе значні сили УЦР.
Підійшовши до міста, Муравйов почав його обстріл з гармат. Не маючи достатньої кількості військ для захисту столиці, командування УНР прийняло рішення організовано залишити Київ. 26 січня в місто вступили загони М. Муравйова. Але Центральна Рада не була знищена чи розпущена, й набирала силу. Її доля залежала від зовнішньополітичних обставин.
Причини поразки УНР:
1. Причини воєнного характеру:
– неспішність УЦР у створенні власних збройних формувань (оскільки лідери УЦР були соціалістами, то вони взагалі вважали, що в майбутньому армія буде непотрібна, тому в цьому питання цілковито покладалися на Тимчасовий Уряд);
– розпорошеність військ УЦР по всій Україні, в той час, як більшовики зосередили основні сили на головному (Київському) напрямку.
2. Більшість населення України зайняло нейтральну позицію у війні, а населення міст, змішане за етнічним складом, зайняло відкрито пробільшовицькі позиції (втрата УЦР довіри через свою непослідовну політику, з одного боку, з іншого — майстерна агітація більшовиків).
9 (22) січня 1918 р. УЦР прийняла ІV Універсал. В цілому основні положення ІV Універсалу (розроблені на основі проектів Михайла Грушевського, Володимира Винниченка) повторювали зміст ІІІ Універсалу. Новим було:
– УНР – незалежна, вільна, суверенна держава українського народу;
– зобов’язував уряд укласти мир з Центральними державами й декларація прагнення до дружніх відносин з сусідами України: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та ін.;
– проголошення націоналізації всіх природних ресурсів і гарантія передачі землі селянам без викупу до початку весняних робіт;
– зобов’язання після закінчення війни демобілізувати армію та замінити її народною міліцією;
– демілітаризація підприємств та монополія держави на виробництво й торгівлю залізом , тютюном та іншими товарами;
– встановлення державного контролю над банками;
– надання соціальної допомоги безробітним, постраждалим від війни;
– перейменування Генерального Секретаріату на Раду Народних Міністрів.
Оцінка IV Універсалу: фактично завершив процес відновлення української держави, проголосивши її незалежність.
Перша спроба радянізації України тривала у період зима 1917 – весна 1918.  Характерні риси радянської влади:
○ Впровадження червоного терору:
– класові вороги: поміщики, буржуазія, біле офіцерство;
– антиукраїнський характер насильств (особливо після вступу військ Муравйова у Київ).
○ Розчленування України на кілька республік: УНР (5 губерній), Донецько-Криворізька республіка, Одеська республіка, Таврійська республіка.

○ В політиці і державному будівництві:
– поширення всіх більшовицьких декретів і керівництво законодавством з Радянської Росії;
– ліквідація попередніх органів влади;
– розпуск Рад, що не підкорялися більшовикам, й заміна їх комісарами, ревкомами, ВРК;
– розпуск старої міліції й передача її функцій Червоній гвардії;
– впровадження «народних» судів і трибуналів («класове почуття»);
– створення власної армії – Червоного козацтва;
○. Економіка:
– підкорення фінансів Радянській Росії;
– заборона будь-яких банківських операцій;
– контрибуції, реквізиції, конфіскації.
– Націоналізація промисловості.
– націоналізація землі;
– пропаганда артільно-комуністичного господарства;
– вивезення хліба.
Доля УНР вирішувалася на переговорах у Брест-Литовську.
Причини, що змусили брати участь у мирних переговорах з Центральним блоком:
– надії на допомогу Антанти не здійснилися;
– збереження загрози з боку Радянської Росії;
– загроза окупації з боку Німеччини та Австро-Угорщини.
Тому 25 грудня 1917 р. українська делегація (Голубович, Левитський, Любинський, Полоз, Севрюк, Остапенко) прибула у Брест-Литовський. Спроби Л. Троцького, голови делегації Раднаркому, замінити представників Центральної Ради делегатами Радянського уряду результату не принесли.
27 січня (9 лютого) 1918р. між УНР і Німеччиною та її союзниками було підписано Брест-Литовський мирний договір:
– Припинення бойових дій між УНР та Четвертним союзом.
– Допомога УНР у відновленні влади на території всієї України.
– Надання Україні сільськогосподарських машин, вугілля, солі й інших дефіцитних товарів.
– Поставки з України продовольства.
Значення договору:
1) початок міжнародно-правового визнання УНР;
2) збереження національної держави, її цілісності;
3) державна незалежність України із введенням німецько-австрійських військ була серйозно обмежена;
4) в очах Антанти лідери української національної революції виглядали зрадниками.

Після укладання миру німецько-австрійські війська розпочали наступ проти військ РСФРР. 18 лютого 1918 р. – початок загального наступу німецько-австрійських військ на Східному фронті. Українізовані підрозділи наступали в авангарді, першими входили в залишені більшовиками міста та села.
2 березня 1918 р. – війська УНР вступили до Києва. 3 березня 1918 р. – між РСФРР і Німеччиною та її союзниками укладено мирний договір. Росія брала на себе зобов’язання негайно укласти мир з УНР й вивести свої частини з України.
кінець квітня 1918 р. – залишки червоних військ витиснені з Донбасу і Півдня України.
Політика УЦР у січні – квітні 1918 р.
– запровадження нового стилю в літочисленні (юліанський календар було замінено григоріанським календарем);
– уведення національної валюти – гривні;
– скасування приватної власності на землю (19 січня 1918 р.), уведення закону про землю (31 січня 1918 р.), який передбачав соціалізацію землі та встановлення максимуму землеволодіння у розмірі 30 десятин;
– схвалення Конституції УНР (29 квітня 1918 р.).
Центральна Рада не могла виконати свої зобов’язання перед Німеччиною.
Розпочався конфлікт між Центральною Радою та іноземним командуванням.
– Центральна Рада наполягала на проведенні виборів в Установчі збори, німці та австрійці протидіяли цьому.
– Центральна Рада продовжувала обіцяти народу реалізувати реформи запропоновані ІІІ та ІУ Універсалом. Окупаційні війська протидіяли цьому спираючись на поміщиків та буржуазію.
– всупереч Раді панам повертали землю, збільшували робочий день на заводах; погіршувалися умови праці.
– всупереч Раді поділили Україну на дві окупаційні зони. Німці окупували більшу частину разом з Кримом і Донбасом. Австрійці Волинську, Подольську губернії, частину Херсонської та Катеринославської губерній.
25 квітня 1918 р. було оголошено про утворення військово-польових судів над українцями. Створюються військово-польові суди, цензура, «каральні експедиції».
29 квітня 1918 р. стався державний переворот, очолив державу гетьман Павло Скоропадський (1873 – 1945 рр).
Здобутки ЦР:
– створено передумови для національного культурного розвитку;
– національні меншини отримали право національно-персональної автономії;
– були продовжені державотворчі традиції українського народу;
– залучення до політичної боротьби населення, набуття політичного досвіду;
– пробудження національної самосвідомості;
Недоліки та прорахунки:
– ігнорування в державотворчому процесі армії й військової сили;
– не вдалося налагодити рівноправних відносин із сусідніми і великими державами зовнішньополітичних відносин, домогтися справжнього міжнародного визнання;
– сліпе слідування соціалістичній доктрині;
– не вдалося створити дієвого державного апарату, забезпечити порядок і законність;
– не вдалося нейтралізувати соціальну демагогію більшовиків.
Причини падіння УЦР:
– конфлікт УЦР з німецько-австрійською окупаційною владою. Невиконання УЦР своїх зобов’язань.
– конфлікт УЦР з консервативними колами України (підприємцями, поміщиками);
– нездатність УЦР налагодити ефективну державну систему управління;
– утрата УЦР народної підтримки;
– втома населення від нестабільності, прагнення встановлення сильної влади.

1. Встановлення радянської влади в Україні в 1919 р. Політика «воєнного комунізму».
2. Неп в УСРР у 1920-х рр., його особливості та наслідки.
3. Загальні тенденції розвитку української культури.
Мета лекції: розкрити альтернативні шляхи здійснення більшовиками в Україні перетворень суспільства за радянським зразком, з’ясувати їх особливості та наслідки
1. Встановлення радянської влади в Україні в 1919 р. Політика «воєнного комунізму». Розглядаючи перше питання, треба зазначити, що 9 січня 1919 р. в Україні було проголошено радянську владу та створення Української Радянської Республіки. Уряд, який став називатися Радою народних комісарів (РНК) України, очолив Х. Раковський. До нього також увійшли, більшовики Е. Квірінг, М. Подвойський, Артем (Ф. Сергєєв), К. Ворошилов, Б. Затонський, О. Шліхтер, Ю. Коцюбинський та ін. В країні створювалася система Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, які формально перебрали на себе владні функції на місцях.
III Всеукраїнський з’їзд Рад, який відбувався у Харкові 10 березня 1919 р., затвердив Конституцію УСРР, яка проголосила встановлення диктатури пролетаріату в республіці. Останню лідер російських більшовиків В.Ленін визначав таким чином: «Поняття диктатура означає не що інше, як нічим не обмежену, жодними законами, жодними абсолютно правилами не обмежену, владу, яка безпосередньо спирається на насилля». Вищим органом влади в УСРР тепер оголошувався Всеукраїнський Центральний виконовчий комітет (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським. На місцях відбувалася ліквідація старих органів влади (земств, міських дум, комітетів, спілок) і передача їх повноважень і майна Радам робітничих та селянських депутатів. Але реальні владні функції здійснювали місцеві комітети комуністичної партії, ревкоми, а також каральна структури більшовиків – органи ВНК (Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією) (очолив М.Лацис).
Водночас у цей час фактично утверджувалася монополія комуністичної партії на владу, формувалася однопартійна система.
Метою нової влади було оголошено побудову соціалізму. За для цього вирішено вдатися до політики, що отримала назву «воєнного комунізму».

Слайд 1.

Ця політика носила мобілізаційний характер. За її допомоги радянський уряд намагався створити передумови для перемоги більшовиків у громадянській війні, подолати економічну кризу, а головне, згідно до марксистських постулатів, форсованим шляхом перейти до безкласового, комуністичного суспільства, зокрема здійснити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу продуктів.
Політика «воєнного комунізму», яка здійснювалася в 1919 – на початку 1921 рр., включала цілий комплекс ідеологічних, політичних та економічних заходів, а саме:
а) вже з січня 1919 р. запроваджується тотальна націоналізація всієї промисловості України, не лише великої, а й середньої та дрібної – фабрик, заводів, які від колишніх власнииків переходили до рук держави.
б) централізація управління народним господарством – для підпорядкування економіки потребам фронту виникають спеціальні установи – головні комітети (главки) – наприклад: Главспічка, Главриба, Главцукор і т. ін., які повинні були сконцентрувати в своїх руках керівництво всією промисловістю країни, забезпечити виробництво та постачання населенню й армії необхідної кількості товарів.
в) намагання відмовитися від торгівельно-грошових відносин і перейти до безпосереднього продуктообміну, своєрідного бартеру (тобто вилучити з обігу гроші). Відповідно заборонялася усіляка торгівля, зокрема базари, скасовується платня за комунальні послуги, за міський транспорт, заробітну плату робітникам та службовцям у містах часто видавали натурою – різним крамом.
г) оголошується загальна трудова повинність у віці від 16 до 49 років, адже Конституція проголошувала гасло «Хто не працює – той не їсть». Широко застосовувався позаекономічний примус. Перш за все це стосувалося представників колишнього дворянства, буржуазії, інтелігенції, яких залучали до примусових робіт – вбирання вулиць, риття окопів тощо.
д) мілітарзація праці – створювалася так звана Трудова армія. Тут віськову службу червоноармійці повинні були у вільний від останньої час поєднувати із працею на підприємствах, за станком.
е) в українському селі починається колективізація за допомогою якої більшовики намагалися на свій лад вирішите агарне питаня. Тобто на базі поміщицьких маєтків, які були конфісковані (в 1919 р. селяни отримали без викупу 9 млн. десятин землі з 14,5 млн. десятин, які входили до великих землеволодінь), передбачалась організація радгоспів, комун і т. д. Тож уже в 1919 р., часто за відвертого примусу щодо селян, було створено 1256 радгоспів та 500 сільськогосподарських комун. До останніх, де часто усуспільнювали майже все майно, переважно вступали незаможні селяни.
е) однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму» стало запровадження в квітні 1919 р. на селі продрозкладки, яка повинна була забезпечити продовольством міське населення й армію. Вона включала примусове вилучення хліба та інших продуктів у селян. Тобто в 1919 р. селяни фактично безкоштовно повинні були поставити державі 140 млн пуд. зерна. Для здійснення продрокладки почали організовувати комітети незаможних селян (комнезами) та продзагони, які складалися з робітників міста і відправлялися на село з метою вилучення у селян продукції агараного сектора. Селяни відповіли на це саботажем, відмовлялися віддавати зерно, що був розцінено як куркульська контрреволюція. У результаті продрозкладка не виконувалася, а селяни втягувалися в запеклу боротьбу. Вже влітку 1919 р. в Україні відбулося 328 селянських повстань. Це значною мірою обумовило успішний наступ військ Денікіна та виникнення на території республіки різних повстанських армій, загонів, угруповань, що виступали в різний час проти радянської влади.

Слайд 2.

з) Ще однією складовою частиною цієї політики був «червоний терор», коли силовими, примусовими заходами намагалися вирішити не лише політичні, а й економічні проблеми розвитку республіки. Так, один з більшовицьких керівників (М.Бухарін) зазначав: «Примус в усіх йього формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є методом формування комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної доби». Тож набуває поширення практика взяття заручників (зокрема з селян, які відмовлялися безкоштовно робити та віддавати свій хліб), створюються концтабори, в масовому порядку запроваджують розстріли тих, хто чинив найменший опір, зокрема й робітників.

Слайд 3.

До серйозних прорахунків ЦК КП(б)У та РНК України навесні 1919 р. слід віднести і їх позицію щодо національного питання. Глибоке переконання в тому, що національні інтереси завжди повинні бути підпорядковані класовим, ігнорування національних особливостей України зумовили гостру критику українських більшовиків з боку представників національних соціалістичних партій, готових до співпраці з Компартією та РНК України. Проте їх аргументи сприймались як прояв буржуазного націоналізму, а протидія зводилася до нейтралізації політичних опонентів.
Щоправда з 1920 р. більшовики з більшим розумінням почали ставитися до національних особливостей революційного процесу в Україні. РНК РСФРР і РКП(б) офіційно визнали незалежність України. Позиції більшовиків республіки певним чином зміцнювалися завдяки співробітництву з лівими українськими соціалістичними партіями (боротьбисти, борбисти). Крім того, в 1920 р. припинили примусову колективізацію.
Зрештою становище України на початку 1920-х рр. було вкрай складним. Народне господарство було зруйноване: у Донбасі не працювало 40 % шахт, із 22 великих металургійних заводів частково діяли 9, виробництво металу становило лише 5% від довоєнного рівня.
Порівняно з 1913 р. посівні площі зменшилися в 4 рази, на третину впав валовий збір зерна, адже селяни тепер не мали стимулів розвивати своє виробництво. Тож різко погіршилося матеріальне становище населення, постачання продовольства. В цьому плані слід згадати і голод 1921-1922 р. Воєннокомуністичні експерименти обумовили зростання опозиційних настроїв серед міського населення, зокрема й робітників. В Харкові, Одесі, Катеринославі на початку 19121 р. відбувається низка страйків на підприємствах. Все це зумовлювало внутрішню нестабільність радянської влади в Україні. Адже, як зазначав відомий філософ початку ХХ ст. П. Сорокін. «Насилля ніколи не прискорювало рух до далеких вершин ідеального. Замість прискорення воно лише затримувало його. Так відбулося і з нами, поквапившись, ми опинилися не в 22, а в 18 столітті».

Слайд 4.

Отже, політика «воєнного комунізму» не відповідала інтересам більшості населення України. Намагання діяти всупереч об’єктивним законам розвитку суспільства, прагнення перестрибнути через необхідні етапи розвитку, все це спричинило виникнення в УСРР глибокої економічної та політичної кризи, поставило під питання подальше існування більшовицької влади в Україні.
Разом з тим слід зазначити, що вищезгадані дії більшовиків призвели до ліквідації не тільки традиційних підвалин життя, політичних та економічних структур, які вже давно віджили свій час, як, наприклад, самодержавство або поміщицьке землеволодіння, але й нових, прогресивних, демократичних засад організації суспільства, що тільки починали затверджуватися в країні на початку ХХ ст. – парламентаризм, свобода діяльності преси, партій тощо.
Тож під радянською оболонкою виразно проглядають риси колишньої імперської державності – бюрократизм державного апарату, сакралізація влади тощо. Революційна диктатура також поверталася до звичних форм патерналістської опіки над народом, використовуючи при цьому різні засоби, знову ж таки, звичного насильства над ним. Проте, незважаючи на це, можна констатувати, що радянська форма влади все ж згодом втілюється в життя, оскільки сприймалася більшістю робітників та селян (а частково й інтелігенцією) з їхнім світоглядом традиційного суспільства як щось цілком зрозуміле, а відповідно (за умови відмови від продрозкладки та заборони торгівлі) більшою або меншою мірою прийнятне.
2. Неп в УСРР у 1920-х рр., його особливості та наслідки. У березні 1921 р. на Х з’їзді компартії більшовики вирішили відмовитися від політики «воєнного комунізму» та запровадити нову економічну політику (неп) з метою подолання економічної та політичної кризи, зміцнення своєї соціальної бази в суспільстві. Але основна мета – побудова соціалізму – при цьому залишалася, тільки тепер до цієї цілі вирішили просуватися більш повільним шляхом.

Слайд 5.

Основними складовими непу були:
а) скасування продрозкладки та заміна її продподатком, останній був суттєво меншим, а також чітко фіксованим. Залишками своєї продукції, після сплати податку, селяни тепер могли вільно розпоряджатися. що створювало у селян стимул збільшувати виробництво. В свою чергу це обумовило наступний крок більшовиків – дозвіл торгівлі (базарів) тощо.
б) дозвіл розвитку товарно-грошових відносин. В 1922-24 рр. було проведено грошову реформу (Сокольніков), запроваджено конвертовану валюту – червонці;
в) роздержавлення виробництва, тобто передача підприємств у приватні руки. В підсумку в оренду окремим особам передано 5200 середніх та малих підприємств (великі заводи залишалися у державній власності), що дозволило приватному капіталу контролювати 75% дрібного товарообігу (крамниці, кав’ярні, ресторани) та 25% виробництва промислової продукції;
г) проведено децентралізацію управління промисловістю, тобто замість системи главків створено гозрозрахункові трести. В УСРР таких трестів був 21 – Цукротрест, Південсталь, Донвугілля;
д) в економіку дозволили залучати іноземний капітал. Відповідно створюються в іноземні концесії. Щоправда в УСРР таких було створено лише одна;
е) підтримка і розвиток різних форм кооперації, як на селі, так і в місті – споживчої, кредитної, виробничої тощо;
ж) на селі активно розвиваються ринкові відносини, адже в 1922 р. було дозволено винаймати робочу силу, а з 1925 р. й орендувати землю.

Слайд 6.

Результати НЕПу:
В 1925 р. було відбудовано промисловість, а в 1927 р. – і сільське господарство. Матеріальний бік життя людей відчутно покращився. Тож подолано економічну кризу.
У свою чергу це обумовило припинення повстанського селянського та робітничого страйкового руху. Отже, було подолано і політичну кризу.
Наслідки непу:
Виникла багатоукладна економіка, яка включала як державний, так і достатньо потужний приватний сектор. Відповідно формується така верства населення, як нова буржуазія – непмани. Водночас в суспільстві поширюється кількість безробітних, напівкримінальних елементів тощо.

Слайд 7.

При цьому політична система країни залишилася тоталітарною, без усіляких ознак демократії. Панувала лише партія більшовиків (останню не більшовицьку партію – українську комуністичну партію (УКП) було ліквідовано в 1925 р.). В країні формується командно-адміністративна система. Репресивні дії влади щодо інакодумців знов набирають обертів: примусова висилка інакодумців за кордон (т. зв. «Філософський пароплав», 1922 р.), «Шахтинська справа» (1928 р.) і т. ін. Отже виникає протиріччя між економічним базисом та політичною надбудовою. Воно було розв’язано на користь певних ідеологем, всупереч економічної доцільності.

Слайд 8.

У 1929 р. неп було штучно згорнуто за рішенням Сталіна. В підсумку перейшли до так званого «наступу соціалізму по всьому фронту», який включав: форсовану індустріалізацію, масову насильницьку колективізацію, розкуркулення, заборону приватної власності тощо.
Таким чином, більшовики вдалися тоді до нової спроби модернізації суспільства, але вже у радянському її варіанті, досягнувши у результаті наприкінці 1930-х рр. суттєвих успіхів у розвитку індустрії, в освіті населення, рівні урбанізації тощо. Хоча все це супроводжувалося тотальним застосуванням насилля з боку держави, абсолютним пріоритетом колективного начала в житті суспільства над індивідуальним і, в підсумку, виникає те, що в свій час Карл Маркс назвав «казарменим соціалізмом».
З іншого боку можна констатувати, що в УРСР тоді виникає суспільство, яке згідно до цивілізаційного підходу можна розглядати як раннє індустріальне.
3. Загальні тенденції розвитку української культури. Культурний розвиток України у 1920-і роки – один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила важкі часи (війну, економічні потрясіння), яка втратила свій інтелектуальний потенціал – вчених, діячів культури та освіти у зв’язку з їх загибеллю чи еміграцією, переживає справжній культурний злет, як висловився історик Орест Субтельний, «багатогранний спалах творчої енергії».
Основні риси культури 1920-х рр.:
– ідеологізація всіх сторін культурного життя, насильницьке впровадження марксистської ідеології;
– створення «нової пролетарської інтелігенції»;
– реформування системи освіти (обмеження отримання освіти для «буржуазії»);
– розширення сфери використання української мови (політика українізації);
– уведення до Карного кодексу відповідальності за переконання;
– посилення боротьби з неграмотністю;
– активізація антирелігійної кампанії;
– висилка за кордон визначених представників інтелігенції, що не поділяли комуністичних ідей. У той же час залучення до співпраці представників інтелігенції, що емігрували за кордон.

Слайд 9.

9 березня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв постанову «Про обов’язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України», яка не була виконана з огляду на об’єктивні умови (тривала громадянська війна). Після звільнення України від денікінців, РКП (б) у листопаді 1919 р. прийняла документ «Про радянську владу в Україні», затверджений як резолюція VІІІ Всеросійської партконференції. У ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації – «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящихся мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Проте керівний склад КП(б)У не став прибічником українізації.
21 лютого 1920 р. ВУЦВК ухвалив постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською», яка не була реалізована на практиці. У першій половині 1920-х рр. з’являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. 1923 р. секретар ЦК КП (б) У Лебідь виступив з теорією в якій доводив, що в Україні точиться боротьба двох культур: російської – пролетарської, передової та української – селянської, дрібнобуржуазної, відсталої. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів – російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні. За даними 1923 р. 797 з 11 826 працівників партійно-державного апарату республіки володіли українською.
У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП (б) взяв курс на політику «коренізаціі» – національно-культурне відродження народу країни, в УСРР цей курс впроваджувався у вигляді українізації. Основні напрямки цього курсу:
– підготовка, виховання та висування керівних кадрів корінної національності в партійний апарат і державні органи;
– запровадження навчання, організації культурних закладів, видання преси, книг мовами корінних національностей;
– створення політичних та економічних умов для культурного розвитку корінних національностей;
– вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури.

Слайд 10.

Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація неписьменності населення. У травні 1921 р. виникла постанова Раднаркому УСРР «Про зобов‘язання …», в якій йшлося про зобов’язання всього населення Радянської України віком від 8 до 50 років вчитися грамоті російською або рідною за вибором.
У 1921 р. створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю.
У 1923 р. товариство «Геть неписьменність» протягом 1924 – 1925 рр. утримувало 2,5 тис. шкіл лікнепу де вчилося 100 тис. учнів. Умови навчання вкрай важкі – в 1922 р. в Україні 1,5 млн. безпритульних дітей, сиріт. У 1926 р. вчилося 2 млн. 100 тис. учнів, але поза школою залишалося 40 % дітей.
У країні існувала потреба в спеціалістах. У 1921 р. відкрито 12 робітничих факультетів. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків (вчилося 7,5 тис. осіб), але чистки серед студентів й інтелігенції підривали потенціал нації. З 1924 р. запроваджено обов’язкове чотирирічне навчання.

Слайд 11.

Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація неписьменності населення. У травні 1921 р. виникла постанова Раднаркому УСРР «Про зобов‘язання …», в якій йшлося про зобов’язання всього населення Радянської України віком від 8 до 50 років вчитися грамоті російською або рідною за вибором.
У 1921 р. створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю.
У 1923 р. товариство «Геть неписьменність» протягом 1924 – 1925 рр. утримувало 2,5 тис. шкіл лікнепу де вчилося 100 тис. учнів. Умови навчання вкрай важкі – в 1922 р. в Україні 1,5 млн. безпритульних дітей, сиріт. У 1926 р. вчилося 2 млн. 100 тис. учнів, але поза школою залишалося 40 % дітей.
У країні існувала потреба в спеціалістах. У 1921 р. відкрито 12 робітничих факультетів. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків (вчилося 7,5 тис. осіб), але чистки серед студентів й інтелігенції підривали потенціал нації. З 1924 р. запроваджено обов’язкове чотирирічне навчання.

Слайд 12.

Неокласики відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.
«Селянські митці» – спілка селянських письменників «Плуг» (1922) до яких відносилися Петро Панч, Андрій Головко, С. Пилипенко (голова).
З’явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. У 1925 р. за ініціативи М. Хвильового створено Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), що проіснувала до 1928 р.
Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму. Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис.
Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм – прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм – спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва.
Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель («Держпром»), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

Список використаних джерел та літератури:

Слайд 3. https://ipress.ua/mainmedia/chervonyy_teror_zvirstva_radyanskoi_vlady_dokumenty_i_foto_18_94064.html

1. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі іноземних держав.
2. Україна в міжнародних відносинах першої половини ХІХ ст.
3. Економічно-соціальне становище підросійської України в період кризи поміщицького господарства.
4. Розгортання в Україні національно-визвольного та революційного рухів.
*******************************************************************************
Мета: розкрити процес інтеграції українських земель до Російської імперії та охарактеризувати особливості розвитку підросійської України наприкінці ХVІІІ ст. – у першій половині ХІХІ ст.
1. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі іноземних держав. У першій половині ХІХ ст. українці були розділені між трьома державами.

Українські землі (підросійська Україна) у складі Російської імперії

Наприкінці ХVІІІ ст. Російська імперія об’єднує в своєму складі більшість українських земель. У 1783 р. було приєднано Кримський півострів. У 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої до Росії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), а за третім поділом Речі Посполитої у 1795 р. – Західна Волинь.
Південна Бессарабія належала Османській Порті, яка була не проти розширити власні кордони.
80 % українських територій входило до складу Російської імперії – Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна, Південна (Степова) Україна. Тут мешкало 8,2 млн. душ.
20 % у складі Австро-Угорської імперії – Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття. Тут проживало 3,5 млн. осіб.
Адміністративно-територіальний поділ був визначений реформою 1802 р.
Адміністративно-територіальна реформа:
У ХІХ ст. адміністративна система імперії була п’ятирівневою: імперія – край (генерал-губернаторства) – губернії – повіт – стани.
У 1802 р. всі українські землі були поділені на генерал-губернаторства, кожне з яких було розділене на губернії:
1. Малоросійське генерал-губернаторство – землі Лівобережної України та Слобожанщини. До його складу входили три губернії: Слобідсько-Українська (з 1835 р. Харківська), Чернігівська, Полтавська.
2. Київське генерал-губернаторство – землі Правобережної України. До його складу входили: Київська, Подільська, Волинська.
3. Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство – землі Північного Причорномор’я від Бессарабії до Криму. Складалася з губерній Катеринославської, Миколаївської (з 1805 р. Херсонської), Таврійської.
На чолі генерал-губернаторства стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і проводили колонізаторську політику російського царизму. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники; повіти поділялися на стани (запроваджені 1837 р.) на чолі яких призначені губернатором пристави, якому підпорядковувалися службові особи з селян – соцькі й десяцькі.
2. Україна в міжнародних відносинах першої половини ХІХ ст.
У 1806 – 1812 рр. тривала російсько-турецька війна причинами якої були:
– Росія бажала убезпечити південні кордони; захопити протоки Босфор та Дарданели; приєднати Кавказ та Закавказзя; закріпитися на Балканах.
– Туреччина повернути під свій контроль Причорномор’я.
Підписано у 1812 р. Бахчисарайський мирний договір – до складу Росії увійшла територія між Дністром і Прутом (Південну Бессарабію) та частину Північної Буковини (Хотинщина), фортеці на Чорному морі (Ізмаїл, Кілія, Білгород).
Наслідки: Війна відірвала економічний потенціал – українці забезпечували російську армію продовольством, кіньми, резервістами, бойові дії тривали зокрема на Дунаї та Бессарабії, де мешкали українці. У межах Росії виділяється Бессарабська область, де в Ізмаїльському, Акерманському та Хотинському повітах переважали українці. Турецьке гноблення змінилося російським.
Російсько-французька війна 1812 р. (Вітчизняна війна) та відродження козацтва.
У червні 1812 р. французькі війська вторглися у межі Російської імперії. Наполеон прагнув забезпечити домінування Франції у європейській та світовій політиці; позбавити самостійності провідні держави Європи (Англію, Росію).
Основні військові події відбулися за межами українських регіонів. Проте Наполеон намагався втягнути у конфлікт українців. Плани Наполеона:
– передати українські землі союзникам Франції (Австрії – Волинь, Туреччині – Крим та Північне Причорномор’я, Польщі – Правобережну Україну);
– розчленувати українські землі на «наполеоніди»: 3 області на чолі з французькими генералами, які мали б постачати ресурси для військових походів Франції);
– обіцянка задунайським козакам, яких прагнув використати у війні з Росією, скасувати кріпацтво і надати Україні незалежність.
Серед українців було різне ставлення до Наполеону та війни:
– «автономісти» (меншість) висловлювали сподівання, що з приходом Наполеона Україна отримає автономію або незалежність. Вважали Наполеона визволителем від російської тиранії. Приклади: волинський дідич Чайковський, який організував козацький підрозділ для допомоги Наполеону; подільський дідич Марлецький, який створив у своєму маєтку республіку і проголосив права людини; полтавський дворянин Василь Капніст виступив проти російської колоніальної політики.
– «консерватори» (більшість) ставилися до приходу Наполеона негативно, адже боялися скасування кріпацтва, в російському самодержавці бачили охоронця громадського ладу, не сприймали революційну Францію. Приклади: полтавський магнат В. Кочубей, літератор Іван Котляревський, який брав участь у мобілізації.
Дії Росії:
– формується на українських землях козацьке ополчення для російської армії. Активну участь в організації добровольчих полків брав Іван Котляревський;
– в Україні мобілізували 69 тисяч ратників та козаків, яким обіцяли після завершення війни звільнити з кріпацтва та перевести до вільного козацького стану з власними земельними ділянками.
– після перемоги над Наполеоном російський імператор Олександр І відмовився звільнити учасників війни з кріпацтва, а Полтавський та Чернігівський ополченські полки було розпущено.
Російсько-турецька війна 1828 – 1829 рр. сталася з вини Туреччини та Росії. Туреччина хотіла переглянути результати війни 1806–1812 рр., укріпитися в Чорному морі та Північному Причорномор’ї. Росія прагнула вирішити «східне питання», збільшити вплив на Балканах та Кавказі. Хід війни:
– на бік Росії перейшла частина задунайського козацтва очолювана Йосипом Гладким і допомогла переправитися російській армії через Дунай;
– із задунайських козаків створено Азовське козаче військо (1829–1865 рр.). Частин козаків переселили на Кубань та Північний Кавказ, інших перевели у стан державних селян;
– турки помстилися й знищили Задунайську Січ у 1828 р.;
– Туреччина програвши війну уклала у 1829 р. Адріанопольський мир. Умови: гирло Дунаю відійшло до Російської імперії.
З ліквідацією решток автономного устрою України в міжнародній політиці з’явилося поняття «українське питання», яке існувало, поки українці перебували під владою імперій. «Доти не буде виправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій» (чеський письменник Кароль Гавлічек-Боровський).
3. Економічно-соціальне становище підросійської України в період кризи поміщицького господарства.
На межі ХVІІІ – ХІХ ст. в Україні поглиблюється криза феодального ладу. Занепадають кріпосницькі та зароджуються ринкові відносини в українських землях.
Ознаки кризи поміщицько-кріпацької системи на початку ХІХ ст.:
– (аргумент № 1) панує поміщицьке землеволодіння. Поміщиків менше аніж селян, але вони концентрують у своїх руках землю. Селяни вважали це несправедливим – землею володіли ті, хто реально на ній не працювали.
– (аргумент № 2) знизилися прибутки поміщиків і занепали поміщицькі господарства. Зростала заборгованість поміщиків державі; на початку ХІХ ст. кожне 4-е поміщицьких господарств були оформлені під заставу.
– (аргумент № 3) посилення експлуатації селян. Чимало поміщиків із метою підвищення прибутків дбали не про покращення методів господарювання, а посилювали гноблення селян-кріпаків: посилювали панщину, вводили нові форми відробітків і податків, збільшували панську ріллю за рахунок селянських наділів.
– (аргумент № 4) зберігався низький рівень організації праці та неефективне господарство. Застосовували застарілі засоби ведення господарства, зберігалися рутинний стан техніки й технологічно відстала традиційна система рільництва.
– (аргумент № 5) Занепад феодально-кріпосницької системи (тобто господарських відносин феодалів та кріпаків, як основи економічного розвитку країни) проявлявся в появі та розвитку капіталістичних відносин, а саме:
1. розвиваються товарно-грошові відносини:
– в Україні діяло близько 2-х тисяч ярмарок, найбільшими серед яких були Контрактовий ярмарок у Києві, Покровський – у Харкові, Петропавлівський – у Катеринославі;
– розвивається чумацький промисел (чумаки вивозили 75 % хліба, який вивозився з України за кордон через азовські та чорноморські порти. Чумаки перші бізнесмени України. Розвивається водний транспорт – 1823 р. на Дніпрі діє перший пароплав «Бділка»;
2. У 1830-і – 1840-і роки починається промисловий переворот в економіці України, який завершується в 1860-ті – 1870-ті роки. Промисловий переворот – поступовий перехід від примусової кріпацької праці й ручної техніки до використання найманої сили та механізації виробництва. Мануфактуру, де використовувалася ручна праця, заступила фабрика (завод).
Розвиваються різні галузі виробництва – машинобудування, металообробка, вугільна, суконна, тютюнова, склодувна, паперова, харчова. Активно розвивалася цукрова промисловість – перший завод виник у 1824 р.
3. Формуються нові соціальні верстви – пролетаріат і буржуазія. Виникають українські підприємці – брати Яхненки, Семиренко, Артем Терещенко, Харитоненко, родина Федоренків.
4. Триває урбанізація.
5. Проникнення ринкових відносин у сільське господарство. Виникає товарне виробництво – це виробництво, коли продукти виробляються н для власного споживання, а для продажу. Формується ринок – це економічні відносини у сфері обміну, що забезпечують продаж товарів на основі попиту і пропозиції, свободи господарської діяльності.
Стани українського населення:
1. дворяни (у поміщиків було 75 % всієї землі та близько 60 % чисельності селян);
2. духівництво;
3. міщани (ремісники, купці, лихварі);
4. селяни:
поміщицькі селяни (кріпаки), які поділялися на дворових – безземельних і розорених селян, які працювали на панському дворі; кріпаки – селяни на відробітковій панщині, грошовій та натуральній рентах.
державні селяни, які поділялися на тих, хто сплачував оброк (40 % прибутків) і військових поселенцях. Військові поселенці, тобто особи які несли одночасно військову службу та виконували селянські повинності, існували з 1817 р. по 1857 р. в Катеринославській, Херсонській, Харківській, Київській, Подільській губерніях. Усього входило близько 554 тис. селян. Реформа була започаткована та проведена за ініціативи військового міністра Олексія Аракчеєва.
удільні селяни (незначна кількість, на українських землях не було) власність імператорської родини.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ ТА РУХИ
Причини:
– жорстокість володорів маєтків та орендарів;
– численні зловживання чиновників;
– безправне становище селян-кріпаків;
– посилення кріпосницького гніту.
Мета повстань:
– звільнитися від кріпацької залежності;
– отримати землю і стати вільними виробниками.
Форми селянського протесту:
– скарги до урядових установ та цареві;
– відмова відбувати панщину і сплачувати оброк;
– втечі (в Новоросійський край, на Дон, Кавказ, у Таврію);
– непокора владі та урядовцям;
– підпали поміщицьких маєтків;
– захоплення майна у панів, розподіл його між собою;
– вбивства панів та їх управителів;
– відкриті масові повстання;
Повстання селян:
У 1812 – 1835 рр. триває повстання Устима Кармалюка на Поділлі, в Бессарабії, Київщині. За період повстання брало участь 20 тис. осіб, які зробили 1 тис. нападів.
1817 р. – повстання бузьких козаків на Херсонщині (Лідери Панас Бабиченко, Герасим Гетьманенко).
У 1819 р. триває повстання військових поселенців в Чугуєві (Харківщина).
У 1829 р. повстання військових поселенців у Шебелинці на Слобожанщині (Харківщина).
Реформи:
У 1803 р. виданий указ імператора Олександра І «Про вільних хліборобів».
Передбачалася можливість звільнення від кріпацтва окремих селян та їхніх родин за викуп на основі спільного рішення панів та селян. Поміщики отримали право відпускати своїх селян на волю (поодинці або цілими селами) з землею за викуп.
Висновок: цей указ становища не змінив, оскільки селяни-кріпаки були основною робочою силою панів і втрачати її вони не хотіли; селяни-кріпаки не мали коштів для свого викупу. Щоправда, уряд офіційно визнав за можливість звільнення селян з кріпацтва і законодавчо встановив умови цього звільнення.
У 1839 – 1841 рр. реформа управління державними селянами. Зміст реформи:
– ліквідовувалася панщина державних селян та оренда державних маєтків;
– селяни повинні були сплачувати грошовий оброк.
Висновок: реформа сприяла майновому розшаруванню селян і втягуванню їх у ринкові відносини.
У 1847 – 1855 рр. діяла Інвентарна реформа, проведена урядом тільки на Правобережній Україні. Зміст реформи:
– встановлювався чіткий порядок відбування панщини й точно визначалася кількість днів, протягом яких селяни мали працювати на панів (панщина обмежувалася трьома днями на тиждень).
– всякі натуральні побори на користь пана скасовувалися;
– у кожному панському маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інші кріпацькі повинності (але визначав їх сам поміщик). Усі додаткові роботи селяни могли здійснювати лише за окрему плату;
– пани не мали права втручатися в особисте життя підлеглих і карати їх без суду, переводити в дворові.
Висновок: ці заходи певною мірою охороняли особу і власність селянина від безконтрольної влади поміщиків, дещо полегшили становище українського селянства. Але практичне значення інвентарної реформи виявилося не великим, бо проіснували правила до 1855 р.
Політика імперії базувалася на трьох принципах:
– імперія проводила політику бюрократизації, спрямовану на посилення влади чиновників, бюрократичного апарату, поліцейського контролю над населенням, позбавлення його будь-яких елементів самоврядування;
– уряд сприяв уніфікації, тобто намагався все життя в різних регіонах України звести до єдиних норм, затверджених імперською владою, щоб українці втратили свою самобутність (Приклади: 1831 р. – ліквідація Магдебурзького права на Лівобережній Україні, 1835 р. – в Київі; 1842 р. – скасування дії Литовського статуту, систематизація правової системи).
– денаціоналізації – насадження мови пануючої нації, переслідування і поглинання культур національних меншин культурою імперської, титульної нації. мають місце спроби ліквідації національної особливості українського народу.
4. Розгортання в Україні національно-визвольного та революційного рухів. Культурний процес у процесі якого народ (етнос) починає відчувати себе нацією (територіально об’єднана політична спільнота), що усвідомлює історичну, культурну та економічну єдність, має спільне бачення майбутнього – це українське національне відродження.
Українське національне відродження триває в три етапи:
1-й етап – академічний (науковий або музейний) припадає на кінець 18 – початок ХІХ ст. Рушійною силою цього періоду були вчені та аматори, які вивчали та популяризували історичне минуле, традиції українців. В цей час збирали історичні документи з історії українців, фольклору та старожитностей.
У другій половині 18 ст. – на початку ХІХ ст. триває боротьба нащадків козацької старшини за дворянські права: розшукуються в архівах документальні докази козацького походження; пожвавлюється інтерес до рідної історії.
1798 р. перша (часткова) публікація «Енеїди» Івана Котляревського, що підштовхнуло до формування та розвитку сучасної української літературної мови.
В цей період триває пробудження та формування самосвідомості народу. Центром українського національного відродження було м. Харків у зв’язку з тим, що у 1805 р. виник Харківський університет, який об’єднав літераторів, науковців яких називали «харківська школа романтиків».
2-й етап – культурницький (українофільський) – відродження української мови, активне її використання в літературі, світі, театрі. Триває розвиток наукового українського мовознавства, фольклористики, історії.
Друкуються праці істориків та фольклористів «История Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського, «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича.
3-й етап (політичний) – створення організацій для реалізації української національної ідеї, самовизначення українців.
У 1770–1790 рр. діє Новгород-Сіверський патріотично-автономістський гурток українських діячів. Її члени підтримували ідею широку автономію України в Російській імперії, поширювали антиурядові публіцистичні твори, розробили проекти створення в новгород-Сіверському університету та української Академії наук. Один з лідерів гуртка – Василь Капніст. У 1791 р. Капніст поїхав до Берліну з метою домовитись із прусським королем про майбутню війну з Росією.
Суспільно-політичні рухи першої половини ХІХ ст.
Український рух – об’єднував прихильників боротьби за права українців, за визволення від імперського панування. Завдання національне визволення, знищення імперії. Приклад учасників – члени Кирило-Мефодіївського братства.
Російський рух – об’єднував представників російського дворянства, які домагалися лібералізації імперських порядків, «покращення» імперії, реформування. Приклад – члени масонських та декабристських організацій.
Польський (на Правобережжі) рух – об’єднував польських патріотів, що боролися за відновлення Речі Посполитої у кордонах, які вона мала до трьох поділів.
Масонство (масон від англ. каменяр, франкмасон – вільні муляри) – релігійно-етична течія, що виникла в Англії на початку ХVІІІ. Гасло їх: рівність, братерство, самовдосконалення, самопізнання. Масонські ложа – це організації лібералів, в яких обговорювали філософські ідеї та політичні проекти.

Слайд 1.

Існувало три напрями масонських організацій: польський напрям – об’єднував тих, хто шукав засоби відновлення Річ Посполитої; російський – спочатку представники цього напряму не втручалися у політику, але після завершення російсько-французької війни зайняли опозиційну позицію до імперської влади. Проповідували вдосконалити імперські порядки на принципах масонської ідеології; український – для українського дворянства участь у масонстві форма висловлення власних настроїв до влади. Представники цього напряму поступово еволюціонували від способів морального вдосконалення людини до спроб їх поєднання з пошуком шляхів виріщення українських проблем.
У 1742 р. виникає масонська ложа в с. Вишнівці на Волині, яка є першою створеною на українських землях.
У 1817 – 1822 рр. діє в Харків ложа «Вмираючий сфінкс», в Одесі «Понт Євксінський». У 1818 – 1822 рр. в Києві ложа «З’єднаних слов’ян». У 1818 – 1819 рр. в Полтаві «Любов до істини» (керівник Іван Котляревський). Мета полтавської ложі – піднесення загальної політичної свідомості українського дворянства. У 1818 – 1819 рр. ложа «Трьох царств природи» в Одесі.
У 1821 р. на базі полтавської ложі «Любов до істини» утворилося «Малоросійське товариство», яке проіснувало до 1822 р. Її голова Василь Лукашевич. Програмний документ – Катехизис автономіста. Мета – вести просвітницьку діяльність у масах, підносити культурно-освітній та політичний рівень їх свідомості, ліквідація кріпацтва. Завдання: будь-яким чином домогтися державної незалежності України (можливо під протекторатом відновленої Польської держави). У виховній роботі з піднесення української національної самосвідомості використовувалася пропаганда традицій та історичного минулого України.
У 1822 р. виданий указ, який заборонив усі таємні організації та гуртки. Масони переходять від пасивної опозиційності до активної протидії уряду. Тому зароджується декабризм.

Слайд 2.

Частина дворян та офіцерів, розчарувавшись в бездіяльності масонських лож звернулись до більш радикальних методів діяльності – військового перевороту. Першою подібною радикальною організацією, яка будувала плани по перевороту в країні була організація «Союз порятунку», що діяла у 1816 – 1818 рр. в Петербурзі, або «Товариство істинних і вірних синів Вітчизни». До неї входило приблизно 30 осіб. Зокрема, брати Сергій Муравйов-Апостол та Матвій Муравйов-Апостол, Сергій Трубецькой, Павло Пестель.

Слайд 3.

У 1818 – 1820 рр. в Москві існував «Союз благоденства», до якого входило близько 200 осіб. До цих дворянських організацій входили переважно кадрові офіцери. Вони ставили завдання: ліквідувати самодержавство; скасувати кріпосне право, впровадити конституційне представницьке правління шляхом військового перевороту.
Упродовж 1821 – 1825 рр. діють дві організації:
– «Північне товариство» (Петербург). Її лідер Микита Муравйов.
– «Південне товариство» (м. Тульчин, м. Васильків, с. Кам’янка). Її лідер Павло Пестель.

Слайд 4.

Конституція Микити Муравйова (Північне товариство)
Після успіху воєнного перевороту планувалося:
1. встановлення конституційної монархії.
2. поділ Росії на 15 федеративних штатів. Передбачалися такі федерації на українських землях, як: Чорноморська (з центром в Києві), Українська (в Харкові), Бузька (в Одесі).
3. Передбачався поділ влади на три гілки. Вищим законодавчим органом влади федерації є двопалатне Народне віче, що складається з Верховної думи (вища палата) та Палати народних представників (нижня палата).
4. скасування кріпацтва, надання виборних та громадських прав чоловікам.
«РУСЬКА ПРАВДА» Павла Пестеля – програма «Південного товариства»
1. утворення республіки.
2. Законодавча влада уособлювала однопалатний парламент – Народне віче.
3. Передбачалося встановлення диктатури Тимчасового уряду.
4. Надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків які досягли 20 років.
5. скасування кріпацтва, перетворення селян на рівноправних громадян.
Спільне: Мета – повалення самодержавства, скасування кріпацтва, встановлення правової рівності громадян. Методи досягнення мети – військовий переворот.
У 1823 р. у м. Новоград-Волинський створено «Товариство об’єднаних слов’ян», яке заснували брати Андрій Борисов та Петро Борисов, польський революціонер Юліан Люблінський. Програмні документи товариства – «Правила об’єднаних слов’ян», «Клятва об’єднаних слов’ян (Клятва обіцянка)». У вересні 1825 р. «Товариство об’єднаних слов’ян» увійшло до «Південного товариства» реорганізувавшись у Слов’янську управу з центром у Новограді-Волинськом. З моменту свого створення відстоювали ідею визволення всіх слов’янських народів від монархічного самовладдя, установлення демократичного ладу і об’єднання їх у національно-слов’янську федерацію (суб’єкти федерації – росіяни, сербо-хорвати, болгари, чехи, словаки, лужичани, словенці, поляки). Створення окремої Української держави, як члена цієї федерації, не передбачалося. Увійшовши до складу «Південного товариства» члени «Товариства об’єднаних слов’ян» відмовилися від своєї програми й стали на позиції «Південного товариства».
14 грудня 1825 р. у день присяги війська та Сенату Миколі І відбулося повстання декабристів в Петербурзі.
29 грудня 1825 р. – 3 січня 1826 р. повстання чернігівського полку, яке очолили Сергій Муравйов-Апостол, Михайло Бестужев-Рюмін.
У липні 1826 р. відбулася страта декабристів через повішання – Павло Пестель, Кіндрат Рилєєв, Сергій Муравйов-Апостол, Михайло Бестужев-Рюміна, Павло Каховський. Солдат відправили на Кавказ, інших учасників до Сибіру.
Причини поразки декабристів:
1. широкі народні маси були ізольовані від руху, пропаганда серед мас не велася.
2. мета повстання залишалася не зрозумілою для народу, вузькою залишалася соціальна база повстання.
3. повстання не було добре підготовленне, не розроблено програму дій повсталих.
4. російське суспільство не готове до радикальних заходів, існувало традиційне обожнення царської влади.
Історичне значення повстання декабристів:
1. повстання декабристів було першим організованим виступом озброєної опозиції проти самодержавного деспотизму в Росії.
2. це була перша спроба повалити самодержавство дворянами, які по суті були його опорою.
3. досягнення мети повстання, запропоноване декабристами, стало прикладом для наслідування наступними поколіннями декабристів.
4. діяльність та самопожертва революціонерів стала взірцем боротьби для наступних поколінь.
5. ідеї декабристів, особливо ті, що стосувалися прав народу на вільне життя, справляли свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.
Польський рух:
В листопаді 1830 р. у Варшаві спалахнуло польське повстання. Мета – визволення Польщі. Гасло «За нашу і вашу свободу». Поляки не дали свободу кріпакам і виступали проти незалежності України. У серпні 1831 р. повстання придушене, пала Варшава.
Основні прояви імперської політики після придушення повстання:
– посилення русифікації і ліквідація опозиційних сил на Правобережній Україні, ліквідація польських шкіл та більшості католицьких польських костьолів й уніатських церков, 64 тис. шляхтичів позбавлені дворянства, відправленні у заслання;
– звільнення з посади малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна за його прихильне ставлення до малоросійських дворян-автономістів;
– створення 1834 р. у Києві університету ім. Св. Володимира для зросійщення Правобережжя (для «поширення російської культури і російської національності на спольщених землях Західної Росії);
– в 1839 р. на території України була ліквідована греко-католицька церква;
– російська мова була введена в судове виробництво, що ліквідувало дію Литовського статуту, міста позбавили Магдебурзького права;
– «Інвентарні правила» 1847 – 1855 рр., які діяли тільки на Правобережжі встановили порядок відпрацювання селянами панщини, що обмежувало права поміщиків та обмежувало їх у свавіллі.
КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО
У 1846 р. засноване Кирило-Мефодіївське товариство (братство) у складі 12 осіб.

Слайд 5.

Мета створення української державної незалежності з демократичним устроєм.
Основні документи в яких відображені основні ідеї програмних документів:
«Книга буття українського народу» або «Закон божий»;
«Статут слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія»;
«Головні правила товариства»;
звернення до «Братів українців» та до «Братів Великоросіян і Поляків».
Головні ідеї:
– національна: створення демократичної федерації слов’янських християнських народів; досягнення Україною державної незалежності з демократичним ладом за зразком США або Франції.
– соціальна: знищення царизму, скасування кріпацтва й станової нерівності; утвердження в суспільстві демократичних прав; рівність всіх народів в розвитку культури та освіти;
– християнська: поширення християнства на весь світ. Із християнським змістом повязувалося також ідея українського месіанства (особливої ролі українського народу), тобто визволяючи інші народи, українці виконують волю Бога.
Діяльність братчиків:
1) проводили пропагандистську діяльність:
– писали прокламації, звернення до народу, поширювали ідеї Шевченка.
– пропагували свої ідеї в університеті, і навчальних закладах Києва.
2) створювали в селах школи для народу.
3) розробляли проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, складали шкільні підручники.
4) видавали книги та журнали, збирали кошти на культурні потреби, на видання книжок.
Поділялися в межах братства на дві течії:
– радикальна (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький) – за революційний переворот, знищення царської родини, становлення республіки, соціальне та національне визволення українського народу;
– помірковано-ліберальна (Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, Опанас Маркевич) – – за реформи і «м’які» еволюційні методи розвитку.
Навесні 1847 р. студент Олексій Петров написав донос жандармам й братство було розгромлене.
Шевченко – на 10 років в Оренбурзький окремий корпус. Інші вислані в Росію.
Історичне значення діяльності братства:
– це була перша політична організація української інтелігенції, яка розробила свою програму національного відродження з визначеними формами й методами досягнення поставленої мети;
– уперше було здійснено спробу поєднання українсько національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слоянської єдності;
– поява та діяльність товариства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України;
– національне визволення українців розглядалося братчиками в контексті загальноєвропейської боротьби поневолених народів;
– їхня діяльність пробуджувала суспільну думку, спонукала до пошуку шляхів для вільного розвитку України.
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ:
Фактори, які сприяли розвитку культури:
– вплив європейських мистецьких стилів та ідей:
1) З 18 ст. поширювалися ідеї Просвітництва – проти абсолютної монархії, феодальних порядків, за суспільний прогрес через поширення освіти, культури і виховання.
2) Поширювався класицизм: повернення до естетичних норм і зразків античності; гармонія, упорядкованість та простота форм, використання елементів античної архітектури – колонади, статуй.
3) Поширювалися ідеї романтизму. Романтики – прославляли народ, його культуру, традиції, захоплювалися фольклором та історією. Вони стверджували, що саме з народних джерел інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості, сприяти розвиткові національні культури.
ОСВІТА:
Початкова освіта: парафіяльні школи, повітові школи.
Середня освіта: гімназії, ліцеї, інститути шляхетних дівчат, професійні освітні установи (фахові) – фельдшерські, бджільництва, мореплавства.
У 1820 р. заснована князем Безбородьком гімназія вищих наук у Ніжині. Це був центр поширення прогресивних ідей. Викладачі гімназії знайомили студентів із творами французьких просвітителів Вольтера, Руссо. У 1827–1830 рр. діяв гурток прогресивних професорів. Після викриття професорів звільнили та відправили на заслання.
Вища освіта:
У 1817 р. була закрита Києво-Могилянська академія, яку перетворили на Духовну академію.
1805 р. створений університет за ініціативи Василя Каразіна у Харкові. Він мав чотири факультети, на яких у 1805 р. навчалося 65 студентів, в 1855 р. – 492. З 1841 р. його ректором став письменник Петро Гулак-Артемовський (письменник, викладач історії та географії).
1834 р. відкрився Київський університет ім. Св. Володимира. На момент відкриття університету в ньому навчалося 62 студенти, а в 1855 р. – 808. З 1834 р. ректором університету став письменник Михайло Максимович.
Педагогіка:
Геніальний педагог Костянтин Ушинський (1824 – 1871), виходець з відомого українського роду. Ушинський став основоположником нової педагогіки, реформатором шкільної освіти. Його найкращий твір «Рідне слово» перевидавався різними мовами 150 разів. Характерно, що в одному зі своїх творів Ушинський засудив русифіковану освіту в Україні, назвавши її «пеклом».
Досягнення в сфері науки
Остроградський Михайло (1801 – 1862) – математик. Він закінчив Харківський університет, деякі науково-навчальні заклади у Франції, працював переважно у Франції і Росії, потім ви¬кладав у Петербурзькому університеті. Всесвітнє визнання здобули праці Остроградського в галузі математичного аналізу, математичної фізики та аналітичної механіки, і не випадково його було обрано ака¬деміком ряду академій наук у Старому й Новому Світі.
Каразін Василь – засновник першої в Україні метеорологічної станції (Харківщина), винахідник сушильних апаратів, технології видобування селітри, конструктор сільськогосподарських машин.
Максимович Михайло – ботанік, дослідник українського фольклору.
Костомаров Микола – історик, дослідник Хмельниччини, Руїни.
Бантиш-Каменський Дмитро – історик, автор чотирьохтомної «Історії Малої Росії», видана у 1822 р. у Москві на кошти генерал-губернатора Репніна.
Кобзарство:
На початку ХІХ ст.. чисельність народних співаків – кобзарів, лірників, стихівничих (останні виступали без інструментального супроводу) – була досить помітною. За деякими даними, кількасот. Серед народних співців найвідомішими є Остап Вересай (1813 – 1890 рр.), який співав народні думи та пісні та Гнат Тихонович Гончаренко.
Літератори:
Квітка-Основ’яненко Григорій (1778 – 1843 рр.) – нащадок козацького роду, основоположник нової української художньої прози. У 1834 р. написав «Малоросійські оповідання Грицька Основ’яненка». Ці сумні й сентиментальні твори добре зустріла громадськість, і проникливий Йосип Бодянський тут же оголосив, що вони є початком української прози. Написав повісті «Пан Халявський», п’єси «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці».
Гулак-Артемовський Петро (1790 – 1865 рр.) – сином священика й ректор Харківського університету, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм», байка «Пан та собака» (1818 р.), де висловив протест проти феодально-кріпосницького ладу, перекладав балади Гьоте та Адама Міцкевича.
Куліш Пантелеймон – автор першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада».
Живопис
Боровиковський Володимир – український живописець, іконописець. Автор близько 200 портретів своїх сучасників.
Левицький Дмитро – найвидатніший портретист свого часу. Найвідоміша робота – серія портретів вихованок Смольного інституту 1773 – 1775 рр. Написав також портрети філософа Дідро, вельможі П. Демідова. Художник уникає парадності, зображуючи людей у невимушений, природній атмосфері, використовує манеру рококо.
Тропінін Василь – був кріпаком, був звільнений господарем в 47 років, але сина Арсена та дружину зміг викупити тільки через п’ять років. Малював багато історичних персон: історика Карамзіна, гравера Уткіна, скульптора Віталі, акторів Щепкіна та Мочалова, купчиху Корзинкіна, партизана Фігнера, генерала Багратіона, повстанця Кармалюка, літератора О. С. Пушкіна.
Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) – здобув славу художника раніше ніж славу поета. Тарас був живописцем та гравером, працював у різних жанрах: побутовому, пейзажному, історичному. Особливе місце в його мистецькій спадщині посідає портретний жанр. Створив серію картин «Живописна Україна»: складалася з трьох частин. 1) види, відомі красою й історичними спогадами; 2) картини народного побуту; 3) історичні події. Художник мріяв про серії альбомів, але видав тільки перший з шістьма офортами*: «Дари в Чигирині 1649 року», «Судня рада», «Казка», «Старости», «У Києві» та «Видубицький монастир у Києві».
Штернберг Василь – один із засновників нового українського пейзажного живопису. Автор пейзажів «Садиба Г. Тарновського в Качанівці», «Переправа через Дніпро під Києвом».
Скульптори
Мартос Іван – професор, а потім ректор Петербурзького академії мистецтв. Він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них – пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві, монумент А. Рішельє в Одесі (1823 – 1828).
Архітектори:
Меленський Андрій – збудував церкву Святого Миколая на Аскольдовій могилі (Київ) та пам’ятник магдебурзького права.
Беретті Вікентій – збудував університет Святого Володимира.
Боффо Франческо – будував у стилі класицизму (Потьомкінські сходи, Приморський бульвар, Воронцовський палац).
Ж. Тома де Томон – збудував монумент Слави у Полтаві на честь перемоги Петра І у Полтавській битві.

1. Повоєнна відбудова УРСР: здобутки та проблеми.
2. Суспільно-політичне життя УРСР у 1953 – 1964 рр.: колізії розвитку.
3. Україна в період загострення кризи радянської системи 1964 – 1985 рр.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку Радянської України у 1945 – 1985 рр.
Завдання: проаналізувати основні тенденції соціально-економічного розвитку УРСР; показати протиріччя суспільно-політичного життя та культури радянського суспільства в умовах системної кризи; охарактеризувати особливості духовного розвитку українського суспільства в означений період.

1. Повоєнна відбудова УРСР: здобутки та проблеми. Перемога над Німеччиною породила великі сподівання на майбутнє поліпшення життя. На той час найважливішим завданням було вижити і загоїти рани війни.
У серпні 1946 р. на VІІІ сесії Верховної Ради УРСР прийнято Закон «Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946 – 1950 рр.» (четверта п’ятирічка).
Особливості відбудови в Україні:
– значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж у будь-якій іншій країні Європі;
– розрахунок лише на власні сили і на ресурси СРСР, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги;
– при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80 % капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7 % капіталовкладень);
– відбудова здійснювалась централізовано, за чітким державним планом;
– економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та у Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві знизилася з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р.;
– вагома роль належала адміністративно-командній системі. Саме вона давала змогу за короткий час мобілізувати і зосередити значні матеріальні та людські ресурси на певному об’єкті;
– ускладнення відбудовчого процесу голодом 1946 – 1947 рр.;
– нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.
Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості з політичних міркувань: формування воєнно-промислового комплексу, який би гарантував оборону країни та був би базою перемоги соціалізму над капіталізмом. Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.
Підприємства працювали за старими технологіями, досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися вкрай повільно. Цим й було обумовлено технічне відставання СРСР від Заходу. Важливим джерелом відбудови став ентузіазм народу. 90 % працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання.
У сільському господарстві відбудова проходила у надзвичайно складних умовах, тому що:
– скоротилися посівні площі;
– не вистачало робочих рук і техніки;
– важким залишалося становище селян (мізерна оплата праці, високі податки на підсобні господарства, селяни не мали паспортів, не отримували пенсій тощо);
– здійснювалася політика «ножиці цін», тобто державні закупівельні ціни залишалися на рівні 1928 р., а ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів;
– капіталовкладення у сільському господарстві складали лише 7 % загального обсягу;
– голод І946 – І947 рр. від якого в Україні померло понад 800 тис. чол.
На кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного рівня. Так, врожайність зернових становила лише 82 % від рівня 1940 р.

Слайд 1.

З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної в роки війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, хоча в цілому вона не підвищила добробут населення. З одного боку, вона привела грошову масу, що перебувала в обігу, у відповідність до потреб господарства. З іншого – вона призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. По вкладах в ощадних касах у розмірі до 3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1, по вкладах від 3 до 10 тис. крб. було проведено скорочення заощаджень на третину, а понад 10 тис. крб. – на дві третині. Боляче реформа вдарила по селянству. В умовах повної відсутності установ ощадбанку на селі обмін грошей, що зберігалися у населення вдома, здійснювався у розрахунку 1:10 [1, с. 496].
На Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Її основні напрямки: насадження тоталітарного режиму; монополізація влади комуністичною партією.
Складові радянізації: націоналізація приватної власності; колективізація; індустріалізація; ліквідація УГКЦ; культурна революція; боротьба з ОУН-УПА; репресії і депортація незгодних з існуючим режимом.

Слайд 2.

Наприкінці 1950-х рр. промисловий рівень розвитку Західної України було збільшено: збудовано 2,5 тис. великих і середніх підприємств, здійснювалася розробка та розвідка газових і сірчаних родовищ, створені нові для західних областей галузей індустрій: металообробна, машинобудівна, приладобудівна, електролампова, інструментальна, хімічна.
Зовнішньополітична діяльність УРСР. Повоєнні територіальні зміни
27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Х сесія Верховної Ради СРСР (28 січня – 1 лютого 1944 р.) прийняла закон «Про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський».
4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки». Очолив його спочатку О. Корнійчук, а з липня 1944 р. Дмитро Мануїльський.
Причини відновлення НКЗС УРСР:
– радянське керівництво мало на меті представити приєднання західних областей України та Білорусії як акт возз’єднання етнічних територій;
– посилити вплив СРСР на світову політику, зокрема використовувати УРСР як додатковий засіб здійснення радянської зовнішньої політики;
– задля активізації боротьби СРСР за голоси та вплив в ООН;
– заспокоїти громадян і мобілізувати сили на завершення війни та відбудову господарства;
– для нейтралізації національно-визвольного руху за відродження самостійності України та задля розколу української діаспори в західних країнах;
– для переконання іноземних держав у реальності існування суверенітету держави в межах СРСР.
Після Другої світової війни відбулися помітні територіальні зміни в УРСР. Питання про повоєнні кордони обговорювалися під час Тегеранської (1943), Ялтинської (1945) та Потсдамської (1945) конференцій лідерами країн антигітлерівської коаліції. Остаточне розмежування західних кордонів УРСР відбулося в процесі українсько-польських, українсько-румунських, українсько-чехословацьких відносин.
29 червня 1945 р. укладено договір між СРСР та Чехословаччиною, який юридично закріпив входження Закарпаття в УРСР. 16 серпня 1945 р. між СРСР і Польщею було укладено договір «Про державні кордони», який закріплював кордон по «лінії Керзона» з відхиленням на схід (в бік України, тобто на користь Польщі) на окремих ділянках від 5 до 30 км. 10 лютого 1947 р. було підписано радянсько-румунський договору, відповідно до якого Північна Буковина, Південна Бессарабія (Хотинщина, Ізмаїльщина) відійшли до УРСР.
Процес врегулювання територіальних питань мав для України наступні наслідки:
– остаточно визначені та юридично визнані кордони республіки. На кінець 1945 р. територія УРСР становила 580 тис. км2, тобто територія УРСР збільшилася на 110 км2;
– відбулись демографічні зміни;
– основну частину українських земель було об’єднано в складі однієї держави.
Об’єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. У листопад 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про Державний Герб УРСР, Державний Прапор УРСР, Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила ⅔ ширини полотна, була червоною, а нижня – мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ними – п’ятикутна зірка. Деяких змін зазнав і герб УРСР. Із 1950 р. було започатковано виконання гімну УРСР.
Масові репресії радянського режиму. Боротьба ОУН-УПА.
На територіях звільнених від нацистських окупантів відновлювався радянський режим, проводилися репресії стосовно населення. Так, у травні 1944 р. з Криму виселили 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірмен. У квітні – липні 1947 р. тривала «операція Вісла» – насильницьке виселення 140 тис. українців переважно у Північну Пруссію.
Завершення війни не означало припинення боротьби для українських націоналістів. У 1945 – 1960 рр. тривала боротьба радянської армії, спецслужб та правоохоронної системи СРСР проти ОУН-УПА. Тактика націоналістів змінювалася від широкомасштабних військових операцій до підпільної боротьби та дій невеличких бойових груп. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі 5 березня 1950 р. її командувача Романа Шухевича, а його заступник Василь Кук не зміг контролювати розрізнені загони. Останній бій повстанців відбувся біля гори Лисоні на Тернопільщині 14 квітня 1960 р.

Слайд 3.

В сфері культури та ідеології також були невтішні тенденції. З І946 – І947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП (б) Андрій Жданова почалася ідеологічна кампанія «по наведенню порядку» в галузі науки, культури, літератури і мистецтва. Починається кампанія морально-політичного тиску на суспільство, розпочата головним ідеологом ВКП (б) А. Ждановим – ждановщина.
«Ждановщина» – система заходів, спрямованих на відновлення ідеологічного контролю над суспільством. Причини впровадження ідеологічної кампанії:
– послаблення ідеологічного тиску на радянське суспільство в роки Другої світової війни;
– зростання патріотичних почуттів національної інтелігенції;
– необхідність в культурно-ідеологічній ізоляції радянської держави від «буржуазного Заходу»;
– реакція на початок розгортання «холодної війни».

Слайд 4.

Українських діячів культури звинувачували «в перекрученні історії та націоналізмі». Здійснювалися кампанії проти українських митців Юрія Яновського (головного редактора журналу «Вітчизна»), Максима Рильського, Андрія Малишка, Остапа Вишню, Олександра Довженка та ін.

Слайд 5.

1 листопада 1944 р. митрополит Андрій Шептицький помер у Львові (очолював церкву 43 роки). Спадкоємцем став львівський єпископ, ректор Львівської теологічної Академії Йосип Сліпий. Одразу після призначення на посаду митрополита Йосип Сліпий виступив із заявою, в якій запевняв, що церква не буде вмішуватися ні в політичні, ні в дипломатичні, ні в військові справи, і в той же час просив свободи для релігійної освіти, проте радянська влада йому відмовила.
11 квітня 1945 р. заарештовано митрополита Йосипа Сліпого та шість єпископів без пред’явлення їм звинувачень. На початок січня 1946 р. було заарештовано 262 особи, з яких 1 митрополит, 4 єпископи, 163 священики, 11 настоятелів монастирів, 6 дияконів, 9 студентів духовної академії, 23 монахи, 20 членів ОУН, пов’язаних з церквою, і 25 мирян [6, с, 545].
У березні 1946 р. в Києві арештанти постали перед судом на закритому процесі, де їх було звинувачено у «великій зраді», «співробітництві з ворогом», «ворожій кримінальній діяльності проти Батьківщини» в роки окупації.
Єпископ Гаврило Костельник, уніатські священики Михайло Мельник, Антоній Пельвецький заснували у Львові «Ініціативний комітет для об’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою». 28 травня 1945 р. члени цього Комітету направили на адресу уряду УРСР офіційне комюніке з проханням визнати його, що й було зроблено 18 червня 1945 р. 20 лютого 1946 р. у Києві Гаврило Костельник з групою уніатських священників перейшли в православ’я. Мельник та Пельвецький були висвячені в єпископи православної церкви.
Внаслідок роботи органів НКВС СРСР з ліквідації греко-католицької церкви у Західній Україні і її насильницького «возз’єднання» з Російською православною церквою на 1 січня 1946 р. нараховувалося 1149 осіб духовного стану, які погоджувалися на перехід у лоно православ’я. На 1 березня 1946 р. їхня кількість складала 1238 осіб, з них 1 генеральний вікарій, 98 деканів, 922 священики, 17 дияконів, 5 монахів, 195 дяків [6, с. 546, 549].
Упродовж 8 – 10 березня 1946 р. відбувся Львівський церковний собор (неканонічний) в якому брали участь 204 уніатські священики з 2400 і 12 мирян. На соборі було прийнято рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 р., возз’єднання УГКЦ з РПЦ та розірвання стосунків з Ватиканом.
5 квітня 1946 р. патріарх Олексій і протоієрей Костельник затвердили акт про таке об’єднання. УГКЦ офіційно перестала існувати, але продовжила діяти у підпіллі. Починається катакомбний період греко-католицької церкви 1946 – 1989 рр.
У 1947 р. в Закарпатті ліквідували церкви, священиків було вислано до Сибіру, на єпископа Г. Ромжу було вчинено замах. Наслідком цих акцій було проголошення у серпні 1949 р. Московським патріархом «добровільного возз’єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою».
Ліквідація уніатської церкви виступала однією з форм радянізації Західної України, що здійснювалася всупереч традиційним національно-історичним, культурним та релігійним особливостям українців, що зумовлювало опір новій владі у різних формах. Однак насильницька радянізація згаданих областей призвела до негативного сприйняття образу православної церкви власне через її співпрацю з радянською владою [6, с. 556].
У жовтні 1952 р. відбувся ХІХ з’їзд ВКП (б), на якому назву комуністичної партії змінили на КПРС (відповідно партія українських комуністів стала називатись КПУ). На ХІХ з’їзді була створена президія ЦК КПРС, що стало кроком до «відстрілу» наступної генерації поплічників, що «засиділися» при владі. Проте 5 березня 1953 р. Йосип Сталін помер.
2. Суспільно-політичне життя УРСР у 1953 – 1964 рр.: колізії розвитку. Після смерті Сталіна почалася боротьба за владу. Побоюючись голову правоохоронних органів, який міг фізично їх знищити конкуренти тимчасово об’єдналися: Маленков (номенклатура), Хрущов (партійці) Жуков (армія). У червні 1953 р. Берія був заарештований у Кремлі. У липні 1953 р. Берію судили звинувативши в злочинах, а 23 грудня 1953 р. розстріляли.
Знищення Берії ліквідувало атмосферу страху у населення та чиновників, покінчило з добою терору. Проте почалася нова хвиля боротьби за владу. Спочатку перевагу у державі мав Георгій Маленков – наймолодший та найбільш освічений політик з спадкоємців Сталіна. У серпні 1953 р. Малєнков окреслив свій новий економічний курс. Основні його складові: збільшити виробництво споживацьких товарів та підвищення життєвого рівня населення; зменшувалися податки з селянських господарств та підвищили закупочні ціни на продукти харчування. Проте сміливий економічний курс не міг бути реалізований з багатьох причин. Перш за все він суперечив завданням п’ятої п’ятирічки (1951 – 1955), який був розрахований переважно на розвиток важкої індустрії й змінювати його було вже нереально. До того ж новий економічний курс протиріч розвитку СРСР, тому як вся політика держави була спрямована на протистояння з капіталістичним світом та посиленням свого ВПК та великої індустрії (тобто технічної та військової незалежності).
На початку 1955 р. Маленкова було звинувачено у відсутності необхідних знань, досвіду господарської роботи, «політичній безхребетності», а також у співробітництві з Берією. У боротьбі переміг Микита Хрущов. Як людина та політик був непередбачуваним та суперечливим.
З 1953 р. почалася політика десталінізації, яка складалася з наступних елементів:
1) ліквідація системи ГУТАБ, припинення масових репресій;
2) амністія, реабілітація незаконно засуджених;
3) реформа силових відомств (упровадження в їх діяльність принципу законності та презумпції невинності);
4) послаблення ідеологічного тиску;
5) децентралізація управління, послаблення командно-адміністративної системи;
6) розширення прав і повноваження союзних республік, зростання частки українців у партійному і державному апараті.
З 14 по 25 лютого 1956 р. відбувся ХХ з’їзд КПРС на якому Хрущов зробив доповідь «Про культ особи та його наслідки». У доповіді Хрущов не сказав правду про репресії, бо сам був причетний до них, й боявся втратити союзників в партії. Однак, розповів про особисту причетність Сталіна до репресій, тортурах в’язнів, помилки в керівництві державою, поклав відповідальність за поразки Червоної Армії в 1941 – 1942 рр., за помилки в національній політиці. Звинувачуючи Сталіна Хрущов одночасно намагався реабілітувати партію, ідеї соціалізму та комунізму. Тому природу сталінського режиму не було розкрито повністю. Але й те що почули делегати викликало в них шок.

Слайд 6.

ХХ з’їзд став поштовхом до започаткування масової реабілітації населення. Протягом 1956 – 1959 рр. реабілітація носила масовий характер. Створено 90 спеціальних комісій, які розглядали справи прямо в таборах. До листопада 1959 р. було переглянуто 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. осіб. із цієї кількості було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, але більшість посмертно. Держава не визнала себе винною у депортації селян в 1930-х рр., кримських татар 1944 р. та інших злочинних діях.
Російський історик Сергій Кара-Мурза вважає, що доповідь Хрущова завдала потужного удару по фундаменту СРСР. Фактично, це був перший крок до руйнування її легітимності, який поклав початок ліквідації комуністичного руху в європейських країнах, та формуванню дисидентського руху, політичної опозиції в середині СРСР.
Реформи у промисловості:
– ліквідовано галузеві міністерства (141) і створені територіальні органи управління промисловістю та будівництва радянські народні господарства (раднаргоспи) – 105. Всього в УРСР замість 11 союзно-республіканських і двох республіканських міністерств створено було 11 економічних адміністративних районів, якими керували раднаргоспи. Управлінці були змушені виїхати на роботу в провінцію, чим були дуже не задоволені. Під контроль республіки передано підприємства, органи внутрішніх справ, судові справи. Україна отримала права у формуванні бюджету, управління регіонами.
У 1957 р. запроваджується система управління, що поєднала централізоване планове керівництво з підвищенням самостійності республік, областей.
Стрижнем нової системи був територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних адміністративних районах. На території СРСР було утворено 105 таких районів, а в УРСР — 11.
Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових підприємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97% заводів республіки (1953 р. – лише 34%).
У сільському господарстві:
– у 1950-х рр. Микита Хрущов повернувся до плану укрупнення колгоспів, який вже був невдало реалізований 1946 – 1947 рр. в Україні. Кількість колгоспів скоротилася майже наполовину: у 1945 р. колгоспів було 26 400, у 1950 р. 13 000, а у 1965 р. – 9 600. Планувалося, що такий захід зменшить кількість управлінців, буде ефективніше використовуватися техніка та земельні ресурси. У 1951 – 1955 рр. в село направили 40 тис. спеціалістів.
– у березні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який розглянув питання про становище у сільському господарстві СРСР. Було вироблено новий підхід, більш реалістичний, спрямований на удосконалення існуючої колгоспної системи, а саме більше виділялося коштів, техніки, спеціалістів для потреб села. У вересні 1953 р. закупівельні ціни на м’ясо були підвищені в 5,5 рази, на молоко – вдвічі, на зернові на 50 %, знижено податки з присадибних ділянок.
– реорганізовано систему МТС у РТС (ремонтно-тракторні станції). У 1958 р. були ліквідовані МТС/РТС, а вся належна їм техніка перейшла до колгоспів, які були зобов’язані її викупити. Це було суперечливе рішення. З одного боку це зміцнило матеріально-технічну базу колгоспів, зробило їх економічно більш незалежними, але одночасно підірвало фінансову базу колгоспів, а до 1961 р. через некваліфіковане обслуговування техніки скоротився парк сільськогосподарських машин. На 1964 р. 90 % колгоспів опинилися у фінансовій скруті, згодом 30 % збанкрутілі;
– ліквідовано трудодні, введено грошову оплату праці. З 1956 р. колгоспникам почали щомісячно, або щоквартально авансувати їх працю. У 2,5 рази зменшили суму податків з господарств колгоспників;
– для розвитку сільського господарства оголошена боротьба з «чистими парами», популяризація поливного землеробства та впровадження хімічних добрив;
– у 1958 р. селянам почали видавати паспорти.
– на початку 1960-х рр. почалися проявлятися негативні наслідки впливу політики на село. Забороняли тримати тварин селянам, які начебто відволікали їх від праці в суспільному господарстві.
Реалізація 3-х над програм:
– у 1952 р. Малєнков оголосив на ХІХ з’їзді, що зернова проблема держави вирішена «остаточно та безповоротно», але це було не правда. Держава була на межі голоду, тому Хрущов з 1954 р. почав кампанію освоєння цілинних земель – в регіонах Казахстану, Сибіру, Уралу, Північного Кавказу. Виїхало близько 100 тис. молодих спеціалістів, техніка (тільки з 1955 р. відправлено з України 11,4 тис. тракторів, 8,5 тис. комбайнів). Україна стала постачальником матеріальних і людських ресурсів, традиційні зернові райони усього цього в достатній мірі недотримували. За 1954 – 1957 рр. освоєно 36 млн. га, що дозволило збільшити кількість виробництва зерна вдвічі. У 1960 р. в СРСР було зібрано 125,5 млн. тон, з них на цілині – 58,7 млн. тон. Тимчасово цілина зняла гостроту зернової проблеми, врятувала населення країни від голоду, проте затримала перехід вітчизняного сільського господарства на інтенсивний шлях розвитку.
– з 1959 р. почалося широке впровадження кукурудзи – «королеви ланів», розширюються посіви площ кукурудзи та гороху – з 3 млн. га до 5 млн. га.
– у 1957 р. почалося підвищення виробництва м’яса, молока, масла на душу населення за рік. На реальні можливості держави програма не спиралася, тому була провалена. А керівництво все проголошувало досягнення м’ясних та молочних рекордів. Так, у 1961 р. Хрущов обіцяв: 1980 р. в СРСР буде введено 30-годинний робочий тиждень, скасовано квартирну платню, забезпечено коштовне харчування на заводах і фабриках.
У соціальній сфері:
– у 1956 р. пенсійна реформа (зниження пенсійного віку та підвищення пенсій до 80 % – мінімальний розмір 12 крб. на місяць), скорочувалась тривалість робочого дня у святкові дні, збільшились відпустки для вагітних жінок, встановлено 6-ти годинний робочий день для підлітків віком 16 – 18 років.
– у 1958 – 1964 рр. реформа освіти – відмінено оплату за навчання в старших класах і вузах, введено обов’язкову восьмирічну освіту.
– у 1961 р. грошова реформа. Гроші обмінювалися за курсом 10:1. У результаті реформи приблизно втричі скоротилась кількість грошових знаків та витрати на їх виготовлення, спростилися розрахункові операції. Цією реформою влада намагалася приховати девальвацію (ціни зросли у 30 %, а заробітна плата залишилася незмінною).
– 1956 – 1964 рр. – вирішення житлової проблеми. Гостроту житлової проблеми було знято, хоч повністю проблему не подолано. За 1918 – 1955 рр. загальна площа введених у дію житлових будинків в Україні становила 62,78 млн. м2, то за 1956 – 1964 рр. – 66,49 млн. м2. Побудовані квартири називалися «хрущовками» – квартири збудовані за типовими проектами, «без надмірностей». Значна кількість людей поміняла своє житло, переїхавши з перенаселеної комунальної квартири, гуртожитку чи тимчасового бараку у невеличку, але окрему власну квартиру.
У державному управлінні:
– у 1955 – 1956 рр. перебудова державного апарату, удосконалення його структури. Ліквідовано 4 867 структурних підрозділів, організацій, установ. Скорочено 92,5 тис. чиновників.
– 1957 р. відбулася реорганізація органів управління економікою України. Україна отримала право на формування бюджету, управління регіонами.
– у 1957 р. в УРСР були створені раднаргоспи – органи управління промисловістю на певній території, тобто замість галузевих міністерств (по вертикалі) управління промисловістю здійснювались територіально (по горизонталі). Тим самим республікам надавалася певна економічна самостійність. Спочатку це дало відчутний ефект, оскільки прибутки накопичувались на рахунки підприємств та раднаргоспів, у результаті було більше можливостей впроваджувати найновіше устаткування та більш раціонально використовувати місцеві ресурси і науково-технічні кадри. Але скоро виявилися недоліки, негативні тенденції, а саме: послабилися господарські зв’язки між підприємствами різних регіонів, а це звужувало можливості здійснення єдиної технічної політики в масштабах СРСР, проте на початку реформ економічне життя пожвавилося, індустріальний потенціал СРСР помітно зріс. 1957 р. – реформа державного апарату: демократизація управління, розширення господарчих прав союзних республік, скорочення управлінського апарату.
Результат: Середина 1950-х рр. період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР. Неможна заперечувати позитивні зрушення в економіці та житті населення: були істотно знижені податки; розкріпачено колгоспників; вперше за багато років сільське господарство стало рентабельним; виросло виробництво товарів широкого вжитку; велося масове житлове будівництво.
Хрущовські реформи себе не виправдали і пов’язані з ними сподівання. Спочатку позитив – підвищення ефективності виробництва, покращення життя. З початку 1960-х рр. дефіцит товарів, підвищення цін, замороження зарплати. Реформи Хрущова хаотичні і дестабілізують ситуацію в країні.
У 1961 р. відбувся ХХІІ з’їзді КПРС. На ньому, за ініціативою Хрущова була прийнята нова (третя) Програма КПРС, в якій пропонувалася ідея побудови «комуністичного суспільства» за 20 років, а саме, до 1980 р. «Партія урочисто проголошує – нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!». Всупереч прогнозам комуністичний романтизм третьої програми КПРС не був підкріплений реальними досягненнями. Більше того, влада пішла на початку 1960-х рр. на непопулярний крок – оголосила про підвищення цін (травень 1962 р.) до 35 % на м’ясо та молочні продукти. Як результат у 1962 – 1963 рр. існувала продовольча криза. У червні 1962 р. була розстріляна 7 тис. демонстрація в Новочеркаську. У 1963 р. тривали заворушення в Кривому Розі, Одесі, Дніпродзержинську.
Народ був невдоволений життєвим рівнем, номенклатура ініціативами Хрущова, тому лідер був приречений. 14 жовтня 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС М. Суслов звинуватив Хрущова у волюнтаризмі. Окрім того, його звинуватили у розвалі економіки, приниженні ролі радянських та партійних органів, особистої нескромності, насадженні культу власної особистості, прагненні одноосібно вирішувати найважливіші питання.

Слайд 7.

Результати хрущовського правління:
1. Проведені реформи в усіх сферах життя суспільства, проте більшість з них були непослідовними, половинчастими, а інколи й авантюрними. Половинчасті тому що носили поверховий характер, не зачіпали основ державної системи, марксистсько-ленінської ідеології та монополії КПРС.
2. Проведено розвінчання «культу особи» Сталіна.
3. В СРСР формується альтернативний посттоталітарний вектор розвитку держави, виникають елементи громадянського суспільства, зокрема в рамках дисидентського руху.
4. Розконсервація «закритого суспільства» на певний час оновила духовне життя громадян СРСР та обумовила появу нових напрямків в культурі.
5. У сфері державного будівництва відбулось розширення прав союзних республік, у першу чергу в економічній та правовій галузях, відновлювались національні автономії.
6. Остаточно стабілізується економіка, а в окремих її галузях було досягнуто значних успіхів.
7. Швидко розвиваються наука та освіта, розпочинається широке житлове будівництво, модернізується армія.
3. Україна в період загострення кризи радянської системи 1964 – 1985 рр.
Наприкінці 1980-х рр. російські економісти П. Буніч та Г. Попов використали нові терміни для характеристики СРСР 1960-х – 1980-х рр. – командно-адміністративна економіка або «застій». Малося на увазі, що радянська модель соціалізму на середину 1960-х рр. вичерпала себе і темпи економічного зростання сповільнилися. Примусові командні важелі впливу на виробництво мали низьку ефективність, а нові методи господарювання партійно-державне керівництво СРСР використовувати побоювалось, відчуваючи в них загрозу власному існуванню.
Влада не мала чіткої програми подальшого розвитку держави. З одного боку Брежнєв не бажав продовжувати курс реформаторського лібералізму Хрущова, тому як боявся змін, був консерватором – вважав, що нове призводить до економічних, політичних потрясінь й прагнув зберегти старі форми влади та методи економічного розвитку. З іншого боку не прагнув й повернутися до класичного сталінізму.
Реформи голови уряду Олексія Косигіна:
Необхідність змін відчувало радянське керівництво. Хрущовські реформи не створили політичної та правової основи для ефективної модернізації.
І етап: 1964 р. – проведення економічних експериментів, розширення самостійності підприємств і посилення прямих договірних зв’язків між підприємствами. Виробництво залежало від її реалізації. Передбачалося поширити цей досвід на інші галузі легкої промисловості.
Березневий 1965 р. Пленум ЦК КПРС надав старт економічній реформі, головним ініціатором якої став голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін. По суті намагалися реалізувати курс непу, але без створення приватних підприємств.
ІІ етап: 1965 – 1969 рр.
Реформа сільського господарства: У березні 1965 р. пленум ЦК КПРС розглянув питання «Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР». За цією реформою передбачалося:
1) підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;
2) зменшення ціни на техніку та запчастини;
3) списання державних боргів з колгоспів та радгоспів;
4) зміцнення матеріально-технічної бази села;
5) збільшення капіталовкладення у сільське господарство;
6) розвиток соціальної сфери села – газифікація, водопостачання, медичне й торгівельне обслуговування.
Мали місце й негативні тенденції:
В умовах панування командно-адміністративної системи та відсутності економічних стимулів роботи колгоспна система господарювання демонструвала свою неефективність.
1) термін сівби, вибір сортів, пересівання озимих – часто вирішувалися не спеціалістами, а представниками місцевої влади. Селяни були тільки виконавцями чужих рішень, були не зацікавленими у результатах своєї праці в колгоспах.
2) криза у сільському господарстві на початку 1980-х рр. призвела до зникнення частини продуктів харчування, виникли черги, дефіцит, нормований продаж певних видів товарів широкого вжитку. Розповсюдженим явищем стало приховування дефіцитних товарів продавцями, їх продаж знайомим або друзям.
3) держава продовжувала закуповувати продукти харчування та товари повсякденного вжитку за кордоном, що зайвий раз доводило неефективність економіки СРСР, яка не могла нагодувати населення.
Реформа промисловості: Пленум ЦК КПРС у вересні 1965 р. прийняв постанову «Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва». Згідно постанови:
1) підвищувався науковий рівень планування економіки;
2) розширювалась сфера госпрозрахункових відносин на підприємствах, тобто виробник потрапляв у залежність від попиту на свою продукцію, заробітна плата визначалася рівнем рентабельності, прибутками та успішними виконаннями планів;
3) створювались спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників та службовців в залежності від результатів їхньої праці;
4) у 1965 р. ліквідуються раднаргоспи і відновлюється галузева система планування та управління промисловістю, тобто республіканські органи влади практично втратили контроль над більшістю підприємств;
5) підприємства отримали свободу: самостійно планувати темпи зростання виробництва праці, встановлювати величину середньої заробітної платні. Керівники підприємств отримали можливість використовувати прибутками, що надавало зайву мотивацію.
Результат: реформа в промисловості була суперечлива і не послідовна, але у роки восьмої п’ятирічки (1965 – 1970 рр.) вона забезпечила досить високі темпи промислового розвитку. Цю п’ятирічку економісти називають «золотою», результати її якої були кращими за останні 35 років.
Проте на початку 1970-х рр. ситуація в економіці УРСР змінилася. Прискорення темпів промислового розвитку, внаслідок економічної реформи 1965 р. почало спадати, позначається чітка тенденція до спаду виробництва. 1966 – 1970 рр. – 7,8 %, 1971 – 1975 рр. – 5,7%, 1976 – 1980 рр. – 4,3 %, 1981 – 1985 рр. – 3,6 %.
Нововведення Косигіна дозволили на певний час покращити ситуацію. Збільшився випуск промислової продукції на 50 % і тим самим виконано було завдання 8 п’ятирічного плану. Економічна реформа дозволила відмовитись від системи оплати праці колгоспникам за трудоднями.
Після Празької весни 1968 р. влада змінює своє ставлення до реформ на негативне й починає їх згортати. Лідери СРСР не придумали нічого кращого аніж законсервувати режим.
Досягнення «епохи застою»:
1) оновлено житловий фонд держави. Було побудовано 1,6 млрд. м2 житла, тобто 44 % від всього житла, яка існувало в СРСР на 1980 р. Нове житло отримали 161 млн. осіб за три п’ятилітки;
2) за три п’ятилітки було побудовано 2/3 інфраструктури міст та селищ: водогін, каналізація, теплопостачання.
3) Саме в добу Брежнєва побут більшості громадян був піднятий до стандартів самих розвинутих держав при відсутності в СРСР масової бездомності, властивих цим державам. Інша справа, що керівництво не пояснило громадянам, чого варта ця цінність, проте це вже проблема світогляду.
У листопаді 1982 р. у віці 76 років помер Леонід Брежнєв. З листопада 1982 р. до 9 лютого 1984 р. (15 місяців) при владі був генеральний секретар КПРС Юрій Андропов. Заходи епохи Андропова:
1) зміцнення дисципліни та наведення порядку на виробництві;
2) посилилася цензура та контроль над громадянами;
3) проводилися ідеологічні та виробничі кампанії для економії засобів;
3) стимулювалася боротьба з корупцією та організаційною злочинністю.

Слайд 8.

З 13 лютого 1984 р. до 10 березня 1985 р. генеральний секретар КПРС Костянтин Устинович Черненко. Правління було млявим, жодних реформ чи проектів. Це тільки посилило прагнення суспільства до змін.
У березні 1985 р. генеральним секретарем став 54-річний Михайло Сергійович Горбачов. З новим лідером країна вступає в нову реформаторську добу – «перебудова».

Список використаної літератури:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
3. Попович М.В. Криваве сторіччя/ Мирослав Попович. – Харків: Фоліо, 2015. 990 с.
4. Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. І. Танцюри. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 488 с.
5. Петровський В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Зуляк І. «Невідомі» сторінки підготовки Львівського собору 1946 р. (на основі архівних матеріалів) / Іван Зуляк // Історія релігій в Україні: науковий щорічник / Упоряд. О. Киричук, М. Омельчук, І. Орлевич. – Книга І. – Л.: Інститут релігієзнавства – філія Львівського музею історії релігії; Логос, 2011.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір. Список додаткової літератури для самоосвіти

Алексєєв, Ю. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985 – 1999 рр.) [Текст]: навч. посіб. / Ю. Алексєєв, С. Кульчицький, А. Слісаренко. – К.: Екс Об, 2000. – 296 с.
Баран, В. Україна в умовах системної кризи (1946 – 1980-і рр.) [Текст] / В. Баран, В. Даниленко. – К.: Альтернативи, 1999. – 304 с.
Баран, В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953 – 1965 рр. [Текст] / В. Баран. – Л.: МП «Свобода», 1992. – 124 с.
Вольвач, П. «Дарунок Хрущова» чи економічна безвихідь? (до 45-річчя передачі Кримської області Україні) [Текст] / П. Вольвач // Сучасність. – 1999. – № 10. – С. 104–118.
Курносов, Ю. Інакомислення в Україні: (60-ті – перша половина 80-х рр. XX ст.) [Текст] / Ю. Курносов. – К.: Ін-т історії України, 1994. – 222 с.
Україна: друга половина XX століття. Нариси історії [Текст] / П. Панченко, М. Плющ, Л. Шевченко [та ін.]; гол. ред. С. Головко. – К.: Либідь, 1997. – 349 с.
Хроніка опору. Документи, інші офіційні матеріали, свідчення преси про спробу державного перевороту, вчинену так званим ГКЧП у серпні 1991 року [Текст] / упор. Л. Танюк. – К.: Вік – Дніпро, 1991. – 455 с.
Юрчук, В. Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні [Текст] / В. Юрчук. – К.: Асоціація «Україна», 1995. – 80 с.

Тести до контрольно-модульної роботи до лекції 9.1.

1. Українська Держава за правління гетьмана Павла Скоропадського.
2. Історія розвитку та розпаду ЗУНР.
3. Проблеми українського державотворення у добу Директорії.

*        *        *

Мета вивчення: охарактеризувати особливості суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку українських земель у добу національно-визвольного руху 1918 – 1921 рр.
Завдання: проаналізувати політику УНР, ЗУНР та Української Держави; розкрити зміст внутрішньої та зовнішньої політики радянської влади в Україні.
1. Українська Держава за правління гетьмана Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р. у м. Київ у приміщенні цирку (що стало згодом приводом жартів) пройшов Хліборобський конгрес, на якому було заявлено про банкрутство діючої влади та обрано гетьманом України Павла Скоропадського. Того ж дня Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, проте в ніч з 29 на 30 квітня стався збройний державний переворот.

Слайд 1.

30 квітня 1918 р. було прийнято закон «Про тимчасовий державний устрій України» відповідно якому Центральна Рада розпускалася, УНР трансформувалася в Українську Державу. У руках гетьмана зосереджувалася вся влада, тобто сформувався авторитарний режим, який спирався на консервативні політичні кола та окупаційні німецько-австрійські війська.
Гетьманський уряд (Рада міністрів) формувався спираючись на помірковано-консервативних чиновників, військових та громадських діячів. Склад Ради міністрів, за 7,5 місяців існування Української Держави, змінювався тричі. Головами уряду були Георгій Василенко (квітень – травень 1918 р.), Федір Лизогуб (травень – листопад 1918 р.), Сергій Гербель (листопад – грудень 1918 р.).

Слайд 2.

Політика гетьмана Павла Скоропадського

Державотворча політика:
1) гетьманові належала вся влада: законодавча (видавав закони-універсали), виконавча (формував і контролював уряд – Раду міністрів). Гетьман також призначав Генерального суддю;
2) створено дієздатний адміністративний апарат (губернські старости, управління міських отаманів, повітові та губернські ради), який формувався за рахунок професійного чиновництва;
3) для охорони внутрішнього порядку організовано Державну варту (поліція), прийнято нові закони, реформовано судову систему;
4) тривала українізація державного апарату.
Соціально-економічна сфера:
1) приватна власність проголошена фундаментом цивілізації. Раніше націоналізовані підприємства, майно і земля поверталися попереднім власникам;
2) розробляється аграрне законодавство (у липні 1918 р. прийнято «Проект загальних основ земельної реформи»). Упродовж двох років поміщики вільно продаватимуть свою землю (не більше ніж по 25 десятин на руки), після чого Держбанк примусово викупить маєтки площею понад 200 десятин. Аграрне законодавство реалізувати не встигли;
3) відповідно закону «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарств» селяни разом зі своєю худобою та іншим інвентарем поступали у розпорядження поміщиків;
4) у фінансовій політиці: реформовано банківську систему, сформовано бюджет, запроваджено конвертовано гривну;
5) скасовано законодавство УНР щодо робітництва і промисловості, збільшено робочий день до 12 годин.
Військова сфера:
1) відновлено козацтво в Чернігівській, Полтавській і Харківській губерніях. Прийнято 16 жовтня 1918 р. Універсал «Про відродження козацького стану», який мав на меті сформувати опору державі з середніх верств селянства утворивши окремий козацький стан і резерв армії;
2) реорганізовано війська УНР. Війська Української Держави загальною чисельністю 65 тисяч складалися з таких підрозділів: Окрема Запорозька дивізія, Сердюцька дивізія, 2 дивізії сірожупанників, 2 дивізії синьожупанників, офіцерські дружини.
3) розроблено план створення української регулярної армії, чисельність якої у мирний час мала складати близько 300 тис. вояків. Проте відновленню армії не сприяло наявна популярність серед мас революційних ідеологій, а також гальмування німцями військової реформи.

Слайд 3.

Національно-культурна політика:
1) скасовано національно-персональні автономії національних меншин;
2) проведено українізацію загальноосвітніх шкіл, на осінь 1918 р. діяло близько 150 україномовних гімназій;
3) у російськомовних університетах Києва, Одеси, Харкова відкривалися українські кафедри. У жовтні 1918 р. реорганізовано народний університет м. Київ у І-й Державний український університет, а 22 жовтня 1918 р. відкрився ІІ-й Державний український університет у м. Кам’янець-Подільськ;
4) створено заклади культури: Український національний театр драми і опери (керівник П. Саксаганський), «Молодий театр» (керівник Лесь Курбас), Українську Державну капелу; Державний симфонічний оркестр, Національну бібліотеку, Національний архів України, Національну галерею мистецтв, український історичний музей;
5) у листопаді 1918 р. створено Українську Академію Наук, керівником якого став Володимир Вернадського, секретарем Агатангел Кримський.
6) православна релігія оголошена «первенствующей верой». У червні – липні 1918 р. ІІ сесія Всеукраїнського собору проголосила автономію української церкви в складі Московського патріархату. Було обрано митрополитом Антонія Храповицького.
Зовнішня політика:
Українську Державу визнало 30 країн, установлені дипломатичні відносини з 12 країнами. Були складні відносини з Великою Британією, США, Францією, проте готувалися дипломатичні місії до цих країн, а також до Румунії, Ватикану. У листопаді 1918 р. Ліга Націй відмовила прийняти Українську Державу, переговори велися проте вони не мали наслідків у зв’язку з ліквідацією гетьманського режиму;
З Радянською Росією були складні стосунки. 12 червня 1918 р. був підписаний прелімінарний (попередній) мирний українсько-російський договір, однак він не ліквідував конфліктність у міждержавних стосунках.

Слайд 4.

У квітні 1918 р. Крим окупували німецькі та українські війська. Проте, німецьке командування, переслідуючи власні цілі, наказало українським підрозділам покинути Крим. Для управління ним у травні 1918 р. було створено крайовий уряд на чолі з вихідцем з литовських татар генералом Сулькевичем, який маючи підтримку німців розпочав антиукраїнські репресії у Криму й висунув територіальні претензії до Української Держави. У серпні – вересні 1918 р. тривала «митна війна» – економічна блокада Криму, під час якої було повністю припинено залізничний, морський рух та торгівлю, а рух товарів до Криму призупинено, за винятком продуктів для німецьких військових частин, розташованих на півострові. У вересні 1918 р. укладено прелімінарні умови входження півострова до складу України на правах автономії.

Слайд 5.

У листопаді 1918 р. розпочалася революція в Німеччині, що прискорило завершення І світової війни (11 листопада 1918 р. підписали Комп’єнське перемир’я). Ці події призвели до виведення німецько-австрійських військ з Української Держави та активізації антигетьманської опозицій.
Ще у серпні 1918 р. за керівництва Володимира Винниченка розпочав діяти Український Національний союз в який увійшли Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська партія соціалістів-федералістів. 13 листопада 1918 р. на засіданні Українського Національного Союзу була утворена Директорія – керівний орган антигетьманського повстання. До складу Директорії увійшли Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко, Панас Андрієвський.

Слайд 6.

Окрім діяльності політичної опозиції проблеми гетьману створювала частина суспільства вороже налаштована проти влади. Так, у травні 1918 р. розпочалися перші страйки. У липні 1918 р. тривав загальноукраїнський страйк залізничників (200 тис. учасників). Літом 1918 р. тривали селянські повстання у Звенигородському і Таращанському повітах Київщини, а з вересня 1918 р. почалися збройні напади махновців на представників влади (Катеринославщина та Північна Таврія).
13 листопада 1918 р. одразу після завершення Першої світової війни Радянська Росія відмовилася виконувати Берестейську мирну угоду щодо України та розпочала військові дії проти Української Держави.
Не маючи ресурсів для боротьби з усіма противниками, гетьман 14 листопада 1918 р. видав грамоту про федеративний зв’язок з не більшовицькою Росією фактично відмовляючись від розбудови самостійної держави та погоджуючись на утворення Всеросійської федерації народів. Цим політичним маневром Скоропадський сподівався у боротьбі проти більшовиків та внутрішньою опозицією заключити союз з російськими монархістами (Добровольча армія генерала Антона Денікіна), яких підтримувала Антанта.
14 листопада 1918 р. Директорія закликала населення до збройної боротьби з гетьманом пообіцявши народові демократичні свободи, 8 годинний робочий день, землі – селянам. 18 листопада 1918 р. повстанці розбили гетьманські війська біля села Мотовилівка, що прискорило падіння гетьмана. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади.
Причини падіння гетьманату були:
– залежність стабільності держави від австрійсько-німецьких збройних формувань;
– відсутність численної дієздатної регулярної української армії;
– реставрація старих порядків, реакційна соціальна політика гетьмана;
– наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.
2. Історія розвитку та розпаду ЗУНР. У жовтні 1918 р. Австро-Угорщина капітулює й виходить з Першої світової війни. Імперія починає розпадатися як держава. 18 жовтня 1918 р. австрійський цісар Карл І видав маніфест «Про федеративну перебудову імперії», де пропонує народам імперії створити парламентські органи, які б представляли новостворені державні утворення.
18 – 19 жовтня 1918 р. у Львові українці утворили Українську Національну Раду (вищий орган західноукраїнських земель), що виступила за об’єднання всіх західноукраїнських земель та проголошення української державності. Кость Левицький на мітингу 20 жовтня 1918 р. заявив, що виступає «за утворення Української держави в межах Австро-Угорщини». Він та його однодумці вбачали у створенні «коронного краю» чи королівства у складі Австрії альтернативу польській владі на Східній Галичині.
Однак Центральний уряд відмовився від обіцяного поділу Галичини й підтримав поляків. 28 жовтня 1918 р. в Кракові створено польську Ліквідаційну комісію – завдання реформувати австрійські органи управління і передати усю повноту влади в краї представникам польської адміністрації. Акт передачі мав відбутися 1 листопада 1918 р.
В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. 2,5 тис. українських вояків на чолі з Дмитро Вітовським оволоділи Львовом. Австрійці 2 листопада 1918 р. передали владу Українській Національній Раді.

Слайд 7.

9 листопада 1918 р. утворили уряд Тимчасовий Державний секретаріат (виконавчий орган влади) на чолі з Кость Левицьким, згодом Сидір Голубович. Командувач збройних сил Дмитро Вітовський. 13 листопада 1918 р. уряд оголосив створення ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття). Назва держави ЗУНР, територія – 70 тис. км2, населення 6 млн. (71 % українців), прапор блакитно-жовтий, герб – Золотий лев на синьому фоні. Президент адвокат Євген Петрушевич.
Вирішуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР надавав значення зовнішньополітичній діяльності. Основні напрямки:
– відносини із Наддніпрянською УНР;
– проголошувалася ліквідація великого землеволодіння, але здійснення земельної реформи відкладалося до завершення війни;
– виникла державна монополія на продаж зерна, цукру, спирту, худоби. В обіг вводилася національна валюта – гривня і карбованець;
– створювалася система народної освіти;
– гарантувалися широкі права національним меншинам. Їм обіцяно 30 % місць у майбутньому парламенті й право користуватися рідною мовою;
– створено Українську Галицьку Армію (листопад 1918 р.). Командувач – генерал Михайло Омелянович-Павленко, з червня 1919 р. – генерал Олександр Греков (Греків);
– домагання визнання ЗУНР іншими державами;
– щодо УНР, то головною метою вважалося реалізація ідеї соборності українських земель, та об’єднання сил в боротьбі проти експансії Польщі.
22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). ЗУНР дістала назву ЗО УНР і повну автономію. На жаль, ця подія мала лише символічний характер.
З іншими країнами була значно важче. 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення ЗУНР. 26 листопада 1918 р. надіслали дипломатичну ноту президенту США Вудро Вільсону (просили виступити арбітром українсько-польського конфлікту). Встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Головним завданням було домогтися визнання на Паризькій мирній конференції (1919 р.). Проблема була в тому, що Австрія за Сен-Жерменським договором усі свої права на Галичину передала Раді послів Антанти. На конференції домінували геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. На конференцію поїхала делегація очолювана Сидоренком Г. (від УНР) і Панейком В. (від ЗУНР).
25 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції держави Антанти надали право Польщі захопити Східну Галичину (ЗУНР), проте передбачалося тимчасове правління поляків, натомість край мав отримати автономію.

Слайд 8.

Українсько-польська війна точилася з 1 листопада 1918 р. по липень 1919 р. УГА мала 100 тис. вояків, поляки у квітні 1919 р. до Польщі з Франції прибула 80 тис. армія генерала Йозефа Геллера. Більшовики 7 березня та 9 травня 1919 р. надсилали пропозиції уряду ЗУНР про встановлення союзу із більшовицьким урядом України. Проте уряд ЗУНР відповіді не надав, бо це робило із західноукраїнських земель плацдармом впровадження в Європу ідей пролетарської революції.
Українці чинять опір польській армії. 28 червня 1919 р. було реалізовано військову операцію – Чортківську офензиву (прорив, наступ), в результаті якої 100 тис. польську армію було відкинуто 25 тис. українських вояків. Однак нестача зброї, боєприпасів, відсутність людських резервів змусило українське командування згорнути наступ.
Поступово українці втрачають контроль над Західною Україною. Місця перебування уряду ЗУНР: Львів, Тернопіль, Станіслав, Бучач, Заліщики, Чортків, Кам’янець-Подільський, а в квітні 1920 р. уряд виїхав до Відня, де існував в еміграції до 1923 р. У липні 1919 р. поляки остаточно захопили Східну Галичину й ЗУНР перестала існувати.
Причини поразки ЗУНР:
– міжнародна ізоляція ЗУНР, відсутність військової та дипломатичної підтримки держав Європи, прихильне ставлення країн Антанти до Польщі;
– УНР воюючи на декількох фронтах в 1918 – 1919 рр. не змогла захистити територію ЗУНР від окупації Польщі;
– слабкий економічний та військовий потенціал ЗУНР порівняно з сусідніми країнами, які висловлювали претензії на українські землі (Польща, Румунія, Чехословаччина);
– ЗУНР не створила достатню по чисельності та військовому оснащенню армію, здатну захистити власний суверенітет.
3. Проблеми українського державотворення у добу Директорії. Директорія прийшла до влади в грудні 1918 р. відносно легко обравши вдало момент для повстання та перетягнувши на себе частину народних мас проголошуючи популярні гасла (популізм).
Директорія скасувала Українську Державу та відновила УНР. Себе Директорія визнала тимчасовою владою, до скликання парламенту – Трудового конгресу. Звільнили гетьманських чиновників, перейменовували гетьманські державні органи, державну варту назвали народною міліцією. Відновили 8-ми годинний робочий день. Поміщикам залишали маєтки, худобу, виноградники, сади, землі менше 15 десятин не конфісковували. Соціально-економічні реформи відклали – головна мета перемога в громадянській війні.
Основу армії УНР становили напівпартизанські загони (отаманщина), які очолювали отамани Нестор Махно, Микола (Нікіфор) Григор’єв, Данило Терпило (Зелений), Юхим Божко, Маруся Нікіфорова та ін. Деякі погано контрольовані отамани займалися єврейськими погромами, грабували населення, в чому звинувачували Директорію.
13 листопада 1918 р. РСФРР анулювала Брест-Литовський мирний договір та заявила про невизнання України самостійною державою. 28 листопада 1918 р. в Курську створюється Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (голова уряду Георгій П’ятаков), а з 29 січня 1919 р. Християн Раковський. Було оголошено про відновлення Радянської України (УСРР).
14 грудня 1918 р. у своїй програмній декларації Директорія заявила про свій «цілковитий нейтралітет», проте внутрішні конфлікти та агресія РСФРР робили неможливим нейтралітет. 31 грудня 1918 р. Директорія запропонувала уряду РСФРР розпочати мирні переговори. Однак в РСФРР заявили, що УНР не існує і війна точиться між військом Директорії та Українського радянського уряду. На переговорах більшовики відкинули звинувачення у веденні неоголошеної війни – заявивши, що російських військ на українських землях немає. Більшовики заперечували свою участь у війні, радили порозумітися з радянським урядом України й визнати владу Рад.
В той час військові дії тривали. 3 січня 1919 р. більшовики захопили Харків, який став столицею Радянської України (залишався до 21 січня 1934 р.) куди переїхали ЦК КП (б)У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд. 16 січня 1919 р. КП (б)У офіційно оголосила війну УНР. Директорія оголосила війну РСФРР.
Країни Антанти дивилися на УНР, як на південну Росію, керуючись принципом відновлення не більшовицької єдиної та неділимої Росії. Вже 2 грудня 1918 р. в Одесі з’явився перший військовий корабель «Мірабо», а 15 грудня 1918 р. розпочалася висадка 15 тис. десанту. Директорія переїхала до Вінниці й розпочала переговори з Антантою. Директорії отримала ультимативні умови:
– реорганізувати Директорію і уряд, вивівши з їх складу представників соціалістичних партій;
– відмовитися від «більшовицької» соціально-економічної політики;
– реорганізувати армію УНР і підпорядкувати її союзному командуванню.
Але виконання цих вимог означало ліквідацію сувереності УНР. Володимир Винниченко і П. Чехівський подали у відставку, Симон Петлюра став диктатором.
З 16 листопада 1918 р. війська Антанти зайняли пребережну смугу по лінії Тирасполь – Вознесенськ – Миколаїв – Херсон. У квітні 1919 р. через повстання моряків на французькому флоті евакуювали. Тим самим на квітень 1919 р. на більшості території України було знову встановлено більшовицьку владу. Східна Галичина контролювалася ЗУНР. Надзбруччя, Волинь, Поділля – Директорією.
У травні 1919 р. з Донбасу в глиб України розпочався наступ Денікіна (Добровольча армія). Денікін контролював Україну до жовтня 1919 р.:
– було встановлено військову диктатуру;
– робилися спроби відновлення єдиної і неподільної Російської монархії;
– проводилися репресії ворогів білогвардійського руху («білий терор»);
– проводилися єврейські погроми, розстрілювалася українська інтелігенція, більшовики;
– заборонялася українська мова, впроваджувалася цензура;
– робочий день збільшено до 11 – 12 годин, селян зобов’язали сплачувати продовольчий податок на потреби армії.
Режим Денікіна на українських землях зазнав опору. Восени 1919 р. почалося повстання Махна (тільки поблизу с. Перегонівки 27 вересня 1919 р. денікінці втратили 18 тис. солдат). У грудні 1919 р. – квітні 1920 р. тривав Перший Зимовий похід генерала Омеляновича-Павленка по тилах Добровольчої армії та Червоної Армії.
У жовтні 1919 р. більшовики почали наступ на Україну й до березня 1920 р. більшу частину Україна захопили більшовики. Тільки на Західній Україні поляки встановили свій режим, Закарпаття захопила Чехословаччина, Північну Буковину та Південну Бессарабія – Румунія, а в Криму укріпилися залишки білогвардійців під керівництвом генерала Петра Врангеля.
За цих умов Симон Петлюра, для відновлення УНР, пішов на союз з Польщею. У квітні 1920 р. Польща та УНР уклали військовий союз проти більшовиків (підписали Пілсудський та Петлюра):
– Польща визнавала незалежність УНР та Директорію на чолі з Петлюрою;
– польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України.
– УНР погоджувалася на анексію Польщею Західноукраїнських земель (Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Холмщину);
– Польща забезпечує українців озброєнням і боєприпасами;
– УНР забезпечує поляків продовольством.
Недоліки Варшавського договору: ставило УНР в залежне становище від Польщі, створювало умови для ліквідації ЗУНР, залишало в складі Польщі етнічні українські землі. Реакція українських політиків в основному негативна: договір – авантюра, Петлюра – зрадник.

Слайд 9.

25 квітня 1920 р. починається польсько-радянська війна. У травні 1920 р. війська УНР та Польщі увійшли в Київ. Проте це був тимчасовий успіх, оскільки в травні 1920 р. Червона армія починає контрнаступ й захоплює Білорусію та Галичину. У липні – вересні 1920 р. навіть діяла Галицька Соціалістична Радянська Республіка, яка існував 67 днів зі столицею в Тернополі.
11 липня 1920 р. міністр закордонних справ Британії лорд Керзон, звернувся до Радянського уряду в якому пропонував перемир’я по «лінії Керзона», яку країни Антанти визнали східними кордонами Польщі. Тільки у жовтні 1920 р. Радянська Росія та Польща уклали перемир’я, а 18 березня 1921 р. Ризький мирний договір.

Слайд 10.

Наприкінці 1920 р. Врангель вів переговори з УНР. Врангель обдумував союз з Петлюрою за формулою «Хоч із чортом, але проти більшовиків і за Росію». 8 листопада Врангель офіційно визнав незалежність УНР, але надто пізно. У листопаді 1920 р. оборону білогвардійців прорвали війська Махна та Блюхера (Махно та більшовики уклали тимчасовий союз). Білогвардійці втекли з Криму. У наслідок червоного терору у Криму загинуло від 40 до 150 тис. осіб.
З 25 листопада 1920 р. за наказом Михайла Фрунзе почалася ліквідація махновщини. Не змігши протидіяти більшовикам Махно тікає в еміграцію.
Червона армія розгромила війська УНР й її залишки були інтерновані на території Польщі. У листопаді 1921 р. Другий Зимовий похід (листопадовий рейд, Льодовий похід) на чолі з генералом Юрієм Тютюнником. Війська потрапили в полон й були розстріляні біля с. Базар.
Причини поразки національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.:
– агресія сусідніх держав;
– популярність ідей більшовизму серед населення;
– відсутність єдності українського суспільства.

Список використаної літератури:

1. Західно-Українська Народна Республіка. 1918 – 1923. Уряди. Постаті / Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України; гол. ред. ради Ярослав Ісаєвич; упоряд.: М. Литвин, І. Патер, І. Соляр. – Львів: Б. в., 2009. – 350 с.
2. Петровський, В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
3. Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років / Автор. колектив: К. Галушко, Ю. Терещенко та ін. – Х.: «Клуб сімейного дозвілля», 2018. – 335 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Артемова Л. Історія педагогіки України : підручник. К. : Либідь, 2006. 424 с.
Гай-Нижник П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення (1917–1920 рр.). К. : ЩеК0, 2010. 304 с.
Головченко В., Солдатенко В. Українське питання в роки Першої світової війни: монографія. К. : Парлам. вид., 2009. 448 с.
Нариси історії української революції 1917–1921 років: у 2 кн. / гол. ред. кол.: В. Смолій. К. : Наук. думка, 2012. Кн. 2. 464 с.
Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. К. : Ін-т історії України, 2011. 336 с.
Притуляк П. Україна і Брестський мир: від підписання до виконання (1917–1918 рр.). К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2004. 217 с.
Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. К. : Альтернативи, 1999. 320 с.
Табачник Д. Українська дипломатія: нариси історії (1917 – 1990 рр.) [Текст]: навч. посіб. / Д. Табачник. – К.: Либідь, 2006. – 768 с.

1. Розвиток Гетьманату у період Руїни.
2. Розвиток Правобережної та Лівобережної України у ХVІІІ ст.
*********************************************************************************
Мета: осмислити суспільно-політичні та державотворчі процеси, які відбувалися на території українських земель у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.
Завдання: розглянути ситуацію, що склалася в Україні у добу Руїни; простежити процес втрати автономного устрою Правобережної та Лівобережної України наприкінці ХVІІ ст.; окреслити особливості розвитку культури в українських землях.

1. Розвиток Гетьманату у період Руїни. Внутрішнє становище Української держави після смерті Хмельницького зумовлювалося зовнішніми факторами:
– розпалася коаліція держав проти Речі Посполитої;
– поляки об’єднавшись з Кримським ханством готувалися до війни з Гетьманщиною;
– Московська держава користуючись слабкістю Гетьманщини, її внутрішньою нестабільністю, прагнула розширити свій вплив на українські території.
За таких умов у 1657 р. на старшинській раді було обрано гетьманом (до повноліття шістнадцятирічного Юрія Хмельницького) Івана Виговського.

Слайд 1.

Внутрішня політика Виговського проводилася в інтересах козацької верхівки, православної церкви. Інтереси більшості населення (козаків і селян) нехтувалися. У 1658 р. за підтримки Москви запорожці підняли повстання (керівники кошовий Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар), яке було жорстко придушене гетьманом. Ці події штовхнули Виговського до зближення з Річчю Посполитою.
Зовнішня політика Виговського була спрямована на досягнення цілковитої незалежності Української держави: уклав українсько-шведський договір (1657 р.); відновив союз із Кримським ханством; розпочав переговори з Польщею.
6 (16) вересня 1658 р. у м. Гадяч схвалено Гадяцький договір на козацькій військовій раді. Умови угоди:
– три воєводства під назвою Велике князівство Руське, на рівних правах з Польщею та Литвою входять до складу Речі Посполитої;
– Велике князівство Руське має фінансову систему, судову систему, українську мову в діловодстві, армію 30 тис. реєстрових козаків та 10 тис. найманців (за кошт гетьмана);
– передбачалося заснувати в Україні два університети, надавалося право відкривати друкарні та школи без обмежень;
– скасовувалася церковна унія, проголошувалася свобода православного й католицького віросповідань, православному митрополиту й єпископам надавалися місця в сенаті.
Московський цар щоб утримати Україну у власних сферах впливу почав військове вторгнення. У червні 1659 р. відбулася битва під Конотопом в якій були розгромлені царські війська очолювані О. Трубецьким, Г. Ромодановським, С. Пожарським.
Проте, маючи військові успіхи гетьман не скористався результатами своєї перемоги. «Сейм Речі Посполитої урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди, вкотре рубаючи сук, на якому повисла й без того тонка нитка мирного порозуміння (зокрема, було заперечено право Великого князівства Руського карбувати власну монету; вибір гетьмана мав здійснюватися шляхом подання на затвердження короля не однієї, а чотирьох кандидатур; обмежувалася дипломатична самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства; зменшувався реєстр Війська Запорозького)» [4, с. 375]. Поляки змінили умови Гадяцького трактату під час його ратифікації на сеймі, що призвело до падіння авторитету Виговського, який втратив підтримку козацтва та старшини.
У вересні 1659 р. на козацькій рада гетьманом обрано Юрія Хмельницького.

Слайд 2.

Новобраний гетьман вирішив відновити угоду з Московією й у жовтні 1659 р. було укладено Переяславські статті, які перетворили Україну на автономію Московського царства. Основні положення: гетьману заборонялося приймати іноземних послів й укладати договори; московські гарнізони розміщувалися в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлав, Умані; Військо Запорозьке не мало право переобирати гетьмана без дозволу московського царя; Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського патріархату (українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну).
Наступним кроком зовнішньої політики Хмельницького стає участь козаків у польсько-московській війні на боці Московії. Проте в жовтні 1660 р. у битві під Чудново російсько-українська армія зазнала поразки. Хмельницький перейшов на бік Польщі та уклав у жовтні 1660 р. Слободищенський трактат на основі Гадяцької угоди. Основні положення:
– з трактату вилучалася стаття про створення «князівства Руського»;
– Гетьманщина отримувала право лише на автономію на чолі з гетьманом;
– гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, зобов’язувався брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство.
Наслідки: Гетьманщина входила до складу Речі Посполитої на правах автономії. Українська козацька держава як єдиний суспільно-політичний організм припинила існування. На її території виникли два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни. Відбувся фактичний поділ території Гетьманщини на дві частини: Правобережна Україна поверталася до складу Речі Посполитої, а Лівобережна Україна визнавала залежність від московського царя. Почалася історична доба, яку історики називають Руїною (період розпочався у 1660 р. й тривав до 1680-х рр.).
Юрій Хмельницький після невдалих спроб поширити владу на Лівобережжя, у 1663 р. зрікся влади. Правобережним Гетьманатом керував у 1663 – 1665 рр. гетьман Павло Тетеря, у 1665 – 1676 рр. Петро Дорошенко, а Лівобережним Гетьманатом наказний гетьман Яким Сомко у 1660 – 1663 рр., а у 1663 – 1668 рр. гетьман Іван Брюховецький.

Слайд 3.

Павло Тетеря-Моржковський гетьман Правобережної України був прихильником соборності козацької України, намагався об’єднати Лівобережжя та Правобережжя в межах одного гетьманату у складі Речі Посполитої. Зазнавши невдачі склав булаву. Новим правобережним гетьманом став Петро Дорошенко.

Слайд 4.

Внутрішня політика Дорошенка була спрямована на укріплення держави й гетьманської влади. Гетьман прагнув об’єднати українські землі в межах однієї держави, що стало особливо актуальним після Андрусівського договору (1667 р.), за умовами якого Річ Посполита та Московське царство поділили Україну. Дорошенко спирався на підтримку турецького султану, васалом якого незабаром став.
На Лівобережній Україні з 1660 р. по 1663 р. діяв наказний гетьман Яким Сомко, який був противником включення українських земель до складу Речі Посполитої та схилявся до союзу з Московським царством. У червні 1663 р. біля Ніжина відбулася чорна рада на якій гетьманом Лівобережного Гетьманату було обрано Івана Брюховецького.

Слайд 5.

Іван Брюховецький потрапив під вплив Московської держави, уклав з нею Батуринські статті (1663 р.) та Московські статті (1665 р.) в наслідок яких потрапив у велику залежність від московських воєвод. Так, згідно з Московськими статтями українські землі й міста оголошувалися володіннями московського царя; розширювалися права московських воєвод, які займалися збиранням податків з усього українського населення (крім козаків) до царської скарбниці; воєводи мали право втручатися в адміністративні та судові справи; гетьману заборонялося вступати у зовнішні відносини без дозволу царя;
Після загибелі у 1668 р. Брюховецького, Дорошенко оголосив себе гетьманом обох берегів, проте втримати Лівобережну Україну не зміг. Дорошенко був втягнутий у боротьбу за владу на правобережній Україні з Петро Суховієм (1668 – 1669 рр.) та Михайлом Ханенком (1669 – 1674 рр.). Врешті-решт Дорошенко після довготривалої політичної боротьби відмовився від булави у 1676 р. на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Також невдало закінчилася ще одна спроба Ю. Хмельницького утвердитися на Правобережній Україні гетьманом, який спирався на допомогу Туреччини (1677 – 1681 рр.). За роки війни знелюдніли міста і села Правобережжя, територія перетворилася на суцільну руїну.

Слайд 6.

Натомість, в Лівобережному Гетьманаті у 1669 – 1672 рр. гетьманував Дем’ян Многогрішний, який уклав з Московією Глухівські статті (1669). Основні умови угоди:
– підтвердження вольностей Війська Запорозького, прав і привілеїв козацької старшини;
– московські воєводи залишалися лише в Києві, Переяславі, Ніжині, Черні¬гові та Острі, а їхні функції обмежувалися виключно військовими справами;
– гетьману заборонялося вступати у безпосередні зносини з іноземними державами. Натомість його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з Гетьманщиною.
– козацький реєстр встановлювався кількістю у 30 тис. осіб і повинен був утримуватися з військових маєтностей.
– податки збиралися виключно козацькою старшиною.
Многогрішний намагався захищати державні інтереси України, прагнув об’єднати українські землі під однією булавою, прагнув зміцнити гетьманську владу й послабити роль старшини. Проте прагнення гетьмана до власного збагачення спричинило заколот старшини. У 1672 р. генеральна старшина змовившись з московськими стрільцями заарештували Д. Многогрішного і відправили в Москву.

Слайд 7.

Наступним гетьманом Лівобережної України був Іван Самойлович (1672 – 1687 рр.). Він прагнув створити державу з сильною гетьманською владою, відстоював інтереси старшини, орієнтувався на Москву. Намагався об’єднати Україну під своєю владою і протекторатом Московської держави з владою якої уклав Конотопські статті (1672) та Переяславські статті (1674).
За І. Самойлович українська церква потрапила під вплив Московського патріархату. До Константинополя відправили московського дяка М. Алексєєва та полковника Івана Лисицю з грамотами та проханням до патріарха Діонісія визнати підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. У 1686 р. московський патріарх отримав право призначати київського митрополита.
У 1677 – 1681 рр. тривала російсько-турецька війна за Правобережну Україну. У 1681 р. війна завершилася укладанням Бахчисарайської угоди. Відповідно мирній угоді встановлено 20-річне перемир’я. За Османською імперією закріплювалися Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля. Територія між Дністром і Бугом протягом 20 років залишалася нейтральною і незаселеною. Територія Лівобережної України, Київ з кількома правобережними містечками і Запоріжжя визнавалися за Московською державою.
Історичне значення: Договір закріпив перерозподіл українських земель між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині.
У 1683 р. Османська імперія зазнала поразки від Священної ліги й поляки прагнуть відновити свій контроль над Правобережною Україною. У 1686 р. Москва та Варшава уклали «Вічний мир», за умовами якого Лівобережна Україна, Чернігово-Сіверщина, м. Київ і Запоріжжя відійшли Московській державі, а Північна Київщина, Волинь і Галичина входили до складу Речі Посполитої.
Історичне значення: «Вічний мир» остаточно закріпив поділ Гетьманщини на дві частини, відіграв значну роль у боротьбі з турками військової коаліції Священної ліги.
Уклавши «Вічний мир», Московія приєдналася до Священної ліги й вступила у війну проти Туреччини й Кримського ханства. У 1687 р. Московія провела перший кримський похід, який завершився невдачею. Винуватцем невдачі зробили Самойловича, якого заарештували й відправили до Сибіру. На козацькій раді новим гетьманом було обрано генерального осавула І. Мазепу. Проте і з новим гетьманом у 1689 р. другий Кримський похід завершився невдачею.
2. Розвиток Правобережної та Лівобережної України у ХVІІІ ст. Гетьманом Лівобережної України у 1687 – 1709 рр. був Іван Мазепа. Гетьман прагнув створити в Україні станову державу західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Намагався за допомогою зв’язків з царем і московськими можновладцями зберегти права і привілеї Гетьманщини. Постійно опікувався станом освіти, науки, мистецтва і релігії. Добився від царської влади надання Києво-Могилянській колегії статусу академії в 1701 р. Незважаючи на заборону, підтримував дипломатичні зносини з багатьма європейськими монархами, приймав у Батурин іноземних послів.

Слайд 8.

Гетьман підписав у 1687 р. з царями Іваном й Петром Олексійовичами та царівною Софією Коломацькі статті. Основні умови: підтверджувалися надані раніше козацькі та гетьмансько-старшинські привілеї; зберігалося 30-ти тис. реєстрове козацтво і компанійські полки; гетьману заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами. В окремій статті зазначалося, що Малоросійський край не є власністю гетмана, а лише частина «их царского Пресветлого Величества самодержавной державы».
З 1700 р. Московія воює з Швецією (ПІвнічна війна). Мазепа разом з козаками воював на боці царя Петра І. Проте з 1705 р. встановив таємні зв’язки з польським королем Станіславом Ліщинським, а через нього зі шведським королем Карлом ХІІ. У 1708 р. відкрито переходить на бік Карла ХІІ (тобто Мазепа змінив сюзерена). Причини відмови Українського гетьманату від зверхності Москви детально зазначає історик Тарас Чухліб, зокрема згадаємо декілька з них: 1) Московське царство не бажало вирішувати справу об’єднання України шляхом повернення під гетьманську владу Правобережжя; 2) Цар Петро І та його оточення активно обмежували політичні права українського гетьмана; 3) московський уряд урізав права гетьмана та козацької старшини; 4) Московське царство вчасно не забезпечувало належної оборони України від шведського наступу; 5) московські урядовці та війська чинили свавілля щодо українського населення та ін. [5, c. 207 – 221].

Слайд 9.

У жовтні 1708 р. було укладено договір з Карлом ХІІ за яким Гетьманщина проголошувалася незалежною державою під протекторатом шведського короля. Петро І активно протидіяв шведсько-українській військовій коаліції: розіслав царські маніфести, в яких Мазепа називався зрадником; війська Меншикова знищили м. Батурин; на Глухівський старшинський раді (6 листопада) новим гетьманом (проросійським) обрали І. Скоропадського; проголошено анафему (церковне прокляття) Мазепі; вчинені репресії проти прихильників Мазепи (мазепинців). Врешті-решт, у червні 1709 р. Петро І переміг шведів у Полтавській битві. Ця перемога стала початком програшу Швеції у Північній війні та перетворенням Московської держави (з 1721 р. Російської імперії) у провідну європейську державу з геополітичними амбіціями. Мазепа ж втік у Молдову, де в еміграції помер у 1709 р.
Справу Мазепи продовжив Пилип Орлик, який здійснив спробу закріпитися на Правобережній Україні, але втративши владу до кінця життя перебував за кордоном залишаючись гетьманом у вигнанні.

Слайд 10.

На Лівобережній Україні гетьманом був Іван Скоропадський при якому тривав форсований наступ на українську автономію. Після Полтавської битви Скоропадський, перебуваючи під Решетилівкою зі статтями, просив підтвердити «права і вольності». У відповідь Петро І надіслав іменний указ, що аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті.

Слайд 11.

Царський уряд намагався позбавити Гетьманщину економічної незалежності. Мали місце культурні обмеження: заборона друкувати книжки українською мовою (1720), вислання за кордон усіх «іноземних» (тобто правобережних) студентів;
У 1722 – 1727 рр. діяла Малоросійська колегія (6 офіцерів російських полків на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим) – Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ та підпорядковувалися сенату, як звичайна провінція імперії.

Слайд 12.

Створення Малоросійської колегії вразив Скоропадського, який незабаром помирає, призначивши перед смертю наказним гетьманом Павла Полуботка. Полуботок розгорнув активну діяльність на відновлення козацьких порядків, що не залишилася непоміченою царським урядом. До Петербурга було відправлено «Коломацькі чолобитні», в яких містилося прохання відновлення прав та вольностей українського населення. Ознайомившись зі змістом, Петро І наказав заарештувати всіх українських старшин, які перебували в Петербурзі. Полуботок помер у Петропавлівському казематі.
Влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Уряд Петра ІІ сподіваючись використати козаків у війні з Туреччиною, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Було ліквідовано Малоросійську колегію й обрано нового гетьмана – Данила Апостола (1727 – 1734). Маючи ще менше прав, ніж Скоропадський, гетьман Апостол провів реформи: повернуто в державне користування земель безпідставно захоплених для приватного користування (Генеральне слідство про маєтності, 1729–1731); скасовано низку обмежень і утисків, запроваджених ще Петром І; реформування судів та запровадження обов’язкових документів, зведення до одного збірника законів.

Слайд 13.

Після смерті Д.Апостола владу на Лівобережній Україні здійснювало у 1734 – 1750 рр. Правління гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з князем О. Шаховським (з 1937 р. князем Іваном Барятинським).
З приходом до влади імператриці Єлизавети Петрівни ситуація змінилася: під впливом свого чоловіка (українця Олексія Розумовського) вона дозволила відновити гетьманство. У 1750 – 1764 рр. гетьманом був Кирило Розумовський.

Слайд 14.

За період правління Розумовського («золота осінь української автономії») реалізовано низку заходів: обмежено переходи селян; реформовано судочинство; козацькі полки перетворювалися в регулярні; зроблена спроба встановити спадкоємне гетьманство (надіслана чолобитна до імператриці).
Заходи Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади викликали занепокоєння нової імператриці. Гетьмана було викликано до Петербурга й змушено зректися влади. 10 листопада 1764 р. царським указом гетьманство було остаточно скасовано.
Замість посади гетьмана було впроваджено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором Петром Рум’янцевим, який остаточно ліквідував усі відмінності Гетьманщини, перетворивши її на звичайну провінцію імперії. Основні реформаторські заходи:
1781 р. – поділ Гетьманщини на намісництва (Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське), об’єднаних у Малоросійське генерал-губернаторство;
1783 р. – ліквідовано козацтво як соціальний стан, а козацькі полки перетворені на регулярні кінні карабінерні полки, впровадження кріпосного права на Лівобережжі;
1785 р. – прийнято «Грамоту на вільність дворянства», за якою українська шляхта зрівнювалася у правах з російським дворянством.
У другій половині ХVІІІ ст. залишки української автономії були знищені, а козацтво ліквідовано як політична сила Гетьманщини.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
3. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
4. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.
5. Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький – Дорошенко – Мазепа. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 327 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.

Список додаткової літератури для самоосвіти

Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. – К.: Кондор, 2005. – 284 с.
Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648 – 1721 рр. / Т. Чухліб. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – 616 с.
Чухліб Т. Український гетьманат: проблеми міжнародного утвердження / Т. Чухліб. – К.: Наш час, 2007. – 156 с.
Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України / В. Горобець. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. – 271 с.

Тести до контрольно-модульної роботи до лекції 4.2. «Політичний та соціокультурний розвиток українських земель (середина ХVІІ ст. – ХVІІІ ст.)»

1. Люблінська унія 1569 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.
2. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель.
3. Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.

Мета: осмислити соціально-політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у другій половині ХVІ ст. – першій половині ХVІІ ст.
Завдання: висвітлити причини укладання, основні положення Люблінської та Берестейської унії; показати особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої, її політичний устрій та державну систему; висвітлити становище Української православної церкви, діяльність братств та перипетії міжцерковної боротьби.

*           *           *

Люблінська унія 1569 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.
Як результат роботи сейму в Любліні, що тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 р. та укладання Люблінської унії відбулося злиття Польського королівства та Великого князівства Литовського в єдину державу – Річ Посполита.
Причини унії:
– Велике князівство Литовське було в стані війни з Московією (Лівонська війна тривала з перервами від 1562 р. до 1583 р.) прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі;
– литовська та українська аристократія погоджувалася на об’єднання земель в єдину державу за умови отримання привілеїв, якими вже володіла польська шляхта а також існування окремого сейму і фактичного забезпечення свого привілейованого становища в державі;
– поляки прагнули скористатися воєнними невдачами і ослабленням Великого князівства Литовського, щоб поширити свій вплив на слов’янській схід. В Європі збільшується попит на товари сільськогосподарського виробництва, а тому український чорнозем став ласим шматком для польської шляхи.
Звичайно, польська, литовська та українська аристократія по різному уявляла модель єдиної держави.

Слайд 1.

1 липня 1569 р. було підписано унію, в наслідок чого Польське королівство та Велике князівство Литовське злилися в єдину державу «двох народів» – Річ Посполиту (польською – Rzecz Pospolita). 11 серпня король Сигізмунд ІІ Август підписав унію.

Слайд 2.

Умови унії:
– Польща і Литва зливалися в єдину державу, очолювану виборним монархом, який мав титули польський король та литовський князь;
– створювався єдиний сейм, грошова система, велася спільна зовнішня політика;
– Литва зберігає автономію: має національне законодавство, судову систему, державний герб і печатку, уряд, військо;
– під юрисдикцію Польщі відійшли українські землі (Підляшшя, Волинь, Київщина, Поділля, Брацлавщина), а під владою Литви залишилися Берестейщина та Пінщина;
– католицтво стає пануючою релігією в державі.
Люблінська унія по-різному оцінювалася істориками. М. Сівіцький у книзі «Історія польсько-українських конфліктів» вказував, що входження України до складу Польщі відбулося парламентським (правовим) шляхом, але політика інкорпорації визнається істориком помилковою. Михайло Грушевський писав, що «прославлений пізнішими як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сейм був ланцюгом насильства на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресом державної влади й тяжких політичних обставин». У радянській історіографії унія трактувалася як «захоплення» чи «загарбання» України Польщі, як окупаціянею усіх сфер українського життя. Сучасна дослідниця Наталя Яковенко вважає, що трактувати унію, як захоплення не має ніяких логічних чи юридичних підстав, тому що відбувалося все парламентарним шляхом. На її думку, ніякої колонізації українського народу не було.
Наслідки унії. Завдяки унії новостворена держава – Річ Посполита, не тільки виграла Лівонську війну, але й стала впливовим гравцем на політичній мапі Європи. Без сумнівно, унія також кардинально вплинула на життя українського суспільства. Люблінська унія – мудрий вибір правлячих еліт. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності призвели до державних проблем.

Слайд 3.

«Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження» [4, с. 115]. На нашу думку, за правління Сигізмунда ІІ Августа (1548 – 1572), який і підписав Люблінську унію у 1569 р., переважали позитивні наслідки для українського населення. Проте за правління наступних монархів – Генріха Валуа (1573 – 1574), Стефана Баторія (1576 – 1586), Сигізмунда ІІІ Ваза (1587 – 1632), Владислава ІV Ваза (1632 – 1648) почали поступово переважати наслідки негативні. «Криза східнохристиянської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття досягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи»  [4, с. 115].

Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель. Річ Посполита – «шляхетська республіка», «шляхетська демократія» в тому сенсі, що шляхта отримала не бачені в Європі права. Крім недоторканості особистості та майна, звільнення від податків, монополії на державні посади, шляхта мала право обирати короля. Між шляхтою та новообраним королем укладалася угода – «Pacta conventa», в якій вимагалося від короля дотримання відповідних зобов’язань.
Законодавча влада передавалася Вальному (загальному) сейму Речі Посполитої. Сейм складався з короля, сенату і посольської ізби. Місце у сенаті було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади: католицьким єпископам, каштелянам, міністрам (канцлеру, підканцлеру, великому і надвірному маршалкам, коронному підскарбію, згодом гетьману). Православне духовенство та українське міщанство не отримало представництва на сеймі. Фактично, українців представляли магнати. Впливовою частиною Вального сейму була посольська ізба, яка складалася з делегатів-послів від земської шляхти.

Слайд 4.

В адміністративному відношенні Річ Посполита була поділена на провінції: Корона – Велика і Мала Польща (сюди входили українські землі) й Литва. Провінції поділялися на воєводства і повіти. Основним керівником місцевої адміністрації залишився воєвода.
Українські землі поділялися на шість (6) воєводств:
1) Руське воєводство (центр м. Львів; землі – Львівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Холмський);
2) Белзьке (центр м. Белз; повіти Бузький, Городельський, Трабовецький);
3) Волинське (м. Луцьк; Володимирський, Луцький, Кременецький);
4) Подільське (м. Кам’янець; Кам’янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський);
5) Брацлавське (м. Брацлав; Брацлавський, Вінницький);
6) Київське (м. Київ; повіти – Київський, Овруцький, Житомирський).
У 1618 р. приєднали до Речі Посполитої Чернігово-Сіверщину, яку перетворили на Чернігово-Сіверське воєводство (центр м. Чернігів).
На чолі воєводств стояли воєводи, які водночас були сенаторами. Повіти очолювали старости та каштеляни, які зосереджували в своїх руках адміністративну та судову владу.
Зазнала зміни і судова система. За прикладом Польщі на українських землях впроваджені гродські та земські суди. Гродський (від «грод» – замок, фортеця) суд очолював староста, призначений королем. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи: про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд був становим, шляхетським, і обирався місцевою шляхтою. На своїх сесіях вирішував цивільні справи й межові суперечки шляхти, конфлікти щодо нерухомого майна.
Залишалося в дії законодавство Великого князівства Литовського. Продовжували діяти литовські статути. Перший (Старий ) з 1529 р. та Другий (Волинський ) з 1566 р. закріплювали права феодалів. У 1588 р. було прийнято Третій (Новий) статут, який остаточно закріпачив селян. Діяли також положення «Устава на волоки» (1557). Згідно цього нормативного документу була проведена аграрна реформа: усі придатні для обробку земліподілялися на окремі наділи (волоки) площею приблизно 21 га. Їх одержували в користування одна, рідше – дві чи три селянські родини. За волоку селяни мусили сплачувати гроші та виконувати повинності: панщина 2 – 3 дні на тиждень, чинш 40 – 80 грошів, додаткова праця на будівництві шляхів [4, с. 111]. Волочний переділ створив найсприятливіші умови для розвитку фільварків – багатогалузевих товарних господарств, в яких, крім землеробства, займалися також різними промислами активно експлуатуючи кріпацьку працю. На українських землях фільварки вперше виникли в 14 – 15 ст. на Галичині, а з початком проведення волочної реформи кількість фільварків зростає й на інших українських землях, які потрапили до складу Речі Посполитої. Аграрна реформа 1557 р. і розвиток фільварків пррискорили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян.  Почався процес закріпачення, що виявився у посиленні земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, у загальнодержавних обмеженнях свободи їхньої господарської діяльності та переходу [2, с. 196 – 197] Першим станом тогочасного суспільства була шляхта (військово-службовий стан), яка поділялася на князів, панів та зем’ян. Окрему суспільну верству населення складало духовенство – «церковні люди», які не підлягали світському суду та поділялися на «біле духовенство» та «чорне». Окрему верству складали міщани (патриціат, бюргеерство, плебс) [1, с. 111 – 115]. У низу соціальної піраміди було селянство, яке, в залежності від форми феодальної експлуатації, характеру повинностей поділялося на кілька груп:
– чиншові селяни (або данники) – сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники – це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники;
– тяглі селяни – вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. За це відробляли панщину (відробіткова рента) та сплачували державні податки (серебщина), несли державні повинності (будування мостів, шляхів тощо);
– службові селяни – ремісники, рибалки, конюхи та ін., які обслуговували двір феодала [1, с. 118].
Міста були королівськими або феодальними. На кінець ХV ст. близько 150 міст мали право на самоврядування (магдебурзьке право), що передбачало податковий імунітет, судову незалежність, привілеї в торгівлях та ремеслах. Наприклад,  Львів з 1356 р., Кам’янець на Поділлі з 1374 р., Луцк з 1432 р., Київ –з 1498 р.
Освіта. Початкова освіта надавалася дітям у православних церковних школах, єзуїтських або протестантських школах та колегіумах. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних у боротьбі з поширенням католицизму в Україні, а єзуїти чи протестанти використовували шкільну освіту для популяризації своєї релігії, оскільки їхні школи створювались при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Українці, для здобуття вищої освіти, вчилися в університетах Європи (Сарбонський, Падуанський, Празький, Краківський та ін.).
У 1576 р. розпочав діяльність Острозький культурно-освітянський гурток за ініціативи волинського магната князя Костянтина Острозького. Упродовж свого існування (1576 – 1636 рр.) заклад називали Острозькою греко-слов’янською школою (інколи колегіумом або академією). Першим ректором академії був письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. Герасим Смотрицький.
У 1615 р. з’являється Київська братська школа. У 1631 р. Петро Могила (архімандрит Києво-Печерської лаври) заснував Лаврську школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. обидві школи об’єдналися в Києво-Могилянську колегію.
Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XV ст., відзначали високий рівень грамотності населення. Так, Павло Алепський, що відвідав Україну в 1654 p., засвідчив, що в селах всі діти, навіть сироти, навчаються в школах, а письменних людей багато не лише серед чоловіків, але й серед жінок. Жителі сіл добре обізнані з порядком православного богослужіння, вміють співати псалми і релігійні пісні.
Українська полемічна література кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. (яку називають ще «полемічне письменство», «полемічне богослов’я») висвітлювала тези та антитези тогочасної церковної та світської еліти щодо подій, які відбувалися на української-білоруських теренах Речі Посполитої [6, с. 23]. Основні теми полемічної літератури кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст.: обговорювали питання поділу Церкви 1054 р.; висвітлювали історію Берестейського собору 1596 р., робилися спроби заперечити чи захистити його [6, с. 23]. Полемічні твори захисників унії: Петро Скарга написав твір «Про єдність Божої церкви під одним пастором» (O jednosci kosciola bozego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jednosci odstapieniu …»); Іпатій Потій написав працю «Унія або виклад артикулів ку зодноченю греків з костьолом Римським». Полемічні твори противників унії: Герасим Смотрицький автор книги «Ключ царства небесного», Василь Суразький «О єдиной істинной православній вірі», Іван Вишенський «Короткословна відповідь Петру Скарзі», Мелетій Смотрицький «Тренос» («Плач») [5, с. 225 – 230].
Друкарська справа. За допомогою пожертвувань Івану Федорову вдалося заснувати у Львові власну друкарню (1573). У 1574 р. Іван Федоров видав «Апостол» (перша друкована українська книга) і «Буквар». У 1581 р. надрукував «Острозьку Біблію» – перше повне видання Біблії на церковнослов’янській мові (обсяг 1256 сторінок).
Після смерті першодрукаря книгодрукування продовжили учні та послідовники Івана Федорова. За підрахунками А. Криловського, тільки Львівське братство видало впродовж 1591 – 1722 рр. всіх книг тиражем 160 тис. примірників. З них букварі становили 20 % літератури [7, с. 89].
Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.У ХVІ ст. – ХVІІ ст. українські землі перебували під впливом європейської культури. Так, у першій половині ХVІ ст. в Європі поширюється антикатолицький рух – Реформація. Прихильники цього руху вимагала обмежити владу церкви, здешевлення релігійних обрядів, використання під час церковної служби національної мови та ін. У кожній державі Реформація мала свої особливості. В українських землях православні підтримали ідею використання національної мови під час літургії, переклади Святого Письма українською (найвідоміше – Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561 рр.), діяльність церковних братств.
Для захисту католицької церкви її адепти розпочали Контрреформацію, мета якого – поширення впливу церкви та відстоювання позиції католицизму. Єзуїти (ченці католицького ордена) відкривали на українських землях навчальні заклади (школи та колегії) поширюючи освіту та досягнення європейської науки серед населення, водночас створюючи умови для окатоличення молоді.
Умовою захисту українців від впливу католицизму (пізніше й протестантизму) стало діяльність церковних братств. Діячі братського руху впорядковували церковні справи, відкривали навчальні заклади, виступали за дешеву й загальнодоступну церкву, займалися доброчинною діяльністю, відкривали культурно-просвітницькі заклади. Найавторитетнішими були Львівське Успенське, Луцьке Хрестоздвиженське та Київське Богоявленське братства, які отримали право ставропігії (право підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо патріарху).
Причини Берестейської унії:
– важке становище православної церкви в католицькій державі Речі Посполитій. Занепад православ’я в XVI ст. був викликаний падінням центра православної церкви Константинополя (1453) та зниженням дисципліни та рівня освіченості серед духівництва;
– католики, користуючись кризовим станом православної церкви в Україні та Білорусі, намагалася розширити свій вплив на Схід, об’єднати католиків та православних під керівництвом папського престолу;
– православні єпископи вбачали в унії єдину можливість позбутися залежності від міщанства об’єднаного в братства та досягти фактичної рівності в правах з католиками в межах держави;
– влада Речі Посполитої вважала, що єдина віра – це фактор, який зміцнює державу. Унія в планах польських політиків була засобом полонізації українців та білорусів.
Львівський єпископ Гедеон Балабан у 1590 р. на церковному з’їзді в Белзі ініціював підписання унії. Його підтримали єпископи луцький Кирило Терлецький, турово-пінський Лев Пелчицький, холмський Діонісій Збіруйський. Їх наміри схвалив польський король Сигізмунд ІІІ Ваза. До змовників приєдналися єпископи перемишильський Михайло Копистенський та володимирський Іпатій Потій. Згодом приєднався і київський митрополит Михайло Рогоза.

Слайд 5.

Навколо ідеї об’єднання церков розгорнулася гостра полеміка. Представники різних поглядів висловлювали свої думки в літературних творах (полемічна література).
У жовтні 1596 р. в м. Бересті було проведено церковний собор. Противники унії засудили її проголошення та прокляв її адептів. Прихильники приєдналися до церковної унії, основні умови якої були наступними:
– православні та католики об’єднуються під владою Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви, виникає уніатська (греко-католицька) церква;
– уніати приймають католицьку догматику (про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина), запроваджуються індульгенції та впроваджується григоріанський календар;
– в уніатській церкві зберігається православна візантійська обрядовість й мова богослужіння, братства підпорядкували єпископам.
15 грудня 1596 р. польський король видав універсал проголосивши рішення Берестейського уніатського собору обов’язковим.
Рух спротиву уніатству очолили князь Костянтин Острозький та єпископи Гедеон Балабан, Михайло Копистенський, які спиралися на діяльність братств.

Слайд 6.

Результати та наслідки:
– утворилася українська греко-католицька церква, як складова частина католицької церкви;
– замість однієї церкви на українських землях виникло дві, що сприяло не єднанню, а розколу духовному (триває боротьба «Русі з Руссю»);
– фактичного зрівняння греко-католиків та католиків не відбулося, в українському суспільстві загострилося протистояння на ґрунті віросповідання.
– православна церковна організація опинилася на межі знищення, оскільки на уніатство перейшли митрополит та 5 єпископів. Православними залишилося тільки два вищих ієрарха. Смерть єпископів львівського Гедеона Балабана у 1607 р. та перемишльського Михайло Копистянського у 1610 р. залишила православну церкву з єдиним представником вищого духовенства – львівським єпископом Ієремією Тиссаровським [3, с. 73]. Після його смерті уряд міг оголосити православну церков не існуючою в межах Речі Посполитої. Тільки у 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан, який перебуваючи під охороною козаків зміг у Києві висвятити на митрополита Іова Борецького та нових єпископів.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. Київ: «Академивидав», 2003. 656 с.
2. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Економічна історія: Курс лекцій. Київ: Вікар, 2006. 405 с.
3. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України: Навч. посіб. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. 591 с.
4. Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. Харків: ВД «ШКОЛА», 2007. 592 с.
5. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005. 584 с.
6. Охріменко Г. В. Релігійно-моральний аспект в українській полемічний літературі кінця ХVІ – початку ХVІІ століття: історико-культурні передумови формування. Слов’янський вісник: Зб. наук. праць. Серія «Історичні та політичні науки». Вип. 8. Рівне: РІС КСУ, 2009.
7. Гурська Л., Гурська Л. Запровадження національного книгодрукування та видавнича діяльність православних братств в Україні (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.). Історія релігій в Україні: науковий щорічник / Упоряд. О. Киричук, М. Омельчук, І. Орлевич. Л.: Інститут релігієзнавства – філія Львівського музею історії релігії; Логос, 2011. Книга І.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ — середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. Київ: Кондор, 2005. 284 с.
Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. Київ: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. 320 с.
Крисаченко В. С. Історія Криму. Кримське ханство: Навч. посіб. Київ: Твін інтер, 2000. 334 с.

1. Доля українських земель у складі Великого князівства Литовського, Жемайтійського та Руського.
2. Польська експансія на українські землі.
3. Специфіка розвитку українських земель у складі Угорського королівства, Молдавського князівства, Кримського ханства, Московської держави.
4. Особливості соціального, економічного та культурного розвитку українських земель у польсько-литовську добу.
Мета: осмислити соціально-політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у ХІV – першій половині ХVІ ст.
Завдання: проаналізувати політичне, соціальне, економічне, міжконфесійне становище на українських землях, що перебували під владою Польського королівства, Великого князівства Литовського, Молдовського князівства, Кримського ханства, Угорського королівства, Московської держави; розкрити зміни, які відбувалися в економічному житті, окреслити особливості політичного устрою та соціальної структури.

*                  *                  *

У квітні 1340 р. було отруєно Юрія ІІ-Болеслава Тройденовича й Галицько-Волинська держава (Королівство Руське) розпадається. Волинь мирним шляхом відійшла до Литовського князівства, оскільки волинськими землями правив князь Любарт-Дмитро Гедимінович (1340 – 1384 рр.). Галичиною, від імені Любарта-Дмитра, правив боярин Дмитро Дедько (1340 – 1344 рр.). У 1340-ві рр. Королівство Руське перестає об’єднувати слов’янські землі й стає об’єктом експансії сусідніх країн.

Слайд 1.

Доля українських земель у складі Великого князівства Литовського, Жемайтійського та Руського. Литовці язичницькі племена мешкали на південно-східному березі Балтійського моря, у долинах річок Неман і Західна Двіна. У 1230-х рр. литовські племена об’єдналися у Литовське князівство (столиця м. Новогрудок) під проводом князя Міндовга (Міндаугаса). Історія співіснування литовців та русинів має довгу історію. Перший період литовсько-руського співіснування: литовське «оксамитове» проникнення на руські землі (1230-х р. – 1370-ті рр.). Характерні риси зазначеної історичної доби:
1) Русь перебувала під золотоординським ярмом, послаблена постійними міжусобицями Рюриковичів;
2) більшість русичів бачили в литовцях захисників від Польського королівства, Тевтонського ордену та монголо-татарського ярма. З цієї причини приєднання литовцями руської спадщини відбувалося через васальні договори, династичні шлюби або військові походи, які носили захисний характер;
3) зберігалася стара система управління, тільки представники династії Рюриковичів керували в удільних князівствах, а члени литовської династії правили державою;
4) литовська аристократія запозичила у русичів воєнну справу, податкову систему, законодавство, державну мову (руську), православну релігію.

Слайд 2.

Міндовг (1230 – 1263 рр.) творець литовської держави, розпочав боротьбу за спадщину Русі переважно через династичні шлюби, робив походи на Смоленськ, Чернігів. У 1253 р. охрестився та коронувався, як король Литви. Керував васалами за принципом: «Що хто собі там що здобуде, того й буде», розширюючи власні володіння. Після загибелі Міндовга почалася боротьба за владу в якій переможцем став лідер одного з княжих родів – Вітенас.
Вітен (Вітенас) правив Литовським князівством у 1295 – 1315 рр. За своє правління приєднав землі українського Полісся. Литовська держава набуває вже окреслених форм. Однак зміцнення її відбулося в часи правління Вітенасового брата Гедиміна.

Слайд 3.

Гедимін (Гедимінас) правив у 1316 – 1341 рр. ставши засновником династії литовських правителів, відомої як Гедиміновичі. Проводив політику збирання «руських земель» застосовуючи дипломатичні, династичні, військові заходи. Приєднав Берестейщину, Волинь, Пінщину і частину Київщини. Збудував столицю Литви – м. Вільно. Першим став носити титул: «господар литвинов і русинів».
Ольгерд (Альгірдас або Альгарден) правив Литовським князівством у 1345 – 1377 рр.) разом з братом Кейстутом (Кестутисом). продовжили експансію вбік руських земель на південь і схід. Ольгерд дотримувався принципу: «Вся Русь має належати литовцям». У 1362 р. військо Ольгерда розбило під Синіми Водами (Синьоводська битва) татар, що дозволило збільшити Литовське князівство, яке включало Волинь, Берестейщину, Чернігово-Сіверщину, Переяславщину, Київщину, Поділля. З Польщею воював за Холмщину та Белзьку землю. Робив походи на Московську державу, але не вдалі.
За півтора століття правителі Великого князівства Литовського збільшили його розміри вважаючи своєю місією «збирання земель Русі». 90 % території держави становили східнослов’янські землі, проте чисельно слов’яни становили в ній більшість. Правителі Великого князівства Литовського діяли за принципом «старовини не рушити, новини не вводити». По суті литовці домінували у владі, русини в економіці та культурі. Держава залишалася федерацією чисельних земель, у внутрішнє життя яких правитель держави фактично не втручався, а реальну владу на місцях мала місцева знать (українська та білоруська).
За правління син Ольгерда – Ягайла політика литовської влади щодо українських земель та стосунки між литовською аристократією та руською поступово зміниться. Фактично правління Ягайла починає новий період литовсько-руського співіснування. Докладніше про це, після огляду історії польського вторгнення на українські землі.
Польська експансія на українські землі. Після смерті останнього правителя Королівства Руського Юрія ІІ – Болеслава, польський король Казимир ІІІ Великий (1333 – 1370 рр.) висуває претензії на Галичину. В 1349 р. Польське королівство захопило Холмщину, Західне Поділля, Белзьку землю, Галичину. Для утримання завойованих земель Казимир ІІІ уклав військовий союз з угорським королем Людовиком І проти Великого князівства Литовського. У 1352 р. Волинь та Берестейська земля були проголошені частиною Литви, а Галичина частиною Польського королівства.
1370 р. Казимир ІІІ помер й Польща перейшла під юрисдикцію Людовика (Лайоша) І Великого Анжуйського. Галичина стала вважатися окремим королівством, залежним від Угорщини. Правителем Галицької землі (1372 – 1379 і 1385 – 1387 рр.) був князь Володислав Опольський, як васал короля Угорщини. Своїм титулом «господар Руської землі, вічний дідич і самодержець» та карбуванням власної монети намагався підкреслити суверенітет королівства та претензії на його трон.
Людовик (Лайош) І Великий Анжуйський пішов на угоду (Кошицький привілей) з польською аристократією наділивши їх широкими правами, натомість королевою Польського королівства мала стати одна з трьох його доньок.
Польські феодали обрали королевою молодшу доньку Людовика – Ядвігу, а її майбутнім чоловіком мав стати Ягайло – правитель Великого князівства Литовського.
Ягайло (Йогайла) литовський князь у 1377 – 1392 рр. (у 1385 – 1434 рр. польський король). Спочатку правив спільно з дядьком Кейстутом, але 1382 р. вбив його й узурпував владу порушивши принцип родового старшинства. Це викликало громадянську війну, в якій головним суперником Ягайла став його двоюрідний брат Вітовт Кейстутович (Вітаутас).

Слайд 4.

Зауважимо, що Велике князівство Литовське, ослаблене громадянською війною, перебувало в стані війни з Московською державою, тому Ягайло шукав союзника за межами власної держави. Пропозиція династичного союзу від польської аристократії була дуже вчасною.

Слайд 5.

14 серпня 1385 р. була укладена Кревська унія – державно-політичний союз між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Причини укладання: князь Ягайло шукає підтримку в боротьбі за владу проти його кузена Вітовта; Велике князівство Литовське потребує військового союзника у боротьбі з Тевтонським орденом, Московською державою; польські феодали через династичний союз прагнуть отримати доступ до руських земель.
У результаті підписання унії: князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і став одночасно королем Польщі та князем Литви (змінивши ім’я на Владислав ІІ Ягелла); Польща і Литва утворили персональну унію – дві держави зберігаючи незалежність об’єднані спільним монархом; Ягайло став католиком, й впроваджує католицизм у Литві; Литва повертала Польському королівству усі будь-коли захоплені землі, приєднувала «на вікі-вічні свої литовські й руські землі до Корони польської» й обертала на її користь великокнязівську казну.
У 1387 р. польські війська захопили Галичину приєднавши до Польського королівства. Приєднані землі було поділено на Руське воєводство з центром у Львові (1434 р.), Подільське воєводство (1434 р.), та Белзьке воєводство (1462 р.). Проводиться полонізація, впроваджується польське право, судочинство та адміністрація, поширюється католицизм. Поступово Галичина перетворилася на провінцію Польщі й залишалася у її складі до 1772 р.
Надалі польські феодали намагалися зберегти наслідки Кревської унії, обираючи спільного правителя для обох держав. Тільки Люблінська унія завершила повне об’єднання держав.
Другий період литовсько-руського співіснування (1380-ті – 1480-ті рр.) – це час конкуренції державних проектів: самостійність Литви або збереження персональної унії.

Слайд 7.

Для цього історичного періоду були властиві такі риси:
1) початок зближення Польщі та Литви з наміром в майбутньому утворити єдину державу. Боротьба еліт за збереження незалежності ВКЛ або поглинання Литви Польським королівством;
2) ліквідація удільних князівств, перетворення їх на провінцію Литви;
3) дискримінація прав православного населення, прояви релігійної нетерпимості.
Третій період литовсько-руського співіснування (1490-ті рр. – 1569 р.) – це час трансформації персональної унії у єдину державу.

Слайд 8.

Для цього історичного періоду властиві наступні риси:
1) відхід від ідеї персональної унії й злиття Польщі та Литви у єдину державу;
2) соціальний гніт українського населення та релігійна дискримінація;
3) активне ополячення та окатоличення українського суспільства, у першу чергу аристократії;
4) центром збирання «руської спадщини» стає Московське князівство.
У дослідників різне ставлення щодо польсько-литовського періоду в історії України:
1) Польська та литовська присутність на українських землях розглядається як прояв «колоніального загарбання» та «національного гноблення» (Володимир Пашуто);
2) Час існування українських земель у складі Литви вважають часом існування Литовсько-Руської держави (Іван Крип’якевич);
3) Литовська держава ХІV – ХVІ ст. була спадкоємцем і продовжувачем традицій Русі та Галицько-Волинської держави. В особі ВКЛ продовжувала існувати Українська держава, як «друге Українське королівство» (Михайло Брайчевський).
Специфіка розвитку українських земель у складі Угорського королівства, Молдавського князівства, Кримського ханства та Московської держави. Крім Великого князівства Литовського та Польського королівства у боротьбу за землі Київської Русі та Королівства Руського включилися сусідні держави. Польське королівство, Велике князівство Литовське та Московська держава в різні часи намагалися обгрунтувати своє право на новоприєднані землі, висловлюючи претензії на всю «спадщину Русі». Натомість країни з скромнішими запитами – Кримське ханство, Угорське королівство, Молдавське князівство, боролися тільки за ті території, які змогли власне завоювати.

ЗАКАРПАТТЯ У СКЛАДІ УГОРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Закарпаття – українські етнічні землі, розташовані на південних схилах Карпатських гір. Після смерті Володимира Великого Закарпаття було загарбано Угорським королівством. Упродовж 1280-х – 1320-х рр. була частиною Королівства Руського, а після розпаду Галицько-Волинської держави відійшла до Угорщини. Землі Закарпаття були поділені на адміністративно-територіальні одиниці – комітати (жупи), які очолювали посадники (жупани, ішпани) – Ужанський, Березький, Угочанський, Мармароський, Шаризький, Земплинський, Спишський. Саме Закарпаття угорці називали «Князівство русів» (Ducatus Russorum). У ХІІІ – ХV ст. у Закарпаття переселяються волохи, німці, словаки, угорці. Місцеве українське населення закріпачувалося, позбавлялося політичних прав і свобод. Українська еліта мадяризувалася.
У 1526 р. унаслідок поразки від турецької армії у битві під Мохачем, Угорщина припинила своє існування як незалежна держава. Східна частина Закарпаття відійшла до Семигородського (Трансільванського) князівства, яке було васалом Османської імперії, західне Закарпаття – стало володінням австрійських Габсбургів.

БУКОВИНА (ШИПИНСЬКА ЗЕМЛЯ) У СКЛАДІ МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

У Х ст. Буковина (вживалася назва Шипинська земля) потрапила до складу Київської Русі. З 1199 р. зазначений регіон входив до складу Галицько-Волинського князівства. У 1340-ті – 1350-ті рр. угорці розгромили татар й захопили Шипинську землю.
У 1359 р. виникає Молдавське князівство до складу якого входить на правах автономії Шипинська земля. У 1514 р. Молдавія потрапила під владу Османської Порти (ця залежність тривала до 1774 р.). З втратою автономії поступово зникає й назва Шипинська земля. Натомість вживається назва Буковина, в межах якої діяла турецька військово-адміністративна одиниця – Хотинська райя.

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО

З ХІ ст. східна частина Кримського півострова перебувала у складі Київської Русі, а упродовж ХІІ – початку ХІІІ ст. на Крим і Північне Причорномор’я поширювалася влада половців. Після татарської навали південні землі увійшли до складу Золотої Орди з центром у м. Солхат. Назва Крим з’явилася тільки у ХІІІ ст. коли на півострові осіли татари й назвали Кримом м. Солхат (Старий Крим або Ескі-Кирим). До того півострів називали Тавридою.
Кримський півострів був багатоетнічною територією. З початку XIII ст. по 1299 р. у центральному Криму існувало князівство з центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно аланським (осетинським) та караїмським населенням. У гірському Криму існувало князівство Феодоро (Теодоро) з центром у Мангулі (XIII ст. – 1475), де правила вірменська династія Гаврасів – Таронітів. Також до 1460-х рр. у Криму існувала фема Готія з центром у Херсонесі, що визнавала верховенство Трапезундської імперії. З 1260-х – 1270-х рр. до 1475 р. італійська морська республіка Генуя утримувала в Криму свої колонії у Кафа (Феодосії), Солдайї (Судаку), Чембало (Балаклаві), Чіпріко та Боспоро (на Керченському півострові), а також у Монкастро (Білгороді-Дністровському). Після 1475 р. ці колонії відійшли до Туреччини. Населення цих територій і міст було мішаним, у тому числі й слов’янським.
У 1430-і рр. розпалася Золота Орда й розпочався процес утворення Кримського ханства, як окремої держави. У 1440-х рр. кримських татар очолив Гаджи Ґірей (Ґерей) (1443 – 1466 рр.), який заснував нову правлячу династію. Резиденцією нової влади став Кирк-Ор (Південно-Західний Крим), згодом Солхат, й тільки з ХVІ ст. Бахчисарай.

Слайд 9.

Після падіння Константинополя (1453 р.) турки активізувалися на Північному Причорномор’ї. У 1475 р. турки захопили генуезькі колонії Північного Причорномор’я (Кафа, Солдайя), князівство Феодоро (столиця Манґул). 1478 р. Османська Порта зробила васалом Кримське ханство, яке в той час очолював хан Менґлі Ґірей (1467 – 1515 рр.). Згодом, ці території стали провінцією (еялетом) Туреччини.
У 1482 р. хан Менґлі Ґірей провів перший похід на українські землі, коли було спалено Київ та його околиці. Татари стали для русинів небезпечними сусідами. Кримське ханство проводило походи на українські землі практично щорічно, інколи двічі – тричі на рік. Упродовж 1450 – 1556 рр. татари зробили 86 великих військових походів на українські землі захопивши місцеве населення в якості ясиру (полонених) [1, с. 109].

ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНА У СКЛАДІ МОСКОВСКЬОЇ ДЕРЖАВИ

З кінця ХV ст. загострюється протистояння Московської держави з Великим князівством Литовським. Московська держава підкорює нові території: Ярославське князівство (1463), Пермську землю (1472), Великий Новгород (1478), Тверське князівство (1485). В результаті масових переходів руських князів зі своїми «вотчинами» на службу московському царю та московсько-литовських війн 1487 – 1494 рр., 1500 – 1503 рр. та 1512 – 1514 рр. Московська держава захопила Стародубщину, Чернігово-Сіверщину, Смоленщину. Переможною для Литви стала битва під Оршою (1514 р.) – військова заслуга князя Костянтина Острозького. Проте, маючи тактичні успіхи, в стратегічному литовці програвали Московській державі, за період протистояння Велике князівство Литовське втратило ⅓ своїх територій.
Зростання могутності Московської держави співпало із занепадом Візантійської імперії (падіння Константинополя у 1453 р.) та поступовим виходом з під влади Золотої Орди. Серед московських князів і духовенства зміцнюється переконання в тому, що Москва є спадкоємницею Києва, а московські правителі – нащадки Рюриковичів. У 1480-ті рр. у титулах московського правителя Івана ІІІ (1462 – 1505 рр.) з’являється термін «цар», у січні 1493 р. виникає титул «государ всієї Русі». Московія робить спробу виступити з ідеєю духовного лідерства у православному світі. З кінця ХV ст. месіанські ідеї почали проникати в суспільство Московської держави: особлива відповідальність за долю православ’я, відчуття богообраності та ін. На початку ХVІ ст. ця теорія трансформувалася у теорію «Москва – третій Рим» (автор чернець Філофей).
Особливості соціального, економічного та культурного розвитку українських земель у польсько-литовську добу.  У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці ХІV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, у свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах [2, с. 186].  На територіях, які опинилися під владою Польського королівства – Галичині, Холмщині, Белзщині, княжі землі або перейшли у володіння польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській шляхті [2, с. 187]. Упродовж ХІV – ХV ст. на українських землях почало формуватися магнатське і шляхетське землеволодіння, зростала власність церковних феодалів.
Соціальна структура населення. Привілейована, панівна частина суспільства – магнати, вище духовенство та шляхта. Магнати (князі, пани) – це феодали, що володіють великим земельним володінням та мають вплив на політичне життя країни. Складалася з князів (титулована знать, яка не підлягала місцевій владі) та панів (знать без титулу, що відрізнялася давністю роду та заможністю). Шляхта – привілейований стан, військово-службова знать, які мали тільки один обов’язок – військова служба. Шляхтичі, в залежності від їх заможності, ділилися на бояр, зем’ян та панцерних слуг. У 1528 р. був проведений «попис земський» (перепис шляхти), що визначив усіх тих, хто був приналежний до шляхетського стану. Водночас терміни «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний – шляхтич. Бояри і зем’яни, за якими не визнали шляхетство, утратили право на привілеї й злилися із селянством. Напівпривілейовані верстви суспільства: міщани та духовенство (священики, диякони, ченці). Міщани – це мешканці міст, представники податкових верств населення, які ділилися на групи: патриціат, бюргерство, плебейство).  Найбагатша купецько-лихварська верхівка міського населення – патриціат. Середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани – бюргерство. Безправна біднота – плебс (плебейство) [2, с. 203]. Непривілейована верствою було селянство – це жителі сільської місцевості, що перебували у різних формах залежності від феодалів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялося на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об’єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода. Данники – це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, дарувати на свій розсуд, заставляти. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі. «Тяглові», або «работні», селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Ці селяни були «непохожими», тому що були позбавлені права виходу [2, с. 192]. Козаки – в цей час, скоріше спосіб життя, аніж соціальна група чи верства населення.

Слайд 10.

Освіта. Традиційно початкову освіту здобували при церквах і монастирях, де вчили диякони. Українська молодь вчилася по книгах: Часословець, Псалтир, Апостол, Октоїх. Діти перш за все вчили азбуку й склади, а потім переходили до читання церковно-службових книг. Читання було найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи: одна група студіювала буквар, друга – Часословець, третя – Псалтир і т. д. Перехід від однієї книги до іншої можна прирівнювати до переходу від нижчого до вищого класу, як в сучасній школі. Вчили ще співати, по-церковному, початків арифметики, молитов, письма церковнослов’янською мови.
Вітчизняні студенти нерідко навчалися за кордоном. Наших студентів за кордоном називали «роксоланами», «русинами», «рутенцями». Наприклад, у списках студентів Краківського університету числилися «Матвій з Тухлі», «Симон з Дрогобича», «Михайло Михайлович із Самобора», «Іван Григорович із Коломиї», «Олексій Матвійович зі Львова», «Іван Петрович із Глухова», «Дмитро Степановчи із Києва», ректором Краківської школи був «Григорій Тичина з Роксолан». Це зумовлено тим, що усталених прізвищ не було. Вони виникають у ІV – ХV ст. серед вітчизняної еліти (князів, магнатів), у простого населення постійні родові прізвища закріпилися наприкінці 18 – на початку ХІХ ст. [3, с. 109].
Справжніми покровителями шкільної освіти були православні братства. Братства – це українські релігійно-національні організації, що об’єднували міщан, селян, козаків та українських магнатів. Основним засобом протистояння польській колонізаторській політиці та католицьким впливам було організація шкіл, друкарень та культурно-просвітницьких об’єднань. Діяльність братств активізувалася у XV ст. Спочатку братства були світськими організаціями, але з часом набули яскраво виражене релігійне забарвлення. Їх головна мета – оборона батьківської віри. Найстаріші з братств – Львівсько-Успенське братство (1439), Віленсько-Кушнірське (1458), Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Брестське (1591), Люблінське (1594), Київське Богоявленське (1615).
В цю епоху проявили себе інтелектуали, поети та письменники українського походження.
Дрогобич Юрій (Юрій Котермак) (близько 1450 р. – 1494 р.) – народився в Дрогобичі (Прикарпаття). У 1470 р. він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 – магістра Краківського університету. У Болонському університет викладав астрономію (1478 – 1479 рр.), став доктором мистецтва і медицини, працював ректором. Юрій Дрогобич перший вітчизняний автор друкованої праці – «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету», яку у 1483 р. було опубліковано в Римі.
Русин Процелер Павло (близько 1470 р. – 1517 р.) народився на Лемківщині, у м. Кросно (тепер Польща), закінчив Грейфсвальдський університет у Німеччині, викладав у Краківському університеті в якому читав лекції. Павло Русин є першим поетом-гуманістом в українській літературі, хоча писав він латиною.
Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566) – видатний український гуманіст який навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського «Про турецьку загрозу слово І та ІІ-ге», «Про целібат», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Промова на похоронах Сигізмунда І». Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом, а також є один із фундаторів полемічної літератури.

Слайд 11.

Архітектура та містобудування. Архітектура ХІV – середини ХVІ ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Формується український стиль дерев’яних церков – трибанних та п’ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». У цей період в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Будувалися не тільки церковні, але й світські будинки з каменю. Має місце оборонна спрямованість містобудування. Багато нових міст (Броди, Станіслав, Жовква, Тернопіль), що закладалися як замки або фортеці. Більшість замків були дерев’яними: Київ, Житомир, Вінниця, Черкаси. Кам’яні замки у Львові, Луцьку, Кременчуці, Кам’янець-Подільському. У середині ХІV ст. побудовано Верхній замок у Луцьку – це найдавніша кам’яна фортеця України.

Слайд 12.

Культура на українських землях розвивалася у взаємодії із культурними процесами Білорусі, а також Великого князівства Литовського, Польського королівства, Кримського ханства, Угорського королівства, Молдавського князівства, до складу яких входили українські землі.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Лановик Б. Д.Економічна історія: Курс лекцій / Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович. – К. : Вікар, 2006. – 405 с.
3. Любар О. О.Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006.
4. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
5. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. – К.: Кондор, 2005. 284 с.
Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. – 320 с.
Крисаченко В. С. Історія Криму. Кримське ханство: Навч. посіб. / В. С. Крисаченко. – К.: Твін інтер, 2000. – 334 с.

1. Соціально-політична і економічна ситуація в Галичині та на Волині в ХІ – ХІІ століттях.
2. Розвиток Галицько-Волинського князівства в роки правління Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.).
3. Галицько-Волинська держава в період правління Данила Романовича та його наступників.

*          *          *

Мета: осмислити новий етап вітчизняної історії – добу існування Королівства Руського, спадкоємниці політичних та соціально-культурних традицій Київської Русі.
Завдання: розкрити обставини політичної роздробленості Русі та проаналізувати причини виокремлення земель Галицької та Волинської в окремі удільні князівства; охарактеризувати їхній розвиток, окреслити діяльність видатних князів того часу.
Соціально-політична і економічна ситуація в Галичині та на Волині в ХІ – ХІІ століттях. Історія Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Русі. У період феодальної роздробленості держави найсильнішим на Південно-Західній Русі було Галицько-Волинське князівство. Князівство межувало з міцними конкурентами: Польським королівством, Угорським королівством, Тевтонським орденом, Великим князівством Литовським. Після припинення існування Київської Русі як єдиної держави внаслідок монголо-татарської навали, правонаступницею Русі та повноцінною країною стала Галицько-Волинська держава (в історичних джерелах іменується як Королівство Руське або Мала Русь).
Галицьке князівство сформувалося в межах Русі наприкінці ХІ ст. (за результатами Любецького з’їзду 1097 р.), закріпившись за династією Ростиславичів (від онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича). Галицьке князівство стає спадщиною синів Ростислава Володимировича: Рюрик отримав Звенигородське князівство, Василько Теребовльське (Поділля, Буковина, Східні Карпати), Володар – Перемишльське (землі над Сяном і Верхнім Дністром). Фактично була закладена тенденція до дроблення території князівства між нащадками однієї династії.

Слайд 1.

Проте онук Володара князь Ярослав Осмомисл (1153 – 1187 рр.) зміг об’єднати та збільшити території удільного князівства. За його правління територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря. Ярослав Володимирович був прозваний «Осмомислом» за розум (тобто такий, що за «вісьмох мислить», а можливо за знання вісім мов).

Слайд 2.

Ярослав Осмомисел підтримував активні зовнішньополітичні зв’язки з Візантією, Священною Римською імперією. Є вірогідність, що він брав участь у походах хрестоносців проти султана Салах-ад-Діна. Князь офіційно визнав своїм сюзереном германського імператора Фрідріха І Барбароссу, а той допомагав позашлюбному синові Ярослава Осмомисла – Володимиру в його боротьбі з боярами, угорським королем та князем Романом Мстиславичем за трон Галичини [5, с. 78 – 79; 3, с. 106]. Після Ярослава Осмомисла до 1199 р. правив його син Володимир, після смерті якого династія Ростиславичів перервалася.

Слайд 3.

Волинське князівство з центром у Володимирі, довгий час не мало власної князівської династії – управлялося з Києва. Київські князі вважали Волинь своєю вотчиною і не хотіли віддавати її у спадкове володіння іншим князям. Тільки онук Володимира Мономаха – Ізяслав ІІ Мстиславич став засновником волинської династії й Волинське князівство отримало статус спадкової вотчини. Його син Мстислав ІІ Ізяславич (1155 – 1170 рр.) боровся за київський престол, але програв у 1169 р. Андрію Боголюбському. Після смерті князя Мстислава ІІ Ізяславича у 1170 р., його старший син Роман Мстиславич, що сидів в Новгороді розпочав боротьбу за Волинь.
Роман Мстиславич був хоробрий, енергійний, жорстокий, віроломний і досить заповзятливий. Правив волинським князівством упродовж 1170 – 1199 рр. розбудувавши це князівство в окремий уділ. У 1188 р. галицькі бояри запросили його також на престол Галичини, але через опір частини боярства та протидії Угорщини Роман не зміг взяти її під свій контроль. Тільки у 1199 р. Роман Мстиславич об’єднав два удільних князівства створивши Галицько-Волинське князівство з центром у місті Галич.

Причини виникнення Галицько-Волинського князівства:
– вдале географічне розташування (віддаленість від Києва, природні умови – родовища солі, родючі землі, перехрестя торгових шляхів, торгівельні зв’язки з Європою, важкодоступність для кочових народів);
– спільна боротьба проти зовнішніх ворогів – Польщі, Угорщини, монголо-татар;
– енергійна політика князів Романа Мстиславича Великого, Данила Романовича Галицького [1, с. 90 – 91].

Періодизація розвитку Галицько-Волинської держави:

Розвиток Галицько-Волинського князівства в роки правління Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.). 1199 р. Роман Мстиславич об’єднав обидва князівства в єдину державу, спираючись на служилий люд та міщан. Роман розправився із супротивниками централізованої влади, щоб укріпити авторитет князівства втрутився в династичну боротьбу за трон у Польщі та Угорщині. 1203 р. Роман Великий оволодів Києвом й поставив свого воєводу Інгвара Ярославича. З того часу Роман Великий контролював усю Південну та Південно-Західну Русь. У 1204 р. Римський Папа Інокентій ІІІ пропонував Роману корону за окатоличення, проте князь відмовився. Романа Великого сучасники називали «великим князем», «царем», «самодержцем всія Русі».
Роман пропонував проект реорганізації управління на Русі: київського князя повинні були обирати шість наймогутніших князів (галицький, володимиро-суздальський, чернігівський, рязанський, смоленський, полоцький), які, крім того, мали спільно приборкувати винуватців усобиць. Проте більшість князів не підтримали цей план.
За короткий час правління Романа Мстиславича Галицько-Волинське князівство збільшується. У період правління Романа Великого до складу князівства входили: Галичина, Буковина, Поділля, Волинь, Західна Білорусія, Перемишлянщина, Пониззя, Холмщина, Болохівська волость (верхів’я річок Південний Буг і Случ), уся територія Правобережної України, тобто ⅓ сучасної української території.
Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. Проте в князівстві зміцнюється князівське землеволодіння і поступово утверджується ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалися на міжкнязівських і князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бенефіціально-ленна система західноєвропейського типу. Надання землі у власність своїм слугам боярам галицько-волинські князі пов’язували з службою та васалітетом. Землі, які надавалися у довічне володіння, називалися «державою». Селянські господарства («дим» і «рало») залишалися основою економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр були перспективнішими [2, с. 177 – 178].
На рубежі ХІІ ст. – ХІІІ ст. в Західній Європі точилася війна між двома групами: гібелінами і гвельфами. Першу очолював Гогенштауфен, Філіп Швабський, який опирався на Східну й Північну Німеччину, а його супротивник – Оттон ІV, сздобув підтримку Папи Римського Інокентія ІІІ. У 1204 р. Римський Папа запропонував Роману Великому корону та титул, але той віддав перевагу гібелінам, від корони князь Роман відмовився.

Слайд 4.

У червні 1205 р. князь Роман загинув в облозі м. Завихвоста на р. Вісла. Роман потрапив у засідку вояків краківського князя Лешка Білого та мазовецького князя Конрада, коли прямував до Німеччини на допомогу синові Фрідріха Барбаросси Філіпу Гогенштауфену, що домагався престолу, на який претендував також Оттон ІV Саксонський [5, с. 79]. Після смерті Романа Великого Галицько-Волинське князівство тимчасово розпадається й темп розвитку Південно-Західної Русі сповільнюється.
Період тимчасового розпаду удільного князівства (1205 – 1238 рр.).
Після смерті Романа при владі залишилася вдова Анна з чотирьохрічним сином Данилом та дворічним Васильком. У Галицько-Волинському князівстві тривало свавілля бояр. Водночас тривали спроби сусідніх правителів окупувати Галичину і Волинь.
У 1206 р. чернігівські князі Ольговичі вчинили похід на Галичину, а з заходу на Волинь виступив польський князь Лешко. Анна звернулася за допомогою до Романового союзника угорського короля Андрія ІІ, й той заступив полякам дорогу на Волинь, але не зміг протидіяти зазіханням новгород-сіверських князів Ігоревичів – Роману, Святославу, Ростиславу. Бояри самі запросили трьох синів Ігоря Святославича, онуків по матері Ярослава Осмомисла сподіваючись, що ті стануть знаряддям в їх руках. Але почалася боротьба за реальну владу. Вбито було близько 500 бояр. У 1208 р. між самими братами Ігоревичами спалахнула усобиця. Скориставшись послабленням братів бояри позбавили Ігоревичів влади. Одразу відновилася угорська окупація і бояри знову запросили Ігоревичів, які повернувшись у 1209 р. розпочали репресії проти бояр
1211 р. бояри запросили на допомогу угорців із запевненням визнати владу малого Данила Романовича. Угорці захопили двох Ігоревичів і повісили, а Данило утвердився в Галичі. Проте влада його була слабкою, бояри бунтували. А в 1211 р. бояри навіть проголосили королем Галичини 5-річного угорського принца Калмана (Каломана) одруживши його з дворічною польською княжною Саломеєю, а правив за них угорець Бенедикт Бора.
У 1213 р. боярин Володислава Кормильчич оголосив себе галицьким князем і Анна з сином Данилом повернулися до Угорщини. З цього часу у внутрішні справи безперервно втручаються Угорщина та Польща.
1214 р. Польща та Угорщина підписали угоду про поділ Галицько-Волинського князівства. Згідно з нею Володимир повертався Романовичам, а в Галичі мав правити угорський королевич Каломан. Упродовж 1214 – 1219 рр. триває угорська окупація.
1219 р. від угорської окупації визволив новгородський князь Мстислав Удатний разом із зятем Данилом Романовичем, але владу передав угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Проте Данило утверджується у Володимирі (Волинь) звідки починає збирати батьківський спадок, а мати його Анна пішла у монастир.
У 1238 р. Данило повернув собі Галич об’єднавши Галичину та Волинь у єдине удільне князівство. Фактично існував дуумвірат – співправління братів Данила та Василька Романовичів.

Слайд 5.

Галицько-Волинська держава в період правління Данила Галицького та його наступників. 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. 1239 р. завоював Київ (поставив воєводою Дмитра Дєтка). Столицею обрав Холм, спорудив міста-фортеці Данилів, Кременець, Угровеськ. У 1241 р. монголо-татари пройшли Галицько-Волинським князівством, але знищення не великі.
В цей час ускладнюється зовнішньополітична ситуація в Східній Європі. Данило Галицький продовжуючи політику батька, союзника гібелінів, об’єднався з Конрадом Мазовецьким (союзник Тевтонського ордену, який стояв на боці Гогенштауфенів) і литовським князем Міндовгом (цей язичник завжди готовий був воювати з католиками) проти Ростислава Михайловича Чернігівського, який одружився з дочкою угорського короля Бели ІV та заручився підтримкою малопольського короля Болеслава Сором’язливого (вони були у гвельфівському блоці), включившись у боротьбу за Галичину. Ця боротьба закінчилася 17 серпня 1245 р., коли угорське військо під Ярославлем на р. Сян було переможене Данилом.
Батия занепокоїло посилення Данила, й він наказав офіційно визнати себе васалом Золотої Орди. Данило Галицький отримав короткий лист: «Віддай Галич». У 1245 або 1246 р. Данило їздив до Сарай-Бату заручившись охоронною грамотою. Батий прийняв Данила ласкаво, видав ярлик на князювання, і Галицько-Волинська держава дістала офіційний статус союзної монгольської території. Більше того, Батий зробив Данила Галицького своїм «мирником». Для обох це був політичний успіх. Батий убезпечив свій західний кордон від агресії хрестоносців, адже папа Інокентій ІV на Ліонському соборі 1245 р. оголосив хрестовий похід проти монголів, а Данило після поїздки в Сарай-Бату заявив про свої права на наслідування київських князів, призначивши свого «печатника» митрополитом, і в 1246 р. відправив його на затвердження до патріарха в Нікею, та, врешті, уклав договір з Угорщиною.
Здавалося б, Данило мав би бути задоволений. Історик Наталія Яковенко переконана, що «після поїздки Данила «на поклін» у Сарай володарі Галичини й Волині вважалися не слугами, а федератами хана: вони мусили висилати власне військо до монгольських походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом населення, не платили [6, с. 104]. Однак Данило планував звільнитися від монголо-татарської залежності, орієнтуючись на союз з правителями Західної Європи. Як писав літописець: «О, зліше зла честь татарська». Данило почав збирати коаліцію європейських держав проти монголів: одружив сина Романа на Гертруді дочці австрійського герцога наступниці Бабенбергського престолу. Після смерті останнього герцога намагався посадити Романа на австрійський престол, але невдало, там утвердилася династія Габсбургів. В 1250 р. син Лев одружився з дочкою угорського короля Бели ІV Констанцією [4, с. 50].
Ще на початку XIII ст. у деяких західних джерелах Галицько-Волинську державу називали «королівством». У 1253 р. відбулася коронація Данила Галицького в Дорогочині папським посланцем (легат Оппізо від римського папи Інокентія ІV) за перехід під юрисдикцію римської церкви.
Данило Галицький сприймав королівський титул, як: а) відновлення власного статусу, фактично поваленого монголами; б) частина договору, що закріплює обов’язки Заходу допомогти у боротьбі з Ордою.
Данило стає першим вітчизняним королем, але згодом не маючи з цього ніякої користі, відмовляється від корони. Назва «королівство» засвідчує прагнення володарів підкреслити, що князівство було державою з такими самими суверенними правами, як і в європейських королівствах. Згодом, королем себе називав також його онук Юрій Львович, натомість Юрій II Тройденович в останньому з відомих його документів виступає як «князь Руського королівства».
Тоді Данило Галицький уклав таємний союз з Андрієм, князем Володимиро-Суздальської землі (брат Олександра Невського). Але спроба виступити проти Орди закінчилася невдачою: Андрій втік за кордон, Данило залишився сам на сам, а Олександр Невський у 1251 р. приїхав у орду Батия, здружився і побратався з Сартаком, сином хана Батия й одержав ярлик на князювання Володимиро-Суздальським князівством [5, с. 81].
У 1254 – 1255 р. Данило відкрито воює проти золотоординського воєводи Куремси. Вигнав монголів з Північного Поділля та Східної Волині. У 1255 – 1256 рр. воює з Литвою (князем Міндовгом).
У 1258 – 1259 рр. воює з золотоординським ханом Бурундаєм, але невдало. Данило був змушений заключити союз  з монголами та знову стати васалом Орди. Після цього русичі брали участь у військових походах монголів проти Польщі та Литви. У 1264 р. Данило помер в м. Холм.
Значення діяльності Данила Галицького: підніс авторитет ГВД в середньовічному світі; доклав зусиль для об’єднання земель Південно-Західної Русі; своєю політикою заклав підвалини українського самоусвідомлення своєї ідентичності; вдало маневрував між католицьким Заходом і монголами, започаткувавши модель спілкування з сусідами, основою якої став компроміс. Але така політика, призводила до роздрібненості суспільної свідомості: прагнення аристократів, міщан та селян були настільки різні, що про загальнонаціональні інтереси ніхто не дбав.
Галицько-Волинське князівство в період правління Данила Романовича та його наступників.
Після смерті Данила землі Галицько-Волинської держави успадковуються синами Данила та Василька.

Слайд 6.

Лев І Данилович розширив володіння батька, приєднавши Люблінську землю й частину Закарпаття. У 1272 р. переніс столицю до Львова. Юрій І Львович скориставшись усобицями у Золотій Орді, посунув власні кордони до нижньої течії Дніпра й Південного Бугу. Переніс столицю до м. Володимир (Волинь). Носив титул «король Русі, князь Ладомерії». З головних здобутків Юрія І  – створення 1303 р. окремої Галицької митрополії, безпосередньо підпорядкованої константинопольському патріарху.

Слайд 7.

Андрій та Лев ІІ Юрійовичі правили спільно (дуумвірат), носили титул «князі всієя Русі». Співпрацювали із Тевтонським орденом та Польським королівством проти Литви та Золотої Орди. Загинули разом в битві з монголо-татарами. На них династія Данила Романовичів урвалася.

Слайд 8.

Після смерті князів Андрія та Льва ІІ до влади прийшло боярство, яке запросило на престол 14 річного сина мазовецького князя Тройдена та Марії – доньки Юрія І Львовича. Князь Юрій ІІ-Болеслав перейшов на православ’я задля задоволення галицьких бояр . У зовнішній політиці тримався союзу з Прусією, Литвою, Тевтонським орденом, ворогував з Польщею. У літописі називався «князь Руського королівства». В останні роки правління Юрій ІІ-Болеслав конфліктував з боярами, які звинувачували князя у допомозі чужинцям, сприянні німецькій колонізації, спробі впровадити католицизм. У 1340 р. князя отруїли.

Слайд 9.

Після смерті Юрія ІІ-Болеслава держава поступово розпадається. Причини розпаду Королівства Руського:
– надзвичайно низький розвиток економіки, порівняно з сусідніми державами;
– відсутність політичної еліти, яка б могла об’єднати державу;
– недалекоглядність правителів;
– повна ізоляція (політична та економічна) країни;
– активна зовнішня політика при одночасному нехтуванні внутрішніми інтересами країни;
– внутрішні суперечки між князівською владою та боярською опозицією;
– перебування Королівства Руського у сфері впливу сусідніх держав (Золотої Орди, Угорського королівства, Польського королівства, Молдавського князівства).
Як результат, землі князівства розподілили сусідні держави (Галичина відійшла Польському королівству, Волинь – Литовському князівству, Буковина – Молдавському князівству).
Історичне значення Київської Русі.
– уперше об’єднала всі східнослов’янські племена в єдину державну організацію;
– сприяла соціально-економічному, політичному, культурному розвитку східних слов’ян;
– Русь стала своєрідним бар’єром, який захищав західноєвропейські країни від кочових орд азіатських племен;
– сприяла зміцненню міжнародного авторитету східних слов’ян, створювала для них можливість брати дієву участь у міжнародній політиці.
Історичне значення Галицько-Волинської держави:
– захистило від завоювання та асиміляції південно-західну частину русів, сприяло усвідомленню своєї самобутності;
– стало новим після занепаду Києва, центром політичного та економічного життя, який забезпечував високий рівень розвитку українських земель.
– друга після Русі велика держава на українських землях, яка продовжувала її культурні традиції;
– упродовж століття після монгольської наввали забезпечувала безперервність розвитку традицій самостійного державного життя на українських землях [1, с. 96].

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Лановик Б. Д.Економічна історія: Курс лекцій / Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович. – К. : Вікар, 2006. – 405 с.
3. Любар О. О.Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006.
4. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
5. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.
Слайд 1. Карта Галицького князівства // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Галицьке_князівство#/media/File:Galicia_land.png ; Герб Галицького князівства // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Галицьке_князівство#/media/File:Alex_K_Halych_2.svg
Слайд 2. Зображення Ярослава Осмомисла // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Осмомисл#/media/File:Yaroslav_Osmomysl.jpg ; Зображення Володимира Ярославовича // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Володимир_Ярославич_(князь_галицький)#/media/File:Володимир_Ярославич.jpg

Слайд 3. Карта Волинського князівства // Режим доступу: https://history.ed-era.com/3/volinske_knyazvstvo.html ; Герб Волинського князівства // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Волинське_князівство#/media/File:Alex_Volhynia.svg
Слайд 4. Зображення Папи Римського та князя Романа Мстиславича// Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Иннокентий_III#/media/File:Innozenz3.jpg ; https://uk.wikipedia.org/wiki/Роман_Мстиславич#/media/File:Roman_of_Halych.jpg
Слайд 5. Зображення князя Данила Романовича // Режим доступу: https://електронна-енциклопедія.укр/uploads/illustrations/Данило-Галицький.jpg

Слайд 6. Зображення князів // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Лев_Данилович#/media/File:Lev_Danylovich_of_Halych.PNG; https://www.google.com.ua/search?client=opera&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=oTvDW6OPHYiQsAHx6pfICA&q=Шварно&oq=Шварно&gs_l=img.3..0i5i30k1j0i24k1l2.15628.16383.0.16709.6.6.0.0.0.0.156.651.1j4.5.0….0…1c.1.64.img..1.5.649…0j35i39k1j0i67k1.0.LTLFmgd2UIE#imgrc=vdjIhHREwRPBCM:
Слайд 7. Зображення князів // Режим доступу: http://deduhova.ru/statesman/yuriy-i-lvovich-knyaz-galitsko-volyinskiy/
Слайд 8. Зображення князів // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Лев_Юрійович#/media/File:Лев_II.jpg ; https://uk.wikipedia.org/wiki/Андрій_Юрійович#/media/File:Андрій_I.jpg
Слайд 9. Зображення князя Юрія ІІ – Болеслава Тройденовича // Режим доступу:  https://електронна-енциклопедія.укр/uploads/illustrations/Князь-Юрій-ІІ-Болеслав.jpg ; https://uk.wikipedia.org/wiki/Юрій_II#/media/File:Yuri_II_Boleslav.jpg

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь / Л. Н. Гумилев. – М.: Мысль, 1989. – 766 с.
Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь / М. Ф. Котляр. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. – 336 с.
Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси (историко-бытовые очерки ХІ – ХІІІ вв.) / Б. А. Романов. – М.-Л.: Наука, 1966.
Мавродин В. В. Очерки истории левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины ХІV века) / В. В. Мавродин. – СПб.: Наука, 2002.
Феннел Д. Кризис средневековой Руси. 1200 – 1304 / Джон Феннел. – М.: Прогресс, 1989.

1. Теорії походження Русі.
2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси.
3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.

*           *          *

Мета: опанувати етапи розвитку Київської Русі, її державно-політичний устрій, соціальну структуру, досягнення в сфері культури.
Завдання: проаналізувати теорії походження Русі; окреслити процеси утворення, формування Київської Русі й особливості її політичного і територіального устрою на всіх етапах розвитку; висвітлити процеси утворення і розвитку дрібних руських князівств у добу феодальної роздробленості; узагальнити основні причини розпаду Давньоруської держави.

*          *          *

1. Теорії походження Русі. Питання походження Русі викликає дискусії серед істориків кілька століть. Неповнота джерельної бази, помилковість суджень вчених, використання історичних концепцій політиками з ідеологічними та геополітичними цілями – ці та інші причини заважають об’єктивно розглянути історію виникнення Русі.
Окреслимо існуючі погляди на процес становлення Русі.
У ХVІІІ ст. члени Російської академії наук Ґотліб Байєр, Ґерхард Міллер, Август Шльоцер досліджуючи витоки Давньоруської держави запропонували власну концепцію її формування – норманську теорію. Її прихильниками (норманістами) згодом стали різні історики: Георг фон Раух, Вернер Келлер, Вільгельм Томсон, Микола Карамзін, Михайло Погодін та інші.

Слайд 1.

Норманісти впевнені – Русь заснована норманами, що свідчить про скандинавське походження держави. Ця теорія спиралася на літописну легенду, яку записав Нестор у «Повісті минулих літ», щодо запрошення на князювання слов’янськими племенами трьох братів варягів (вікінгів, норманів) на чолі з Рюриком.

Слайд 2.

Історик Олександр Бойко виділив такі аргументи норманістів:
1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині ХІ ст. фіни називали шведів;
2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;
3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов’янські, так і руськів назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;
4) ісламські географи та мандрівники ІХ – Х ст. завжди чітко розділяли «русів» та «слов’ян» [1, с. 42].
Додатковим аргументом норманістів було й те, що правлячою династією Русі була династія Рюриковичів – засновники якої були норманами (Рюрик, Ігор). До того ж, в деяких неслов’янських джерелах містилася інформація про відсталість східнослов’янських племен, що дало підстави норманістам (прихильникам норманської теорії походження Русі) стверджувати, що слов’яни були нездатні без допомоги ззовні заснувати таку потужну державу, як Київська Русь.

Рішучим противником норманізму став Михайло Ломоносов, який започаткував альтернативну наукову теорію – антинорманську. У подальшому цю теорію розробляли різні історики: Дмитро Іловайський, Степан Ґедєонов, Василь Татіщев, Михайло Тихоміров, Борис Ґреков, Борис Рибаков, Михайло Грушевський та ін.

Слайд 3.

Антинорманісти наводили власні аргументи, на підтвердження власної наукової концепції:
1) назва «Русь» слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;
2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;
3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840 – 880) чітко називає русів слов’янським племенем;
4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника» [1, с. 42 – 43].
Також відзначимо, що прихильники антинорманської теорії звертали увагу, що додатковим підтвердженням участі саме слов’ян у творенні Русі говорить наявність соціально-економічних та політичних умов для утворення держави.
Соціально-економічні умови:
1) слов’яни мали міста – осередки суспільно-політичного та економічного життя;
2) сусідська (територіальна) община стимулювала соціальну диференціацію;
3) аналіз тогочасної зброї та знарядь праці норманів і слов’ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку виробничих сил;
4) місцева еліта захоплює общинні землі, зароджуються феодальні відносини;
Політичні умови:
1) воєнно-племінні союзи закладали основи для створення державного апарату;
2) військові походи та дипломатичні контакти слов’ян («Бертинські анали» згадують про державу східних слов’ян, коли 838 р. до візантійського імператора прибули посли, які стверджували, що «їх народ звуть Росс») посилювали організацію воєнно-племінних союзів та класоутворення.

Хозарська теорія (теорія пантюркізму). Професор Гарвардського університету Омелян Пріцак (1919 – 2006) спробував переглянути історію витоків Русі, запропонувавши гіпотезу, згідно якої поляни не слов’яни, а хозари; Кий та династія Києвичів – гілка хозарського ханського роду. Проте результати археологічних досліджень не підтверджують погляди О. Пріцака. Зокрема, пам’ятки слов’янського походження складають більшість від загальної кількості археологічних знахідок.

Слайд 4

Висновки. Не варто розглядати процес виникнення держави, як одномоментний акт або як наслідок діяльності окремої історичної особи. Не слід також відмовлятися від скандинавського, хозарського, слов’янського, візантійського та інших етнічних та культурних сегментів Русі, цим ми збіднюємо вітчизняну історію. Багато сучасних істориків переконані, що нормани або хозари не утворили державу Русь, проте зіграли свою роль у розвитку східнослов’янських племен. Упродовж VII – VIII ст. союзи слов’янських племен перетворювалися на державні утворення – племінні княжіння, які згодом об’єдналися у державу – Русь.

2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси. Історію Київської Русі можна умовно розділити на періоди становлення, розквіту та занепаду.
Доба становлення Русі – час утворення східнослов’янської держави з центром у Києві, період швидкого територіального зростання Київської Русі й поступової консолідації держави. Період охоплює правління Аскольда і Діра (860-ті – 882), Олега (882 – 912), Ігоря (912 – 945).

Слайд 5.

Дір та Аскольд (860-ті – 882 рр.) – правителі держави, яка охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, древлян, дреговичів та частково сіверян. Зробили спробу запровадження християнства (Аскольдове хрещення). Вчинили походи проти Візантії у 860 р., 863 р., 866 р., 874 р. – тоді ж уклали договори з імперією на вигідних для слов’ян умовах. У 860-ті рр. Аскольд прийняв християнство від патріарха Фотія.
Існує кілька гіпотез щодо об’єднання слов’янських племен навколо київського центру, які вказує історик Наталія Яковенко у книзі «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України». «Перша – що варяги Дір та Аскольд жили в різний час: Дір … умовно між 838 – 859 рр., а Аскольд – між 860 – 882 рр. Друга – що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим серед царів слов’ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на основі полянського союзу племен, а сам Дір міг бути останнім племінним князем із роду Києвичів: цей рід утримався при владі, аж доки його витіснив варяг Аскольд (чиє ім’я в перекладі означає «сіроголовий», тобто воїн-вовк). Урешті – третя, що Аскольд і Дір були сучасники й співправителі … Дір міг бути «найбільшим царем» (не виключено – справді з місцевої племінної знаті), а Аскольд – його «заступником» [2, с. 37].
Рюрик (862 – 879) – варязький конунг (князь), який, як згадує «Повість минулих літ», правив разом із братами Трувором і Синьоусом на землях племінного союзу приільменських словен. Помер Рюрик у 879 р., і князівську посаду через малолітство його сина Ігоря, зайняв регент Олег, не виключено, родич Рюрика.

Олег Віщий (Ґелґі) був київським князем у 882 – 912 рр. Князь Олег зміг об’єднати всі землі вздовж «шляху із варяг в греки» – від чорноморського узбережжя та дельти Дунаю на півдні й до Фінської затоки і верхів’я Волги на півночі. У 882 р. – захопив Київ (зі слів Олега «мати міст руських»), вбивши князів Аскольда та Діра, що там правили. Розширив територію Русі, приєднавши землі древлян, сіверян, радимичів. На чолі нового державного утворення утвердилася династія Рюриковичів, оскільки формально Ігор Рюрикович вважався князем, але правив Олег. За князювання Олега було встановлено опорні пункти центральної влади (міста) у племінних князівствах, призначено приблизний порядок стягнення данини, відновлено культ язичницьких богів. Проте держава залишалася не консолідованою, влада князя слабкою, система управління, стягнення данини і судочинство – примітивне.
У 907 р. та 911 р. Олег здійснив переможні походи на Константинополь (Царгород), уклавши вигідний для Русі договір. У 912 р. загинув під час походу проти арабського халіфату на узбережжі Каспійського моря, проте за легендою помер від укусу змії.

Ігор Старий (Ігор Рюрикович, Інгвар) правив у 912 – 945 рр. Він продовжив справу Олега з консолідації слов’янських племен та посилення князівської влади в союзі з дружинною верхівкою, захищав власні кордони та прагнув нових завоювань. Боровся з уличами, але остаточно підкорити їх не зміг. Приєднав територію межиріччя Дунаю та Дністра, східний Крим і Тамань. У 915 р. вперше зіткнувся з печенігами, уклав із ними угоду, яку згодом порушили печеніги. У 941 р. зазнав поразки на морі від візантійців, які використали «грецький вогонь», знищивши майже увесь флот. У 943 – 944 рр. захопив міста Закавказзя – Дербент, Ширван і Бердаа (союзники Візантії). У 944 р. провів переможний військовий похід проти Візантії, який завершився укладанням договору. Війни виснажували державу й князь Ігор намагався збільшити данину з підлеглих племен, проте у 945 р. був убитий древлянами.

Слайд 6.

Доба зміцнення й розквіту – час найвищого соціально-економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі, зростання її політичної могутності, збільшення території. Період охоплює князювання Ольги (945 – 964), Святослава Ігоровича (964 – 972), Володимира І Святославовича (980 – 1015), Ярослава І Володимировича (1019 – 1054), тріумвірату Ярославичів (1054 – 1073), а також правління Святослава Ярославича (1073 – 1076), Ізяслава Ярославича (1076 – 1078), Всеволода Ярославича (1078 – 1093), Святополка І Ізяславича (1093 – 1113), Володимира ІІ Всеволодовича (1113 – 1125), Мстислава Володимировича (1125 – 1132).

Слайд 7.

Ольга правила у 945 – 964 рр. Княгиня була регентшею Святослава (народився в 930-х рр.). Походження княгині до кінця не з’ясоване: або онука слов’янського князя Гостомисла, або донька болгарського царя Бориса І із Пліски, або донька скандинавського воєводи чи жителя Пскова.
Внутрішня політика. Ольга підкорила древлян (спалила Іскоростень, вбила послів). Під час правління зосереджувалася на внутрішніх проблемах. Реформуючи державу регламентувала повинності залежного населення і визначила чіткий розмір данини. Встановила погости (місце збору данини), де урядовці виконували князівські розпорядження, чинили суд, а також «лови» — мисливські угіддя на землях підкорених племен. Під час правління Ольги відбулося одержавлення племінних княжінь – перетворення земель племінних князів на державну територію Київської Русі.
Зовнішня політика. У 946, 957 рр. княгиня відвідала Константинополь, де намагалася налагодити дипломатичні зв’язки, поновити старі договори (про сплату Візантією данини Києву, привілеї руським купцям). Прийняла християнство (при хрещенні отримала ім’я Олена на честь матері імператора Костянтина VIІ Багрянородного). Канонізована православною церквою.
У 959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І за допомогою у християнізації Русі. У Києва в 961 – 962 рр. діяла християнська місія єпископа Лібуція (який помер в дорозі) й місія очолювалася ченцем Адальбертом із Тріра. Однак кияни зустріли християн вороже і Ольга не наважилася оголосити християнство державною релігією. Авторитет її зменшився, язичницька віра залишалася популярною. Добровільно передала владу сину Святославу в 964 р.

Святослав Ігорович (Завойовник, Хоробрий) правив у 964 – 972 рр. Багато часу проводив у воєнних походах, але не нападав зненацька (попереджав суперника посланням «Йду на Ви!»). Сприяв зміцненню князівської влади. Був прихильником язичництва, проте не забороняв хрещення усім бажаючим.
У 965 р. знищив Хазарський каганат, підкорив племена ясів (предки осетин) і касогів (предки адигейців та черкесів), підкорив Волзьку Болгарію, приєднав Тмутаракань на Таманському півострові та північно-східний Крим.
У 968 р. Святослав провів перший похід на Болгарію (перший дунайський або балканський похід), згодом планував перенести столицю в Переяславець-на-Дунаї (тепер місто Мала Преслава). Проте печеніги узяли в облогу Київ, що змусило Святослава перервати похід та захищати столицю. Для зміцнення влади реформував систему державного управління: замінив місцевих племінних керівників намісниками (своїми синами) з метою централізації влади.
У 969 – 971 рр. вчинив другий похід (болгарський, дунайський) в результаті якого була захоплена столиця Болгарії, але у війну втрутився візантійський імператор Іоанн І Цимісхій занепокоєний успіхами Русі. Навесні 971 р. візантійці обложивши м. Доростоль (зараз м. Сілістра в Болгарії), змусили Святослава укласти угоду, згідно якої Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Імператор зобов’язався пропустити русичів додому, відновилися дипломатичні стосунки між країнами.
Навесні 972 р. повертаючись до Києва русичі потрапили в засідку хана Курі біля порогів Дніпра. За легендою, з черепа загиблого князя печенізький хан зробив чашу (кубок) з написом «Чужого бажаючи, свою загубив».

Слайд 8.

Після смерті Святослава спалахнула братовбивча війна між його синами. Руська земля тимчасово (972 – 980) розпадається на уділи. Збройний конфлікт розпочався з убивства князем Олегом київського боярина, який полював у древлянській землі. Підбурюваний своїми боярами, київський князь Ярополк розбив військо Олега, а самого вбив й забрав Древлянську волость. У 980 р. сталася битва між братами Ярополком та Володимиром. У військовому конфлікті програв Ярополк, він незабаром буде підступно вбитий слугами Володимира.

Володимир І Святославович (Хреститель, Великий, Красне Сонечко) правив у 980 – 1015 рр. Основну увагу приділяв не загарбанню нових земель, а захисту й укріпленню кордонів Русі, впорядкуванню її життя. Канонізований церквою та залучений до ліку рівноапостольних.
У 992 р. приєднав до Русі Закарпаття, територію племені хорватів. Після цього землі усіх східнослов’янських племен увійшли до складу Русі. Її площа сягала 800 тис. км.2, з населенням близько 5 млн. людей. У 993 р. переміг печенігів. За легендою перед боєм стався поєдинок між богатирями обох військ й Кожум’яка переміг печеніга, й на знак перемоги засновано місто Переяслав.
Провів низку реформ:
адміністративна – країну поділено на 8 уділів, уділи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб (тисяцьких, посадників) або власних синів. Держава поділялася на землі-уділи з центром у головних містах (Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Полоцьк, Турів, Псков, Володимир-Волинський). Таким чином князь родоплемінну форму управління державою замінив територіальною, тим самим зламав сепаратизм племінної верхівки, оскільки зосередив владу в руках однієї династії.
військова – створено регулярне військо зі слов’ян, які мали право володіти земельною власністю, були ліквідовані племені військові об’єднання.
оборонна – активно будуються фортеці, укріплення навколо Києва, які стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами.
градобудівна – закладено нові міста уздовж річок країни – Стугна, Сула, Десна, Трубіж, Остер, розбудовується столиця Русі – Київ.
судова – князь започаткував вироблення закону, який регулював би правові відносини в суспільстві, вдосконалив чинний тоді кодекс звичаєвого права уклавши «Устав землений».
фінансова – князь карбував власні гроші («срібники» й «златники») з гербом «тризубом».
релігійна – у 980 р. зроблено спробу модернізувати язичництво (створено язичницький пантеон богів на чолі з Перуном), проте у 988 р. після облоги Херсонеса, одруження на сестрі візантійського імператора Василя ІІ – Анні – оголосив державною релігією християнство. Сам охрестився (при хрещенні отримав ім’я Василь). Християнську церков на Русі очолив грек Анастас.
У зовнішній політиці Володимир Великий активізував відносини з Візантією, установив дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею, уклавши з ними договори про «мир та любов». Обмінявся посольствами з Німеччиною, установив відносини з Римом. Започаткував «шлюбну дипломатію» руських князів, одружуючи своїх дітей із представниками королівських династій європейських країн: син Святополк був одружений на дочці польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав на дочці шведського короля Олафа Скотконунга, дочок видав за угорського, чеського та польського королів.
Володимир модернізував державу перетворивши її з родоплемінної у феодальну з системою вассалітету-сюзиренитету. Київська Русь увійшла в коло найсильніших держав Європи, посилився її міжнародний авторитет, активізувалися політичні, економічні, воєнні та культурні зв’язки.

Слайд 9.

Після смерті князя Володимира упродовж 1015 – 1019 рр. тривають братовбивчі війни. У результаті міжусобиць до влади прийшов Ярослав Володимирович, який розгромив свого головного противника Святополка Окаянного у 1019 р. на р. Альті,.
Ярослав І Володимирович (Мудрий, Кульгавий) правив з 1919 р. по 1054 р. Зауважимо, що у 1023 р. проти Ярослава виступив його старший брат Мстислав Чернігівський та Тмутараканський. Після кількох битв (зокрема, Лиственської 1024 р.) брати уклали союз й упродовж 1026 – 1036 рр. існував дуумвірат (до смерті Мстислава). Ярослава свою енергію спрямував у сферу культури, дипломатії та будівництва. Його називають князь-просвітитель, князь-будівельник. Хоча і завойовником він також був.
Князь Ярослав І Мудрий сприяв посиленню єдності та централізації держави – встановив новий принцип престолонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві в межах свого роду. Створив у 1016 р. перше зведення законів Київської Русі, що одержало назву «Найдавніша правда», або «Правда Ярослава». Здійснив спробу позбутися залежності руської церкви від константинопольського патріарха. У 1039 р. Руську церкву визнав самостійною Вселенський (константинопольський) патріарх й київську митрополію очолив грек Феофілакт. Резиденцією митрополита став Софійський собор. На Русі існували єпархії з центрами у Чернігові, Переяславі, Білгороді, Полоцьку, Володимирі, Юр’єві. Вже у 1051 р. собор руських єпископів обрав київським митрополитом першого русича – Іларіона (1051 – 1054 рр.), який виступав за незалежну від Константинополя церкву. Піклувався про розвиток культури: виникнення шкіл, виготовлення книжок, ведення літописання, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі. Ярослав розвинув «шлюбну дипломатію» – укладання вигідних міждержавних союзів через династичні шлюби (князя називали – «тестем Європи»).
За правління Ярослава Київська Русь досягла вершини свого розквіту, ставши в один ряд з Візантією і Німеччиною – найрозвиненішими тогочасними країнами.

Слайд 10.

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. з’явились перші ознаки послаблення Русі. У 1054 – 1073 рр. Ізяслав, Святослав, Всеволод уклали союз для спільного управління справами (тріумвірат). Проте головна мета цього союзу перерозподіл землі – Ярославичі зі своїми дружинами нападали на сусідніх князів, виганяли їх, оволодівали містами. Все це створювало ситуацію крайньої нестабільності.
У 1055 р. уперше зафіксували появу нових кочовиків – половців (кумани). В 1068 р. в битві на р. Альта Ярославичі зазнали поразки від половців. Ця подія поклала початок розпаду тріумвірату.
15 вересня 1068 р. кияни на віче почали вимагати від Ізяслава Київського роздати зброю та коней для організації відсічі ворога, але Ізяслав відмовив. Сталося повстання й князь утік в Польщу. Ізяслав повернув собі владу у 1069 р. за допомогою війська польського короля Болеслава ІІ й на певний час відновився тріумвірат. На Вишгородській нараді князів (1072) було схвалено звід руських законів «Правду Ярославичів», який обстоював права можновладців, обмежуючи, разом із тим, свавілля землевласників. Незабаром тріумвірат розпався й кожен з нащадків Ярослава Мудрого зміг зайняти посаду київського князя: Святослав Ярославич Чернігівський у 1073 – 1076 рр., Ізяслав Ярославич Київський у 1076 – 1078 рр., Всеволод Ярославич Переяславський у 1078 – 1093 рр.

Слайд 11.

Після смерті прямих нащадків Ярослава Мудрого київським князем став Святополк ІІ Ізяславович. За його правління князівські міжусобиці та набіги половців стали головними проблемами Русі. Покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців мав об’єднуючий з’їзд князів, який відбувся у 1097 р. в Любечі. Він заклав юридичну основу феодальної роздробленості, оскільки проголосили принцип вотчинної власності – «кожен володіє своєю землею і не зазіхає на інше». Фактично з’їзд узаконив роздроблення Русі на окремі удільні князівства. Вотчина проголошувалася володінням певної князівської лінії та передавалася у спадщину від батька до сина. Проте чвари не припинилися.
Володимир ІІ Всеволодович (Мономах) був київським князем у 1113 – 1125 рр. Став князем після смерті київського князя Святополка ІІ Ізяславича, завдяки рішенню народного віче киян. Упродовж правління обороняв руські землі від іноземних завойовників, намагався убезпечити Русь від розпаду, припинити міжусобиці.
За роки правління силою придушив князівські усобиці, відновив міжнародний авторитет Київської держави. Провів адміністративну реформу – поділив Русь на п’ять підвладних йому князівств: Київське, Переяславське, Смоленське, Володимир-Волинське, Суздальське. Продовжив практику династійних шлюбів: син Мстислав одружився на Христині, донці шведського короля; донька Єфимія вийшла за угорського короля Коломана; донька Марія за сина грецького імператора.
Мстислав Володимирович (Великий) був київським князем у 1125 – 1132 рр. Продовжував політику батька з укріплення держави, припиненню міжусобиць і захисту кордонів (загнав половців за Волгу та Кавказькі гори). Мстислав був сильним князем, прагнув перетворити Русь на спадкову монархію. Після смерті Мстислава держава вступила в добу роздробленості.

Занепад Русі або період феодальної роздробленості – це час, коли змінився устрій та форма правління держави. «Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями – державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найважливіших князів» [3, с. 45]. Ця період розвитку Русі, коли у князівствах, на які дробилася Русь, формуються місцеві князівські династії (Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславичі та ін.), при збереженні єдиної держави, яка була зруйнована монгольською навалою 1237 – 1241 рр.

Слайд 12.

Позитивні наслідки феодальної роздробленості:
1) завершення формування феодальної держави й інститутів феодалізму: повинності селян, права феодалів, система феодально-станової ієрархії в рамках окремих вотчин і князівств;
2) сприяла зростанню виробничих сил і більш гнучко захищала інтереси пануючого класу (одна з функцій держави);
3) формування великого землеволодіння;
4) урбанізація, зростання чисельності населення;
5) прискорення етнічного розвитку східнослов’янських народів – початок формування українського, російського та білоруського народів.
Негативні наслідки феодальної роздробленості:
1) феодальні усобиці, конфлікти між князями й боярами, дроблення князівств між спадкоємцями призвело до послаблення військової сили та політичної єдності країни;
2) посилення децентралізації, сепаратизму;
3) втрата державної єдності;
4) зміна торгівельної кон’юнктури, занепад торгівлі та економіки;
5) послаблення обороноздатності мало трагічні наслідки в умовах монголо-татарської навали.

3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.  Населення Київської Русі складалося з чотирьох різних правових, економічних та культурних світів:

Світ «людей війни» – лицарів – bellatores, тобто

1. світ князівського двору, військової еліти Русі.

Світи «людей праці», трудящого люду – laboratores, тобто:

2. світ міста – в якому жили ремісники та торговий люд, що працювали на ринок або в системі найманої праці.
3. світ села – який належав незалежним особисто вільним общинникам,.

Світ людей молитви – oratores, тобто

4. світ церкви та монастирів – який юридично залежав від Константинопольського владики.

Соціальна піраміда Київської Русі

Давня Русь не знала станів, було єдиною масою, різні верстви якої відрізнялися одна від одної достоїнством, а не правами та обов’язками. Станової різниці, що прив’язувала відомі класи суспільства до відомих занять, ще не було: від князя до останнього вільного кожен міг бути воїном, чиновником, мати земельну власність, займатись торгівлею, промислами [4, с. 597].

Слайд 13.

Освіта. На початку ХІ ст. в Київській Русі визначилися два типи шкіл: нижчі школи грамоти й елітарні школи «учіння книжного». Нижчі школи грамоти відкривалися здебільшого при церквах, а також утримувалися світськими людьми. В них діти вчилися писати, лічити, читати (навчалися за спрощеною 27-літерною абеткою). У школах «учіння книжного» вчилися «діти кращих людей», які опановували 43 літерну абетку, грецьку мову, філософію, граматику, риторику, історію, спів, богослов’я [5, с. 92, 94]. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання.

Архітектура. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Особливість архітектури Русі виявлялася, з одного боку, у наслідуванні візантійських традицій (першими майстрами були греки), з іншого боку – намітилося відхилення від візантійських канонів, пошук самостійних шляхів в архітектурі. У 989 – 996 рр. побудовано Храм Богородиці, відомий під назвою Десятинна церква (не зберігся, хоч йдуть розмови про відбудову – біля Національного музею історії України). У 1019 – 1037 рр. збудовано Софійський собор. Споруда має складну пірамідальну будову, яку увінчують тринадцять бань (куполів). Сучасного зовнішнього вигляду собор набув у 17 – 18 ст., але внутрішні приміщення – добре зберегли свій первісний вигляд.

Слайд 14.

У 1051 р. було засновано Києво-Печерську лавру ченцем Антонієм. У 1073 – 1087 рр. збудовано Успенський собор Печерського монастиря, колись головну споруду архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври. Під час Другої світової війни собор зруйнували.
Образотворче мистецтво. З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення – мозаїки та фрески. Фреска – це малюнок на вогкому тальку стіни, на якому попередньо було накреслено контур малюнка гострим керном, а потім швидко наносилася фарба поки не застигнув тальк. Мозаїка – зображення із різнокольорових кубиків смальти або скла, які вставляли в свіжо-розведений розчин цементу на стіні, відповідно до раніше виконаного малюнку. Готову поверхню згодом шліфують. Стіни Софійського собору в Києві вкриті мозаїками (640 м2, але збереглося 260 м2) і фресками (3 000 м2).

Слайд 15.

Станковий живопис – ікони. Живопис існував переважно на релігійну тематику, й був представлений у вигляді ікони – картина на дерев’яних дощечках із окремих сортів дерева, спеціально виготовленими фарбами з натуральних барвників зображували ліки святих. Ікони писали мінеральними фарбами на дерев’яних дошках, які обклеювали полотном та вкривали шаром спеціального ґрунту – левкасу. Ікон руської школи залишилося дуже мало. Першими відомими живописцями на Русі були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій та Алімпій Печерський. Серед найбільш шанованих зображень та улюблених святинь християнства поряд із зображенням Ісуса Христа та інших святих є ікона Божої Матері. За легендою, перші ікони Богоматері були виконані апостолом Лукою з натури. Потім з них зробили багато копій. На початку ХІІ ст. з Константинополя привезли ікону Вишгородської або Володимирської Богоматері (прикрашала храм Бориса і Гліба у Вишгороді), звідки цю ікону Андрій Боголюбський в 1155 р. вивіз до Володимира-на-Клязьмі (нині зберігається у Третьяковській галереї у Москві) й відома зараз як Володимирська ікона Божої Матері.

Слайд 16.

Право та суд на Русі. Існувало три групи законодавчих документів: 1) договори Русі з Візантією. Відомі договори 907 р., 911 р., 944 р., 971 р., які дійшли до нас не в оригіналах, а у «Повісті Временних літ», тобто копій знятих літописцем з грецького примірника. Складалися договори вірогідно у двох примірниках – грецькому та староруському. Головна риса договорів – це юридичне закріплення у стосунках Києва та Константинополя права сили; 2) княжі устави та уставні грамоти; 3) Зводи законів – «Устав про десятини, суди і людей церковних» та «Устав земляний» Володимира Великого, «Руська правда» Ярослава Мудрого 1016 р.

Слайд 17.

Правова система встановлена Рюриковичами – це система штрафів (продаж), які має сплатити особа чи громада за певний злочин. Види злочинів: 1) злочини проти життя. За здійснення вбивства передбачалося найсуворіше покарання – «потік та пограбування» (вигнання з общини та конфіскація майна); 2) нанесення тілесних пошкоджень, тобто злочини проти здоров’я (нанесення ран та ушкоджень, побої); 3) злочини проти честі; 4) злочини проти особистої свободи (продаж напівзалежної людини в рабство і позбавлення волі за надуманими обвинуваченнями).

Слайд 18.

Культура Київської Русі – явище європейської середньовічної культури. Давньоруська культура не є чисто слов’янською, оскільки зароджувалася як синтез декількох етнічних потоків – слов’янського, балтійського, фінсько-угорського, північнокавказького. Руська культура зазнавала також сильного впливу візантійської культури.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. М. Яковенко. – К., 2005. – 584 с.

3. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – 2-ге вид., допов. і переробл. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
4. Юрій М. Ф. Соціокультурний світ України: Монографія / М. Ф. Юрій. – К.: Кондор, 2004. – 738 с.

5. Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006. – 760 с.

Слайд 4. Карту Хозарського каганату взято з Інтернет // Режим доступу: https://lechaim.ru/ARHIV/131/660.htm

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти
Історичні джерела

1. Джиованни дель Плано Карпини. История Монгалов. Гильом де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. В: Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. Москва: Гос. изд-во геогр. лит-ры, 1957. URL: https://www.indostan.ru/biblioteka/knigi/3197/4395_1_o.pdf
2. Ізборник Святослава 1073 року. URL: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr57.htm
3. Ізборник Святослава 1076 року. URL: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr58.htm
4. Іларіон Київський. Слово про Закон і Благодать. URL: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr01.htm
5. Літопис руський за Іпатським списком / Переклад, передмова, примітки, іменноособовий та географічно-археологічно-етнографічний покажчики, генеалогічні таблиці, карти і плани Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич; Ред.
кол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський, В. І. Крекотень, О. В.
Мишанич, Ю. М. Мушкетик, В. В. Німчук, Т. І. Сергійчук, П. П. Толочко, В.
О. Шевчук. Київ: Дніпро, 1989. URL:
http://history.org.ua/LiberUA/LitRusIpSp_1989/LitRusIpSp_1989.pdf.
6. Повѣсть временныхъ лѣтъ (Іпатський список). URL: http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat01.htm
7. Повѣсть временныхъ лѣтъ (Лаврентіївський список). URL: http://litopys.org.ua/lavrlet/lavr01.htm
8. Правда Руська. URL: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr51.htm
9. Слово о плъку Игоревѣ… URL: http://litopys.org.ua/slovo/slovo.htm
10. Тизенгаузен В.Г. Извлечения из персидских сочинений. В: Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Москва; Ленинград, 1841. Т. 2. URL: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Тизенгаузен
В.Г. – Сборник материалов. относящихся к истории Золотой Орды. Т. 2 (1941).djvu
11. Тизенгаузен В.Г. Извлечения из сочинений арабских. В: Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. СПб, 1884. Т. 1. URL: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Тизенгаузен В.Г. – Сборник материалов. относящихся к истории Золотой Орды. Т. 1 (1884).djvu

Література

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. Київ: Наукова думка, 1968. Розділи 5, 6.
Виноградов Г. М. Давньоруська державність: теологічно-лінгвістична модель та принципи практичної реалізації. Монографія. Дніпро: Аспект ПП, 2018. 372 с.
Войтович Леонтій. Галицько-Волинське князівство і монгольські улуси у ХІІІ ст. Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Збірник наукових праць. Випуск 11. Львів, 2010. с. 151-170.
Войтович, Леонтій. Княжа доба: портрети еліти. Біла Церква: Олександр Пшонківський, 2006.
Головко О. Галицька держава князів Ростиславичів в історії Центрально-Східної Європи (IX–XII ст.). Україна в Центрально-Східній Європі. К., 2005, № 5, с. 87–131.
Головко О. Русь у міжнародному житті Європи IX-X ст. Київ, 1994.
Головко О.Б. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. Kиїв: ВД «Стилос», 2006.
Котляр М. До історії давньоруської провінції. Український історичний журнал. 2017. № 4. С. 4-19.
Котляр М. Історія України в особах: Давньоруська держава. Київ: Інститут історії України НАН України, 1996.
Котляр М. Княжа служба в Київській Русі. Київ: Інститут історії України НАН України, 2009.
Котляр М. Соціальна структура давньоруського суспільства. Український історичний журнал. 2015. Вип. 6 (№525). С. 13-28.
Котляр М. Ф. Київський літопис 12 ст.: Історичне дослідження. – Київ: Інститут історії НАНУ, 2009.
Максимович М. О. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України. Київ: Вища школа, 2004.
Моця О. Південні межі Галицького князівства в контексті вивчення південноруського прикордоння. Наукові записки. Україна в Центрально-Східній Європі: З найдавніших часів до кінця ХVIII ст. Київ, 2005. Вип. 5, с. 95-104.
Моця О. Про відмінності давньоруської Півночі від Півдня. Наукові записки. Україна в Центрально-Східній Європі: З найдавніших часів до кінця ХVIII ст. Київ, 2004. Вип. 4, с. 95-104.
Моця, О. П. Населення Південно-руських земель ІХ-ХІІІ ст. (за матеріалами некрополів). Київ: Ін-т археології України НАН України, 1993.
Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела. Київ: Обереги, 1997. Том 1.
Пріцак, О. Походження Русі. Київ: Обереги, 1997. Т. 2: Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія.
Пріцак, Омелян. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». Київ: Обереги, 2007.
Руднік Д. Походження бояр у Київській Русі: етнічний аспект. Історичні і політололгічні дослідження. 2014. № 3-4. С. 23-31.
Руднік Д. Роль боярства в різних землях Київської Русі: порівняльний аналіз. Гуржіївські історичні читання. Збірник наукових праць. Черкаси: Вид. Чабаненко Ю. А., 2014. Вип. 7.
Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. Київ: Альтернативи, 1998.

Відеохостинг

1. Історична правда в деталях: Життя на Русі. URL: https://youtu.be/MOOQ5ysiVMo
2. Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Хрещення Русі. Володимир Великий. URL: https://youtu.be/Lks0HKTR8WU
3. Княгиня Ольга. Історія помсти за чоловіка та спокути своїх гріхів. ГРА ДОЛІ. URL: https://www.youtube.com/watch?v=CgdRH0Fuh8w
4. Русь, або ж Київська Русь. Історія Русі та Київських Князів. URL: https://www.youtube.com/playlist?list=PLC83J-okhj1cALKAka1-
gD3eKvmIuLgVC
5. Українське військо (часів Київської Русі). URL: https://www.youtube.com/watch?v=0h55dBleUTU