Категорія: Історія українського суспільства (Лекції)

1. Доля українських земель у складі Великого князівства Литовського, Жемайтійського та Руського.
2. Польська експансія на українські землі.
3. Специфіка розвитку українських земель у складі Угорського королівства, Молдавського князівства, Кримського ханства, Московської держави.
4. Особливості соціального, економічного та культурного розвитку українських земель у польсько-литовську добу.
Мета: осмислити соціально-політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у ХІV – першій половині ХVІ ст.
Завдання: проаналізувати політичне, соціальне, економічне, міжконфесійне становище на українських землях, що перебували під владою Польського королівства, Великого князівства Литовського, Молдовського князівства, Кримського ханства, Угорського королівства, Московської держави; розкрити зміни, які відбувалися в економічному житті, окреслити особливості політичного устрою та соціальної структури.

*                  *                  *

У квітні 1340 р. було отруєно Юрія ІІ-Болеслава Тройденовича й Галицько-Волинська держава (Королівство Руське) розпадається. Волинь мирним шляхом відійшла до Литовського князівства, оскільки волинськими землями правив князь Любарт-Дмитро Гедимінович (1340 – 1384 рр.). Галичиною, від імені Любарта-Дмитра, правив боярин Дмитро Дедько (1340 – 1344 рр.). У 1340-ві рр. Королівство Руське перестає об’єднувати слов’янські землі й стає об’єктом експансії сусідніх країн.

Слайд 1.

Доля українських земель у складі Великого князівства Литовського, Жемайтійського та Руського. Литовці язичницькі племена мешкали на південно-східному березі Балтійського моря, у долинах річок Неман і Західна Двіна. У 1230-х рр. литовські племена об’єдналися у Литовське князівство (столиця м. Новогрудок) під проводом князя Міндовга (Міндаугаса). Історія співіснування литовців та русинів має довгу історію. Перший період литовсько-руського співіснування: литовське «оксамитове» проникнення на руські землі (1230-х р. – 1370-ті рр.). Характерні риси зазначеної історичної доби:
1) Русь перебувала під золотоординським ярмом, послаблена постійними міжусобицями Рюриковичів;
2) більшість русичів бачили в литовцях захисників від Польського королівства, Тевтонського ордену та монголо-татарського ярма. З цієї причини приєднання литовцями руської спадщини відбувалося через васальні договори, династичні шлюби або військові походи, які носили захисний характер;
3) зберігалася стара система управління, тільки представники династії Рюриковичів керували в удільних князівствах, а члени литовської династії правили державою;
4) литовська аристократія запозичила у русичів воєнну справу, податкову систему, законодавство, державну мову (руську), православну релігію.

Слайд 2.

Міндовг (1230 – 1263 рр.) творець литовської держави, розпочав боротьбу за спадщину Русі переважно через династичні шлюби, робив походи на Смоленськ, Чернігів. У 1253 р. охрестився та коронувався, як король Литви. Керував васалами за принципом: «Що хто собі там що здобуде, того й буде», розширюючи власні володіння. Після загибелі Міндовга почалася боротьба за владу в якій переможцем став лідер одного з княжих родів – Вітенас.
Вітен (Вітенас) правив Литовським князівством у 1295 – 1315 рр. За своє правління приєднав землі українського Полісся. Литовська держава набуває вже окреслених форм. Однак зміцнення її відбулося в часи правління Вітенасового брата Гедиміна.

Слайд 3.

Гедимін (Гедимінас) правив у 1316 – 1341 рр. ставши засновником династії литовських правителів, відомої як Гедиміновичі. Проводив політику збирання «руських земель» застосовуючи дипломатичні, династичні, військові заходи. Приєднав Берестейщину, Волинь, Пінщину і частину Київщини. Збудував столицю Литви – м. Вільно. Першим став носити титул: «господар литвинов і русинів».
Ольгерд (Альгірдас або Альгарден) правив Литовським князівством у 1345 – 1377 рр.) разом з братом Кейстутом (Кестутисом). продовжили експансію вбік руських земель на південь і схід. Ольгерд дотримувався принципу: «Вся Русь має належати литовцям». У 1362 р. військо Ольгерда розбило під Синіми Водами (Синьоводська битва) татар, що дозволило збільшити Литовське князівство, яке включало Волинь, Берестейщину, Чернігово-Сіверщину, Переяславщину, Київщину, Поділля. З Польщею воював за Холмщину та Белзьку землю. Робив походи на Московську державу, але не вдалі.
За півтора століття правителі Великого князівства Литовського збільшили його розміри вважаючи своєю місією «збирання земель Русі». 90 % території держави становили східнослов’янські землі, проте чисельно слов’яни становили в ній більшість. Правителі Великого князівства Литовського діяли за принципом «старовини не рушити, новини не вводити». По суті литовці домінували у владі, русини в економіці та культурі. Держава залишалася федерацією чисельних земель, у внутрішнє життя яких правитель держави фактично не втручався, а реальну владу на місцях мала місцева знать (українська та білоруська).
За правління син Ольгерда – Ягайла політика литовської влади щодо українських земель та стосунки між литовською аристократією та руською поступово зміниться. Фактично правління Ягайла починає новий період литовсько-руського співіснування. Докладніше про це, після огляду історії польського вторгнення на українські землі.
Польська експансія на українські землі. Після смерті останнього правителя Королівства Руського Юрія ІІ – Болеслава, польський король Казимир ІІІ Великий (1333 – 1370 рр.) висуває претензії на Галичину. В 1349 р. Польське королівство захопило Холмщину, Західне Поділля, Белзьку землю, Галичину. Для утримання завойованих земель Казимир ІІІ уклав військовий союз з угорським королем Людовиком І проти Великого князівства Литовського. У 1352 р. Волинь та Берестейська земля були проголошені частиною Литви, а Галичина частиною Польського королівства.
1370 р. Казимир ІІІ помер й Польща перейшла під юрисдикцію Людовика (Лайоша) І Великого Анжуйського. Галичина стала вважатися окремим королівством, залежним від Угорщини. Правителем Галицької землі (1372 – 1379 і 1385 – 1387 рр.) був князь Володислав Опольський, як васал короля Угорщини. Своїм титулом «господар Руської землі, вічний дідич і самодержець» та карбуванням власної монети намагався підкреслити суверенітет королівства та претензії на його трон.
Людовик (Лайош) І Великий Анжуйський пішов на угоду (Кошицький привілей) з польською аристократією наділивши їх широкими правами, натомість королевою Польського королівства мала стати одна з трьох його доньок.
Польські феодали обрали королевою молодшу доньку Людовика – Ядвігу, а її майбутнім чоловіком мав стати Ягайло – правитель Великого князівства Литовського.
Ягайло (Йогайла) литовський князь у 1377 – 1392 рр. (у 1385 – 1434 рр. польський король). Спочатку правив спільно з дядьком Кейстутом, але 1382 р. вбив його й узурпував владу порушивши принцип родового старшинства. Це викликало громадянську війну, в якій головним суперником Ягайла став його двоюрідний брат Вітовт Кейстутович (Вітаутас).

Слайд 4.

Зауважимо, що Велике князівство Литовське, ослаблене громадянською війною, перебувало в стані війни з Московською державою, тому Ягайло шукав союзника за межами власної держави. Пропозиція династичного союзу від польської аристократії була дуже вчасною.

Слайд 5.

14 серпня 1385 р. була укладена Кревська унія – державно-політичний союз між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Причини укладання: князь Ягайло шукає підтримку в боротьбі за владу проти його кузена Вітовта; Велике князівство Литовське потребує військового союзника у боротьбі з Тевтонським орденом, Московською державою; польські феодали через династичний союз прагнуть отримати доступ до руських земель.
У результаті підписання унії: князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і став одночасно королем Польщі та князем Литви (змінивши ім’я на Владислав ІІ Ягелла); Польща і Литва утворили персональну унію – дві держави зберігаючи незалежність об’єднані спільним монархом; Ягайло став католиком, й впроваджує католицизм у Литві; Литва повертала Польському королівству усі будь-коли захоплені землі, приєднувала «на вікі-вічні свої литовські й руські землі до Корони польської» й обертала на її користь великокнязівську казну.
У 1387 р. польські війська захопили Галичину приєднавши до Польського королівства. Приєднані землі було поділено на Руське воєводство з центром у Львові (1434 р.), Подільське воєводство (1434 р.), та Белзьке воєводство (1462 р.). Проводиться полонізація, впроваджується польське право, судочинство та адміністрація, поширюється католицизм. Поступово Галичина перетворилася на провінцію Польщі й залишалася у її складі до 1772 р.
Надалі польські феодали намагалися зберегти наслідки Кревської унії, обираючи спільного правителя для обох держав. Тільки Люблінська унія завершила повне об’єднання держав.
Другий період литовсько-руського співіснування (1380-ті – 1480-ті рр.) – це час конкуренції державних проектів: самостійність Литви або збереження персональної унії.

Слайд 7.

Для цього історичного періоду були властиві такі риси:
1) початок зближення Польщі та Литви з наміром в майбутньому утворити єдину державу. Боротьба еліт за збереження незалежності ВКЛ або поглинання Литви Польським королівством;
2) ліквідація удільних князівств, перетворення їх на провінцію Литви;
3) дискримінація прав православного населення, прояви релігійної нетерпимості.
Третій період литовсько-руського співіснування (1490-ті рр. – 1569 р.) – це час трансформації персональної унії у єдину державу.

Слайд 8.

Для цього історичного періоду властиві наступні риси:
1) відхід від ідеї персональної унії й злиття Польщі та Литви у єдину державу;
2) соціальний гніт українського населення та релігійна дискримінація;
3) активне ополячення та окатоличення українського суспільства, у першу чергу аристократії;
4) центром збирання «руської спадщини» стає Московське князівство.
У дослідників різне ставлення щодо польсько-литовського періоду в історії України:
1) Польська та литовська присутність на українських землях розглядається як прояв «колоніального загарбання» та «національного гноблення» (Володимир Пашуто);
2) Час існування українських земель у складі Литви вважають часом існування Литовсько-Руської держави (Іван Крип’якевич);
3) Литовська держава ХІV – ХVІ ст. була спадкоємцем і продовжувачем традицій Русі та Галицько-Волинської держави. В особі ВКЛ продовжувала існувати Українська держава, як «друге Українське королівство» (Михайло Брайчевський).
Специфіка розвитку українських земель у складі Угорського королівства, Молдавського князівства, Кримського ханства та Московської держави. Крім Великого князівства Литовського та Польського королівства у боротьбу за землі Київської Русі та Королівства Руського включилися сусідні держави. Польське королівство, Велике князівство Литовське та Московська держава в різні часи намагалися обгрунтувати своє право на новоприєднані землі, висловлюючи претензії на всю «спадщину Русі». Натомість країни з скромнішими запитами – Кримське ханство, Угорське королівство, Молдавське князівство, боролися тільки за ті території, які змогли власне завоювати.

ЗАКАРПАТТЯ У СКЛАДІ УГОРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Закарпаття – українські етнічні землі, розташовані на південних схилах Карпатських гір. Після смерті Володимира Великого Закарпаття було загарбано Угорським королівством. Упродовж 1280-х – 1320-х рр. була частиною Королівства Руського, а після розпаду Галицько-Волинської держави відійшла до Угорщини. Землі Закарпаття були поділені на адміністративно-територіальні одиниці – комітати (жупи), які очолювали посадники (жупани, ішпани) – Ужанський, Березький, Угочанський, Мармароський, Шаризький, Земплинський, Спишський. Саме Закарпаття угорці називали «Князівство русів» (Ducatus Russorum). У ХІІІ – ХV ст. у Закарпаття переселяються волохи, німці, словаки, угорці. Місцеве українське населення закріпачувалося, позбавлялося політичних прав і свобод. Українська еліта мадяризувалася.
У 1526 р. унаслідок поразки від турецької армії у битві під Мохачем, Угорщина припинила своє існування як незалежна держава. Східна частина Закарпаття відійшла до Семигородського (Трансільванського) князівства, яке було васалом Османської імперії, західне Закарпаття – стало володінням австрійських Габсбургів.

БУКОВИНА (ШИПИНСЬКА ЗЕМЛЯ) У СКЛАДІ МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

У Х ст. Буковина (вживалася назва Шипинська земля) потрапила до складу Київської Русі. З 1199 р. зазначений регіон входив до складу Галицько-Волинського князівства. У 1340-ті – 1350-ті рр. угорці розгромили татар й захопили Шипинську землю.
У 1359 р. виникає Молдавське князівство до складу якого входить на правах автономії Шипинська земля. У 1514 р. Молдавія потрапила під владу Османської Порти (ця залежність тривала до 1774 р.). З втратою автономії поступово зникає й назва Шипинська земля. Натомість вживається назва Буковина, в межах якої діяла турецька військово-адміністративна одиниця – Хотинська райя.

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО

З ХІ ст. східна частина Кримського півострова перебувала у складі Київської Русі, а упродовж ХІІ – початку ХІІІ ст. на Крим і Північне Причорномор’я поширювалася влада половців. Після татарської навали південні землі увійшли до складу Золотої Орди з центром у м. Солхат. Назва Крим з’явилася тільки у ХІІІ ст. коли на півострові осіли татари й назвали Кримом м. Солхат (Старий Крим або Ескі-Кирим). До того півострів називали Тавридою.
Кримський півострів був багатоетнічною територією. З початку XIII ст. по 1299 р. у центральному Криму існувало князівство з центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно аланським (осетинським) та караїмським населенням. У гірському Криму існувало князівство Феодоро (Теодоро) з центром у Мангулі (XIII ст. – 1475), де правила вірменська династія Гаврасів – Таронітів. Також до 1460-х рр. у Криму існувала фема Готія з центром у Херсонесі, що визнавала верховенство Трапезундської імперії. З 1260-х – 1270-х рр. до 1475 р. італійська морська республіка Генуя утримувала в Криму свої колонії у Кафа (Феодосії), Солдайї (Судаку), Чембало (Балаклаві), Чіпріко та Боспоро (на Керченському півострові), а також у Монкастро (Білгороді-Дністровському). Після 1475 р. ці колонії відійшли до Туреччини. Населення цих територій і міст було мішаним, у тому числі й слов’янським.
У 1430-і рр. розпалася Золота Орда й розпочався процес утворення Кримського ханства, як окремої держави. У 1440-х рр. кримських татар очолив Хаджи Ґірей (Ґерей) (1443 – 1466 рр.), який заснував нову правлячу династію.

Слайд 9.

Історики вказують різні роки створення кримськими татарами Кримського ханства як незалежної держави – 1443 р., 1445 р., 1449 р. Існують й інші варіанти.
Кримське Ханство – держава Гераїв (Гіреїв) – і на Русі, і в Литві спочатку називалася Ордою, іноді в поєднанні з іменами хана: Орда Менглі-Гірея. На початку ХVI ст. Кримське ханство стало називатися Велика Орда, або Великий Улус. Вживався і термін «юрт» в значенні «територія кочівок улуса». Але найпоширенішим на Русі була назва Крим, а в Литві – Перекоп [7, с. 189]. Територія ханства розділялась на дві частини: постійну територію зимового перебування – власне Крим, і прилягаючу до неї літніх кочувань. Площа Кримського ханства складала 250 тис. кв. км. при всій території Криму у 27 тис. км2 [7, с. 189–190].
Столицями ханства були спочатку Солхат, потім, ненадовго, Кир Ор, а з 16 ст. м. Бахчисарай. З 1777 р. місто Кафа.

Політична структура Кримського ханства [7, с. 197].

Хан у Кримському ханстві був верховним головнокомандуючим і правителем, який мав право на збереження життя і заподіяння смерті своїм підданим; на власний розсуд розпоряджатися їхньою землею та майном; встановлювати закони. Хан міг вимагати від своїх підданих служби у війську, претендував на 20 % воєнної здобичі. Усі ці права становили собою норми неписаного звичаєвого права (тьоре, яса). При ханові діяв дорадчо-виконавчий орган (спочатку мав назву корниш, з кін. 16 cт. – діван) в якому вирішувалися справи внутрішнього управління та зовнішньої політики. Диван також був вищою судовою інстанцією. Рішення його було обов’язковим для всіх татар. Другим за значенням після хана був калга-султан – намісник держави, співправитель хана, який керував правою (східною) частиною Ханства та правим крилом війська. Нуреддин – другий після калги співправитель хана, що управляв західною (лівою) частною ханства і керівник лівого (меншого) крила війська. За зовнішню безпеку ханства відповідав Ор-бек (Орбей, намісник Перекопа), він же здійснював постійний контроль за всіма ордами ханства, що мешкали поза межами півострова. Сераскири – головнокомандуючі військами. Капи-кулу – керівник ханської гвардії (капикулу), сформовані за зразком турецьких яничарів. Дефтердар – скарбник. Карач-беї («карачі») – це корінні кримські роди (Ширини, Барини, Кипчаки, Аргини. Вони впливали на рішення ханів, на процес вибору хана, та, навіть, неодноразово скидали їх. Мурза (мирза) – титул кримських дворян від татарських родів. Муфтій – знавець мусульманського канонічного права (шаріат), до якого зверталися в дискусійних релігійно-правових проблемах. Великий муфтій носив титул «Шейх-уль-іслам», тобто титул найвищого духовного настоятеля. На нижчих ієрархічних сходинках знаходилися кадіаскер (військовий суддя), каді (судді за шаріатом), мудериси (відповідальні за навчання у мусульманських школах, свого роду експерти та наставники), шейхи (голови мусульманських братств дервішів), софу (мешканці мусульманських монастирів або самітники). Ханський двір. Офіційними розпорядниками волі хана були чиновники ханського двору – ат-аги (від 150 до 200 чоловік), кожен з яких виконував певні обов’язки. Візир – місцеблюститель, фактично міністр з цивільних справ. Капи-агаси – типу великого візиру в Туреччині. Султанша-валіде – мати хана. Султани (принци) – це претенденти на престол, сини хана. Оглани (сини, княжичі) – титул синів хана та його братів, які не претендували на престол [7, с. 196–197].

Соціальна структура Кримського ханства  [7, с. 198].

Після падіння Константинополя (1453 р.) турки активізувалися на Північному Причорномор’ї. У 1475 р. турки захопили генуезькі колонії Північного Причорномор’я (Кафа, Солдайя), князівство Феодоро (столиця Манґул). 1478 р. Османська Порта зробила васалом Кримське ханство, яке в той час очолював хан Менґлі Ґірей (1467 – 1515 рр.). Згодом, ці території стали провінцією (еялетом) Туреччини.
У 1482 р. хан Менґлі Ґірей провів перший похід на українські землі, коли було спалено Київ та його околиці. Татари стали для русинів небезпечними сусідами. Кримське ханство проводило походи на українські землі практично щорічно, інколи двічі – тричі на рік. Упродовж 1450 – 1556 рр. татари зробили 86 великих військових походів на українські землі захопивши місцеве населення в якості ясиру (полонених) [1, с. 109].

ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНА У СКЛАДІ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

З кінця ХV ст. загострюється протистояння Московської держави з Великим князівством Литовським. Московська держава підкорює нові території: Ярославське князівство (1463), Пермську землю (1472), Великий Новгород (1478), Тверське князівство (1485). В результаті масових переходів руських князів зі своїми «вотчинами» на службу московському царю та московсько-литовських війн 1487 – 1494 рр., 1500 – 1503 рр. та 1512 – 1514 рр. Московська держава захопила Стародубщину, Чернігово-Сіверщину, Смоленщину. Переможною для Литви стала битва під Оршою (1514 р.) – військова заслуга князя Костянтина Острозького. Проте, маючи тактичні успіхи, в стратегічному литовці програвали Московській державі, за період протистояння Велике князівство Литовське втратило ⅓ своїх територій.
Зростання могутності Московської держави співпало із занепадом Візантійської імперії (падіння Константинополя у 1453 р.) та поступовим виходом з під влади Золотої Орди. Серед московських князів і духовенства зміцнюється переконання в тому, що Москва є спадкоємницею Києва, а московські правителі – нащадки Рюриковичів. У 1480-ті рр. у титулах московського правителя Івана ІІІ (1462 – 1505 рр.) з’являється термін «цар», у січні 1493 р. виникає титул «государ всієї Русі». Московія робить спробу виступити з ідеєю духовного лідерства у православному світі. З кінця ХV ст. месіанські ідеї почали проникати в суспільство Московської держави: особлива відповідальність за долю православ’я, відчуття богообраності та ін. На початку ХVІ ст. ця теорія трансформувалася у теорію «Москва – третій Рим» (автор чернець Філофей).
Особливості соціального, економічного та культурного розвитку українських земель у польсько-литовську добу.  У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці ХІV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, у свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах [2, с. 186].  На територіях, які опинилися під владою Польського королівства – Галичині, Холмщині, Белзщині, княжі землі або перейшли у володіння польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській шляхті [2, с. 187]. Упродовж ХІV – ХV ст. на українських землях почало формуватися магнатське і шляхетське землеволодіння, зростала власність церковних феодалів.
Соціальна структура населення. Привілейована, панівна частина суспільства – магнати, вище духовенство та шляхта. Магнати (князі, пани) – це феодали, що володіють великим земельним володінням та мають вплив на політичне життя країни. Складалася з князів (титулована знать, яка не підлягала місцевій владі) та панів (знать без титулу, що відрізнялася давністю роду та заможністю). Шляхта – привілейований стан, військово-службова знать, які мали тільки один обов’язок – військова служба. Шляхтичі, в залежності від їх заможності, ділилися на бояр, зем’ян та панцерних слуг. У 1528 р. був проведений «попис земський» (перепис шляхти), що визначив усіх тих, хто був приналежний до шляхетського стану. Водночас терміни «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний – шляхтич. Бояри і зем’яни, за якими не визнали шляхетство, утратили право на привілеї й злилися із селянством. Напівпривілейовані верстви суспільства: міщани та духовенство (священики, диякони, ченці). Міщани – це мешканці міст, представники податкових верств населення, які ділилися на групи: патриціат, бюргерство, плебейство).  Найбагатша купецько-лихварська верхівка міського населення – патриціат. Середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани – бюргерство. Безправна біднота – плебс (плебейство) [2, с. 203]. Непривілейована верствою було селянство – це жителі сільської місцевості, що перебували у різних формах залежності від феодалів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялося на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об’єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода. Данники – це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, дарувати на свій розсуд, заставляти. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі. «Тяглові», або «работні», селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Ці селяни були «непохожими», тому що були позбавлені права виходу [2, с. 192]. Козаки – в цей час, скоріше спосіб життя, аніж соціальна група чи верства населення.

Слайд 10.

Освіта. Традиційно початкову освіту здобували при церквах і монастирях, де вчили диякони. Українська молодь вчилася по книгах: Часословець, Псалтир, Апостол, Октоїх. Діти перш за все вчили азбуку й склади, а потім переходили до читання церковно-службових книг. Читання було найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи: одна група студіювала буквар, друга – Часословець, третя – Псалтир і т. д. Перехід від однієї книги до іншої можна прирівнювати до переходу від нижчого до вищого класу, як в сучасній школі. Вчили ще співати, по-церковному, початків арифметики, молитов, письма церковнослов’янською мови.
Вітчизняні студенти нерідко навчалися за кордоном. Наших студентів за кордоном називали «роксоланами», «русинами», «рутенцями». Наприклад, у списках студентів Краківського університету числилися «Матвій з Тухлі», «Симон з Дрогобича», «Михайло Михайлович із Самобора», «Іван Григорович із Коломиї», «Олексій Матвійович зі Львова», «Іван Петрович із Глухова», «Дмитро Степановчи із Києва», ректором Краківської школи був «Григорій Тичина з Роксолан». Це зумовлено тим, що усталених прізвищ не було. Вони виникають у ІV – ХV ст. серед вітчизняної еліти (князів, магнатів), у простого населення постійні родові прізвища закріпилися наприкінці 18 – на початку ХІХ ст. [3, с. 109].
Справжніми покровителями шкільної освіти були православні братства. Братства – це українські релігійно-національні організації, що об’єднували міщан, селян, козаків та українських магнатів. Основним засобом протистояння польській колонізаторській політиці та католицьким впливам було організація шкіл, друкарень та культурно-просвітницьких об’єднань. Діяльність братств активізувалася у XV ст. Спочатку братства були світськими організаціями, але з часом набули яскраво виражене релігійне забарвлення. Їх головна мета – оборона батьківської віри. Найстаріші з братств – Львівсько-Успенське братство (1439), Віленсько-Кушнірське (1458), Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Брестське (1591), Люблінське (1594), Київське Богоявленське (1615).
В цю епоху проявили себе інтелектуали, поети та письменники українського походження.
Дрогобич Юрій (Юрій Котермак) (близько 1450 р. – 1494 р.) – народився в Дрогобичі (Прикарпаття). У 1470 р. він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 – магістра Краківського університету. У Болонському університет викладав астрономію (1478 – 1479 рр.), став доктором мистецтва і медицини, працював ректором. Юрій Дрогобич перший вітчизняний автор друкованої праці – «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету», яку у 1483 р. було опубліковано в Римі.
Русин Процелер Павло (близько 1470 р. – 1517 р.) народився на Лемківщині, у м. Кросно (тепер Польща), закінчив Грейфсвальдський університет у Німеччині, викладав у Краківському університеті в якому читав лекції. Павло Русин є першим поетом-гуманістом в українській літературі, хоча писав він латиною.
Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566) – видатний український гуманіст який навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського «Про турецьку загрозу слово І та ІІ-ге», «Про целібат», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Промова на похоронах Сигізмунда І». Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом, а також є один із фундаторів полемічної літератури.

Слайд 11.

Архітектура та містобудування. Архітектура ХІV – середини ХVІ ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Формується український стиль дерев’яних церков – трибанних та п’ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». У цей період в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Будувалися не тільки церковні, але й світські будинки з каменю. Має місце оборонна спрямованість містобудування. Багато нових міст (Броди, Станіслав, Жовква, Тернопіль), що закладалися як замки або фортеці. Більшість замків були дерев’яними: Київ, Житомир, Вінниця, Черкаси. Кам’яні замки у Львові, Луцьку, Кременчуці, Кам’янець-Подільському. У середині ХІV ст. побудовано Верхній замок у Луцьку – це найдавніша кам’яна фортеця України.

Слайд 12.

Культура на українських землях розвивалася у взаємодії із культурними процесами Білорусі, а також Великого князівства Литовського, Польського королівства, Кримського ханства, Угорського королівства, Молдавського князівства, до складу яких входили українські землі.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Лановик Б. Д.Економічна історія: Курс лекцій / Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович. – К. : Вікар, 2006. – 405 с.
3. Любар О. О.Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006.
4. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
5. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.
7. Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. – К.: Кондор, 2005. 284 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Литвин М. О нравах татар, литовцев и московитян / М. Литвин. – М., 1994.
Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. – К.: Кондор, 2005. 284 с.
Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. – 320 с.
Крисаченко В. С. Історія Криму. Кримське ханство: Навч. посіб. / В. С. Крисаченко. – К.: Твін інтер, 2000. – 334 с.

1. Теорії походження Русі.
2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси.
3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.

*           *          *

Мета: опанувати етапи розвитку Київської Русі, її державно-політичний устрій, соціальну структуру, досягнення в сфері культури.
Завдання: проаналізувати теорії походження Русі; окреслити процеси утворення, формування Київської Русі й особливості її політичного і територіального устрою на всіх етапах розвитку; висвітлити процеси утворення і розвитку дрібних руських князівств у добу феодальної роздробленості; узагальнити основні причини розпаду Давньоруської держави.

*          *          *

1. Теорії походження Русі. Питання походження Русі викликає дискусії серед істориків кілька століть. Неповнота джерельної бази, помилковість суджень вчених, використання історичних концепцій політиками з ідеологічними та геополітичними цілями – ці та інші причини заважають об’єктивно розглянути історію виникнення Русі.
Окреслимо існуючі погляди на процес становлення Русі.
У ХVІІІ ст. члени Російської академії наук Ґотліб Байєр, Ґерхард Міллер, Август Шльоцер досліджуючи витоки Давньоруської держави запропонували власну концепцію її формування – норманську теорію. Її прихильниками (норманістами) згодом стали різні історики: Георг фон Раух, Вернер Келлер, Вільгельм Томсон, Микола Карамзін, Михайло Погодін та інші.

Слайд 1.

Норманісти впевнені – Русь заснована норманами, що свідчить про скандинавське походження держави. Ця теорія спиралася на літописну легенду, яку записав Нестор у «Повісті минулих літ», щодо запрошення на князювання слов’янськими племенами трьох братів варягів (вікінгів, норманів) на чолі з Рюриком.

Слайд 2.

Історик Олександр Бойко виділив такі аргументи норманістів:
1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині ХІ ст. фіни називали шведів;
2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;
3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов’янські, так і руськів назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;
4) ісламські географи та мандрівники ІХ – Х ст. завжди чітко розділяли «русів» та «слов’ян» [1, с. 42].
Додатковим аргументом норманістів було й те, що правлячою династією Русі була династія Рюриковичів – засновники якої були норманами (Рюрик, Ігор). До того ж, в деяких неслов’янських джерелах містилася інформація про відсталість східнослов’янських племен, що дало підстави норманістам (прихильникам норманської теорії походження Русі) стверджувати, що слов’яни були нездатні без допомоги ззовні заснувати таку потужну державу, як Київська Русь.

Рішучим противником норманізму став Михайло Ломоносов, який започаткував альтернативну наукову теорію – антинорманську. У подальшому цю теорію розробляли різні історики: Дмитро Іловайський, Степан Ґедєонов, Василь Татіщев, Михайло Тихоміров, Борис Ґреков, Борис Рибаков, Михайло Грушевський та ін.

Слайд 3.

Антинорманісти наводили власні аргументи, на підтвердження власної наукової концепції:
1) назва «Русь» слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;
2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;
3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840 – 880) чітко називає русів слов’янським племенем;
4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника» [1, с. 42 – 43].
Також відзначимо, що прихильники антинорманської теорії звертали увагу, що додатковим підтвердженням участі саме слов’ян у творенні Русі говорить наявність соціально-економічних та політичних умов для утворення держави.
Соціально-економічні умови:
1) слов’яни мали міста – осередки суспільно-політичного та економічного життя;
2) сусідська (територіальна) община стимулювала соціальну диференціацію;
3) аналіз тогочасної зброї та знарядь праці норманів і слов’ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку виробничих сил;
4) місцева еліта захоплює общинні землі, зароджуються феодальні відносини;
Політичні умови:
1) воєнно-племінні союзи закладали основи для створення державного апарату;
2) військові походи та дипломатичні контакти слов’ян («Бертинські анали» згадують про державу східних слов’ян, коли 838 р. до візантійського імператора прибули посли, які стверджували, що «їх народ звуть Росс») посилювали організацію воєнно-племінних союзів та класоутворення.

Хозарська теорія (теорія пантюркізму). Професор Гарвардського університету Омелян Пріцак (1919 – 2006) спробував переглянути історію витоків Русі, запропонувавши гіпотезу, згідно якої поляни не слов’яни, а хозари; Кий та династія Києвичів – гілка хозарського ханського роду. Проте результати археологічних досліджень не підтверджують погляди О. Пріцака. Зокрема, пам’ятки слов’янського походження складають більшість від загальної кількості археологічних знахідок.

Слайд 4

Висновки. Не варто розглядати процес виникнення держави, як одномоментний акт або як наслідок діяльності окремої історичної особи. Не слід також відмовлятися від скандинавського, хозарського, слов’янського, візантійського та інших етнічних та культурних сегментів Русі, цим ми збіднюємо вітчизняну історію. Багато сучасних істориків переконані, що нормани або хозари не утворили державу Русь, проте зіграли свою роль у розвитку східнослов’янських племен. Упродовж VII – VIII ст. союзи слов’янських племен перетворювалися на державні утворення – племінні княжіння, які згодом об’єдналися у державу – Русь.

2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси. Історію Київської Русі можна умовно розділити на періоди становлення, розквіту та занепаду.
Доба становлення Русі – час утворення східнослов’янської держави з центром у Києві, період швидкого територіального зростання Київської Русі й поступової консолідації держави. Період охоплює правління Аскольда і Діра (860-ті – 882), Олега (882 – 912), Ігоря (912 – 945).

Слайд 5.

Дір та Аскольд (860-ті – 882 рр.) – правителі держави, яка охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, древлян, дреговичів та частково сіверян. Зробили спробу запровадження християнства (Аскольдове хрещення). Вчинили походи проти Візантії у 860 р., 863 р., 866 р., 874 р. – тоді ж уклали договори з імперією на вигідних для слов’ян умовах. У 860-ті рр. Аскольд прийняв християнство від патріарха Фотія.
Існує кілька гіпотез щодо об’єднання слов’янських племен навколо київського центру, які вказує історик Наталія Яковенко у книзі «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України». «Перша – що варяги Дір та Аскольд жили в різний час: Дір … умовно між 838 – 859 рр., а Аскольд – між 860 – 882 рр. Друга – що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим серед царів слов’ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на основі полянського союзу племен, а сам Дір міг бути останнім племінним князем із роду Києвичів: цей рід утримався при владі, аж доки його витіснив варяг Аскольд (чиє ім’я в перекладі означає «сіроголовий», тобто воїн-вовк). Урешті – третя, що Аскольд і Дір були сучасники й співправителі … Дір міг бути «найбільшим царем» (не виключено – справді з місцевої племінної знаті), а Аскольд – його «заступником» [2, с. 37].
Рюрик (862 – 879) – варязький конунг (князь), який, як згадує «Повість минулих літ», правив разом із братами Трувором і Синьоусом на землях племінного союзу приільменських словен. Помер Рюрик у 879 р., і князівську посаду через малолітство його сина Ігоря, зайняв регент Олег, не виключено, родич Рюрика.

Олег Віщий (Ґелґі) був київським князем у 882 – 912 рр. Князь Олег зміг об’єднати всі землі вздовж «шляху із варяг в греки» – від чорноморського узбережжя та дельти Дунаю на півдні й до Фінської затоки і верхів’я Волги на півночі. У 882 р. – захопив Київ (зі слів Олега «мати міст руських»), вбивши князів Аскольда та Діра, що там правили. Розширив територію Русі, приєднавши землі древлян, сіверян, радимичів. На чолі нового державного утворення утвердилася династія Рюриковичів, оскільки формально Ігор Рюрикович вважався князем, але правив Олег. За князювання Олега було встановлено опорні пункти центральної влади (міста) у племінних князівствах, призначено приблизний порядок стягнення данини, відновлено культ язичницьких богів. Проте держава залишалася не консолідованою, влада князя слабкою, система управління, стягнення данини і судочинство – примітивне.
У 907 р. та 911 р. Олег здійснив переможні походи на Константинополь (Царгород), уклавши вигідний для Русі договір. У 912 р. загинув під час походу проти арабського халіфату на узбережжі Каспійського моря, проте за легендою помер від укусу змії.

Ігор Старий (Ігор Рюрикович, Інгвар) правив у 912 – 945 рр. Він продовжив справу Олега з консолідації слов’янських племен та посилення князівської влади в союзі з дружинною верхівкою, захищав власні кордони та прагнув нових завоювань. Боровся з уличами, але остаточно підкорити їх не зміг. Приєднав територію межиріччя Дунаю та Дністра, східний Крим і Тамань. У 915 р. вперше зіткнувся з печенігами, уклав із ними угоду, яку згодом порушили печеніги. У 941 р. зазнав поразки на морі від візантійців, які використали «грецький вогонь», знищивши майже увесь флот. У 943 – 944 рр. захопив міста Закавказзя – Дербент, Ширван і Бердаа (союзники Візантії). У 944 р. провів переможний військовий похід проти Візантії, який завершився укладанням договору. Війни виснажували державу й князь Ігор намагався збільшити данину з підлеглих племен, проте у 945 р. був убитий древлянами.

Слайд 6.

Доба зміцнення й розквіту – час найвищого соціально-економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі, зростання її політичної могутності, збільшення території. Період охоплює князювання Ольги (945 – 964), Святослава Ігоровича (964 – 972), Володимира І Святославовича (980 – 1015), Ярослава І Володимировича (1019 – 1054), тріумвірату Ярославичів (1054 – 1073), а також правління Святослава Ярославича (1073 – 1076), Ізяслава Ярославича (1076 – 1078), Всеволода Ярославича (1078 – 1093), Святополка І Ізяславича (1093 – 1113), Володимира ІІ Всеволодовича (1113 – 1125), Мстислава Володимировича (1125 – 1132).

Слайд 7.

Ольга правила у 945 – 964 рр. Княгиня була регентшею Святослава (народився в 930-х рр.). Походження княгині до кінця не з’ясоване: або онука слов’янського князя Гостомисла, або донька болгарського царя Бориса І із Пліски, або донька скандинавського воєводи чи жителя Пскова.
Внутрішня політика. Ольга підкорила древлян (спалила Іскоростень, вбила послів). Під час правління зосереджувалася на внутрішніх проблемах. Реформуючи державу регламентувала повинності залежного населення і визначила чіткий розмір данини. Встановила погости (місце збору данини), де урядовці виконували князівські розпорядження, чинили суд, а також «лови» — мисливські угіддя на землях підкорених племен. Під час правління Ольги відбулося одержавлення племінних княжінь – перетворення земель племінних князів на державну територію Київської Русі.
Зовнішня політика. У 946, 957 рр. княгиня відвідала Константинополь, де намагалася налагодити дипломатичні зв’язки, поновити старі договори (про сплату Візантією данини Києву, привілеї руським купцям). Прийняла християнство (при хрещенні отримала ім’я Олена на честь матері імператора Костянтина VIІ Багрянородного). Канонізована православною церквою.
У 959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І за допомогою у християнізації Русі. У Києва в 961 – 962 рр. діяла християнська місія єпископа Лібуція (який помер в дорозі) й місія очолювалася ченцем Адальбертом із Тріра. Однак кияни зустріли християн вороже і Ольга не наважилася оголосити християнство державною релігією. Авторитет її зменшився, язичницька віра залишалася популярною. Добровільно передала владу сину Святославу в 964 р.

Святослав Ігорович (Завойовник, Хоробрий) правив у 964 – 972 рр. Багато часу проводив у воєнних походах, але не нападав зненацька (попереджав суперника посланням «Йду на Ви!»). Сприяв зміцненню князівської влади. Був прихильником язичництва, проте не забороняв хрещення усім бажаючим.
У 965 р. знищив Хазарський каганат, підкорив племена ясів (предки осетин) і касогів (предки адигейців та черкесів), підкорив Волзьку Болгарію, приєднав Тмутаракань на Таманському півострові та північно-східний Крим.
У 968 р. Святослав провів перший похід на Болгарію (перший дунайський або балканський похід), згодом планував перенести столицю в Переяславець-на-Дунаї (тепер місто Мала Преслава). Проте печеніги узяли в облогу Київ, що змусило Святослава перервати похід та захищати столицю. Для зміцнення влади реформував систему державного управління: замінив місцевих племінних керівників намісниками (своїми синами) з метою централізації влади.
У 969 – 971 рр. вчинив другий похід (болгарський, дунайський) в результаті якого була захоплена столиця Болгарії, але у війну втрутився візантійський імператор Іоанн І Цимісхій занепокоєний успіхами Русі. Навесні 971 р. візантійці обложивши м. Доростоль (зараз м. Сілістра в Болгарії), змусили Святослава укласти угоду, згідно якої Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Імператор зобов’язався пропустити русичів додому, відновилися дипломатичні стосунки між країнами.
Навесні 972 р. повертаючись до Києва русичі потрапили в засідку хана Курі біля порогів Дніпра. За легендою, з черепа загиблого князя печенізький хан зробив чашу (кубок) з написом «Чужого бажаючи, свою загубив».

Слайд 8.

Після смерті Святослава спалахнула братовбивча війна між його синами. Руська земля тимчасово (972 – 980) розпадається на уділи. Збройний конфлікт розпочався з убивства князем Олегом київського боярина, який полював у древлянській землі. Підбурюваний своїми боярами, київський князь Ярополк розбив військо Олега, а самого вбив й забрав Древлянську волость. У 980 р. сталася битва між братами Ярополком та Володимиром. У військовому конфлікті програв Ярополк, він незабаром буде підступно вбитий слугами Володимира.

Володимир І Святославович (Хреститель, Великий, Красне Сонечко) правив у 980 – 1015 рр. Основну увагу приділяв не загарбанню нових земель, а захисту й укріпленню кордонів Русі, впорядкуванню її життя. Канонізований церквою та залучений до ліку рівноапостольних.
У 992 р. приєднав до Русі Закарпаття, територію племені хорватів. Після цього землі усіх східнослов’янських племен увійшли до складу Русі. Її площа сягала 800 тис. км.2, з населенням близько 5 млн. людей. У 993 р. переміг печенігів. За легендою перед боєм стався поєдинок між богатирями обох військ й Кожум’яка переміг печеніга, й на знак перемоги засновано місто Переяслав.
Провів низку реформ:
адміністративна – країну поділено на 8 уділів, уділи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб (тисяцьких, посадників) або власних синів. Держава поділялася на землі-уділи з центром у головних містах (Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Полоцьк, Турів, Псков, Володимир-Волинський). Таким чином князь родоплемінну форму управління державою замінив територіальною, тим самим зламав сепаратизм племінної верхівки, оскільки зосередив владу в руках однієї династії.
військова – створено регулярне військо зі слов’ян, які мали право володіти земельною власністю, були ліквідовані племені військові об’єднання.
оборонна – активно будуються фортеці, укріплення навколо Києва, які стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами.
градобудівна – закладено нові міста уздовж річок країни – Стугна, Сула, Десна, Трубіж, Остер, розбудовується столиця Русі – Київ.
судова – князь започаткував вироблення закону, який регулював би правові відносини в суспільстві, вдосконалив чинний тоді кодекс звичаєвого права уклавши «Устав землений».
фінансова – князь карбував власні гроші («срібники» й «златники») з гербом «тризубом».
релігійна – у 980 р. зроблено спробу модернізувати язичництво (створено язичницький пантеон богів на чолі з Перуном), проте у 988 р. після облоги Херсонеса, одруження на сестрі візантійського імператора Василя ІІ – Анні – оголосив державною релігією християнство. Сам охрестився (при хрещенні отримав ім’я Василь). Християнську церков на Русі очолив грек Анастас.
У зовнішній політиці Володимир Великий активізував відносини з Візантією, установив дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею, уклавши з ними договори про «мир та любов». Обмінявся посольствами з Німеччиною, установив відносини з Римом. Започаткував «шлюбну дипломатію» руських князів, одружуючи своїх дітей із представниками королівських династій європейських країн: син Святополк був одружений на дочці польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав на дочці шведського короля Олафа Скотконунга, дочок видав за угорського, чеського та польського королів.
Володимир модернізував державу перетворивши її з родоплемінної у феодальну з системою вассалітету-сюзиренитету. Київська Русь увійшла в коло найсильніших держав Європи, посилився її міжнародний авторитет, активізувалися політичні, економічні, воєнні та культурні зв’язки.

Слайд 9.

Після смерті князя Володимира упродовж 1015 – 1019 рр. тривають братовбивчі війни. У результаті міжусобиць до влади прийшов Ярослав Володимирович, який розгромив свого головного противника Святополка Окаянного у 1019 р. на р. Альті,.
Ярослав І Володимирович (Мудрий, Кульгавий) правив з 1919 р. по 1054 р. Зауважимо, що у 1023 р. проти Ярослава виступив його старший брат Мстислав Чернігівський та Тмутараканський. Після кількох битв (зокрема, Лиственської 1024 р.) брати уклали союз й упродовж 1026 – 1036 рр. існував дуумвірат (до смерті Мстислава). Ярослава свою енергію спрямував у сферу культури, дипломатії та будівництва. Його називають князь-просвітитель, князь-будівельник. Хоча і завойовником він також був.
Князь Ярослав І Мудрий сприяв посиленню єдності та централізації держави – встановив новий принцип престолонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві в межах свого роду. Створив у 1016 р. перше зведення законів Київської Русі, що одержало назву «Найдавніша правда», або «Правда Ярослава». Здійснив спробу позбутися залежності руської церкви від константинопольського патріарха. У 1039 р. Руську церкву визнав самостійною Вселенський (константинопольський) патріарх й київську митрополію очолив грек Феофілакт. Резиденцією митрополита став Софійський собор. На Русі існували єпархії з центрами у Чернігові, Переяславі, Білгороді, Полоцьку, Володимирі, Юр’єві. Вже у 1051 р. собор руських єпископів обрав київським митрополитом першого русича – Іларіона (1051 – 1054 рр.), який виступав за незалежну від Константинополя церкву. Піклувався про розвиток культури: виникнення шкіл, виготовлення книжок, ведення літописання, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі. Ярослав розвинув «шлюбну дипломатію» – укладання вигідних міждержавних союзів через династичні шлюби (князя називали – «тестем Європи»).
За правління Ярослава Київська Русь досягла вершини свого розквіту, ставши в один ряд з Візантією і Німеччиною – найрозвиненішими тогочасними країнами.

Слайд 10.

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. з’явились перші ознаки послаблення Русі. У 1054 – 1073 рр. Ізяслав, Святослав, Всеволод уклали союз для спільного управління справами (тріумвірат). Проте головна мета цього союзу перерозподіл землі – Ярославичі зі своїми дружинами нападали на сусідніх князів, виганяли їх, оволодівали містами. Все це створювало ситуацію крайньої нестабільності.
У 1055 р. уперше зафіксували появу нових кочовиків – половців (кумани). В 1068 р. в битві на р. Альта Ярославичі зазнали поразки від половців. Ця подія поклала початок розпаду тріумвірату.
15 вересня 1068 р. кияни на віче почали вимагати від Ізяслава Київського роздати зброю та коней для організації відсічі ворога, але Ізяслав відмовив. Сталося повстання й князь утік в Польщу. Ізяслав повернув собі владу у 1069 р. за допомогою війська польського короля Болеслава ІІ й на певний час відновився тріумвірат. На Вишгородській нараді князів (1072) було схвалено звід руських законів «Правду Ярославичів», який обстоював права можновладців, обмежуючи, разом із тим, свавілля землевласників. Незабаром тріумвірат розпався й кожен з нащадків Ярослава Мудрого зміг зайняти посаду київського князя: Святослав Ярославич Чернігівський у 1073 – 1076 рр., Ізяслав Ярославич Київський у 1076 – 1078 рр., Всеволод Ярославич Переяславський у 1078 – 1093 рр.

Слайд 11.

Після смерті прямих нащадків Ярослава Мудрого київським князем став Святополк ІІ Ізяславович. За його правління князівські міжусобиці та набіги половців стали головними проблемами Русі. Покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців мав об’єднуючий з’їзд князів, який відбувся у 1097 р. в Любечі. Він заклав юридичну основу феодальної роздробленості, оскільки проголосили принцип вотчинної власності – «кожен володіє своєю землею і не зазіхає на інше». Фактично з’їзд узаконив роздроблення Русі на окремі удільні князівства. Вотчина проголошувалася володінням певної князівської лінії та передавалася у спадщину від батька до сина. Проте чвари не припинилися.
Володимир ІІ Всеволодович (Мономах) був київським князем у 1113 – 1125 рр. Став князем після смерті київського князя Святополка ІІ Ізяславича, завдяки рішенню народного віче киян. Упродовж правління обороняв руські землі від іноземних завойовників, намагався убезпечити Русь від розпаду, припинити міжусобиці.
За роки правління силою придушив князівські усобиці, відновив міжнародний авторитет Київської держави. Провів адміністративну реформу – поділив Русь на п’ять підвладних йому князівств: Київське, Переяславське, Смоленське, Володимир-Волинське, Суздальське. Продовжив практику династійних шлюбів: син Мстислав одружився на Христині, донці шведського короля; донька Єфимія вийшла за угорського короля Коломана; донька Марія за сина грецького імператора.
Мстислав Володимирович (Великий) був київським князем у 1125 – 1132 рр. Продовжував політику батька з укріплення держави, припиненню міжусобиць і захисту кордонів (загнав половців за Волгу та Кавказькі гори). Мстислав був сильним князем, прагнув перетворити Русь на спадкову монархію. Після смерті Мстислава держава вступила в добу роздробленості.

Занепад Русі або період феодальної роздробленості – це час, коли змінився устрій та форма правління держави. «Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями – державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найважливіших князів» [3, с. 45]. Ця період розвитку Русі, коли у князівствах, на які дробилася Русь, формуються місцеві князівські династії (Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславичі та ін.), при збереженні єдиної держави, яка була зруйнована монгольською навалою 1237 – 1241 рр.

Слайд 12.

Позитивні наслідки феодальної роздробленості:
1) завершення формування феодальної держави й інститутів феодалізму: повинності селян, права феодалів, система феодально-станової ієрархії в рамках окремих вотчин і князівств;
2) сприяла зростанню виробничих сил і більш гнучко захищала інтереси пануючого класу (одна з функцій держави);
3) формування великого землеволодіння;
4) урбанізація, зростання чисельності населення;
5) прискорення етнічного розвитку східнослов’янських народів – початок формування українського, російського та білоруського народів.
Негативні наслідки феодальної роздробленості:
1) феодальні усобиці, конфлікти між князями й боярами, дроблення князівств між спадкоємцями призвело до послаблення військової сили та політичної єдності країни;
2) посилення децентралізації, сепаратизму;
3) втрата державної єдності;
4) зміна торгівельної кон’юнктури, занепад торгівлі та економіки;
5) послаблення обороноздатності мало трагічні наслідки в умовах монголо-татарської навали.

3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.  Населення Київської Русі складалося з чотирьох різних правових, економічних та культурних світів:

Світ «людей війни» – лицарів – bellatores, тобто

1. світ князівського двору, військової еліти Русі.

Світи «людей праці», трудящого люду – laboratores, тобто:

2. світ міста – в якому жили ремісники та торговий люд, що працювали на ринок або в системі найманої праці.
3. світ села – який належав незалежним особисто вільним общинникам,.

Світ людей молитви – oratores, тобто

4. світ церкви та монастирів – який юридично залежав від Константинопольського владики.

Соціальна піраміда Київської Русі

Давня Русь не знала станів, було єдиною масою, різні верстви якої відрізнялися одна від одної достоїнством, а не правами та обов’язками. Станової різниці, що прив’язувала відомі класи суспільства до відомих занять, ще не було: від князя до останнього вільного кожен міг бути воїном, чиновником, мати земельну власність, займатись торгівлею, промислами [4, с. 597].

Слайд 13.

Освіта. На початку ХІ ст. в Київській Русі визначилися два типи шкіл: нижчі школи грамоти й елітарні школи «учіння книжного». Нижчі школи грамоти відкривалися здебільшого при церквах, а також утримувалися світськими людьми. В них діти вчилися писати, лічити, читати (навчалися за спрощеною 27-літерною абеткою). У школах «учіння книжного» вчилися «діти кращих людей», які опановували 43 літерну абетку, грецьку мову, філософію, граматику, риторику, історію, спів, богослов’я [5, с. 92, 94]. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання.

Архітектура. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Особливість архітектури Русі виявлялася, з одного боку, у наслідуванні візантійських традицій (першими майстрами були греки), з іншого боку – намітилося відхилення від візантійських канонів, пошук самостійних шляхів в архітектурі. У 989 – 996 рр. побудовано Храм Богородиці, відомий під назвою Десятинна церква (не зберігся, хоч йдуть розмови про відбудову – біля Національного музею історії України). У 1019 – 1037 рр. збудовано Софійський собор. Споруда має складну пірамідальну будову, яку увінчують тринадцять бань (куполів). Сучасного зовнішнього вигляду собор набув у 17 – 18 ст., але внутрішні приміщення – добре зберегли свій первісний вигляд.

Слайд 14.

У 1051 р. було засновано Києво-Печерську лавру ченцем Антонієм. У 1073 – 1087 рр. збудовано Успенський собор Печерського монастиря, колись головну споруду архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври. Під час Другої світової війни собор зруйнували.
Образотворче мистецтво. З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення – мозаїки та фрески. Фреска – це малюнок на вогкому тальку стіни, на якому попередньо було накреслено контур малюнка гострим керном, а потім швидко наносилася фарба поки не застигнув тальк. Мозаїка – зображення із різнокольорових кубиків смальти або скла, які вставляли в свіжо-розведений розчин цементу на стіні, відповідно до раніше виконаного малюнку. Готову поверхню згодом шліфують. Стіни Софійського собору в Києві вкриті мозаїками (640 м2, але збереглося 260 м2) і фресками (3 000 м2).

Слайд 15.

Станковий живопис – ікони. Живопис існував переважно на релігійну тематику, й був представлений у вигляді ікони – картина на дерев’яних дощечках із окремих сортів дерева, спеціально виготовленими фарбами з натуральних барвників зображували ліки святих. Ікони писали мінеральними фарбами на дерев’яних дошках, які обклеювали полотном та вкривали шаром спеціального ґрунту – левкасу. Ікон руської школи залишилося дуже мало. Першими відомими живописцями на Русі були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій та Алімпій Печерський. Серед найбільш шанованих зображень та улюблених святинь християнства поряд із зображенням Ісуса Христа та інших святих є ікона Божої Матері. За легендою, перші ікони Богоматері були виконані апостолом Лукою з натури. Потім з них зробили багато копій. На початку ХІІ ст. з Константинополя привезли ікону Вишгородської або Володимирської Богоматері (прикрашала храм Бориса і Гліба у Вишгороді), звідки цю ікону Андрій Боголюбський в 1155 р. вивіз до Володимира-на-Клязьмі (нині зберігається у Третьяковській галереї у Москві) й відома зараз як Володимирська ікона Божої Матері.

Слайд 16.

Культура Київської Русі – явище європейської середньовічної культури. Давньоруська культура не є чисто слов’янською, оскільки зароджувалася як синтез декількох етнічних потоків – слов’янського, балтійського, фінсько-угорського, північнокавказького. Руська культура зазнавала також сильного впливу візантійської культури.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. М. Яковенко. – К., 2005. – 584 с.

3. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – 2-ге вид., допов. і переробл. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
4. Юрій М. Ф. Соціокультурний світ України: Монографія / М. Ф. Юрій. – К.: Кондор, 2004. – 738 с.

5. Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006. – 760 с.

Слайд 4. Карту Хозарського каганату взято з Інтернет // Режим доступу: https://lechaim.ru/ARHIV/131/660.htm

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Пріцак, О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). — Т.І. — К.: Обереги, 1997. — 1080 с.
Пріцак, О. Походження Русі. Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія. — Т. II. — К.: Обереги, 2003—1304 с.
Толочко О. П. Київська Русь / О. П. Толочко, П. П. Толочко. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. – 352 с.
Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь / Л. Н. Гумилев. – М.: Мысль, 1989. – 766 с.
Карпов А. Княгиня Ольга / А. Карпов. – М.: Молодая гвардия, 2009.
Сахаров А. Н. Дипломатия Святослава / А. Н. Сахаров. – М.: Международные отношения, 1982.
Орлов А. С. Владимир Мономах / А. С. Орлов. – М.: Изд-во АН СССР, 1946.
Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси (историко-бытовые очерки ХІ – ХІІІ вв.) / Б. А. Романов. – М.-Л.: Наука, 1966.
Мавродин В. В. Очерки истории левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины ХІV века) / В. В. Мавродин. – СПб.: Наука, 2002.
Феннел Д. Кризис средневековой Руси. 1200 – 1304 / Джон Феннел. – М.: Прогресс, 1989.

1. Проблема етногенезу слов’ян. Перші писемні згадки про давніх слов’ян.
2. Велике розселення слов’ян. Протодержавні утворення східних слов’ян.
3. Духовна та матеріальна культура слов’янства.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку східних слов’ян від первіснообщинних до ранньофеодальних відносин.
Завдання: пояснити наукові теорії походження східних слов’ян; окреслити межі їх розселення на території України і специфіку їх соціально-економічного та культурного розвитку.

*          *          *

1. Проблема етногенезу слов’ян. Перші писемні згадки про давніх слов’ян.
Етногенез – це термін, який означає процес формування та розвитку народності. З грецької мови «етнос» (ἔθνος) – плем’я, народ, а «генезіс» (γένεσις). Загальновідомо, що українці є частиною слов’янського народу. Хто ж такі слов’яни сьогодні? Слов’яни – це мегаетнос, що налічує близько 300 млн. людей. Слов’янські народи, які поділяють на три гілки (слов’яни східні, західні та південні), мешкають у Східній, Західній та Центральній Європі:

Слайд 1.

Етногенез слов’ян був і є предметом дослідження багатьох науковців, проте обмеженість і неповнота джерел стали причиною поширення багатьох наукових теорій та припущень в яких людині, далекій від історії, важко орієнтуватися.
Коли з’явилися слов’яни? Яка територія може вважатися прабатьківщиною слов’янства, тобто тим регіоном, де розрізнені племена сформували слов’янський етнос? Історики, лінгвісти, археологи, намагаючись відповісти на ці питання, висунули кілька наукових теорій, якими доводили автохтонне (місцеве) походження слов’ян або заселення ними Європи в наслідок міграції. Наукові гіпотези щодо прабатьківщини слов’ян локалізували її в різних куточках Європи.

Слайд 2.

Сучасні науковці вважають, що становлення слов’янства проходило шляхом асиміляції споріднених, сусідніх місцевих племен із включенням у цей процес мігрантів. Що ж стосується території на якій формується слов’янство, більшість вчених переконані, що це території сучасних європейських держав – Україна, Польща та Білорусь.

Слайд 3.

Дискусійним є не тільки місце прабатьківщини слов’янства, але й походження імені народу. Слов’яни виникають близько 2 тис. до н. е. (бронзовий вік). Невідома самоназва цього народу. Проте, вчені відносять до праслав’ян різні археологічні культури: тшинецько-комарівську, білогрудівську, лужицьку, чорноліську, зарубинецьку, черняхівську, пеньківську та ін.
На рубежі нової ери слов’яни заселяли значну Європи контактуючи з іншими народами через військові сутички або торгівельні зв’язки. Тоді ж, римські та грецькі вчені вперше згадують слов’ян у писемних творах, в яких називають їх венедами або венетами.
На рубежі століть, з І ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. зустрічаються перші писемні згадки про слов’ян. Зокрема, у працях римських істориків Помпонія Мела, Плінія Старшого, Корнелія Тацита та вченого з Олександрії Птолемея.

Слайд 4.

У зв’язку з навалою готів, а пізніше гунів – у добу Великого переселення народів (ІV – VI ст.), слов’ян тимчасово перестають згадувати у писемних джерелах. Тільки починаючи з VІ ст., тогочасні вчені знов описують венедів, поступово вживаючи нові назви – анти, склавени («склавіни») та слов’яни. Тут слід відзначити таких давніх дослідників, як Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський, Феофілакт Симоккат, Маврикій Стратег, Менандр Протектор.
2. Велике розселення слов’яни. Протодержавні утворення східних слов’ян. Розпад держави гунів дав імпульс розвитку слов’янським племенам, які розселилися по території Європи. Зокрема, слов’яни з’являються у Подунав’ї та Балканському півострові, з часом доходять до Ельби та балтійського узбережжя, а на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи східних, західних та південних, що започаткувало формування сучасних слов’янських народів.
У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у V – VII ст. також мешкали слов’янські племена. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом формують білоруський народ. Ті, що попрямували на північний схід, стали предками росіян. Склавіни більшої частини українського Правобережжя та частина антів, які не брали участі в переселенні, стали предками українців.
Завдяки праці Нестора-літописця «Повість временних літ» та стародавнім руським літописам, ми знаємо назви племен, які мешкали на Сході Європи у VI – VII ст., та які були предками українського, білоруського та російського народів.

Слайд 5.

Племена – предки українців:

1) поляни – територія розселення – Середнє Подніпров’я (Київщина). Їх міста – Київ, Переяслав.
2) древляни – мешкали у басейні річок Прип’ять, Горинь, Тетерев (Київське Полісся, Східна Волинь). Їх міста – Іскоростень, Вручом (Овруч).
3) сіверяни – жили на Лівобережній України, в районі річок Десна, Сула і Сейм (Чернігівщина). Їх місто – Чернігів.
4) тиверці – мешкали у межиріччі Дністра і Пруту, на території сучасної Молдови.
5) дуліби (волиняни) – територія розселення – верхів’я Дністра та басейн Західного Бугу (Волинь).
6) білі хорвати – мешкали на Прикарпатті та Північній Буковині. Їх міста – Ужгород, Перемишль.
7) уличі – територія розселення між річками Дніпро, Оріль, Самара та в низинах Південного Бугу й Дністра (до Дунаю). Їх місто – Пересічень.
8) бужани – мешкали у верхів’ї Південного Бугу (Волинь).

Племена – предки білорусів: дреговичі та полочани.

Племена – предки росіян: радимичі, кривичі, словени, в’ятичі.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VІ – VІІ ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об’єднання [5, с. 52].
Загалом східнослов’янські племена займали територію у 700 тис. кв. км. Існували у східних слов’ян й державні осередки. Становлення державності було досить тривалим, на базі союзів племен виникали перехідні протодержавні утворення, якими варто вважати племінні княжіння [3, с. 23]. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників. На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація – землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу [2, с. 37].
Як називалися ці державні утворення? Арабські автори згадували, що у Подніпров’ї з другої половини І тис. н. е. існували три великі слов’янські племінні об’єднання:
1. Куявія – Київське князівство з центром у м. Київ, який виник наприкінці V ст. (офіційна дата заснування Києва – 482 р.);
2. Славія – князівство у Псковсько-Новгородській землі;
3. Артанія (або Арсанія) – центром цього політичного утворення міг бути Чернігів. За іншими даними це могли бути Тмутараканське князівство або Дулібський племінний союз на Волині.
3. Духовна та матеріальна культура слов’янства. Духовна культура стародавніх слов’ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.
Міф – архаїчна оповідь, переказ про духів, богів (пізніше – героїв), яка не містить нічого абстрактного, однак є узагальненням тих чи інших явищ [1, с. 47]. Міфи (з грець. слово-переказ, звичай) – історія Космосу, історія впорядкування Всесвіту, розповідь про те, як влаштовано світ навколишній і світ людський. Це водночас система норм життя, що відбилося в численних повір’ях та забобонах й елементи культу, їх (міфи) відтворювали в обрядах і ритуалах.

Слайд 6.

За тематичним принципом міфи можна поділити на кілька циклів:
1) Героїчні – найдревніші міфи. Герої в них – втіленням різних стихій або має зв’язок із небом і підземеллям; є частиною природи, розуміє мову птахів, звірів, риб. Нерідко герой постає божеством чи має божественну природу.
2) Космогонічні – про створення світу, елементів Всесвіту та виникнення життя.
3) Антропогонічні та антропологічні – про створення людини та її життя.
4) Тотемічні – про тотемних предків різних племен.
5) Теогонічні – про походження богів.
6) Анімістичні – про духів, що наповнюють світовий простір.
7) Календарні – про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі зміною пір року та господарською діяльністю.
8) Культово-біографічі, історичні – про події, випробування та вчинки окремих персонажів (богів, героїв) – об’єктів культів.
9) Есхатологічні – про кінець світу та потойбіччя.

Слайд 7.

Слов’янський пантеон богів

Микола Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи, визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, вогню тощо. Потойбічний світ вважався слов’янам-язичникам продовженням земного життя [4, с. 193]. Любор Нідерле вважав, що основою слов’янського язичництва була демонологія – культи предків та природи. На жаль, до сьогодні не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів за винятком окремих повідомлень.
Так, за повідомленням книжника ХІІ ст. у праці «Слово про те, як поганські народи поклонялися ідолам і приносили їм жертви», міститься періодизація дохристиянських вірувань слов’ян:
1) спочатку слов’яни приносили жертви злим і добрим духам (упирям і берегиням). Це прояв анімізму.
2) згодом розвинувся культ Роду та рожаниць, божеств родючості, який був тісно пов’язаний із життєво важливими стихіями – сонцем, водою, дощем.
3) в решті-решт на першому місці утвердився культ бога громовиці Перуна.
Східні слов’яни до ІХ ст. не мали спільного державного утворення, тому вірогідно не мали й верховного божества.
1) На першому місці стояв Вседержатель, узагальнюючий Бог (Род?), він же батько природи і Владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління всього і всіх.
2) Бог світла Сварог, який вважався Прабогом, володарем світу, богом ковалів.
3) Дажбог (Хорс) – бог сонця.
4) Перун – був богом воїнів.
5) Велес або Волос – бог скотарів, худоби, поетичного натхнення, покровитель мистецтва, бог багатства й торгівлі, а також бог та захисник простих людей. Покровитель «нижчого світу», володар світу мертвих. Вважався антиподом Перуна, їхні ідоли ніколи не стояли разом.
6) Род і рожаниці. Культ Рода пов’язаний з культом предків і водночас з силами родючості. Рожаниці – духи відповідальні за людські долі.
7) Мокош – богиня-Мати, покровителька плодючості, молодих жінок та дітей, володарка людської долі, богиня життєвих благ та достатку.
8) Лада-Жив або Лада-Жива – (образ чоловіка, рідко жіночий образ) бог кохання, життєвого начала, шлюбу, розваг і краси.
9) Стрибог – бог мореходів, вітру.
10) Симаргл – бог рослинності, підземного царства.
11) Ярило (Яр, Ярун, Яровит) – бог землеробів, символ молодості та плодоносної сили природи.
12) Марена – богиня смерті.
Демонологія. Українська міфологія та демонологія має виразний національний колорит і художньо-образну своєрідність незважаючи на те, що увесь комплекс переказів про живу й неживу природу розвивалася на основі давньої загальнослов’янської міфології. Серед відомих образів слов’янської демонології:
– домовик (його дружина – кікімора), хованець, вихованок, годованець, щасливець – дух-охоронець оселі, пов’язаний з предками;
– лісовики – лісові духи, які набували вигляду звірів й могли зашкодити людині;
– водяники, водяний, водяний чорт – духи водоймищ;
– русалки – душі жінок чи дівчат, які померли незвичайною смертю;
– мавки (нявки, бісиці) – померлі діти. Вітчизняна демонологія багата на різноманітні образи: берегиня, переплут, відьми, пропасниця, очеретяник, польовик, болотяник, вурдалак (вампір, упир) та ін.
Основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи: культ дерев, культ води, культ злих сил. Наприклад, існували культи священних гаїв (слов’яни поклонялися дубам, ясеням, липам), озер, окремих дерев і криниць. Священними тваринами вважалися віл та бик – символ творення; кінь, вівця чи баран – символ невинності; коза – символ врожаю; серед комах – бджола (божа пташка, божа мушка) та сонечко (божа корівка), яких вбити гріх. Серед птахів: зозуля – провісниця майбутнього, але символ суму та вдівства; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; ворони – священні птахи, віщуни; сова – символ мудрості, смерті та пітьми; сокіл – символ хоробрості та швидкості.

Слайд 8.

У слов’ян існували спеціальні святилища та культові споруди – капища. Головними атрибутами капищ були ритуальні майданчики з одним або кількома ідолами посередині, жертовними ямами, будівлями та вогнищами. Розташовувалися капища у важкодоступних і не використовуваних землях (острови, болота, серед лісу). Інколи знаходилися й посеред людських поселень. На фото реконструйоване капище на о. Хортиця, проте його вигляд дає уявлення про подібні язичницькі святилища.

Слайд 9.

Ідол – людиноподібна фігура, виконана в повний зріст (2 – 2,5 метри) з чіткими рисами обличчя. До ідола слов’яни зверталися з проханням, йому присвячували ритуальні обряди. Приклад ідола – «Збруцький ідол», знайдений 1848 р. біля м. Гусятина (копія стояла у Києві на Софійській площі).
Господарство східних слов’ян. Слов’яни вели осілий спосіб життя й основу їхньої господарської діяльності складали рільництво та тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.
1) Землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Екстенсивне виробництво – це спосіб збільшення обсягів виробництва за рахунок залучення додаткових ресурсів без підвищення ефективності їх використання. Альтернативою екстенсивному господарству є інтенсивне, тобто розвиток такого господарства, за якого обсяги виробництва збільшуються за рахунок зростання продуктивності праці, кращого використання наявних ресурсів. Проте екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було достатньо продуктивним і потребувало мінімальних витрат сил.
Існували різні системи землеробства:
– у лісовій смузі (на Поліссі) переважала вирубна система (підсіка, підсічно-вогневе землеробство) – люди вирубали лісову ділянку, спалювали залишки сушняку й використовували землю до повного її виснаження. Через кілька років врожайність зменшувалася й селяни були змушені розчищати нову ділянку;
– у лісостепу (Подніпров’я) перелогова (переліг), коли врожайність землі знижувалась, ділянку залишали поки вона не відновить родючість й обробляли нову ділянку;
– парова система (двопілля) – це коли ділянку ділили на дві частини (пар та яр), одна з яких певний час знаходилася під паром (відпочивала), а інша оброблялися. Ділянки, які знаходилися під паром або оброблялися щороку мінялися.
Вирощували зернові культури, передовсім просо, ячмінь плівчастий та пшениця-двозернянка (полба). Культивувалися також овес, жито та бобові (горох і сочевиця). Вирощували давні слов’яни й городні культури: ріпу, редьку, цибулю та часник. Збереглися також свідчення, що набули поширення в рільництві й технічні культури – льон і конопля.
2) Тваринництво. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м’ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит). Тваринництво також забезпечувало землеробів тягловою силою та засобами пересування (воли, коні). Перше місце у господарстві слов’ян займала велика рогата худоба, друге місце – свиня, третє – дрібна рогата худоба, четверте – кінь. Слов’яни вели осілий спосіб життя, займалися присадибним тваринництвом.
3) Їжа. Аналіз господарства слов’ян дозволяє дійти висновку, що основою їхнього харчового раціону на початку І тис. н. е. були каші й прісні коржики. Розвиток агротехніки збільшило вживання хліба (були зернотерки, винайшли жорнова). Крім зернових культур, значне місце в харчовому раціоні посідають овочі та фрукти – ріпа, слива, яблука, суниці, малина тощо. Важливу групу харчового раціону складали продукти тваринництва – яловичина, баранина, свинина, меншою мірою – конина. Їжу переважно варили, а не смажили. Багато вживали молочних продуктів – молоко, сир та масло. У неврожайні роки зростала роль збиральництва та рибальства. Серед напоїв відомі мед (медовина), пиво з ячменю чи вівса та квас.
4) Торгівля. Слов’яни торгували з населенням Подунав’я (Балкани), Прибалтики, Центральної Європи, античними містами-колоніями Північного Причорномор’я, Хазарським каганатом. В якості монет використовували бронзові, срібні та золоті монети іноземних держав, хутра та дорогоцінні метали. Власні монети виникли лише в Х ст.
5) Побут. Як правило, поселення слов’ян мали площу до 2,5 гектарів і розміщувалися поблизу річок. Житлом слугували квадратні або прямокутні напівземлянки або землянки площею 7 – 25 кв. м. з піччю-кам’янкою (інколи глиняною), як правило у північній частині будинку. Підлога будинку утрамбовувалася й обмазувалася глиною. Зводили плетені або зрубні стіни та покривали зверху 2-х або 3-х схильним дахом.

Слайд 10.

Слов’яни мали достатньо розвинуту суспільну організацію, матеріальну та духовну культуру, оригінальну релігію. У VІІ – VІІІ ст. завершився процес утворення союзів племен, триває їх трансформація у племінні князівства – додержавні об’єднання, які передували першій східнослов’янській державі.

Бібліографічні посилання:

1. Безвершук Ж.О. Культурологія: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посіб. / Ж.О. Безвершук, О.В. Щербакова. – К.: Знання, 2012. – 326 с.
2. Бойко О. Д. Історія України : Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академвидав», 2003. – 656 с.
3. Головко О.Б. Північне Причорномор’я та Приазов’я в політичному й економічному розвитку Русі (ІХ – середина ХІІІ ст.) / Олександр Борисович Головко // Український історичний журнал. – 2014. – № 1. – С. 21–39.
4. Заєць І. І. Витоки духовної культури українського народу / І. І. Заєць. – К.: Аратта, 2006.
5. Історія державності України: Експериментальній підручник / За заг. ред. Бандурки О. М., Ярмиш О. Н. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 608 с.

Ілюстрації узято:

Слайд 2. Карта Европи // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Шаблон:ПозКарта_Европа#/media/File:Europe_relief_laea_location_map.jpg
Слайд 3. Карта «Территории славянского населения Европы» // Режим доступу: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Территории_славянского_населения_Европы.png
Слайд 5. Карта «Розселення слов’янських племен» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=mUU&tbm=isch&sa=1&ei=HRekW-qgEsHlkwW27aOgBg&q=карта+розселення+племен+словян&oq=карта+розселення+племен+словян&gs_l=img.3…12910.20075.0.20273.23.19.0.0.0.0.165.1620.18j1.19.0….0…1c.1.64.img..7.2.171…0j0i7i30k1.0._-_xf6SsG7A#imgrc=aGCoN2FUqhQKFM:
Слайд 7. Ілюстрація«Пантеон богов» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?q=пантеон+богов&client=opera&hs=wZ&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ved=0ahUKEwi1l4Xr08rdAhVGk
Слайд 8. Капище на о. Хортиця // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=aup&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=XyKkW42vNIavkwXJyKjIBQ&q=капище+Хортици&oq=капище+Хортици&gs_l=img.3…103701.109232.0.109333.16.11.1.4.5.0.92.893.11.11.0….0…1c.1.64.img..0.14.768…0j35i39k1j0i67k1j0i24k1.0.QlkgB-Tc1YM#imgrc=cvfS1aSjUEFVwM:
Слайд 9. Фото «Збруцький ідол» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=kb&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=zSKkW4_uAafosAfPzKZ4&q=Збруцкий+идол&oq=Збруцкий+идол&gs_l=img.3…63821.67616.0.67908.13.10.0.3.3.0.102.808.9j1.10.0….0…1c.1.64.img..0.9.514…0j35i39k1j0i24k1.0.fGAOWiJ5CRA#imgrc=0xeNShBnFilZEM:;  https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=kb&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=zSKkW4_uAafosAfPzKZ4&q=Збруцкий+идол&oq=Збруцкий+идол&gs_l=img.3…63821.67616.0.67908.13.10.0.3.3.0.102.808.9j1.10.0….0…1c.1.64.img..0.9.514…0j35i39k1j0i24k1.0.fGAOWiJ5CRA#imgrc=fTM6vY8Vx-0OdM:
Слайд 10. Реконструкція давньослов’янського будинку // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=N1p&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=BCSkW5DPDc6VsAeuyayIBQ&q=древнеславянского+дома%2C+реконструкция&oq=древнеславянского+дома%2C+реконструкция&gs_l=img.3…8203.14170.0.14397.12.12.0.0.0.0.142.1071.9j3.12.0….0…1c.1.64.img..2.0.0….0.AqU89tzll0U#imgrc=7IUAKuyYj46OuM:

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір.

Список додаткової літератури для самоосвіти

Афанасьев А. Славянская мифология / А. Афанасьев. – М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2008. – 1520 с.
Берегова О. Символы славян / О. Берегова. – М. – СПб.: Диля, 2011. – 428 с.
Васильев М. Язычество восточных славян накануне крещения Руси: Религиозно-мифологическое взаимодействие с иранским миром. Языческая реформа князя Владимира / М. Васильев. – М.: Индрик, 1999. – 328 с.
Велецкая Н. Символы славянского язычества / Н. Велецкая. – М.: Вече, 2009. – 320 с.
Велецкая Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов / Н. Велецкая. – М.: Наука, 1978.
Виноградова Л. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян / Л. Виноградова. – М.: Индрик, 2000. – 432 с.
Вовк О. Энциклопедия знаков и символов / О. Вовк. – М.: Вече, 2006. – 528 с.
Гаврилов Д. Боги славян. Язычество. Традиция / Д. Гаврилов, А. Наговицын. – – М.: Рефл-Бук, 2002. – 464 с.
Карпов А. Язычество, христианство, двоеверие / А. Карпов. – СПб.: Алетейя, 2008. – 184 с.
Рыбаков Б. Язычество древних славян / Б. Рыбаков. – М.: Наука, 1981. – 406 с.
Славянская мифология. Энциклопедический словарь. – М.: Международные отношения, 2002. – 512 с.

1. Предмет та завдання курсу «Історія українського суспільства».
2. Поняття «суспільство», «українське суспільство» та їх характеристики. Структура суспільства. Етнопоняття.
3. Етнічна мозаїка України.
4. Історико-етнографічні регіони України.

Основні поняття і терміни: автостереотипи, автохтон, гетеростереотипи, громадянське суспільство, етнічна група, етнічні стереотипи, етнографічна група, етнонім, етнофолізм, етнос, етнос титульний, ксенофобія, народ, нація, національна меншина, манкурт, менталітет, ментальність, моноетнічна держава, поліетнічна держава, стереотип, стратифікація, суспільство, суспільство індустріальне, суспільство постіндустріальне, суспільство традиційне, українське суспільство, шовінізм.
Історико-етнографічні регіони України: Полісся, Галичина, Опілля, Поділля, Підляшшя, Середнє Подніпров’я, Нижнє Подніпров’я, Північна Буковина, Волинь, Покуття, Придністров’я, Приазов’я, Закарпаття, Слобідська Україна (Слобожанщина), Північне Причорномор’я (Надчорномор’я), Південна Бессарабія, Наддніпрянська Україна (Наддніпрянщина), Холмщина (Забужжя), Посяння (Надсяння, Сяноччина), Лемківщина, Мармарощина (Марамарощина), Підляшшя (Підлісся), Прящівшина (Прятівщина), Сіверщина, Стародубщина, Донбас, Крим (Таврія, Таврида), Лівобережна Україна, Гуцульщина, Бойківщина, Буджак, Правобережна Україна, Донщина, Кубанщина.

*          *          *

1. Предмет та завдання курсу «Історія українського суспільства». Курс «Історія українського суспільства» – вибіркова дисципліна, яка впродовж семестру ознайомить студентів із особливостями економіко-політичного, соціокультурного розвитку українців та етнічних меншин України. Пізнання закономірностей національного культурного розвитку сприятиме осмисленню студентами сучасних історичних процесів, формуванню їх світогляду, високого рівня культури особистості, патріотизму й інших моральних якостей громадянина України.
Предметом курсу є процес формування та еволюції українського суспільства. Запровадження курсу у навчальний процес викликане необхідністю, наявною потребою в акцентуванні уваги студентів на дослідженні національних меншин та соціальних груп, що існують в українському суспільстві, їх інтересів та особливостей розвитку.
Історія українського суспільства – це українознавча дисципліна, в межах якої розглянуто широке коло проблем: особливості етнонаціонального розвитку українського народу; історія та культура етнічних меншин України, їх ментальність й етнічні стереотипи; етнонаціональна політика сучасної України. Особливу увагу приділено сучасним викликам і проблемам українського суспільства з якими зіткнулася влада: становлення громадянського суспільства, міжнаціональні конфлікти та прояви ксенофобії, процес декомунізації, мовна ситуація в Україні, національно-релігійні питання тощо.
Мета вивчення курсу – отримати систематичні й узагальнювальні знання про розвиток національних меншин, специфіку їх культурної традиції, безперервність політичного, культурного розвитку. Важливо також під час аудиторних занять (лекційних та семінарських) забезпечити опанування студентами теоретичних знань з наукової дисципліни та набуття практичних вмінь.
2. Поняття «суспільство», «українське суспільство» та їх характеристики. Структура суспільства. Етнопоняття.  Суспільство – це організована сукупність людей об’єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку. Крім окремих людей членами суспільства є їхні об’єднання: спільноти, громади, товариства, асоціації, союзи тощо. Вчені (соціологи, політологи, історики) неодноразово намагаються збагнути сутність поняття «суспільство».
Суспільство – це сукупність індивідів об’єднаних стійкими зв’язками, як то: сімейними взаєминами, груповими, становими, класовими та національними відносинами. У суспільстві існують, як правило, власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та установи. У кожному суспільстві є свої власні суб’єкти соціального спілкування – особа, сім’я, клас, група, нація, держава та інші.
Спробуємо розкрити дві концепції, що пояснюють поняття «суспільство». Американський соціолог Едвард Шилз виділив такі критерії спільноти, які необхідні для того, щоб вважати її суспільством:
– спільнота не входить в жодні об’єднання, які роблять її частиною більш крупної системи;
– шлюби укладаються між членами спільноти;
– спільнота має цілісну територію, яку вважає власною;
– поповнюється здебільшого за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками спільноти;
– спільнота має спільну систему управління;
– спільнота має власну назву та власну історію;
– існування спільноти є довшим від середньої тривалості життя окремого індивіда;
– у спільноти існує специффічна культура – спільна система цінностей, що забезпечує згоду між її членами [9]. Відповідно концепції Шилза, головними ознаками з вказаних є – спільна система управління, спільна територія і спільна культура.
Інший соціолог – Р. Марш, стверджував: «суспільством можна вважати соціальне об’єднання, що має наступні ознаки: постійна територія; здатність до самовідтворення; високий рівень розвитку культури; політична незалежність.
Інші соціологи (Т. Парсонс, К. Девіс, Ф. Саттон, М. Леві) вважали визначальною характеристикою суспільства самодостатність. На їх думку, самодостатнім є суспільство, яке не лише в змозі прогодувати себе, виробляючи достатню кількість товарів та послуг, здатне захистити себе від внутрішньої та зовнішньої загрози, але й створювати весь комплекс культури і пов’язану з нею інфраструктуру, а також здійснювати успішне соціальне забезпечення населення. Головною ознакою самодостатності при цьому є економічний фактор – збереження платоспроможності й здатність виплачувати борги.
Таким чином, в соціології під суспільством зазвичай розуміють об’єднання людей, що характеризується:
– спільною територією, яка становить основу соціального простору, в якому проживають, взаємодіють, формують і розвивають взаємозв’язки члени суспільства;
– загальноприйнятою системою норм і цінностей, системою культури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам;
– саморозвитком, самодостатністю, саморегуляцією. Тобто має здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень;
– автономністю, суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створити для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоствердження та самореалізації. Наявність цих елементів дає змогу трактувати суспільство як певну соціальну систему. Системний підхід до суспільства в соціології сформувався у XX ст.
У вільній енциклопедії – wikipedia надається наступне тлумачення поняття «українське суспільство» – це таке суспільство, яке самовизначається як кровно-духовна спільнота українського походження і будує своє життя за українським стилем. Українське суспільство включає в себе людей, які народилися в Україні чи (або) мешкають тут протягом тривалого часу, як і тих, які знаходяться поза межами України чи й не були в ній, та зберегли український стиль життя та цінності, властиві українському народові. До українського суспільства не належать люди, які є українцями за походженням, але зреклися його і категорично це заперечують чи не приймають [маркурти – Авт.]. Проте, до українського суспільства включають осіб з національних меншинств, які не є українцями за походженням, але визнають українську мову, культуру, історію, схвально до них ставляться та беруть посильну участь у їх створенні [10].
Усі суспільства чітко структуровані (мають структуру). Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації. Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 1940-х рр. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом, Робертом-Кінгом Мертоном та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. Соціальна стратифікація(лат. – шар) – поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо. У соціології розрізняють чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи. Рабство – форма нерівності, коли одні люди володіли іншими. Кастовий устрій менш поширений, й спостергаєтсья в Індії та частково в Африці. Каста – соціальна група (страта) людей, приналежністю до якої особа зобовязана виключно своїм народженням. Перехід в іншу касту заборонений, членами касти практикується суворе дотримання визначених суспільних норм. Стани – соціальні групи, які користуються правами і обов’язками, що закріплені звичаєм або юридичним законом і передані у спадок. Стани властиві періоду феодалізму. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним. Класи – угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти. Класи – є відкритішим типом стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Соціальне переміщення за класовою ознакою – звичайне явище, оскільки належність до класу пов’язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда тощо. Перехід людей з одних соціальних груп і верств в інші науковці називають соціальною мобільністю (з лат. mobile – рух, рухливість).
Існують різні підходи за якими вчені класифікують суспільства.
Марксисти критерієм поділу суспільств вважають виробничі відносини (тобто відносини, які виникають в процесі розподілу, створення та споживання матеріальних та духовних благ) та суспільно-економічні формації (ступені історичного прогресу). Відповідно до цього суспільства поділяються на безкласові (первісне суспільство) та класові (рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та соціалістичне). У класових суспільствах виділяються основні соціальні класи: у рабовласницькому – рабовласники та раби, у феодальному – феодали (поміщики) та селяни, у капіталістичному – капіталісти (буржуазія) та робітники, у соціалістичному – робітники та селянство.
Західні вчені поділяють суспільства на традиційні (доіндустріальні або аграрні), індустріальні та постіндустріальні. Традиційне суспільство – загальне визначення доіндустріальних суспільств, для яких характерна перевага аграрного сектору, панування станової ієрархії і домінування недемократичних форм політичної організації соціуму. Визначальні ознаки традиційного суспільства: домінування держави в політичній організації, автократичність влади й опора влади на силу або традиційний авторитет, обмеження особистої волі індивідів і груп, дисципліна і покора як домінуючі соціальні цінності, чітко визначений статус, низька мобільність, закритість суспільства [11, с. 390].
З середини ХХ ст. починає домінувати точка зору на традиційні суспільства як на щось відстале, нездатне до сприйняття інновацій. Саме тоді почали виділяти індустріальне суспільство, яке зорієнтовано на виробництво товарів масового споживання та є суспільством масового споживання.
Суспільство постіндустріальне – визначення сучасного західного суспільства, яке вступає в нову фазу розвитку та якому властиві наступні ознаки: домінування сфер послуг і виробництва знання, які перетворюються на самостійні галузі економіки; висування науки на роль провідної продуктивної сили суспільства; вирішальне значення широкого застосування інформаційних технологій; у соціальній структурі суспільства відбувається розмивання соціальних класів завдяки загальному доступу до основного ресурсу постіндустріального суспільства – знання; власність як критерій соціальної стратифікації суспільства втрачає колишнє значення, поступаючись місцем рівню освіти [12, с. 389].
Суспільство це група людей, яка має спільні інтереси та цінності. Англійський вчений Карл Поппер розрізняв закриті та відкриті суспільства. Закрите суспільство – тип суспільства, що характеризується статичною соціальною структурою, обмеженою мобільністю, нездатністю до інновацій, традиціоналізмом, догматичною авторитарною ідеологією. Відкрите суспільство – тип суспільство, який характеризується динамічною соціальною структурою, високою мобільністю, здатністю до інновацій, вільною критикою, індивідуалізмом і демократичною плюралістичною ідеологією.
Етнопоняття. Окремо зупинимося на роз’ясненні понять і термінів, які будуть використані під час лекцій.
Нині поняття «етнос» вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй. З середини XIX ст. поняття «етнос» використовують у значенні «народ». В українській етнології термін «етнос» традиційно ототожнювався з терміном «народ», і лише з кінця XX ст. у суспільствознавчих дослідженнях він набув загального поширення. В англомовній етнології термін «етнос» не використовувався. Його підміняли термінами «етнічність», «етнічна група», «етнічна ідентичність», але найчастіше замість терміна «етнос» вживається термін «етнічна група» [13].
Атрибутивними ознаками етносу як соціуму:
– стосунки сімейні, професійні, бізнесові тощо;
– інфраструктура аграрна, транспортна, житлова та ін.;
– політичний устрій та політична культура створені представниками етносу для задоволення власних потреб;
– територія (зокрема ландшафт) на якій етнос мешкає чи сформувався. Відповідно концепції географічного детермінізму (Фрідріх Ратцель) людина є продуктом земної поверхні, а етнос – продукт конкретного ландшафту (території). Інакше кажучи, людина у своїй поведінці, мисленні, світогляді, культурі несе ознаки прямого впливу того середовища, в якому протікало її еволюційне минуле [14, с. 11]. Зокрема для українців властивий лісостеповий ландшафт помірної кліматичної смуги.
Український народ – сукупність людей з властивими їм схожими етнічними ознаками (мова, культура, релігія, фольклор, звичаї та традиції), які існують у сукупності зі створеним ними матеріальним світом та діяльнісним ставленням до нього.
Етнічний стереотип. Кожен народ намагається осмислити себе, своє місце в історії і культурі не тільки спираючись на письмові джерела та історичні факти, а й звертаючись (свідомо чи несвідомо) до «фольклорної пам’яті», віковим традиціям і віруванням. Усвідомити образ свого народу або намалювати для себе портрет «чужого» – сусіда, чужинця або іновірця – це значить, багато в чому усвідомити себе самого, свою унікальність і своєрідність.
Уперше термін «стереотип» вжив журналіст Уолтер Ліппман у 1922 р., коли досліджував суспільну думку. Стереотип – це прийнятий в суспільстві зразок сприйняття та інтерпретації інформації при розпізнаванні і впізнаванні навколишнього світу, заснований на попередньому соціальному досвіді. Іншими словами, термін «стереотип» означає повторення, відтворення яких-небудь зразків у певній діяльності, а в міжетнічних взаєминах – уявлення одного етносу про інший або ж власний народ («етнічний стереотип»).
Етнічний стереотип – це сукупність уявлень про людей іншого етносу, про його інтелектуальний і моральний рівень (хоча визначати ці якості, коли мова йде про цілий народ, надзвичайно важко, якщо взагалі можливо), про його звичаї і традиції, про його роль в історії людства, локального регіону і, перш за все, в історії відносин кількох етносів. Етнічний стереотип може об’єктивно відображати особливості характеру іншого етносу, а може помилятися, будучи наслідком етнічної упередженості. Етнічні стереотипи прийнято поділяті на автостереотипи (етнічні стереотипи про себе) та гетеростереотипи (етнічні стереотипи про інших).
Для характеристики особливостей типу мислення етнічної спільноти, відображення їх специфіки в межах конкретної історичної епохи суспільствознавці звертаються до такого явища, як ментальність (менталітет). Категорію ментальність в науковий обіг запровадив Л. Леві-Брюль («Ментальні функції у примітивних суспільствах»). Під ментальністю слід розуміти – скупність уявлень, поглядів, почувань спільноти людей, певної епохи, географічної області і соціального середовища, особливий психологічний склад суспільства, що впливає на історичні та соціальні процеси. Фактично ментальність є рефлекторною соціальною поведінкою [15, с. 222].
Безумовно, цікаво досліджувати, для усвідомлення ментальності народу, дії його представників у ті чи інші обставини, які мають свою специфіку і відмінність від дій при подібних обставинах іншого народу. Спостерігаючи за тим, як етнічна спільнота формує своєрідне бачення оточуючого світу та застосовує способи реагування на його виклики, можна узагальнити характерні особливості цієї спільноти, усвідомити логіку їх дій, особливості культури.
По суті, «менталітет – це набір способів і змістів мислення та сприйняття, які типові для відповідного колективу у відповідний період. Ментальність виявляється в діях» [16, с. 21].
3. Етнічна мозаїка України.За кількістю населення Україна займає 5-е місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великої Британії, Франції) та 21-е місце у світі. На її частку припадає 7 % населення Європи. Люди, що населяють територію України, відзначаються приналежністю до різних народів.
За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні проживало 37,5 млн. українців, або 77,8 % від загальної чисельності населення держави. Українці становлять абсолютну більшість (понад 90 %) у 13 з 27 регіонів України та переважну більшість (70 – 90 %) – в 7 регіонах. Частка українців знижується до 60 % лише у двох областях Донбасу та Одеській області. І тільки в Автономній Республіці Крим частка українців не досягає 50 % і становить 24,3 %. Майже моноетнічною є Тернопільська область, у якій українці становлять 97,8% населення області.
Крім українців значну частину населення України складають представники етнічних меншин. Українська земля є історичною Батьківщиною для українців, кримських татар, караїмів, кримчаків. Усі інші національні меншини є фактично мігрантами, оскільки їх етнічні землі знаходяться за межами України. Розглянемо зміни загальної чисельності національних меншин в 1959 – 1989 рр.

Етнічний склад населення України (тис.) [17, с. 372]

Етнічний склад населення України (у %) [17, с. 372]

Україна є державою українського етносу, бо немає більше у світі іншої країни, де б інтереси українців задовольнялися так повно і всебічно. Україна є державою поліетнічною або моноетнічною? З’ясуємо це найближчим часом на лекції. Однак відзначимо, що твердження відносно того, що Україна є багатонаціональною державою (згідно перепису 2001 р. в Україні мешкають представники 130 народностей), є не помилковим, але дещо перебільшеним. В деяких публікаціях відбувається явна політизація етнічних процесів.
Українці є автохтонним народом у нашій країні і вони формують національну державу. Всі інші народи, що проживають в Україні, утворюють етнічні (національні) меншини.

Етнічний склад населення України
(за даними перепису населення, 2001 рік)

Аналіз етнічного складу населення України (дані перепису 2001 р.) говорить, що теза про багатонаціональність та надмірну розмаїтість в етнічному відношенні українського суспільства, якщо не помилкова, то в усякому разі перебільшена. Так, українці складають 77,8 % населення. Проте пятнадцять найбільше представлених в Україні етнічних груп (включно з українцями) складали 99 % населення. Інші мешканці України, які представляють 115 етнічних груп складають всього лише 1 %.
Залишається актуальною для вивчення сфера розвитку національних меншин: історія та культура різніх етнічних груп в Україні, ментальність та етнічні стереотипи, особливості державної етнополітики тощо.
4. Історико-етнографічні регіони України. Історико-етнографічний регіон – етнотериторіальне утворення в межах етносу, яке за історичною долею та етнічними особливостями є самобутнім, зафіксованим в історичних документах і відтвореним у крайовій символіці та історичній пам’яті людей [1]. Процес становлення історико-етнографічного районування України проходив кілька етапів:
На першому етапі (VІ ст. – ІХ ст.) на українських землях відбувається становлення союзів племен, які володіли конкретною територією – поляни, дуліби, древляни, сіверяни, уличі, тиверці, білі хорвати.
На другому етапі (Х ст. – ХІV ст.) з феодальної роздробленості Русі починається окреслення регіонів, які співпадали з територією князівств – Київське, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Галицьке, Волинське. Здобуття окремими землями статусу князівства, означало як відносний суверенітет, так і культурно-побутову своєрідність населення, яке в ній проживало.
На третьому етапі (ХV ст. – ХІХ ст.) на районування України вплинули процеси колонізації української території Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрійською (Австро-Угорською) імперією, Королівством Румунія, Османською Портою, Російською імперією. Ця колонізація стримувала процес етнокультурної консолідації і поглиблювала локалізацію розвитку регіонів.
Сьогодні Україна складається з низки історико-етнографічних регіонів, які формувалися упродовж століть. Мінялася чисельність, кордони і навіть назви цих регіонів. Колонізація окремих українських територій іншими державами і народами вплинула не тільки на політичний та економічний розвиток регіонів, але й була причиною розмаїття етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів.
Пояснюючи ментальність національних меншин та існуючі етнічні стереотипи, вказуючи їх чисельність, особливості культури та історії, лектор окреслить і територію їх розселення Україною. Тож, досліджуючи національні меншини сучасної України не можна проігнорувати регіональну специфіку держави.
Історично-етнографічна карта України надзвичайно різноманітна, включаючи такі регіони (і отже, регіональні типи культури), як Середня Наддніпрянщина (Гетьманщина), Полісся, Сіверщина, Поділля, Волинь, Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Донщина, Слобожанщина, котрі, у свою чергу, включають історичні зони – свого роду символи етнічної історії України: Надпоріжжя, Запорозьку Січ, Причорноморське козацтво, Буджак, Надбужжя, Наддністрянщину тощо, а також етнографічні райони – Гуцульщину, Бойківщину, Лемківщину, регіон розселення поліщуків [4, с. 152].

Слайд 1.

СЕРЕДНЄ ПОДНІПРОВ’Я (Середня Наддніпрянщина) – це територія, що охоплює більшу частину Київської, Полтавської та Черкаської областей, лише південну частину Чернігівської, південно-східну Житомирської, південно-західну Сумської, східну Вінницької, північну Кіровоградської та північно-західну Дніпропетровської областей. Це один з найдавніше заселених районів української землі.
УКРАЇНСЬКЕ ПОЛІССЯ – це етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається всім північним краєм України і разом із суміжним Білоруським Поліссям, Брянсько-Жиздринським Поліссям (у Росії), Люблінським Поліссям (у Польщі). Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю й охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. Загальна площа Українського Полісся – близько 100 тис. кв. км.
СІВЕРЩИНА (Сіверська земля) – історичний край, що знаходиться у північно-східній частині сучасної України.
ПОДІЛЛЯ – історико-етнографічний район, який охоплює майже всю частину Вінницької і Хмельницької області, частини Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей. В етнографічній літературі Поділля розділяють на Східне, Західне, Буковинське. Відповідно давнє і побутування похідного від назви цього краю найменування його жителів – подоляни, подоляки.
ВОЛИНЬ – історичний регіон, який охоплює райони Волинської, Рівненської, Житомирської областей, північні частини Тернопільської та Хмельницької областей. Назва Волинь, мабуть, походить від східнослов’янського племені волинян, яке мешкало в району річки Західний Буг або від найменування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 р. Назва волиняни може вважатися означенням своєрідної локальної групи українського народу.
ГАЛИЧИНА – це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області. Галичину називають, ще Прикарпаттям, а її населення галичанами. Цей регіон поділяють на Опілля, Бойківщину і Покуття. Опілля – це територія східної частини Львівської, північної частини Івано-Франківської і західної частини Тернопільської областей. Давньою є і народна назва жителів цього краю – «опіляни», «ополюхи». Покуття – історичний регіон який стосується південно-східної низинної частини Івано-Франківської області. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від слова кут – як найменування землі «в кутах», утворюваних крутими згинами рік (у цьому випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками). Мешканців краю називають – покутяни. Бойківщина – територія, яка охоплює центральну частину Українських Карпат (частини Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської областей), загальною площею близько 8 тис. кв. км.
Значну частину Західної України займає територія розселення трьох етнографічних груп українських горян, що разом з північною (галицькою) зоною творить історико-етнографічні райони Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини. Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина – поняття, введені у науковий обіг другої половини ХІХ – початку XX ст. для визначення території, яку заселяє кожна з цих етнографічних груп.
ГУЦУЛЬЩИНА – охоплює частину Івано-Франківської, Чернівецької і Закарпатської областей від р. Ломниця й Торець до кордонів з Румунією. Територія Гуцульщини становить 6,5 тис. кв. км. До Гуцульщини також належать у південно-східній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії.
ЛЕМКІВЩИНА – це найзахідніший історичний край української землі. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемківщини належить тепер до України (частина Закарпатської області), основна ж частина (вся північна Лемківщина) входить до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) – до Словаччини.
БУКОВИНА – територія, яка поділяється на дві частини: Північна Буковина охоплює Чернівецьку область, а Південна Буковина – тепер Сучавський повіт Румунії. Зауважимо, що Буковина раніше носила назву Шипинська земля.
СЛОБОЖАНЩИНА (Слобідщина) охоплює східну частину України – теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні райони Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Бєлгородської і Воронезької областей, які тепер входять до складу Росії.
ПІВДЕННА БЕССАРАБІЯ – територія між річками Прут, Дністер і гирлом Дунаю. Нині на його теренах – значна частина Одеської області та основна частина території Молдови [5].
КРИМ (Таврида) – півострів, який розташований на півдні України. Інша назва регіону – Таврія, на честь таврів, які мешкали на півострові в добу заліза.
НАДБУЖЖЯ – назва території, що розміщена в районі річки Західний Буг (Львівська та Волинська області).
Нині відроджується пам’ять і про ті історичні землі України, що відійшли до сусідніх держав, але залишилися частиною українського материнського етнорегіону: Берестейщину, Стародубщину, Подоння, Кубань, Сяноччину, Холмщину [4, с. 152].

Слайд 2.

Холмщина (Забужжя, Холмська земля) – історична область розташована на схід від Волині в межах Польщі. Історичний центр – місто Холм, оснований у 1237 р. королем Данилом Галицьким.
Посяння (Надсяння, Сяноччина) – українська етнічна земля в районі річки Сян. Сьогодні більшість цієї території перебуває в межах Польщі, менша частина на заході Львівської області.
Прящівщина (Прятівщина) – українська етнічна земля, сьогодні – територія північно-східної Словаччини. Назва походить від м. Пряшева.
Стародубщина – найпівнічніша етнічна українська територія, сьогодні – південно-західна частина Брянської області Російської Федерації.
Мармарощина (Марамарощина) – територія в Карпатах, яка поділяється на Південну Мармарощину (близько 3 500 кв. км. в Румунії) та Північну Мармарощину (близько 9 700 кв. км. в Україні).
Донщина – регіон у складі Російської Федерації (центр м. Ростов) в якому здавна мешкали українці.
Кубанщина (Кубань) – регіон на Північному Кавказі, в долині річки Кубань. Сьогодні це територія Російської Федерації з центром в м. Краснодар.

Список використаної літератури:

1. Формування історико-етнографічних регіонів України. URL:  https://history.vn.ua/book/history1/41.html (переглянуто 14.01. 2019 р.). – Загол. з екрану.
2. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – 942 с.
3. Етнографічні регіони України. Коли вони сформувалися та звідки пішли їх назви.  URL:  https://www.uaua.world/12167/?utm_source=facebook&utm_medium=urkfb&utm_campaign=regiony&fbclid=IwAR2bB_eEkadd9IbfEQU8QMwcd6chShYHWouDKEkEL1IrlBOa4RqVpnIsVGg (переглянуто 20.12. 2018 р.). – Загол. з екрану.
4. Етнічний довідник у трьох частинах. – Ч. 2. Етнічні меншини в Україні. – К.: ЕРІДС, 1996. – 176 с.
5. Симоненко Р.Г. БЕССАРАБІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во “Наукова думка”, 2003. – 688 с. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Bessarabiya (останній перегляд: 16.01.2019)
6. Ковпак Л. Гуцули / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 24–25.
7. Ковпак Л. Бойки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 21.
8. Ковпак Л. Лемки / Л. Ковпак // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 89.
9. Суспільство. URL:  https://uk.wikipedia.org/wiki/Суспільство (переглянуто 10.01. 2019 р.). – Загол. з екрану.
10. Українське суспільство. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Українське_суспільство (переглянуто 10.01. 2019 р.). – Загол. з екрану.
11. Соловйов Е. Суспільство традиційне / Е. Соловйов // Соціологічна енциклопедія / Укладач В. Г. Городяненко. – К.: Академвидав, 2008. – С. 390.
12. Соловйов Е. Суспільство постіндустріальне / Е. Соловйов // Соціологічна енциклопедія / Укладач В. Г. Городяненко. – К.: Академвидав, 2008. – С. 389.
13. Махній М. Етноеволюція: Науково-пізнавальні нариси. URL: https://makhniy.blox.ua/category/vstup (дата звернення 25.01. 2019 р.)
14. Власюк О.С. Український соціум / О.С. Власюк, В.С. Крисаченко, М.Т. Степико та ін.; За ред.. В.С. Крисаченко. – К. : Знання України, 2005. – 792 с.
15. Легеза С. Ментальність / С. Легеза // Соціологічна енциклопедія. – К.: Академивидав, 2008. – С. 222–223.
16. Дінцельбахер П. До теорії і практики історії ментальності (від упорядника) / П. Дінцельбахер // Історія європейської ментальності / За ред. Петера Дінцельбахера. – Львів: Літопис, 2004. – С. 15–37.
17. Скляр В. Етнічний склад населення України 1959 – 1989 рр.: етномовні наслідки російщення / В. Скляр. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2008. – 392 с.

1. Етнічні витоки кримських татар.
2. Чисельність та територіальне розміщення киримли.
3. Історія кримськоготатарського народу.
4. Огляд традиційної культури.
1. Етнічні витоки кримських татар. Кримські татари (самоназва – «къирим татарлар») – тюркський етнос, батьківщиною якого є земля Кримського півострова. Окрім традиційної самоназви («къирим татарлар») в останній час кримські татари використовують етноніми «къиримли» та «къиримлар».
Етнонім «татари» є загальнонаціональним та використовується усіма групами, які утворюють татарську етнічну спільноту Поволж’я та Приуралля, Західного Сибіру, Криму, Буджака, Литви. У минулому у всіх етнотериторіальних групах татар були й локальні етноніми: у поволзько-приуральських татар – меселман, казанли, мішар, тіптар, керашен та ін.; у астраханських – нугай, карагаш, юрт татарлари та ін.; у сибирських – тоболлик, турали, бараба, бохарли та ін.; у литовських – меслим, ліпка (литва), ліпка татарлари [1, с. 9–10]. Існує три основні концепції походження татарського етносу. Булгаро-татарська теорія стверджує, що етнічною основою татарського етносу є булгарський народ, який мешкав на території Поволж’я та Приуралля з 8 ст. н.е. Теорія татарсько-монгольського походження віддає перевагу факту переселення в Європу кочових татаро-монгольських етнічних груп, які перемішалися з кіпчаками та прийняли іслам в період Улуса Джучі, створивши основу культури сучасних татар. Тюрко-татарська теорія підкреслює тюрсько-татарські витоки татарського етносу, звертає увагу на роль в їх етногенезі Тюрського каганату, Великої Болгарії, Хазарського каганату, Волзької Булгарії, кіпчатсько-кімакських та татаро-монгольських етнічних груп [1, с. 4 – 6].
Етнонім «татари» (це слово за походженням є монгольським) уперше зафіксований в історичних джерелах 732 р. в Монголії. У ХІІІ ст. племенні об’єднання татар опинилися у імперії Чнгизхана, де назва набула популярності. В середньовіччі європейці, мешканці мусульманських держав Азії називали татарами все населення Золотої Орди. Згодом, в другій половині ХІХ ст. етнонім «татари» під впливом інтелігенції почали використовувати як загальнонаціональну назва, а з початку ХХ ст. термін став домінуючим. Те, що в загальноприйняту назву кримських татар присутнє слово «татари», часто викликає непорозуміння і питання про те, чи не є кримські татари субетнічною групою татар, а кримськотатарська мова – діалектом татарської мови. Самі кримські татари на сьогоднішній день використовують два самоназви: qırımtatarlar (дослівно «кримтатари») і qırımlar (дослівно «кримці»). У повсякденній розмовній мові (але не в офіційному контексті) може використовуватися в якості самоназви і слово tatarlar («татари»).
Кримські татари історично і етнічно були пов’язані не тільки з кипчаками, але й з іншим тюркомовним населенням краю. Зокрема, південнобережні татари належали не до кипчацької, а до так званої огузької групи тюркських мов. Тому кримських татар не можна вважати прямими нащадками монголів. Їхнє формування відбувалось надто складним шляхом. Процес формування кримських татар як окремого етносу тривав ХІІІ – ХVI ст. Як результат, у Криму виникли дві основні групи кримських татар: південнобережні та північнокримські (степові), які відрізняються антропологічними ознаками і мовою [8, с. 176]. Антропологічний тип степових кримських татар посідає проміжне місце між європеоїдною та монголоїдною расами із більше чи менше вираженою долею монголоїдності. На сьогодні кримські татари називають усіх вихідців із кримських степів «ногаями» [2, с. 510 – 511]. Південнобережні кримські татари відрізняються від степових татар відсутністю монголоїдних ознак і мовою. Через історичні та інші причини кримські татари відрізняються від татарського населення Поволжя, Приуралля і Сибіру. Головним чином це виражено у специфіці зовнішності, матеріальній та духовній культурі. Кримські татари виділяються своїм більш європеоїдним антропологічним типом, своєрідними рисами побуту, звичаїв, мови [8, с. 176].
2. Чисельність та територіальне розміщення киримли. 18 – 20 травня 1944 р. згідно з рішенням Державного комітету оборони СРСР кримські татари були депортовані з півострова за межі України до Середньої Азії та деяких північних і східних регіонів Росії. Ця подія є однією з трагічних сторінок історії кримських татар. Всього було депортовано близько 190 тис. осіб. Варто відзначити, що внаслідок депортації загинуло від третини до 46 % кримськотатарського населення.
До середини 1980-х рр. кримські татари не мали законної можливості повернутися на свою історичну Батьківщину.
За переписом 1989 р. в Україні проживало 46, 8 тис. кримських татар. На території АР Крим їх проживало (98.0 %), значно менше в Запорізькій та Херсонській областях. Повернулася лише частина кримських татар, які поряд з нечисленними караїмами, сьогодні складають частину народу України – 248,2 тис. за переписом 2001 р. (0,5 % населення України, або 12 % Криму).
Особливістю сучасного розселення кримських татар на території АР Крим є те, що понад 75 % з них проживає у сільській місцевості. В межах Запорізької та Херсонської областей понад 70 % їх проживає у сільських поселеннях.

Чисельність кримських татар на українських землях [4, с. 372; ]

За даними перепису населення 2001 р. абсолютна більшість кримських татар визнають рідною кримськотатарську, в той час як реальна більшість татар спілкується російською.
За межами України кримські татари проживають в Узбекистані, Таджикистані, Киргизстані, Казахстані, РФ, Туреччині та Румунії (значно асимільовані).

3. Історія кримськоготатарського народу. Історію кримських татар можна розподілити на шість періодів.
І період (1223 – 1437 рр.): додержавний або монгольський (золотоординський). Це час, коли на півострові з’явилися усі етнічні компоненти з яких упродовж століть сформувався кримськотатарський етнос.
ІІ період (1437 – 1783 рр.): державницький період, тобто з часу відокремлення кримських татар від Золотої Орди в окремий улус до приєднання Кримського ханства до складу Російської імперії.
ІІІ період (1783 – 1917 рр.): час перебування кримських татар в складі Російської імперії.
ІV період (1917 – 1944 рр.): доба від революції та невдалої спроби кримських татар відновити національну державу з подальшим встановленням на півострові радянської влади до депортації киримли в 1944 р.
V період (1970-ті – 2014 рр.): час від початку рееміграції кримських татар і їх подальшого облаштування на Батьківщині (у складі УРСР, згодом України) до початку російсько-українського конфлікту.
VІ період (2014 р. – ?): від окупації півострова Російською Федерацією до повернення Україною контролю над Кримом.
І період (1223 – 1437 рр.). Уперше монгольська армія на Кримський півострів вторглася у 1223 р. Це був короткочасний набіг військ Джебе і Субудея. У 1233 р. один з ординських полководців-темників Ногай, поширює свою владу на півострів. Проте справжнє нашестя на Крим монголи зробили під командуванням Бату-хана в 1239 р., після чого півострів перетворюється в улус Орди. Близько 1261 р. утворено окремий Кримський юрт Золотої Орди зі столицею в Солхаті (нині м. Старий Крим).
Спочатку кочовики не затрималися на півострові, залишаючись тільки на зиму, влітку йшли в степи Причорномор’я. Кожен улус мав на Кримському півострові чітко визначену зону для зимівлі, яких нараховувалося сім. Згодом осілі улус-беї утворили тут свої бейлики або вотчини, які отримали назви від імені бейських родів: Ширини розміщувалися на території від Перекопу до Азовського моря (включаючи Солхат), неподалік від них, в районі Судака і Кефе – Аргіни, а нижче на равніні – Барини. Сіджеути та Мансури розміщувалися в степах Західного Криму, а Яшлави заснували свої родові села в районі Бахчисарая, якого тоді ще не було [3, с. 267].
На момент приходу до Криму (середина ХІІІ ст.) монголо-татари були шаманістами-тенгріанцями, язичниками, які поклонялися небесним світилам, землі, воді, вогню, ідолам – невеликим за розміром божкам, яких вони возили з собою. З ХІІІ ст. ісламські осередки формуються на півострові, але активна ісламізація відбулася в роки правління хана Узбека (1313–1342 рр.), який впровадив іслам на півострові як державну релігію та за правління хана Тимура (1336–1405 рр.). З часом виникла розгалужена релігійна адміністративна система на чолі з ханом як представником влади османського султана. До складу цієї системи, окрім хана, входили: муфтій (вища духовна особа, яка дає юридичні тлумачення тверджень Корану стосовно тієї справи, яка ще не має прецедентів); каді (релігійні судді); монастирі дервішів очолюваних шейхами (дервіші – члени релігійного ордену мусульман), мережа шкіл (медресе, мектебе) при мечетях.
ІІ період (1437 – 1783 рр.). Утворення Кримського ханства пов’язують з історичною особою – Хаджи Гіреєм. Хаджи-Девлет-Гірей бін-Гіяс ад-діна бін Таш-Тимур (? – 1466 рр.) – хан Криму (у 1428 – 1456; 1456 – 1466) основоположник династії Гіреїв (Гираїв, Гераїв). Почав боротьбу за Крим ще в 1430-х рр. при допомозі Великого князівства Литовського та Польського королівства. У 1437 р. кримські татари відділяються від Золотої Орди, а у 1440-ві рр. формується Кримське ханство. Історики вказують різні роки створення кримськими татарами Кримського ханства як незалежної держави – 1443 р., 1445 р., 1449 р. Існують й інші варіанти.
Кримське Ханство – держава Гераїв (Гіреїв) – і на Русі, і в Литві спочатку називалася Ордою, іноді в поєднанні з іменами хана: Орда Менглі-Гірея. На початку ХVI ст. Кримське ханство стало називатися Велика Орда, або Великий Улус. Вживався і термін «юрт» в значенні «територія кочівок улуса». Але найпоширенішим на Русі була назва Крим, а в Литві – Перекоп [8, с. 189]. Територія ханства розділялась на дві частини: постійну територію зимового перебування – власне Крим, і прилягаючу до неї літніх кочувань. Площа Кримського ханства складала 250 тис. кв. км. при всій території Криму у 27 тис. км2 [8, с. 189–190].
Столицями ханства були спочатку Солхат, потім, ненадовго, Кир Ор, а з 16 ст. м. Бахчисарай. З 1777 р. місто Кафа.

Політична структура Кримського ханства [8, с. 197].

Хан у Кримському ханстві був верховним головнокомандуючим і правителем, який мав право на збереження життя і заподіяння смерті своїм підданим; на власний розсуд розпоряджатися їхньою землею та майном; встановлювати закони. Хан міг вимагати від своїх підданих служби у війську, претендував на 20 % воєнної здобичі. Усі ці права становили собою норми неписаного звичаєвого права (тьоре, яса). При ханові діяв дорадчо-виконавчий орган (спочатку мав назву корниш, з кін. 16 cт. – діван) в якому вирішувалися справи внутрішнього управління та зовнішньої політики. Диван також був вищою судовою інстанцією. Рішення його було обов’язковим для всіх татар. Другим за значенням після хана був калга-султан – намісник держави, співправитель хана, який керував правою (східною) частиною Ханства та правим крилом війська. Нуреддин – другий після калги співправитель хана, що управляв західною (лівою) частною ханства і керівник лівого (меншого) крила війська. За зовнішню безпеку ханства відповідав Ор-бек (Орбей, намісник Перекопа), він же здійснював постійний контроль за всіма ордами ханства, що мешкали поза межами півострова. Сераскири – головнокомандуючі військами. Капи-кулу – керівник ханської гвардії (капикулу), сформовані за зразком турецьких яничарів. Дефтердар – скарбник. Карач-беї («карачі») – це корінні кримські роди (Ширини, Барини, Кипчаки, Аргини. Вони впливали на рішення ханів, на процес вибору хана, та, навіть, неодноразово скидали їх. Мурза (мирза) – титул кримських дворян від татарських родів. Муфтій – знавець мусульманського канонічного права (шаріат), до якого зверталися в дискусійних релігійно-правових проблемах. Великий муфтій носив титул «Шейх-уль-іслам», тобто титул найвищого духовного настоятеля. На нижчих ієрархічних сходинках знаходилися кадіаскер (військовий суддя), каді (судді за шаріатом), мудериси (відповідальні за навчання у мусульманських школах, свого роду експерти та наставники), шейхи (голови мусульманських братств дервішів), софу (мешканці мусульманських монастирів або самітники). Ханський двір. Офіційними розпорядниками волі хана були чиновники ханського двору – ат-аги (від 150 до 200 чоловік), кожен з яких виконував певні обов’язки. Візир – місцеблюститель, фактично міністр з цивільних справ. Капи-агаси – типу великого візиру в Туреччині. Султанша-валіде – мати хана. Султани (принци) – це претенденти на престол, сини хана. Оглани (сини, княжичі) – титул синів хана та його братів, які не претендували на престол [8, с. 196–197].

Соціальна структура Кримського ханства  [8, с. 198].

ІІІ етап (1783 – 1917 рр.). 9 квітня 1783 р. Росія, порушивши умови Кючук-Кайнарджийського договору (1774), заявила про включення Криму до складу Російської імперії. Майже рік управління півостровом здійснювалося військовою владою через сформовану з цією метою Мусульманську нараду. 2 лютого 1784 р. було видано наказ, згідно з яким створювалася Таврійська область, до складу якої ввійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопа аж до Катеринославського намісництва. Першим ґубернатором Таврійської області став Григорій Потьомкін [9, с. 50].  Після анексією Кримське ханство Російською імперією почалася політика яка призвела до кількох великих еміграційних хвиль кримських татар. Перша велика хвиля еміграції 1783 – 1800 рр.; друга хвиля – 1859 – 1870 рр.; третя хвиля – 1893 – 1900 рр. Як змінилася кількість кримських татар в результаті еміграції?
Так, за даними барона Тотта – консула Франції при дворі хана Кирима Ґірея, загальна кількість населення Кримського ханства в 1767 р. (тобто за 7 років до приєднання до Російської імперії) становила 4 млн осіб. Згідно з підрахунками історика Р. Куртієва, у 1778 р. приблизно 95% усіх мешканців півострова складали кримські татари. Якщо згадати, що за переписом 1897 р. на Криму мешкали 546 592 особи, то масштаб еміґрації вражає [9, с. 66].
У другій половині ХІХ ст. триває національне відродження кримських татар. Причини національного відродження: масова еміграція кримських татар до Османської імперії спричинена утисками з боку імперської адміністрації та вилученням селянської землі; політика асиміляції з боку Російської імперії через заселення півострова іншими народами (росіянами та українцями). Один із засновників і фактичних лідерів національного відродження тюрків у Російській імперії, якого називали «батьком кримськотатарського народу» – Ісмаїл Гаспринський (1851 – 1914).
IV етап (1917 – 1944 рр.). Лютнева революція 1917 р. призвела до активізації та організаційного оформлення національно-демократичних рухів національних окраїн Росії. У березні 1917 р. в Сімферополі відбувся Всекримський мусульманський з’їзд, на якому півторатисячний делегатський корпус обрав постійний орган – Мусульманський виконавчий комітет (Мусісполком) з 50 осіб. Головою Мусісполкома був обраний колишній вчитель, солдат С. Д. Хаттатов. Челебі Челебієв (Номан Челебіджихан) став тимчасовим комісаром духовного правління і одночасно Таврійським муфтієм. 26 листопада 1917 р. почався Курултай в Ханському палаці (Бахчисарай). Він взяв на себе всі повноваження Мусульманського виконкому, проголосив відтворення Кримської державності за принципом народної республіки, після чого оголосив себе парламентом Кримської держави. Номан Челебіджихан очолив уряд. 13 грудня 1917 р. Курултай схвалив «Кримськотатарські основні закони» і створення Кримської народної (демократичної) республіки. Керувати новою республікою стала Директорія з кримських татар. Намагаючись взяти під свій контроль весь півострів 11 (24) січня 1918 р. уряд направив війська в Севастополь, які в ході боїв 12 (25) – 13 (26) січня з червоноармійцями зазнали поразки. 23 лютого 1918 р. Номан Челебіджихан був вбитий більшовиками без суду.
За півострів тривала боротьба різних політичних сил: більшовиків, монархістів, прихильників приєднання Криму до Української держави та ін. В решті-решт, у листопаді 1921 р. була створена Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка та встановлена радянська влада. У 1920-х рр. мав місце короткий період культурного відродження кримських татар, який завершився наприкінці 1920-х – у 1930-ті рр. репресіями проти національної інтелігенції. Новим випробуванням для мешканців півострова стала нацистська окупація, а в 1944 р. депортація кримських татар, яка є актом гено-і етноциду. Цілий народ звинуватили у державній зраді (колабораціонізмі, тобто співпраці з німецькими окупантами) і щодо кримських татар застосували принцип колективної відповідальності. Після переведення Криму до складу Української РСР (1954 р.) у 1956 р. було видано указ (неопублікований друком) про реабілітацію кримських татар, але, на практиці, без права повернення до Криму.
V етап (1970-ті рр. – 2014 р.). У 1970-х рр. почалася активізація кримськотатарського національного руху. Одним з його лідерів був Мустафа Джемілєв, якого за активну правозахисну діяльність радянська влада сім разів судила і запроторила до таборів на 15 років. Активно виступав на захист кримських татар генерал-майор, правозахисник Петро Григоренко.
Мета національного руху: боротьба кримськотатарського народу за повернення на свою історичну Батьківщину, збереження самобутньої культури, за реалізацію прав і свобод, гарантованих йому міжнародними актами, союзною та українською республіканською Конституціями.
Течії руху: поміркована (розв’язання проблем у рамках радянських законів шляхом створення петицій) та радикальна (залучення до вирішення кримськотатарського питання міжнародних організацій, зокрема ООН).
Методи боротьби радянської влади проти кримських татар: штучні обмеження в переселенні кримських татар до Криму; створення перешкод у придбанні будинків у Криму; виселення за межі Кримської області родин кримських татар; фабрикація кримінальних справ. З розпадом СРСР та утворенням України процес рееміграції кримських татар стає простішим. Проте кримські татари  не позбулися проблем, зокрема: неможливість повернення майна, втраченого під час депортації 1944 р.; конфлікти з владою та мешканцями півострова, які проявляли невдоволеність поверненням на Батьківщину корінних мешканців Криму.
Для представництва інтересів народу перед владою та в іноземних організаціях в 1991 р. було утворено Меджліс кримськотатарського народу. На той момент головною метою національного руху киримли було повернення всього народу на свою землю та відновлення національно-територіальної автономії у складі Української держави. У 1991 р. у Сімферополі відбувся Курултай кримськотатарського народу, на якому було ухвалено «Декларацію про державний суверенітет кримськотатарського народу». В документі йшлося про створення національної кримськотатарської держави. Українська влада не вважала доцільним перетворення територіальної Автономної Республіки Крим у національно-територіальну автономію, що згодом призвело до політичного домінування у Криму проросійських сил.
На початку 1990-х рр. в Криму мали місце сепаратистські тенденції, в тому числі завдяки впливу Російської Федерації. Для зменшення політичної напруги у 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про статус Автономної Республіки Крим», згідно з яким було визнано новий конституційно-правовий статус півострова – автономна республіка у складі України. Проте проросійські сили півострова за підтримки РФ збурювали ситуацію й прагнули відокремити Крим від України. У 1994 р.  було створено посаду президента в Криму, яку зайняв Ю. Мєшков – прихильник зближення з РФ. Завдяки рішучим діям української влади Мєшкова було усунуто від влади, а президентську посаду скасовано. Тимчасово сепаратистські сили були призупинені. В якості компромісу статус Криму як автономії у складі України юридично закріпили Конституція України та Конституція Автономної Республіки Крим, згідно з якими столицею республіки став Сімферополь, а місто Севастополь набуло окремого статусу. Проте, рішення владою «кримської проблеми» не усунуло проблему, а відтермінувало її вирішення на 20 років. Не виключаємо, що надання кримським татарам національно-територіальної автономії в 1990-х рр. та започаткування у Криму українсько-кримськотатарського співробітництва на противагу проросійським силам, зробило б не можливим анексію Криму у 2014 р.
VІ етап (2014 р. – ?). У лютому 2014 р. Російська Федерація розпочала військову операцію з метою відторгнення Криму від України насильницьким шляхом. Анексія росіянами Криму призвела до наступних наслідків: Російська Федерація здобула міжнародне засудження; проти Росії впроваджені санкції провідних держав світу; Росія здобула статус країни-агресора; в Криму згорнуті демократичні свободи, відбувається переслідування українців та кримськотатарської громади; Меджліс опинився позазаконом, його активісти переслідуються; Кримський півострів визнано тимчасово окупованою територією. Анексія Криму та ініційоване Москвою протистояння з Україною надовго вплине на долю українців, росіян та кримських татар. Як слушно зазначив журналіст Віталій Портніков: «Кремль, схоже, відібрав майбутнє в усіх кримчан – і у кримських татар, батьківщину яких поступово руйнує, і в українців, частину держави яких він зухвало присвоїв, і навіть у етнічних росіян, для яких створено ілюзію, що після навали вони почали “жити у Росії”»  [10].
VІІ період (? р.). Наступний етап історії кримських татар почнеться з моменту повернення Україною контролю над Кримським півостровом. Вже сьогодні влада має розробляти як план деокупації української території, так і конкретні заходи та правову базу щодо реінтеграції населення півострова, відновлення дії українського законодавства та розв’язання численних юридичних колізій, які виникнуть (легалізація бізнесу та нерухомості, зокрема проблема реституції; визначення статусу колаборантів та відповідальності їх перед законом; надання кримським татарам національно-територіальної автономії та ін.), порядок проведення реформ які вже запущені в Україні (медична, освітня, декомунізація, поліцейська, пенсійна тощо). Звичайно, вже тепер актуальним є такий напрям діяльності української влади, як співпраця з корінним населенням півострова – кримськими татарами. Зокрема, закріпити національно-територіальну автономію кримських татар в Конституції України важливо вже сьогодні, не очікуючи виходу Росії з Криму. Від реалізації цього напряму роботи української влади залежить яким буде процес деокупації та реінтеграції Криму в майбутньому. Сподіваюсь, що сьомий період історії киримли буде відзначений українсько-кримськотатарською співпрацею й найближчим часом буде відновлена історична справедливість – корінний народ півострова отримає визнання своїх національних прав у повному обсязі.
4. Огляд традиційної культури. Громадське життя. Ще у ХІХ ст. в Криму діяла сільська мусульманська громада кримських татар («джемаáт»). Її члени керувалися ісламським правом (шаріат) та народними правовими звичаями (адет). Джемаат була заснована на принципах общинного володіння та колективного користування землею, а також на звичаях сусідської взаємодопомоги. В часи Кримського ханату сільська община була окремою адміністративно-політичною одиницею. За свідченнями очевидців, ще в середині ХХ ст. практикувалася колективна допомога при будівлі житла, колодязів, очистці джерел та будівлі каналів – «талака», «ярдим». Дорослі чоловіки могли приймати рішення про допомогу бідним членам громади (у будівництві житла, допомозі сиротам), про покарання дрібних злочинців. Крадіїв карали публічним засудженням. Мечеть («месджит») була не лише місцем, де проводилися головні релігійні обряди, а й центром суспільного життя сільської общини. Місцями громадського спілкування майже в кожному великому селі були кав’ярні («кавехане»). У степовому Криму чоловіки збиралися на верхівках штучних насипів із сажі та попелу від домашніх вогнищ («культобе»). Найвищу соціальну ланку у громаді становила група найстарших чоловіків («аксакали» – «білобороді») [2, с. 511].

Ремесла і промисли. Окрім домашніх ремесел і промислів, у Криму було розвинене професійне ремісниче виробництво. Ремісничі цехи як окремі професійні організаційні одиниці, що об’єднували майстрів одного ремесла, проіснували до 1920-х рр. Вони сформувалися ще в часи Кримського ханату. Організаційна структура кримських цехів спиралася на ісламські звичаї та була схожою на ремісничу систему в Анатолії. Деякі правила діяльності ремісничих організацій нагадували традиції, прийняті в релігійних общинах суфійських братств. Головними ремісничими осередками були міста Бахчисарай та Карасубазар (нині м. Білогірськ). У Криму були відомі цехи пастухів, землеробів, ювелірів, ковалів, поварів, ткачів, кушнірів, пекарів, теслярів, мідників та ін., їх загальна кількість у м. Бахчисарай сягала 50-ти. У складі цехів, окрім кримських татар, працювали представники інших етнічних груп: караїмів, кримчаків, вірмен, ромів. Керував цехом голова «уста-баши». Цехи об’єднувалися у загальний союз «еснаф» на чолі з виборним головою «еснаф-баши». У складі цеху працювали майстри «уста», підмайстри «калфа», учні «шекірд». Підмайстер, який провчився 3 роки, мав право відкривати майстерню, проте не міг тримати учнів без проходження ритуалу посвяти. Кожен цех мав власного святого повелителя («пір»), а діяльність регулював писаним уставом («селеф-наме»). У кожному цеху діяла рада майстрів («лонжа»). Головним ремісничим святом був «реван» – обряд урочистого посвячення у майстри. Він відбувався раз на 10 – 20 років, коли в цеху формувалася велика група непосвячених майстрів («ревансиз»). Більшість ритуалів «ревану» мають ініціальну переходову символіку. Церемонія відбувалася на околицях міста, куди сходилися представники різних цехів, кожен із власним прапором («санджак»). Влаштовувалися частування, обдаровування гостей від імені підмайстрів. Сам релігійний обряд посвяти виконував духовний наставник «накиб». Останній обряд посвячення в майстри у м. Карасубазар відбувся 1897 р., а у м. Бахчисарай – 1914 р. [2, с. 512].
Кухня. У раціоні степовиків переважали м’ясні, молочні та злакові страви, у гірському Криму та на узбережжі багато готували з овочів і фруктів, відомі також місцеві рецепти приготування риби [2, с. 513]. Національні страви кримських татар – м’ясний пиріг «кобете», катлама (здобні пшеничні коржики печені на маслі і курдючному жирі), чебуреки («чий борек»), бурма з м’ясом, рогалики з горіховою начинкою («джевізлі бойнузчиклар»), сирні пиріжки («пенир-бореки»), суп «шорба», напої – буза, айран, язма та катик (сюзме).
Обряди перших років життя. Важливими ритуалами родинного циклу були обряди народження дитини («бала догув»). Пологи приймала повитуха («ебанай»). Новонародженого купали у підсоленій воді, в яку могли додати жовток яйця. Дитяче місце («ешь», «бала джатаги») закопували біля порога, із внутрішньої сторони будинку, або ж на подвір’ї. Після народження немовляти сусідські діти повідомляли всім родичам радісну звістку «мужде». На третій день після пологів для родичок влаштовували невелику вечірку, що мала назву «локса софраси». На 40-й день («дернек», «локса дуаси»), коли завершувався строк відносної ізоляції породіллі («челе»), влаштовували гостину з колективною молитвою. Перші місяці життя новонароджених сповивали у пелюшки («кундак», «ескі») та клали у колиску («бешік»). Для захисту немовлят від уроків і нечистої сили застосовували низку магічних засобів: лоб і потилицю новонародженого мастили сажею із домашнього вогнища, у колиску клали ніж і шматочок хліба, вішали на люльку сорочку батька (щоб дитина спала спокійно). Як оберег використовували клішні краба. Через кілька днів після народження відбувався обряд ім’я наречення «езан» [2, с. 513].
«Суннéт той» – мусульманський обряд обрізання хлопчиків у кримських татар, ритуал родинного циклу перших років життя дитини. Обряд переважно проводили в непарні роки життя – 3, 5, 7 років. Одразу в один день могли влаштувати «суннет» для кількох хлопчиків. Було прийнято влаштовувати велику гостину на честь «суннет той». Саму процедуру обрізання виконував спеціаліст «суннетчі» або ж місцевий перукар «бербер». У дівчат символічною дією, що означала прийняття ісламу, було ритуальне фарбування хною. У багатьох районах Криму був поширений звичай прикрашати золотою фольгою та квітами півника («теллі хораз») у день обрізання. Такий самий звичай у деяких районах був приурочений і до весілля у будинку молодого, що вказує на ініціальну символіку атрибуту. В окремих місцевостях на обрізання прикрашали деревце паперовими квітами, золотою фольгою та стрічками [2, с. 513].
Весілля. Спілкування між неодруженою молоддю відбувалося на вечірках («джиїн», «арапене»): дівчата збиралися у когось у хаті, пряли, вишивали, хлопці підходили до вікон. Дівчата та парубки обмінювалися жартівливими куплетами («чін», «мане») [2, с. 514].
Центральним обрядом життєвого циклу було весілля «той». Власне весіллю передував тривалий період домовлянь і підготовки до шлюбу. Рішення про укладення шлюбу приймалося на сватанні (локальні назви: «сьоз кесім», «пілешу», «болушхан», «бі», «єшіль япрах»). А остаточне закріплення домовленостей здійснювалося під час заручин «агир нішану», «нішан тоя». Тоді відбувалися великий обмін дарами, колективний молебень на честь майбутнього шлюбу, а також влаштовувалася гостина для представників двох родів. Дари складали у великі вишиті хустини («богча»). Після заручин молодим дозволялося таємно бачитися. Наречений уночі підходив до вікна своєї обраниці («пен-джере»), заручена пара обмінювалася подарунками та знайомилася. Святкування розпочиналось у будинку нареченої. Тут головною подією була «ніч хни» («кина геджесі»). Молоду дівчину водили до лазні, змінювали їй зачіску з дівочої на одруженої жінки, наносили на руки та ноги орнаменти хною. У будинку молодої зазвичай відбувався релігійний обряд освячення шлюбу – «нікях». Кульмінаційним моментом весільних святкувань були обряди перевезення молодої із будинку батьків до оселі чоловіка. За нареченою приїздили свати молодого «кудалар», у степовому районі спорядженням весільного поїзда займалися родичі молодої, а обидві весільні процесії (від молодої і молодого) зустрічалися за межами двох поселень, об’єднувалися в одну і рухалися до оселі молодого. У будинку молодого здійснювався ритуал гоління нареченого («кієв траши»). Цей обряд був поширений у всіх районах Криму і символізував перехід молодого до групи зрілих одружених чоловіків. У будинку молодого або ж у місцевій кав’ярні влаштовували громадські поздоровлення нареченого із весіллям («шабаш», «конушма»), де кожного гостя частували, відбувалося оголошення подарунків. Весілля завершувалося об’єднанням молодих у кімнаті нареченої («джієз ев»). Традиційними обрядовими стравами весілля були різноманітні солодощі («пахлава», «катлама», «халач»), весільні пироги («кобете», «калакай»), каша («ботка», «пілав»). Серед важливих обрядових магіко-символічних атрибутів варто згадати завісу «перде», за якою всі дні сиділа наречена, свічку «чирак», дзеркало «кузьгю», у степових татар на весілля прикрашали півня «теллі хораза», а після весілля смажили чебуреки. Наступного ранку відбувався обряд знайомства молодої з новою родиною – свекрухою та родичками-жінками. Відвідання молодою своїх батьків дозволялося по закінченню 40-денного періоду [2, с. 514].
Похорон. Найбільше архаїчних елементів зберіг ритуал поховання «дженазе». В ньому втілились як архаїчні доісламські компоненти, так і мусульманська символіка. Погребіння потрібно було проводити в день смерті, якщо ж людина помирала ввечері, поховання відкладали до наступного дня. Виготовленням савану та обмиванням покійника займалися три людини («юву-джи»), жінок прибирали жінки, а чоловіків – чоловіки. Обмивали небіжчика за завісою «перде» у садибі. Після прощання родичів із померлим під час останнього третього омовіння запрошена людина співала поминальну молитву «іляхі» під назвою «Сув селя». Після одягання у саван покійного клали на носилки «табут», на які прив’язували стрічки та хустки. Тіло померлого покривали сімома шарами тканини («єді кат»), згори накривали дорогим полотном зеленого кольору. Чоловіки несли покійного до кладовища («мазарлик»), де вже заздалегідь була приготовлена могила. За мусульманською традицією у південній стінці могили робили нішу («лят»), в яку і поміщали тіло померлого, покійний мав лежати головою на захід, а обличчям повернутий на південь – напрямок Мекки. У могилу покійного близькі родичі опускали на гарній тканині чи на поясах «кушаклар», які перед цим підкладали під померлого на носилках. У ХІХ ст. у могилу біля покійного клали воду, хліб, тютюн, трубку й огниво, адже вірили, що померлий зможе скористатися цими предметами на «тому світі». У поховальних ритуалах присутня низка елементів захисного запобіжного змісту. Після виносу тіла покійного на місце, де він лежав у хаті, клали камінь, «щоб не було більше смертей». Із цією ж метою після виносу померлого закривали ворота подвір’я. Всю воду, що була в домі, після похорон виливали, адже вона вважалася нечистою. Люди, які брали участь у похоронах і погребінні, перед тим, як іти у своїх справах, мали спочатку повернутися додому для здійснення ритуалу омовіння («абдест»). Після погребіння наставав період жалоби та поминань, який тривав протягом року. В деяких районах Криму на тому місці, де лежав покійний у хаті, або ж там, де його вбирали на подвір’ї, горіло світло впродовж 40-ка днів. За народними переконанням, у цей час душа померлого могла прийти у свій дім. Поминання кримські татари влаштовували у перший день після повернення із кладовища, на 3‑й день, 7‑й, 37‑й, 40‑й, 52‑й, 100‑й, через півроку, через рік. Поминальні страви першого дня – печиво («эльва», «халва») та пишки («лукум», «катлама») [2, с. 514].

Бібліографічні посилання:

1. Исхаков Д. М. Татары: популярная этнографика (этническая история татарского народа). – Казань: Татар. кн. изд-во, 2005. – 159 с.
2. Соболєва О. В. Кримські татари // Енциклопедія історії України. – Том Україна – українці. – Кн. 1. – К.: Наукова думка, 2018. – С. 510 – 516.
3. Возгрин В. Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 1. – Симферополь: Издательский дом «Тезис», 2013. – 872 с.
4. Скляр В. Етнічний склад населення України 1959 – 1989 рр.: етномовні наслідки російщення. – К.: “Просвіта”, 2008. – 392 с.
5. Возгрин В.Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 2. – Симферополь: «Къартбаба продакшн», 2014. – 940 с.
6. Возгрин В.Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 3. – Симферополь: «Къартбаба продакшн», 2014. – 880 с.
7. Возгрин В.Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырех томах. Том 4. – Симферополь: «Къартбаба продакшн», 2014. – 620 с.
8. Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / О. М. Уривалкін. – К.: «Кондор», 2005. – 284 с.
9. Бикова Т. Б. Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини // УІЖ. – 2017. – № 4. – С. 47–67.
10. Портніков В. Крим – гірша версія Росії // Режим доступу: https://www.obozrevatel.com/politics/2364-krim-girsha-versiya-rosii.htm (дата звернення 10.03. 2019 р.)