Категорія: Історія та культура України (Лекції)

1. Проблема етногенезу слов’ян. Перші писемні згадки про давніх слов’ян.
2. Велике розселення слов’ян. Протодержавні утворення східних слов’ян.
3. Духовна та матеріальна культура слов’янства.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку східних слов’ян від первіснообщинних до ранньофеодальних відносин.
Завдання: пояснити наукові теорії походження східних слов’ян; окреслити межі їх розселення на території України і специфіку їх соціально-економічного та культурного розвитку.

*          *          *

1. Проблема етногенезу слов’ян. Перші писемні згадки про давніх слов’ян.
Етногенез – це термін, який означає процес формування та розвитку народності. З грецької мови «етнос» (ἔθνος) – плем’я, народ, а «генезіс» (γένεσις). Загальновідомо, що українці є частиною слов’янського народу. Хто ж такі слов’яни сьогодні? Слов’яни – це мегаетнос, що налічує близько 300 млн. людей. Слов’янські народи, які поділяють на три гілки (слов’яни східні, західні та південні), мешкають у Східній, Західній та Центральній Європі:

Слайд 1.

Етногенез слов’ян був і є предметом дослідження багатьох науковців, проте обмеженість і неповнота джерел стали причиною поширення багатьох наукових теорій та припущень в яких людині, далекій від історії, важко орієнтуватися.
Коли з’явилися слов’яни? Яка територія може вважатися прабатьківщиною слов’янства, тобто тим регіоном, де розрізнені племена сформували слов’янський етнос? Історики, лінгвісти, археологи, намагаючись відповісти на ці питання, висунули кілька наукових теорій, якими доводили автохтонне (місцеве) походження слов’ян або заселення ними Європи в наслідок міграції. Наукові гіпотези щодо прабатьківщини слов’ян локалізували її в різних куточках Європи.

Слайд 2.

Сучасні науковці вважають, що становлення слов’янства проходило шляхом асиміляції споріднених, сусідніх місцевих племен із включенням у цей процес мігрантів. Що ж стосується території на якій формується слов’янство, більшість вчених переконані, що це території сучасних європейських держав – Україна, Польща та Білорусь.

Слайд 3.

Дискусійним є не тільки місце прабатьківщини слов’янства, але й походження імені народу. Слов’яни виникають близько 2 тис. до н. е. (бронзовий вік). Невідома самоназва цього народу. Проте, вчені відносять до праслав’ян різні археологічні культури: тшинецько-комарівську, білогрудівську, лужицьку, чорноліську, зарубинецьку, черняхівську, пеньківську та ін.
На рубежі нової ери слов’яни заселяли значну Європи контактуючи з іншими народами через військові сутички або торгівельні зв’язки. Тоді ж, римські та грецькі вчені вперше згадують слов’ян у писемних творах, в яких називають їх венедами або венетами.
На рубежі століть, з І ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. зустрічаються перші писемні згадки про слов’ян. Зокрема, у працях римських істориків Помпонія Мела, Плінія Старшого, Корнелія Тацита та вченого з Олександрії Птолемея.

Слайд 4.

У зв’язку з навалою готів, а пізніше гунів – у добу Великого переселення народів (ІV – VI ст.), слов’ян тимчасово перестають згадувати у писемних джерелах. Тільки починаючи з VІ ст., тогочасні вчені знов описують венедів, поступово вживаючи нові назви – анти, склавени («склавіни») та слов’яни. Тут слід відзначити таких давніх дослідників, як Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський, Феофілакт Симоккат, Маврикій Стратег, Менандр Протектор.
2. Велике розселення слов’яни. Протодержавні утворення східних слов’ян. Розпад держави гунів дав імпульс розвитку слов’янським племенам, які розселилися по території Європи. Зокрема, слов’яни з’являються у Подунав’ї та Балканському півострові, з часом доходять до Ельби та балтійського узбережжя, а на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи східних, західних та південних, що започаткувало формування сучасних слов’янських народів.
У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у V – VII ст. також мешкали слов’янські племена. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом формують білоруський народ. Ті, що попрямували на північний схід, стали предками росіян. Склавіни більшої частини українського Правобережжя та частина антів, які не брали участі в переселенні, стали предками українців.
Завдяки праці Нестора-літописця «Повість временних літ» та стародавнім руським літописам, ми знаємо назви племен, які мешкали на Сході Європи у VI – VII ст., та які були предками українського, білоруського та російського народів.

Слайд 5.

Племена – предки українців:

1) поляни – територія розселення – Середнє Подніпров’я (Київщина). Їх міста – Київ, Переяслав.
2) древляни – мешкали у басейні річок Прип’ять, Горинь, Тетерев (Київське Полісся, Східна Волинь). Їх міста – Іскоростень, Вручом (Овруч).
3) сіверяни – жили на Лівобережній України, в районі річок Десна, Сула і Сейм (Чернігівщина). Їх місто – Чернігів.
4) тиверці – мешкали у межиріччі Дністра і Пруту, на території сучасної Молдови.
5) дуліби (волиняни) – територія розселення – верхів’я Дністра та басейн Західного Бугу (Волинь).
6) білі хорвати – мешкали на Прикарпатті та Північній Буковині. Їх міста – Ужгород, Перемишль.
7) уличі – територія розселення між річками Дніпро, Оріль, Самара та в низинах Південного Бугу й Дністра (до Дунаю). Їх місто – Пересічень.
8) бужани – мешкали у верхів’ї Південного Бугу (Волинь).

Племена – предки білорусів: дреговичі та полочани.

Племена – предки росіян: радимичі, кривичі, словени, в’ятичі.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VІ – VІІ ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об’єднання [4, с. 52].
Загалом східнослов’янські племена займали територію у 700 тис. кв. км. Існували у східних слов’ян й державні осередки. Становлення державності було досить тривалим, на базі союзів племен виникали перехідні протодержавні утворення, якими варто вважати племінні княжіння [2, с. 23]. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників. На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація – землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу [1, с. 37].
Як називалися ці державні утворення? Арабські автори згадували, що у Подніпров’ї з другої половини І тис. н. е. існували три великі слов’янські племінні об’єднання:
1. Куявія – Київське князівство з центром у м. Київ, який виник наприкінці V ст. (офіційна дата заснування Києва – 482 р.);
2. Славія – князівство у Псковсько-Новгородській землі;
3. Артанія (або Арсанія) – центром цього політичного утворення міг бути Чернігів. За іншими даними це могли бути Тмутараканське князівство або Дулібський племінний союз на Волині.
3. Духовна та матеріальна культура слов’янства. Духовна культура стародавніх слов’ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології. Міф — це стародавня розповідь про богів, духів або героїв. Хоча міф не є абстрактним, він узагальнює та пояснює певні явища світу. Міфи (з грець. слово-переказ, звичай) – історія Космосу, історія впорядкування Всесвіту, розповідь про те, як влаштовано світ навколишній і світ людський. Це водночас система норм життя, що відбилося в численних повір’ях та забобонах й елементи культу, їх (міфи) відтворювали в обрядах і ритуалах.

Слайд 6.

За тематичним принципом міфи можна поділити на кілька циклів:
1) Героїчні – найдревніші міфи. Герої в них – втіленням різних стихій або має зв’язок із небом і підземеллям; є частиною природи, розуміє мову птахів, звірів, риб. Нерідко герой постає божеством чи має божественну природу.
2) Космогонічні – про створення світу, елементів Всесвіту та виникнення життя.
3) Антропогонічні та антропологічні – про створення людини та її життя.
4) Тотемічні – про тотемних предків різних племен.
5) Теогонічні – про походження богів.
6) Анімістичні – про духів, що наповнюють світовий простір.
7) Календарні – про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі зміною пір року та господарською діяльністю.
8) Культово-біографічі, історичні – про події, випробування та вчинки окремих персонажів (богів, героїв) – об’єктів культів.
9) Есхатологічні – про кінець світу та потойбіччя.

Слайд 7.

Слов’янський пантеон богів

Микола Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи, визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, вогню тощо. Потойбічний світ вважався слов’янам-язичникам продовженням земного життя [3, с. 193]. Любор Нідерле вважав, що основою слов’янського язичництва була демонологія – культи предків та природи. На жаль, до сьогодні не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів за винятком окремих повідомлень.
Так, за повідомленням книжника ХІІ ст. у праці «Слово про те, як поганські народи поклонялися ідолам і приносили їм жертви», міститься періодизація дохристиянських вірувань слов’ян:
1) спочатку слов’яни приносили жертви злим і добрим духам (упирям і берегиням). Це прояв анімізму.
2) згодом розвинувся культ Роду та рожаниць, божеств родючості, який був тісно пов’язаний із життєво важливими стихіями – сонцем, водою, дощем.
3) в решті-решт на першому місці утвердився культ бога громовиці Перуна.
Східні слов’яни до ІХ ст. не мали спільного державного утворення, тому вірогідно не мали й верховного божества.
1) На першому місці стояв Вседержатель, узагальнюючий Бог (Род?), він же батько природи і Владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління всього і всіх.
2) Бог світла Сварог, який вважався Прабогом, володарем світу, богом ковалів.
3) Дажбог (Хорс) – бог сонця.
4) Перун – був богом воїнів.
5) Велес або Волос – бог скотарів, худоби, поетичного натхнення, покровитель мистецтва, бог багатства й торгівлі, а також бог та захисник простих людей. Покровитель «нижчого світу», володар світу мертвих. Вважався антиподом Перуна, їхні ідоли ніколи не стояли разом.
6) Род і рожаниці. Культ Рода пов’язаний з культом предків і водночас з силами родючості. Рожаниці – духи відповідальні за людські долі.
7) Мокош – богиня-Мати, покровителька плодючості, молодих жінок та дітей, володарка людської долі, богиня життєвих благ та достатку.
8) Лада-Жив або Лада-Жива – (образ чоловіка, рідко жіночий образ) бог кохання, життєвого начала, шлюбу, розваг і краси.
9) Стрибог – бог мореходів, вітру.
10) Симаргл – бог рослинності, підземного царства.
11) Ярило (Яр, Ярун, Яровит) – бог землеробів, символ молодості та плодоносної сили природи.
12) Марена – богиня смерті.
Демонологія. Українська міфологія та демонологія має виразний національний колорит і художньо-образну своєрідність незважаючи на те, що увесь комплекс переказів про живу й неживу природу розвивалася на основі давньої загальнослов’янської міфології. Серед відомих образів слов’янської демонології:
– домовик (його дружина – кікімора), хованець, вихованок, годованець, щасливець – дух-охоронець оселі, пов’язаний з предками;
– лісовики – лісові духи, які набували вигляду звірів й могли зашкодити людині;
– водяники, водяний, водяний чорт – духи водоймищ;
– русалки – душі жінок чи дівчат, які померли незвичайною смертю;
– мавки (нявки, бісиці) – померлі діти. Вітчизняна демонологія багата на різноманітні образи: берегиня, переплут, відьми, пропасниця, очеретяник, польовик, болотяник, вурдалак (вампір, упир) та ін.
Основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи: культ дерев, культ води, культ злих сил. Наприклад, існували культи священних гаїв (слов’яни поклонялися дубам, ясеням, липам), озер, окремих дерев і криниць. Священними тваринами вважалися віл та бик – символ творення; кінь, вівця чи баран – символ невинності; коза – символ врожаю; серед комах – бджола (божа пташка, божа мушка) та сонечко (божа корівка), яких вбити гріх. Серед птахів: зозуля – провісниця майбутнього, але символ суму та вдівства; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; ворони – священні птахи, віщуни; сова – символ мудрості, смерті та пітьми; сокіл – символ хоробрості та швидкості.

Слайд 8.

У слов’ян існували спеціальні святилища та культові споруди – капища. Головними атрибутами капищ були ритуальні майданчики з одним або кількома ідолами посередині, жертовними ямами, будівлями та вогнищами. Розташовувалися капища у важкодоступних і не використовуваних землях (острови, болота, серед лісу). Інколи знаходилися й посеред людських поселень. На фото реконструйоване капище на о. Хортиця, проте його вигляд дає уявлення про подібні язичницькі святилища.

Слайд 9.

Ідол – людиноподібна фігура, виконана в повний зріст (2 – 2,5 метри) з чіткими рисами обличчя. До ідола слов’яни зверталися з проханням, йому присвячували ритуальні обряди. Приклад ідола – «Збруцький ідол», знайдений 1848 р. біля м. Гусятина (копія стояла у Києві на Софійській площі).
Господарство східних слов’ян. Слов’яни вели осілий спосіб життя й основу їхньої господарської діяльності складали рільництво та тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.
1) Землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Екстенсивне виробництво – це спосіб збільшення обсягів виробництва за рахунок залучення додаткових ресурсів без підвищення ефективності їх використання. Альтернативою екстенсивному господарству є інтенсивне, тобто розвиток такого господарства, за якого обсяги виробництва збільшуються за рахунок зростання продуктивності праці, кращого використання наявних ресурсів. Проте екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було достатньо продуктивним і потребувало мінімальних витрат сил.
Існували різні системи землеробства:
– у лісовій смузі (на Поліссі) переважала вирубна система (підсіка, підсічно-вогневе землеробство) – люди вирубали лісову ділянку, спалювали залишки сушняку й використовували землю до повного її виснаження. Через кілька років врожайність зменшувалася й селяни були змушені розчищати нову ділянку;
– у лісостепу (Подніпров’я) перелогова (переліг), коли врожайність землі знижувалась, ділянку залишали поки вона не відновить родючість й обробляли нову ділянку;
– парова система (двопілля) – це коли ділянку ділили на дві частини (пар та яр), одна з яких певний час знаходилася під паром (відпочивала), а інша оброблялися. Ділянки, які знаходилися під паром або оброблялися щороку мінялися.
Вирощували зернові культури, передовсім просо, ячмінь плівчастий та пшениця-двозернянка (полба). Культивувалися також овес, жито та бобові (горох і сочевиця). Вирощували давні слов’яни й городні культури: ріпу, редьку, цибулю та часник. Збереглися також свідчення, що набули поширення в рільництві й технічні культури – льон і конопля.
2) Тваринництво. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м’ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит). Тваринництво також забезпечувало землеробів тягловою силою та засобами пересування (воли, коні). Перше місце у господарстві слов’ян займала велика рогата худоба, друге місце – свиня, третє – дрібна рогата худоба, четверте – кінь. Слов’яни вели осілий спосіб життя, займалися присадибним тваринництвом.
3) Їжа. Аналіз господарства слов’ян дозволяє дійти висновку, що основою їхнього харчового раціону на початку І тис. н. е. були каші й прісні коржики. Розвиток агротехніки збільшило вживання хліба (були зернотерки, винайшли жорнова). Крім зернових культур, значне місце в харчовому раціоні посідають овочі та фрукти – ріпа, слива, яблука, суниці, малина тощо. Важливу групу харчового раціону складали продукти тваринництва – яловичина, баранина, свинина, меншою мірою – конина. Їжу переважно варили, а не смажили. Багато вживали молочних продуктів – молоко, сир та масло. У неврожайні роки зростала роль збиральництва та рибальства. Серед напоїв відомі мед (медовина), пиво з ячменю чи вівса та квас.
4) Торгівля. Слов’яни торгували з населенням Подунав’я (Балкани), Прибалтики, Центральної Європи, античними містами-колоніями Північного Причорномор’я, Хазарським каганатом. В якості монет використовували бронзові, срібні та золоті монети іноземних держав, хутра та дорогоцінні метали. Власні монети виникли лише в Х ст.
5) Побут. Як правило, поселення слов’ян мали площу до 2,5 гектарів і розміщувалися поблизу річок. Житлом слугували квадратні або прямокутні напівземлянки або землянки площею 7 – 25 кв. м. з піччю-кам’янкою (інколи глиняною), як правило у північній частині будинку. Підлога будинку утрамбовувалася й обмазувалася глиною. Зводили плетені або зрубні стіни та покривали зверху 2-х або 3-х схильним дахом.

Слайд 10.

Слов’яни мали достатньо розвинуту суспільну організацію, матеріальну та духовну культуру, оригінальну релігію. У VІІ – VІІІ ст. завершився процес утворення союзів племен, триває їх трансформація у племінні князівства – додержавні об’єднання, які передували першій східнослов’янській державі.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України : Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академвидав», 2003. – 656 с.
2. Головко О.Б. Північне Причорномор’я та Приазов’я в політичному й економічному розвитку Русі (ІХ – середина ХІІІ ст.) / Олександр Борисович Головко // Український історичний журнал. – 2014. – № 1. – С. 21–39.
3. Заєць І. І. Витоки духовної культури українського народу / І. І. Заєць. – К.: Аратта, 2006.
4. Історія державності України: Експериментальній підручник / За заг. ред. Бандурки О. М., Ярмиш О. Н. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 608 с.

Ілюстрації узято:

Слайд 2. Карта Европи // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Шаблон:ПозКарта_Европа#/media/File:Europe_relief_laea_location_map.jpg
Слайд 3. Карта «Территории славянского населения Европы» // Режим доступу: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Территории_славянского_населения_Европы.png
Слайд 5. Карта «Розселення слов’янських племен» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=mUU&tbm=isch&sa=1&ei=HRekW-qgEsHlkwW27aOgBg&q=карта+розселення+племен+словян&oq=карта+розселення+племен+словян&gs_l=img.3…12910.20075.0.20273.23.19.0.0.0.0.165.1620.18j1.19.0….0…1c.1.64.img..7.2.171…0j0i7i30k1.0._-_xf6SsG7A#imgrc=aGCoN2FUqhQKFM:
Слайд 7. Ілюстрація«Пантеон богов» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?q=пантеон+богов&client=opera&hs=wZ&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ved=0ahUKEwi1l4Xr08rdAhVGk
Слайд 8. Капище на о. Хортиця // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=aup&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=XyKkW42vNIavkwXJyKjIBQ&q=капище+Хортици&oq=капище+Хортици&gs_l=img.3…103701.109232.0.109333.16.11.1.4.5.0.92.893.11.11.0….0…1c.1.64.img..0.14.768…0j35i39k1j0i67k1j0i24k1.0.QlkgB-Tc1YM#imgrc=cvfS1aSjUEFVwM:
Слайд 9. Фото «Збруцький ідол» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=kb&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=zSKkW4_uAafosAfPzKZ4&q=Збруцкий+идол&oq=Збруцкий+идол&gs_l=img.3…63821.67616.0.67908.13.10.0.3.3.0.102.808.9j1.10.0….0…1c.1.64.img..0.9.514…0j35i39k1j0i24k1.0.fGAOWiJ5CRA#imgrc=0xeNShBnFilZEM:;  https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=kb&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=zSKkW4_uAafosAfPzKZ4&q=Збруцкий+идол&oq=Збруцкий+идол&gs_l=img.3…63821.67616.0.67908.13.10.0.3.3.0.102.808.9j1.10.0….0…1c.1.64.img..0.9.514…0j35i39k1j0i24k1.0.fGAOWiJ5CRA#imgrc=fTM6vY8Vx-0OdM:
Слайд 10. Реконструкція давньослов’янського будинку // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=N1p&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=BCSkW5DPDc6VsAeuyayIBQ&q=древнеславянского+дома%2C+реконструкция&oq=древнеславянского+дома%2C+реконструкция&gs_l=img.3…8203.14170.0.14397.12.12.0.0.0.0.142.1071.9j3.12.0….0…1c.1.64.img..2.0.0….0.AqU89tzll0U#imgrc=7IUAKuyYj46OuM:

 

1. Перші державні утворення (І тис. до н. е. – ІV ст. н. е.).
2. Античні міста-колонії (поліси) Північного Причорномор’я.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку духовної та матеріальної культури народів, які мешкали на українських землях у залізну добу.
Завдання: пояснити історію становлення, розвитку та занепаду великих племінних союзів і рабовласницьких держав; окреслити причини появи та занепаду античних міст-колоній Північного Причорномор’я, їхнє господарське життя та культуру; охарактеризувати досягнення людини залізного віку.

*           *           *

1. Перші державні утворення (ІХ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.). Залізний вік, який тривав від початку І тисячоліття до н. е. до IV ст. н. е., насичений важливими історичними подіями. Це епоха, коли у степовій частині Південної України формуються перші державні об’єднання, племена та народи, що заселяли тоді українські землі мали свої особливості в політичному, економічному та культурному розвитку.

Розглянемо особливості розвитку племен та давніх народів, що заселяли українські землі в добу заліза.

Таври

У І тис. до н. е. на південному узбережжі Криму гірські та передгірські райони півострова заселяли племена таврів (назва, вірогідно, від грецького «tauros» – бик). Свого часу про них писали Геродот, Скілак, Страбон, Пліній Старший, Діодор Сицилійський, Амміан Марцеллін. Щодо їх походження існують різні гіпотези: таврів пов’язують з кіммерійцями, фракійцями, племенами кавказького походження, або місцевим населенням.

Культура та господарство таврів були примітивнішими попри близьке сусідство грецьких колоній, кіммерійців, пізніше скіфів, сарматів та інших етнічних спільнот. Основними заняттями таврів були полювання, скотарство, землеробство, ткацтво, гончарство, ливарництво (з бронзи), а на узбережжі Чорного моря – рибальство та піратство. Таври асимілювалися з племенами скіфів та іншими народами. Від племені таврів походить друга назва Криму – Таврида.

Кіммерійці

У ІХ – VІІ ст. до н. е. у степах Причорномор’я мешкали давні кочовики, яких історики вважають найдавнішим народом, який мешкав на українських землях і назва якого нам відома. Кіммерійці – це іраномовні войовничі племена, які заселяли територію від Дону до Дунаю, мешкали на Кримському та Таманському півостровах. Давньогрецький поет Гомер згадував їх у «Одіссеї» (водночас називаючи їх кобилодойцями та молокоїдами), в ассирійських джерелах – це легендарні воїни гімміра.

«Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану,
Там розташоване місто й країна людей кіммерійських
Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне …
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває».

Гомер. «Одіссея»

Основні заняття: кочове скотарство (переважно конярство), ремісництво, торгівля, військові набіги. Вважаються першими з етнічних спільнот, які мешкаючи на українських землях перейшли від землеробства до кочового скотарства, почали виплавляти залізо. Складалися з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Населення поділялося на родову знать, вільних общинників та рабів.
Кіммерійці відомі військовими походами в Малу Азію, нападали на Ассирію та Лідію, Фрігійське царство та закавказьку державу Урарту. Постійних поселень не мали, жили в зимівниках чи тимчасових таборах. Найбагатші поховання вождів у курганах Висока Могила (Запорізька область), біля с. Зольне в Криму. Небіжчика клали випростаним на спині головою на захід. У похованнях знаходять високоякісну бронзово-залізну зброю (луки, стріли, мечі), досконале кінське спорядження, кам’яні булави та молотки. Відомими є також кіммерійські надмогильні стели – кам’яні стовпи заввишки близько 1,5 м., на яких зображувався бойовий пояс із різноманітною зброєю на ньому.

Мистецтво кіммерійців було переважно прагматичним: складним лінійним орнаментом прикрашалися руків’я мечів, вуздечки, посуд [5, с. 17]. Декоративно-прикладне мистецтво кіммерійців представлене художнім литвом з бронзи та коштовних металів, косторізним мистецтвом та різьбярством [4, с. 130].
Паралельно з кіммерійськими племенами, український Лісостеп заселяли племена чорноліської археологічної культури, яких вчені вважають предками сучасних слов’янських народів (праслов’янами). Свою назву племена отримали за місцем знаходження одного з поселень – городище у Чорному лісі (Кіровоградська обл.). Представники цієї археологічної культури вирощували пшеницю, ячмінь, просо, розводили кіз, свиней, коней, овець. Будували великі укріплення для оборони (городища). Центром об’єднання племен у Подніпров’ї було Суботівське городище (Черкащина).
У VІІІ ст. до н. е. кіммерійці прорвали оборону чорноліських племен (на межі зі степом була створена лінія з укріплених городищ для захисту) і проникнули вглиб Лісостепу – знищено Тясминське городище, пошкоджено Суботівське, Чорноліське.
У VІІ ст. до н. е. кіммерійців витіснили скіфи, й вони переселилися у Малу Азію, де остаточно були розгромлені скіфами.

Скіфи (VІІ – ІІІ ст. до н. е.)

Батьківщина скіфів знаходилася між Каспійським і Аральським морями, Уралом і Кавказом, проте вони були змушені рушити в Європу під тиском агресивних кочових племен массагетів. У VІІ ст. до н. е. скіфами починається заселення Північного Причорномор’я, де створюють політичне об’єднання – Велику Скіфію. Скіфи добре описані римськими та грецькими істориками й географами, зокрема: Гекатеєм Мілетським, Геродотом, Фукідідом, Страбоном, Птолемеєм, Помпеєм Трогом, Плінієм Старшим та іншими.
Вчені впевнені, що скіфи – це загальна назва основного населення, яке мешкало у VII ст. – ІІІ ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, заселяли Кримський півострів. Існує думка, що самоназва скіфів – сколоти [3, с. 151]. Скіфи належали до іраномовної групи народів, які складалися із споріднених племен та підкорених ними місцевого населення. Велика Скіфія – перша монархічна держава на українських землях. Ділилася вона на три царства – басилеї, якими керували царі з власними синами. У свою чергу, царства поділялася на номи (округи) [5, с. 18]. Варто відзначити, що в основі управління скіфським суспільством лежала «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною оскільки обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів [1, с. 26].
Скіфи поділялися на:
– кочове населення: скіфи-кочовики та царські скіфи або саї, які жили у степах Подніпров’я та Приазов’я та займалися кочовим скотарством;
– осіле населення: скіфи-калліпіди, які мешкали в степу між Дністром та Дніпром, займалися скотарством та землеробством, були асимільовані з греками, мали риси грецької культури; алазони, яких ототожнювали з фракійцями; скіфи-орачі (борисфеніти), можливо місцеве праслов’янське населення поневолене скіфами, яке мешкало між Дністром та Дніпром.
Скіфи славилися своєю військовою могутністю. Перемігши перського царя Дарія І, здобули славу непереможених воїнів, яка підкріплювалася успішними військовими походами у Малу Азію, пристосованістю до війни побудови скіфського суспільства та досконале для того часу озброєння (мечі-акінаки, славетні далекобійні скіфські луки).

У ІV ст. до н. е. за часів правління скіфського царя Атея Велика Скіфія переживає час найвищого піднесення. Її столиця – Кам’янське городище (біля сучасного Нікополя) була адміністративним та торгівельним центром. Країна стає централізованою, скіфи карбують власну монету.

Для скіфського мистецтва був властивий «звіриний стиль», тобто прикрашаючи зброю та створюючи прикраси з золота та срібла використовують зображення тварин: оленів, гірських козлів, птахів, риб, пантер тощо. Як правило, тварин зображували в певних позах, з перебільшеними частинами тіла – очима, рогами, іклами.

У скіфів було добре розвинене гончарство, вони виробляли прекрасний посуд за зразками грецького. Він прикрашався сценами з грецького побуту, міфології, вкритий блискучою поливою [2, с. 28].
Скіфське мистецтво добре досліджене завдяки артефактам знайденими археологами в скіфських курганах. Найбільш відомі з них, це кургани Куль-Оба (околиця Керчі), Чортомлик (біля Нікополя), Солоха (с. Велика Знам’янка Запорізька область), Товста Могила (біля м. Орджонікідзе) в якому в 1971 р. археолог Борис Мозолевський знайшов скіфську пектораль ІV ст. до н. е.

У вірування скіфів поєднувалися елементи тотемів скотарської культури (вірили, що тварини, рослини, стихії природи володіють людськими якостями) з впливами грецької міфології. Пантеон скіфських богів був подібний до грецького [2, с. 28]. Поклонялися скіфи сонцю, вогню, небу, мали культи коня, меча.
Пантеон богів (сукупність богів у певній ієрархії), культ Семибожжя:
1. Табіті (Гестія у греків) – головна богиня-матір, богиня домашнього вогнища;
2. Папай (Зевс) – повелитель неба, батько скіфів;
3. Апі (Гея) – богиня землі та води, дружина Папая;
4. Арес (Арес) – бог війни;
5. Гойтосир або Ойтозірос (Апполон) – бог сонця;
6. Аргімпаса (Афродіта) – богиня родючості та життя;
7. Тагімасад або Фагімасад (Посейдон) – бог води, родоначальник та повелитель коней.

Геродот згадував міфи про походження скіфів. Згідно з першим міфом, Таргітай (Таргітаон) народився на березі Борисфена (Дніпра) від богів Папай та Апі, який врешті-решт став першолюдиною рівною богам, родоначальником скіфів. Його три сини – Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай, згодом стали легендарними царями скіфського народу. Другий міф стверджував, що скіфи нащадки бога-героя Геракла і доньки Борисфена, змієногої дівчини Апі.
З часом військова могутність скіфів слабшає. У 339 р. до н. е. скіфи зазнали поразку у війні з македонським царем Філіппом ІІ, у якій Атей загинув. Це не означає, що скіфи стали беззахисними. У 331 р. до н. е. намісник Олександра Македонського воєначальник Зопіріон напав на Скіфію, але усе військо разом з полководцем були знищені скіфами. Проте ІІІ ст. до н. е. – це початок занепаду скіфської держави. В цей час скіфи зазнають нападів сарматських племен, які зменшили скіфські володіння. Крах Скіфії був зумовлений не тільки експансією сарматів, але й низкою несприятливих для скотарського господарства природно-кліматичних змін. Скіфський хліб було витіснено дешевшим з Середземномор’я та Єгипту. Надмірна експлуатація землі призвела до деградації скіфських степових пасовиськ. Територія Великої Скіфії скоротилася, скіфи переселилися на Кримський півострів, де з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. існувала скіфська держава Мала Скіфія. Її столицею було місто Неаполь Скіфський (район сучасного Сімферополя).

Сармати (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.)

Іраномовні племена сарматів кількома міграційними хвилями заселили українські землі на яких панували з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. Самоназва сарматів історикам не відома, але науковці припускають, що сусідні народи їх називали давньоіранським словом «саоромант», що означає «оперезаний мечем» підкреслюючи їх войовничість. Сармати – це узагальнена назва іраномовних племен, які сунули на степи Причорномор’я: язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани.
Характерні риси розвитку сарматів:
– в середовищі сарматських племен були залишки матріархату. Часто їхніми керівниками були жінки-цариці (Томирис, Амагутаїн);
– сарматська культура була близькою до скіфської;
– сарматське військо славилося своєю важко озброєною піхотою та кіннотою (катафрактарії).
У ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від германського племені готів й розсіялися по території Західної Європи та Кавказу, їх племена мігруючи дійшли до Іспанії та Північної Африки.
2.2. Античні міста-держави (поліси) Північного Причорномор’я. Коли в акваторії Чорного моря з’явилися греки, вони його назвали Понт Авксинський (грець. мовою «Негостинне море»), але згодом, коли освоїлися в регіоні, назвали його Понт Евксинський (грець. мовою «Гостинне море»). Для греків землі Причорномор’я були «кінцем світу», відомого їм світу. Стародавні греки саме по Керченській протоці (Боспору Кіммерійському), східному берегу Азовського моря (Меотиди) і річці Дон (Танаїс) проводили межу між Європою та Азією. Східний Крим іменували європейським Боспором, а Таманський півострів – азіатським.
Почалася велика грецька колонізація у VІІ – VІ ст. до н. е. Греків вабили у Північному Причорномор’ї джерела сировини (метали, сіль, ліс), плодючі ґрунти, м’який клімат, потенційні ринки збуту. Найбільше переселенців було з малоазійського міста Мілет. Перше місто на півдні України створене греками у VІІ ст. до н. е. – Борисфеніда (у пониззі Південного Бугу на о. Березань під Очаковом).

Причини колонізації:
1) перенаселення грецьких міст (демографічний вибух);
2) загострення аграрної проблеми, тобто нестача землі в Греції;
3) торгівельна експансія, греки шукали ринки збуту для своїх товарів;
4) ресурсна нестача, греки шукали сировину (метал, ліс, сіль) та продукти для Греції;
5) внутрішні соціальні конфлікти в Греції різних верств населення (демосу й аристократії);
6) колоністи шукали нові землі, уникаючи агресії Лідії та Персії.
Як зазначала дослідниця Марина Скржинська «у назвах грецьких колоній помітні певні стереотипи, зокрема найменування за найбільш виразними відомостями про місцевість, куди після попередньої розвідки прямували колоністи» [6, с. 18]. Упродовж VІ – V ст. до н. е. на Керченському і Таманському півостровах з’явилися міста Феодосія, Фанагорія, Горгіппа (м. Анапа), Гермонасса, Керкінітіда (з грець. «місто біля крабової затоки», сучасна Євпаторія), Калос Лімен (з грец. «прекрасна гавань»), Мірмікей (з грець. «місто поблизу виступаючих у морі рифів»). Грецькі міста-колонії проіснували до 370-х рр.

Свої поселення колоністи облаштовували так само, як і на батьківщині. Місце мало чітке планування, розподілялося на квартали з широкими вулицями. У центрі міста-колонії розміщувався великий майдан для народних зібрань (грецькою – агора), навколо якого були адміністративні будинки, спортивно-навчальні установи (гімнасії), торгові лавки, храми, алтарі, казна тощо. На околиці міста знаходилося кладовище (некрополь). Міста були оточені укріпленою частиною – міцними стінами та баштами (акрополь). Навколо міста була розташована сільськогосподарська округа (хори) на якій оброблялися земельні ділянки (клери).
Політичний устрій полісів був різним. Демократичні республіки (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні республіки (Пантікапей до V ст. до н. е.), або ж монархії (Боспорське царство з династіями Археанактіди, Спартокіди, яке включало в себе близько 20 міст. Пантікапей був столицею). Переважна більшість колоній були рабовласницькими республіками, в яких політичні права мали вільні чоловіки. У таких республіках виконавча влада належала колегії архонтів, а законодавча – народним зборам, військовими справами відала колегія стратегів.
Греки займалися землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. З ремесел знали кушнірство, чинбарство, ткацтво, гутництво, гончарство, ювелірне та склоробне ремесло, ковальство, металургію. Створювали торгівельні факторії (вивозили зерно, хутра, мед, віск, рибу, сіль, янтар, дерево, рабів).

Історик Олександр Бойко виділив такі риси грецького періоду (VІІ – І ст. до н. е.):
– тісні зв’язки з материковою Грецією;
– переважання в житті колоністів елліністичних традицій і звичаїв;
– стабільний характер розвитку;
– перетворення міст-колоній на центри посередницької торгівлі між Грецією і сусідніми племенами;
– відносно мирне співіснування греків із місцевим населенням [1, с. 31].
У І ст. до н.е. територія Чорноморського басейну потрапляють у сфери впливу Римської держави.
Характерні риси римського періоду (І ст. до н. е. – IV ст. н.е.):
– нестабільна військово-політична ситуація;
– певна залежність міст-колоній від Римської імперії;
– варваризація населення міст-колоній;
– натуральний характер господарства;
– безперервний агресивні напади кочових племен, занепад античних колоній [1, с. 31].
З ІІІ ст. н. е. почалася загальна криза античного суспільства: праця рабів стала невигідною, значно зменшилися обсяги внутрішньої та зовнішньої торгівлі, римляни вивели легіони з Криму у зв’язку з кризою в середині Римської імперії (у 395 р. відбувся поділ Римської імперії на Східну і Західну). Відчутного удару завдала навала готів та гунів.

Готи (ІІІ – ІV ст. н. е.)

Подія, яку історики назвали Велике переселення народів (IV – VII н. е.) починається наприкінці залізного віку, а завершується на початку доби Середньовіччя. Це час масових міграцій германських, слов’янських, тюркських та інших народів на території Євразії, в наслідок яких виникають перші варварські держави, формуються нові етноси, розколюється Римська імперія на Західну й Східну провінції, й врешті решт варвари захоплюють Рим, гине Західна Римська імперія.
У ІІІ ст. германські племена рухаючись з Прибалтики до узбережжя Чорного та Азовського морів поступово витісняють сарматів, беруть під контроль грецькі міста-колонії, знищують Малу Скіфію та Боспорське царство, підкорюють слов’янські племена. Готи, які мешкали в пониззі Дніпра, називалися остготами. Вестготи, це ті, які розмістилися між Дніпром та Дунаєм.
Держава готів (Готія, Гетика, імперія Германаріха) набула найбільшої могутності в ІV ст. за правління короля Германаріха. Її територія охоплювала землі від Балтійського моря до Чорного й Азовського морів, включаючи Кримський півострів. Столицею держави було місто Данапрштадир (Данапарштадт), що означає «Дніпрове місто» або «Місто над Дніпром».

З м. Александрія у ІV ст. н. е. готи запозичили християнську релігію, але у формі аріанства (послідовники священика Арії). Аріани відкидали догмат про єдиносущність Бога-Отця, Бога-Сина та Святого Духа й вважали, що Ісус Христос не вічний і нижчий за значенням у порівнянні з Богом-Отцем.
У 370-ті рр. у готів з’явився могутній суперник – гуни. У 375 р. гуни завдали важкої поразки готам. Анти (слов’янські племена, які мешкали між Дністром і Сіверським Донцем) перейшли на бік гунів. Готський король Вінітар (наступник Германаріха) напав на антів і полонив їхнього князя Божа (Боз, Бус) і стратив – розіп’яв його самого та його синів і старшин (всього 70 осіб) [2, с. 48]. Але навала гунів, яких європейці називали «бичем Божим» або «карою Божою», витіснила готів.

Гуни (ІV – V ст. н. е.)

Велике об’єднання кочових тюркських племен хунну виникло в монгольських степах у ІІІ ст. до н. е., проте було розбите китайською армією й почало рухатися на Захід. Наприкінці ІІ ст. до н. е. вони з’явилися у Волзько-Уральському межиріччі, де створили велике об’єднання гунів. Вторгнення гунів до Східної Європи стало початком Великого переселення народів.
Гуни, за твердженнями європейців, були типовими азіатами: невисокі на зріст, коренасті, темноволосі, зі смаглявим відтінком шкіри («жовтолиці»), з вузьким «розрізом» очей [2, с. 55].
Верховним божеством гунів був Тенгрі (Тенгре, Тангра). До цього вшановували бога Куара, бога доріг, покровителя мандрівників (кочовиків) Мала, а також Сонце, Місяць, воду, вогонь. Поважали дерева, перш за все дуб – символ сили, довговічності і краси. Традиційними в гунів були поминальні ігри-бої з мечами, кінні ресталища, танці [2, с. 55]. Згодом гуни перейшли на аріанство – ранню течію християнства, яку згодом почали вважати єретичним відхиленням від церковних догматів.
Близько 400 р. гуни переселилися у Середнє Подунав’я. За часів правління Аттілі (434 – 453 рр.) Гунський союз племен досяг найбільшого територіального розширення і найбільшої могутності. У 451 р. гунів розгромив на Каталаунських полях (або Шалонських полях) на території Північно-Східної Франції римський полководець Аецій. Ця битва підірвала могутність гунів. У 453 р. під час свого весілля Аттіла помер.

Після смерті Аттіли імперія гунів розпалася, це дало поштовх розвитку іншим народам, зокрема на українських землях зміцнюються племена слов’ян – антів та склавинів.

Аварський каганат VІ ст. – 620-ті рр.

У VІ ст. орда тюркських племен аварів керованих царем Бояном (Баян, Байан) пройшла територією України в Європу на територію сучасної Угорщини, де створила Аварський каганат. Авари (за давньоруськими літописами – обри) були кочовими тюркомовними племенами, які прийшли з Азії. Після поразки 626 р. під Константинополем авари втратили свою могутність, проте зіграли велику роль в формуванні угорського народу. Натомість, після зменшення впливу аварів в Східній Європі набирають могутність слов’янські племена.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д.Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Жук В. Н. Із сивої давнини: Нариси з історії України та Полтавщини (VII ст. до н. е. – XVI ст. н. е.). Видання третє, уточнене і доповнене / В. Н. Жук. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2005. – 384 с.
3. Залізняк Л. Л.Первісна історія України / Л. Л. Залізняк. – К.: Вища школа, 1999. – 263 с.
4. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. Видання 3-тє, перероб. та доп. / За ред. І. І. Тюрменко. – Київ: Центр учбової літератури, 2010. – 370 с.
5. Петровський В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семенко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Скржинська М. В. Релігія та влада в Боспорському царстві й Ольвії VI–І ст. до н.е. // Український історичний журнал. – 2014. – Вип. 4 (517). – С. 17 – 27.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Бунятян К. П. На світанку історії [Текст] / К. П. Бунятян, В. Ю. Мурзін, О. В. Симоненко. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 336 с.
Давня історія України: Ілюстрована історія України в художньо-історичних образах: Хрестоматія / Упоряд. Ю. Вовка. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. – 152 с.
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. [Текст] / Толочко П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1. – 240 с.
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. [Текст] / Толочко П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2. – 224 с.
Залізняк, Л. Стародавня історія України [Текст] / Л. Залізняк. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.
Крижицький С. Д. Античні держави Північного Причорномор’я [Текст] / С. Д. Крижицький та ін. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 352 с.
Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник [Текст] / С. Сегеда. – К.: Либідь, 2001. – 336 с.
Скржинская М. В. Образование и досуг в античных государствах Северного Причерноморья [Текст] / М. В. Скржинская. – Киев: Институт истории Украины НАНУ, 2014. – 250 с.

1. Особливості матеріального та духовного розвитку давніх людей у період первісного ладу (палеоліт, мезоліт).
2. Специфіка розвитку людського суспільства у добу «неолітичної революції».
3. Археологічні культури доби енеоліту.
4. Досягнення давніх людей в період бронзи.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку духовної та матеріальної культури первісних людей, які мешкали на українських землях у стародавні часи.
Завдання: ознайомитися з першими етапами розвитку людської цивілізації на українських землях; окреслити специфіку еволюції культури давньої людини в епохи палеоліту, мезоліту, неоліту, енеоліту та бронзового віку; охарактеризувати досягнення людини в давні періоди історії.

*        *        *

1. Особливості матеріального та духовного розвитку давніх людей у період первісного ладу (палеоліт, мезоліт). Вчених, які досліджують первісне суспільство інколи називають протоісториками. Відповідно первісний період в літературі має назви: «протоісторія», «безшумний період», «доісторія», «преісторія», «палеоісторія».
Палеоісторія відома також як історія первісного суспільства, що досліджує походження людини та культури. Витоки праці, релігії, науки, етики, способів добування і виробництва їжі, мистецтва, витоки сім’ї, громади, етносів, станів, держави – в палеоісторіі. Палеоісторія розкриває таємниці минулого за допомогою археології та антропології, етнографії, лінгвістики, генетики та інших наук.
Історію первісного суспільства розподіляють на періоди – залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці. Така періодизація має назву археологічна.

Слайд 1.

Первісна епоха починається з появою первісних людей. Археологічні знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії підтверджують той факт, що первісна людина з’явилася приблизно 3 млн. років тому.
Антропогенез – це процес формування людини, шляхом виділення людини з тваринного світу, або іншими словами “олюднення мавпи”.
Територія України (вживаю як поняття географічне, а не політичне) не належить до регіону, де відбувався антропогенез. Найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на українські землі через Балкани та Центральну Європу. Недаремно найдавніша стоянка давніх людей, яка датується періодом 1 млн. – 800 тис. років до нашої ери знайдена на Закарпатті (с. Королево).

Слайд 2.

Фактично, у процесі еволюції першолюдини, шляхом генетичної мутації організму, в нових поколіннях закріплювалися корисні якості.

Слайд 3.

Чому найдавніші людиноподібні створіння (першолюдина) вважаються нашими предками? Вони у своєму розвитку знаходилися ближче до нас чи до тварини?

Слайд 4.

Палеоліт – це час появи людини і формування її сучасного фізичного типу.
Еволюція давньої людини:
Архантроп або людина з прямою ходою (homo erectus). Зріст сягав 150 – 170 см., кремезна статура, велике надбрів’я, грубі щелепи. Первісна людина вже виробляла знаряддя праці: рубило або чопер (оббитий камінь), загострені палиці. Навчилися використовувати вогонь та добувати його самостійно. Головними заняттями були збиральництво та полювання. Архантропи мешкали у невеличкому об’єднанні людських істот (20 – 30 осіб), яке історики називають первісним людським стадом. Це перший колектив людей, який не був постійним і склад якого міг змінюватися. У ньому були відсутні кровно-родинні відносини. Члени первісного стада контролювали певну територію, спільно полювали та займалися збиральництвом.

Слайд 5.

Палеоантроп або неандерталець. Це невисокі, але сильні, кремезні, широкоплечі люди з дуже розвинутою мускулатурою. Через зміни кліматичних умов (похолодання) загострилася боротьба людини за існування, що привело до виготовлення більш досконалих знарядь праці, як-от: списи, ножі, скребки, гостроконечники. Людина будує штучні житла.

Слайд 6.

Праобщина палеоантропів еволюціонувала. Сформувалися первісні релігії:
магія – обряди та дії, які ґрунтуються на вірі у понадприродні сили людини впливати на інших людей, тварин, явища природи, хід подій;
тотемізм – поклоніння спільному предку (вид тварини чи рослини), який вважався охоронцем роду;
анімізм (від лат. anima, animus – душа, дух) – віра в існування душі людини, одухотворення природи. Формується культ предків, тобто віра у надприродній зв’язок між живими та мертвими членами роду, а звідси вшанування померлих, віра у потойбічне життя;
фетишизм – поклоніння предметам неживої природи, які за переконанням людей мали надприродні властивості (незвичної форми скелі, дерева, каміння).
Згодом впроваджено табу – екзогамію (заборона шлюбних відносин між представниками одного роду, або громади) в епоху первісної доби (зберіглося до сьогодні як норма моралі). Однак інстинкт продовження роду часом переборював інстинкт самозбереження й ендогамні стосунки бували нерідкими серед палеоантропів. Первісне стадо неандертальців було самодостатнім і замкнувшись у собі не приймало чужинців, мабуть не вважаючи їх навіть за людей (мав місце канібалізм до членів інших первісних груп) [1, с. 131].
Зникають неандертальці близько 30 тис. до н. е. Неоантроп поступово витіснив палеоантропів.
Неоантроп або як їх науковці називають людина розумна (homo sapiens), або кроманьйонець – це людина сучасного фізичного типу. Якщо порівнювати його з сучасною людиною, то «кістки скелету кроманьйонця були більш масивніші з нашими, проте це була несуттєва різниця» [2, с. 133]. Кроманьйонець порівняно з неандертальцем мав тендітнішу будову тіла, меншу фізичну силу, але великих об’єм мозку (1200 – 2000 см3). Неоантроп – це людина, а його попередники – людські істоти, перехідні форми від мавпи до людини.

Слайд 7.

Первісне стадо неоантропа з ендогамного перетворюється на екзогамну спільноту. Тобто спочатку існувала ендогамія – вільні статеві відносини в межах роду (або статеві відносини без обмежень – проміскуїтет). Згодом впроваджено табу – екзогамію (заборона шлюбних відносин між представниками одного роду, або громади) в епоху первісної доби (зберіглося до сьогодні як норма моралі). Первісне стадо (30 – 40 осіб, які перетворювалися на родичів) еволюціонувало у родову громаду, а з часом відбувалася трансформація кількох родів у племінну організацію суспільства. У зв’язку з цим на зміну первісному людському стаду прийшов родовий (материнський) лад, тобто складається родова матріархальна громада. Рід мав своє спільне майно – мисливські угіддя, вів спільне господарство. Мав свої традиції, за своїх членів солідарно заступався, під час війни виступав єдиним загоном. Згодом кілька родів утворюють плем’я (об’єднання кількох родів, громад). Первісне стадо – родова община (рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією) – плем’я: саме так еволюціонувала людська спільнота. За кілька поколінь плем’я (об’єднання общин) формує власний діалект, традиції, культи.
Упродовж палеоліту, людина зазнала величезних змін:
– удосконалився фізичний тип людини;
– відносини між людьми та їх знаряддя праці стали складнішими. Протягом палеоліту людське суспільство пройшо три фази розвитку: первісне стадо архантропів, праобщина палеоантропів та родова община неоантропів. У неоантропів основою суспільного устрою стають мала родина, родова екзогамна (зовнішньошлюбна) община та первісне плем’я. Отже, поширення екзогамії стало передумовою формування власне людського суспільства, суттєвою особливістю якого є поділ людства на етнічні спільноти;
– формується первісна культура, в межах якої виникає мистецтво та перші релігійні вірування.

Мезоліт –ХІ тис. років до н. е. – VI тис. років до н. е.

Закінчується льодовиковий період – змінюється флора та фауна, що викликали зміни в умовах життя.

Слайд 8.

Удосконалення методів полювання та підвищення ефективності мисливської зброї разом із зростанням чисельності та щільності населення підірвали ресурси природного середовища – зменшується поголів’я тварин, що змушує племена боротися між собою за мисливські угіддя.  Науковці називають це явище – криза мисливського (присвоючого) суспільства, тобто мисливська економіка отстаточно втратила здатність бути основою існування суспільства. Це змусило шукати людей нові можливості добувати собі їжу. На зміну первісній привласнювальній економіці, що ґрунтувалася на мисливстві, рибальстві та збиральництві, приходять відтворювальні форми господарства — землеробство та скотарство.
Особливістю цього періоду є зародження основ відтворювального господарства: із збиральництва в Передьої Азії (географічно це Кавказ, Іран, Месопотомія, Аравійський півострів) постає землеробство, з мисливства зароджується скотарство. На території України упродовж VIІІ – VI тис. до н. е. люди запозичили основи цих господарств.
2. Специфіка розвитку людського суспільства у добу «неолітичної революції». Неоліт (новий кам’яний вік): VI – ІV тис. років до н. е. – переламний період в історії людства. В цю добу відбувається перехід людини від споживчого, привласнювального господарства (збиральництво, рибальство, мисливство) до відтворювального (землеробство, скотарство).
У 1865 р. термін «неоліт» вперше запропонував англійський археолог Джон Леббок, для визначення доби, коли людина еволюціонувала до вирощування рослин та одомашнювання тварин. Гордон Чайлд – англійський археолог назвав цей період «неолітичною революцією», підкреслюючи важливість якісно нового етапу в житті людства, коли люди почали свідомо виробляти продукти харчування.

Слайд 9.

Перехід до відтворюючого господарства в різних регіонах відбувся не однаково. Північні племена на українських землях були ще мисливсько-рибальськими, тобто мезолітичними, а південно-західні – уже землеробсько-скотарськими. Відомо близько 10 неолітичних археологічних культур. Що таке археологічна культура?
Є кілька пояснень цього терміну науковцями. Зокрема, археологічна культура – це група поселень розташованих на певній території, які належать спорідненому населенню. Або таке визначення, археологічна культура – це загальні риси матеріальної культури (схожі знаряддя праці з подібного матеріалу, подібний обряд поховання, однакові прийоми будівництва жител), які виявлені під час археологічних розкопок, та які дозволяють віднести первісних людей до єдиного етносу.

Слайд 10.

Характерні риси неоліту:
1) суттєве зростання продуктивних сил й помітне поліпшення умов життя людей;
2) змінюється технологія обробки каменю: традиційне оббивання змінюється свердленням, шліфуванням і пилянням;
3) люди навчилися обробляти землю і вирощувати рослини для їжі, почали поступово приручати і розводити свійських тварин (свині, кози, вівці, бики, собаку), використовувати їх як тяглову силу;
4) розвиток землеробства призвело до осілого способу життя, появи постійних жител;
5) виникають нові види виробництва (гончарство, прядіння, ткацтво).
3. Археологічні культури доби енеоліту. Енеоліт (мідно-кам’яний вік): IV – III тис. років до н. е. є періодом переходу від обробки каменю до ери металу.
Період характеризується опануванням людиною нових технологій виробництва – обробка міді (металу, який використовувався паралельно з каменем). Остаточно утверджується домінуюча роль відтворювального господарства. Вдосконалюється землеробство (відбувається перехід від мотичного до орного землеробства, виникає плуг, використовують тяглову силу – бика). Розвивається майнова диференціація, поширюється патріархат.

Слайд 11.

Найпоширенішими археологічними культурами у лісостеповій зоні України є трипільска культура землеробів, а у степовій – середньостогівська культура скотарських племен.
Трипільська культура («культура мальованої кераміки», «культура Кукутені») IV – III тисяч років до н. е. Відкрив археолог Вікентій Хвойка (досліджував упродовж 1893 – 1903 рр.), а до сьогодні на території України виявлено вже понад 3000 поселень трипільців та 200 поховань.
Ареал поширення ≈ 200 тис. км2 (Україна, Румунія, Молдова, частково Балкани), на цій території в період розквіту мешкало близько 400 тис. осіб. Центр формування трипільскої культури припускають був у Подунав’ї та в межиріччі Дунаю і Дністра.
Трипільці займалися приселищним скотарством і землеробством. З тварин мали продукти харчування та сировину для ремесла, обробляли землю ралом та сохою, врожай збирали кам’яними серпами. Добре розвинуте ремесло: гончарство (кераміка розписана орнаментом, звідси трипільську культуру називають ще культурою мальованої кераміки), ткацтво, прядіння, виготовляли човни і дерев’яні побутові предмети, прикрас та предмети з міді й кісток.
Мешкали у протомістах з населенням 15 – 20 тис. Трипільці мешкали у великих 1 чи 2-х поверхових глиняних будівлях. Хати трипільців мали прямокутну форму з двосхилим дахом, дерев’яними стінами, які обмащувались глиною з обох боків і розписувались. Поселення, після виснаження землі, приблизно кожні 50 – 80 років спалювалося, а його мешканці переїждали у новостворене.
Родові громади об’єднувалися в племена на основі конфедеративного союзу. Релігія – культ великої матері (богині родючості).
До кінця не з’ясованим є причини зникнення трипільців. Серед можливих причин називають: похолодання клімату, зовнішня агресія з втратою незалежності та подальшою асиміляцією.
Існує гіпотеза, що трипільці – це предки українців, але дані антропології це спростовують. Проте слід відзначити, що археологічні культури етнічно не визначені й відомості про давні часи не повні.
У степовій зоні відкрита й середньостогівська культура доби енеоліту IV – III тис. до н. е. На підставі досліджень цієї культури доведено, що у Подніпров’ї, вперше у світі почали використовувати коня для верхової їзди, вони ж принесли курганний поховальний обряд, бойові булави, конеголові кам’яні навершя скіпетрів [1, с. 246].

Слайд 12.

З території поселення цієї культури поширились у Європі не лише конярство, але й шнуровий орнамент, яким прикрашали посуд, а також бойові молоти.

4. Досягнення давніх людей доби бронзи на українських землях.

Слайд 13.

Характерні риси бронзового віку:
1) помітно зросла роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матриархату патриархатом;
2) у процесі інтеграції суспільства формуються союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва та обміну, загостренням внутріплемінних відносин на основі майнової диференціації, потребою захисту власної території;
3) триває поглиблення першого суспільного поділу праці – у Лісостепу розвивається орне землеробство, у Степу – пастуше скотарство, тобто установилося протистояння між землеробами й кочовими скотраями, яке тривало в Україні до ХVІІІ ст. На території України близько 20 археологічних культур.

Слайд 14.

До кінця епохи бронзи остаточно сформувалися спільноти праслов’ян, прагерманців та прабалтів. Бронзовий вік – це завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини до утворення воєнних племінних об’єднань.

Бібліографічні посилання:

1. Залізняк Л. Стародавня історія України / Л. Залізняк. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.

 

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір.

                                                       Список додаткової літератури для самоосвіти
Бунятян К. П. На світанку історії / К. П. Бунятян, В. Ю. Мурзін, О. В. Симоненко. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 336 с.
Бурдо Н. Б. Трипільська культура. Спогади про золотий вік / Н. Б. Бурдо, М. Ю. Відейко. – Х.: Фоліо, 2008. – 415 с.
Давня історія України: Ілюстрована історія України в художньо-історичних образах: Хрестоматія / Упоряд. Ю. Вовка. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. – 152 с.
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. / Толочко П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1. – 240 с.
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн.  / Толочко П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2. – 224 с.
Залізняк, Л. Стародавня історія України / Л. Залізняк. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.
Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – 336 с.
Харарі Ю.Н. Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2020. 544 с.