Автор: Admin-Tribune

1. Стан і перспективи зовнішньополітичних відносин України та Німеччини.
2. Відносини України та Великої Британії наприкінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст.
3. Особливості українсько-французьких відносин.

Мета: проаналізувати основні етапи міждержавного співробітництва України з державами Європи – Німеччиною, Великою Британією та Францією.
Завдання: розглянути процес установлення та розвитку відносин України з Великою Британією, ФРН, Францією; розкрити особливості відносин України з означеними державами в економічній, політичній та гуманітарних сферах у 1991 – 2019 рр.; окреслити результати та перспективи співробітництва.

Висвітлення першого питання необхідно розпочати з аналізу політичного та економічного потенціалу Німеччини, треба вказати можливі переваги для України від налагодження українсько-німецького зовнішньополітичного партнерства. ФРН не лише найбільша за чисельністю населення та територією країна-член ЄС, яка є локомотивом європейського інтеграційного процесу, а й найбільший торговельний та найважливіший політичний партнер України в об’єднаній Європі.
Найбільш сприятливі відносини в Західній Європі в України встановилися саме з Німеччиною. Слід відзначити, що заступник федерального канцлера, міністр закордонних справ ФРН Г. Геншер уже в жовтні 1991 р. першим серед закордонних офіційних осіб відвідав незалежну Україну. 26 грудня 1991 р. ФРН однією з перших з країн «великої сімки» визнала незалежність України, а 17 січня 1992 р. між державами було встановлено дипломатичні відносини. З лютого 1992 р. в Києві почало діяти німецьке посольство, а посол граф фон Бассевітц став першим іноземним послом в Україні. З 1992 р. розпочало свою діяльність й українське посольство в Німеччині, а також Генеральне консульство України в Мюнхені.
Етапним у розвитку відносин двох країн став візит канцлера Г. Коля в Україну в червні 1993 р. Під час візиту було підписано спільну декларацію «Про основи відносин між Україною та ФРН», яка становить базовий документ для розбудови та подальшого розвитку відносин між обома державами. Потрібно виокремити основні етапи зовнішньополітичного співробітництва, охарактеризувавши стан міждержавного діалогу з урахуванням особливостей внутрішньополітичного розвитку України та ФРН.

Варто звернути увагу на такі аспекти українсько-німецьких відносин:
– співробітництво на міжпарламентському рівні (у парламентах обох країн існують депутатські групи, програми діяльності яких передбачають створення на парламентському рівні сприятливих умов для подальшої розбудови відносин між Україною та ФРН);
– спрямованість та практичні досягнення українсько-німецьких політичних консультацій на вищому рівні (перше робоче засідання відбулося 9 – 10 січня 1998 р. у Бонні), актуальні проблеми двостороннього співробітництва та європейської політики;
– практична робота Німецько-українського форуму (засновано в 1999 р.) та Українсько-німецького форуму (засновано в 2000 р.), що мають на меті як істотно активізувати взаємні економічні контакти, так і розширити можливості для спілкування громадських неурядових організацій, взаємного збагачення культур;
– зміст і результати виконання основних програм і угод, стосовних українсько-німецького діалогу (двостороннє співробітництво між Україною та ФРН здійснюється на основі ґрунтовної договірно-правової бази, яка включає (станом на 2004 р.) 70 міжнародно-правових документів різного рівня);
– співробітництво між країнами в різних напрямках: політичному, торговельно-економічному, інвестиційному, культурному, військовому, науково-технічному, у сфері боротьби з організованою злочинністю та міграційно-візової політики;
– діяльність у ФРН української громади, яка виступає важливим чинником у системі українсько-німецьких відносин. Враховуючи розпорошеність закордонних українців по всій Німеччині (чисельність української діаспори – близько 80 тис. осіб), слід виокремити місця компактного проживання українців – Берлін, Брауншвейг, Гамбург, Ганновер, Мюнхен, Нюрнберг, Регенсбург, Ульм, Франкфурт-на-Майні, Фрайбург, Штутгарт, Дюссельдорф. На сьогодні об’єднувальними центрами української діаспори у ФРН залишаються розташовані в Мюнхені Центральне представництво українців у Німеччині (ЦПУН) та Український Вільний університет. Усього ж тут існує близько 30 громадських осередків української діаспори. Необхідно дати аналіз їх внеску в налагодження українсько-німецьких двосторонніх відносин;
– пріоритети міждержавного співробітництва (їх треба дослідити з огляду на сучасні проблеми та тенденції розвитку міжнародних відносин).
Підсумовуючи розгляд питання, слід оцінити результативність українсько-німецького співробітництва, чітко визначивши як реальні здобутки України, так і матеріальні чи потенційні втрати, окреслити можливі державні пріоритети, шляхи інтенсифікації міждержавного діалогу.

Висвітлюючи друге питання, необхідно передусім визначити політичний та економічний потенціал Великої Британії, указати можливі переваги для України від налагодження українсько-британського зовнішньополітичного партнерства. Треба зауважити, що Велика Британія як постійний член Ради Безпеки ООН, країна-член «великої сімки» з самого початку становлення незалежної України зайняла чільне місце серед пріоритетних країн – об’єктів уваги вітчизняної дипломатії. Велика Британія – один з головних партнерів, міждержавні відносини з яким з 1991 р. забезпечують Україні реалізацію її європейського та євроатлантичного напрямів зовнішньої політики.
Велика Британія 31 грудня 1991 р. визнала незалежність України; 10 січня 1992 р. було встановлено українсько-британські дипломатичні відносини, у тому ж році країни обмінялися посольствами. Водночас слід зазначити, що на двосторонніх відносинах із самого початку негативно позначилися два чинники – орієнтація Британії на Росію як на провідну державу на пострадянському просторі та проблема ядерного роззброєння України. Після відмови України від ядерної зброї розвиток політичних відносин із Лондоном посилився. У результаті (тільки станом на 2000 р.) між країнами було укладено більше 20 угод, які заклали правову базу для розбудови та розвитку подальших відносин.

Досліджуючи найбільш важливі аспекти українсько-британських відносин, треба виконати таке:
– визначити й охарактеризувати основні періоди розвитку двосторонніх відносин, проаналізувати пріоритети взаємовигідного партнерства в нових геополітичних умовах;
– розглянути особливості військового співробітництва України та Великої Британії в контексті сучасних процесів євроантлантичної інтеграції та формування системи безпеки в Європі;
– розкрити зміст і схарактеризувати результати виконання основних програм і угод, стосовних українсько-британського діалогу. Двостороннє співробітництво між Україною та Великою Британією здійснюється на основі належної договірно-правової бази, яка включає 40 міжнародно-правових документів (станом на 2005 р.);
– визначити місце українсько-британських відносин у сучасній структурі міжнародних відносин, їх вплив на забезпечення миру і стабільності в Європі й формування нових перспектив у співробітництві між країнами;
– охарактеризувати співробітництво між країнами в політичному, торговельно-економічному, гуманітарному, військовому та науково-технічному напрямах, у сфері боротьби з організованою злочинністю та міграційно-візової політики;
– проаналізувати діяльність у Британії української громади, яка виступає важливим фактором у системі українсько-британських двосторонніх відносин. Необхідно відзначити внесок української діаспори в налагодження взаємовигідного двостороннього діалогу між державами.
Завершуючи розгляд питання, слід оцінити результативність українсько-британського економічного та політичного співробітництва, відзначивши реальні здобутки для України.

Розкриття третього питання необхідно розпочати з визначення політичного та економічного потенціалу Франції, з’ясування можливих переваг для України від налагодження українсько-французького партнерства. Слід підкреслити, що встановлення політичних контактів між двома державами впродовж першої половини 1990-х рр. відбувалося вкрай повільно. Франція 27 грудня 1991 р. визнала незалежність України та встановила з нею 24 січня 1992 р. дипломатичні відносини, проте на них досить тривалий час позначався негативний вплив низки чинників. Серед них була традиційна орієнтація Парижа в його політиці на Сході на Москву, невіра в перспективу тривалого існування незалежної України, невдоволення гальмуванням Україною процесу її ядерного роззброєння на початку 1990-х рр. тощо.

У ході висвітлення українсько-французьких відносин потрібно виокремити основні етапи зовнішньополітичного співробітництва, охарактеризувати стан діалогу з урахуванням особливостей внутрішньополітичного розвитку України та Франції. Варто звернути увагу на такі аспекти українсько-французьких відносин:
– спрямованість і практичні досягнення політичних консультацій між зовнішньополітичними відомствами обох країн, а також засідань Українсько-французької комісії з культурного та науково-технічного співробітництва, Міжурядової українсько-французької комісії зі співробітництва в галузі озброєнь та військової техніки, Форуму українсько-французького діалогу;
– зміст і результати виконання основних програм і угод, стосовних українсько-французького діалогу. Слід підкреслити, що двостороннє співробітництво між Україною та Францією здійснюється на основі належної договірно-правової бази, яка включає 60 міжнародно-правових документів різного рівня (станом на 2007 р.);
– місце українсько-французьких відносин у структурі міжнародних відносин, їх вплив на забезпечення миру і стабільності в Європі й формування нових перспектив у співробітництві між країнами;
– співробітництво між обома країнами в різних напрямках: політичному, торговельно-економічному, культурному, військовому, науково-технічному, у сфері міграційно-візової політики;
– діяльність у Франції української громади як важливий фактор у системі двосторонніх відносин. На сьогодні основними центрами української діаспори у Франції виступає низка громадсько-політичних угруповань – Об’єднаний репрезентативний комітет українців, Спілка українок у Франції, Центральне представництво українців, Спілка української молоді. Треба проаналізувати їх внесок у налагодження двостороннього зовнішньополітичного діалогу;
– пріоритети міждержавного співробітництва з погляду сучасних проблем та тенденцій розвитку світових міжнародних відносин.
Підсумовуючи розгляд питання, слід оцінити результативність українсько-французького співробітництва, чітко визначивши як здобутки України, так і реальні чи потенційні втрати, окреслити можливі державні пріоритети та шляхи активізації міждержавного діалогу.

1. Україна і СНД: проблеми та перспективи.
2. Діяльність української дипломатії в рамках ГУАМ.

Мета: розглянути участь української дипломатії в діяльності СНД, ГУАМ та їх спеціалізованих установах.
Завдання: окреслити основні завдання та напрями діяльності СНД і ГУАМ, охарактеризувати їх організаційні структури; проаналізувати особливості співробітництва України з СНД та ГУАМ, виявити здобутки та подальші перспективи для України від перебування в складі вищевказаних міжнародних організацій.

Висвітлюючи перше питання, слід відзначити, що СНД було створено відповідно до положень Мінської угоди від 8 грудня 1991 р. за участю Б. Єльцина, Л. Кравчука та С. Шушкевича, а також Алматинської декларації від 21 грудня 1991 р., яку підписали нові незалежні держави (крім Грузії, Естонії, Латвії та Литви). У 1992 р. до СНД приєдналася й Грузія. Метою створення міжнародної організації на теренах колишнього СРСР було збереження економічних, політичних та культурних зв’язків між суверенними новоствореними країнами. Існувала потреба й у пом’якшенні психологічного удару, якого зазнали громадяни колишнього СРСР від розпаду держави. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювала спільність стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були: вихід із соціально-економічної кризи; проведення ефективних ринкових реформ; реструктуризація та модернізація економіки; збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій; досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності; запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів; блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямку. Також окремі країни-члени новоствореної організації розглядали СНД як форму «цивілізованого розлучення».
Висвітлення питання доцільно продовжити аналізом структури та механізмів діяльності СНД, мети й завдань організації. Необхідно з’ясувати функції головних органів СНД (Ради глав держав-учасниць, Міжпарламентської Асамблеї, Ради глав урядів країн СНД, Ради міністрів закордонних справ, Координаційно-консультативного комітету СНД, Економічного суду та ін.) і визначити ступінь участі України в цих інституціях.
Незважаючи на те що Україна була одним із засновників СНД, вона не підписала його Статуту. Застереження України викликала як ст. 4 Статуту, що фіксувала фактично нерівний статус внутрішніх та зовнішніх кордонів Співдружності, так і ст. 11, 12, 14, які зумовлювали створення органів колективної безпеки, що було несумісно з її позаблоковістю. Тож Україна ставиться до СНД як до організації з дорадчими функціями і віддає перевагу двосторонньому співробітництву перед багатостороннім.

Доцільно виокремити основні етапи діяльності України в складі СНД й охарактеризувати кожен із виділених періодів. Бажано розкрити зміст і вказати результати виконання основних програм чи угод, стосовних діяльності України в межах СНД. Основними документами, підписаними в рамках СНД упродовж 1990-х рр., були такі. По-перше, 30 грудня 1991 р. було укладено угоду держав СНД про власність колишнього СРСР за кордоном. Остання передбачала, що кожна країна має право на відповідну частку власності колишнього СРСР. 14 лютого 1992 р. було прийнято декларацію «Про незастосування сили або загрози сили у відносинах держав СНД», а також підписано угоду «Про координацію міждержавних відносин у галузі електроенергетики». У 1992 р. було ухвалено угоди «Про науково-технічне співробітництво», «Про безвізове пересування громадян держав СНД територією учасників» та «Про статус прикордонних військ СНД».
24 червня 1993 р. підписано угоду «Про створення зони вільної торгівлі в рамках СНД», хоча її й не ратифікували Росія, Туркменістан та Грузія. Відповідно вона так і не набула чинності. У тому ж році було ухвалено договір «Про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств та окремих галузей держав СНД» і т. ін. Зрештою тільки впродовж 1991 – 2000 рр. Україна з 1 085 документів, ухвалених у рамках СНД, підписала 730. Відповідно з 80 угод, ухвалених главами держав СНД, Україна із застереженнями підписала 43.
Діяльність СНД ставала дедалі неефективною, а сама організація – аморфною, перетворюючись на дискусійний клуб. Країни, що входили до її складу, мали різні завдання та інтереси. Так, одна група орієнтувалася на Російську Федерацію, інші бачили перспективу в прозахідній орієнтації, в інтеграції до європейських структур. Між державами-членами СНД постійно виникали суттєві непорозуміння, економічні суперечки, територіальні конфлікти (Нагірний Карабах, Абхазія, Придністров’я, Крим, Донбас). Посилювалися відцентрові тенденції. Усе це паралізувало діяльність СНД. Документи організації підписували не всі держави. Варто вказати причини виходу України зі складу СНД у 2018 р. та спрогнозувати можливі наслідки цієї дипломатичної дії для нашої країни.
Необхідно з’ясувати, чи має організація потенціал для подальшого розвитку. Серед багатьох можливих варіантів потенційного розвитку СНД в фаховій літературі визначають такі: слабка конфедерація з потужною інтеграцією в галузі економіки та безпеки; створення федерації на чолі з Росією; федерація без лідерства Росії; створення Співдружності Незалежних Держав за типом Британської Співдружності Націй; створення конфедерації з кількох держав СНД; інтеграція за прикладом ЄС; подальша дезінтеграція з перспективою припинення існування СНД; воєнно-оборонний союз із кількох держав-членів СНД тощо. Важливо висвітлити бачення українською дипломатією місця України в складі СНД у минулому, сьогоденні та майбутньому.

Розкриваючи друге питання, слід зауважити, що створення ГУАМ було обумовлено такими чинниками: прагнення одержати більш ефективні механізми взаємодії, ніж СНД; пошук більш надійних та рівноправних партнерів; збіг поглядів лідерів країн ГУАМ на міжнародні відносини та процеси, що відбувалися на пострадянському просторі; прагнення використати своє географічне положення для формування нових транспортних коридорів на шляхах з Азії до Європи. Фактично всі ці країни мали проблеми з сепаратистськими рухами на своїй території.
Створення ГУАМ як політико-консультативного форуму можна пов’язати із прийняттям Страсбурзької декларації 10 жовтня 1997 р. на зустрічі президентів Грузії, Молдови, Азербайджану та України. 7 червня 2001 р. в Ялті відбувся перший саміт ГУУАМ на рівні президентів (до організації тоді долучився і Узбекистан). Він став важливим етапом в інституціоналізації цього об’єднання як міжнародної структури. Тут було підписано Ялтинську хартію, яка визначила мету, принципи й напрямки співробітництва. У ній було закладено основи організаційної структури цього об’єднання. Важливе значення мав і саміт ГУАМ у Києві в травні 2005 р., на якому було схвалено Статут і прийнято нову назву – «Організація за демократію та економічний розвиток – ГУАМ».
Далі треба проаналізувати структуру та механізми діяльності ГУАМ, мету й завдання організації. Необхідно з’ясувати основні функції органів ГУАМ (Ради, Секретаріату, Ділової Ради, Парламентської Асамблеї ГУАМ), дати оцінку економічного, політичного та військового потенціалу організації. Крім того, слід охарактеризувати такі аспекти діяльності України в складі ГУАМ:
– результати роботи самітів країн-учасниць організації;
– ініціативи української сторони щодо регіонального співробітництва в контексті миротворчої діяльності в рамках ГУАМ;
– перспективні напрямки співробітництва, вигідні для реалізації країнами-учасницями ГУАМ: створення транзитно-транспортного коридора, зокрема побудова нафтопроводу Каспій – Чорне море – Одеса – Броди – Гданськ – Плоцьк; створення зони вільної торгівлі; безпековий складник партнерства в ГУАМ; політичне співробітництво з іншими міжнародними організаціями.
Діяльність ГУАМ свідчить про бажання країн-учасниць підвищити свій авторитет у світі, активізувати вигідні торговельні, економічні, енергетичні контакти. Завершуючи розгляд питання, слід оцінити результативність діяльності України в складі ГУАМ, відзначивши як реальні здобутки, так і матеріальні чи потенційні втрати, окреслити можливі перспективи розвитку організації.

1. Україна – НАТО: стан та перспективи співробітництва.
2. Установлення та розвиток відносин між Україною та ЄС.

Мета: розглянути процес становлення та розвитку відносин України з НАТО та ЄС.
Завдання: окреслити основні завдання та напрями діяльності ЄС і НАТО, охарактеризувати їх організаційні структури; проаналізувати особливості співробітництва України з НАТО та ЄС, виявити потенційні переваги та ризики для українців від вступу нашої країни до складу вищезазначених міжнародних організацій.

Розкриваючи перше питання, необхідно зробити короткий огляд структури та механізму діяльності НАТО, визначити цілі й завдання цієї міжнародної організації. Зокрема, слід зупинитися на зміні стратегічної концепції НАТО на початку 1990-х рр., зумовленій завершенням «холодної війни», розпадом СРСР і Варшавського блоку, створенням нової геополітичної ситуації в Європі. Також варто розкрити зміст декларацій «Про оновлений Північноатлантичний альянс» (Лондон, 1990) та «Про мир і співробітництво» (Рим, 1991), їх значення для трансформації НАТО. Ця інформація важлива для розуміння стратегічної спрямованості НАТО в сучасний період.
Далі необхідно проаналізувати етапи міжнародного співробітництва НАТО з Україною, детально схарактеризувати кожен із виділених етапів. Треба усвідомлювати, що Україна з часу проголошення незалежності розглядала НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі. Маючи своїми першочерговими завданнями забезпечення незалежності, демократичного розвитку та територіальної цілісності, зміцнення зовнішніх гарантій національної безпеки, Україна була зацікавлена в налагодженні постійного співробітництва з НАТО, тим більше що співпраця з таким зовнішньополітичним партнером мала сприяти обміну військовим досвідом, одержанню допомоги в розбудові власних Збройних сил та проведенню військової реформи.

Відносини України з НАТО розпочалися ще в лютому 1992 р., коли до Києва здійснив візит Генеральний секретар Північноатлантичного альянсу М. Вернер. У липні 1992 р. Президент України Л. Кравчук уперше відвідав штаб-квартиру альянсу в Брюсселі. Після цього наша держава стала активним учасником Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС), а в лютому 1994 р. міністр закордонних справ А. Зленко підписав договір «Партнерство заради миру: рамковий документ». Важливо розкрити результати його практичного виконання Україною.
Потрібно також звернути увагу на зміст основних програм, стосовних відносин Північноатлантичного альянсу та України. Серед них насамперед «Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО» (Мадрид, 1997), «Державна програма співробітництва України з НАТО до 2001 р.» (Київ, 1998), «Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001 – 2004 рр.» (Київ, 2001) та ін.
Зокрема, «Хартія про особливе партнерство України та НАТО» передбачала проведення спільних консультацій, взаємодію в переозброєнні української армії з урахуванням стандартів НАТО, а також співробітництво в політичній, науковій та економічній сферах. Було запроваджено також посаду представника України при штаб-квартирі альянсу в Брюсселі, яку обійняв Б. Тарасюк. Було призначено й спеціального офіцера із зв’язків з Головним штабом командування військ НАТО в Європі.
У «Державній програмі співробітництва України з НАТО до 2001 р.» формулювалася стратегічна мета – повномасштабна інтеграція України в євроатлантичні структури. Зокрема, мова йшла про таке: 1) сприяння з боку НАТО забезпеченню національної безпеки України від зовнішньої загрози; 2) сприяння реформуванню української армії, її військово-промислового комплексу (ВПК); 3) поступовий перехід в організації військ до стандартів НАТО; 4) підвищення рівня узгодженості дій армії України та НАТО, зокрема, у сфері виробництва зброї; 5) більш активне проведення спільних навчань та тренувань.
Розглядаючи особливості взаємодії України з НАТО, необхідно зазначити, що ще в 1994 р. було розпочато обмін військовими місіями, навчання українських офіцерів у США, проведення спільних маневрів. Так, уже у вересні 1994 р. в Польщі було проведено багатонаціональні військові навчання «Міст співробітництва-94», а в жовтні в Нідерландах – «Дух партнерства-94». Згодом кількість подібних заходів постійно збільшувалася. У другій половині 1990-х рр. це були спільні військові навчання «Щит миру-95», «Партнер зі співробітництва-95», «Щит миру-96», «Спільний сусід-97», «Сі бриз-97», «Козацький степ-98», «Сі бриз-98» та ін. Слід охарактеризувати результати цих військових заходів.
Аналізуючи співробітництво України з НАТО, потрібно окреслити специфіку цих відносин у роки президентства Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича, О. Турчинова, П. Порошенка, виділивши основні досягнення та певні проблеми цих відносин. Треба також звернути увагу на сприйняття ідеї приєднання України до НАТО українською громадськістю. У цьому контексті варто назвати аргументи («за» і «проти») щодо вступу України до складу воєнно-політичного блоку, а також визначити переваги або можливі втрати для України від набуття статусу нейтральної держави.

Крім того, варто проаналізувати такі аспекти співробітництва України з НАТО:
– підтримка з боку України проведення воєнних операцій альянсу в Афганістані, Косові, Середземноморському регіоні;
– діяльність українських дипломатів із налагодження взаємодії з окремими комітетами та структурами НАТО;
– робота Місії України при НАТО, яка має статус дипломатичного представництва України при міжнародній організації і розміщена в м. Брюсселі;
– ініціативи України в таких напрямах співробітництва з НАТО: сфера озброєнь, військові технології та воєнна економіка; боротьба з організованою злочинністю, тероризмом, нелегальним переміщенням зброї; науки і технології; космічна галузь; охорона довкілля;
– роль НАТО у стримуванні агресивних зовнішньополітичних дій Російської Федерації, врегулюванні «кримської проблеми» та російсько-українського конфлікту 2014 – 2019 рр.
Підсумовуючи розгляд питання, слід оцінити ефективність діяльності української дипломатії у відносинах з Північноатлантичним альянсом, відзначивши як реальні здобутки України, так і матеріальні чи потенційні втрати, окреслити можливі пріоритети та подальші перспективи у співробітництві з НАТО.

Висвітлюючи друге питання, треба дати стислий огляд структури та механізмів діяльності Євросоюзу, розкрити цілі і завдання цієї міжнародної організації. Необхідно з’ясувати основні функції органів ЄС (Європейської Ради, Ради Міністрів, Комісії ЄС, Європейського Парламенту, Суду ЄС тощо), дати оцінку економічного потенціалу Євросоюзу.
Доцільно проаналізувати основні етапи міжнародного співробітництва України з ЄС, детально схарактеризувати особливості кожного з них. Слід зауважити, що перші контакти України з Євросоюзом розпочалися незабаром після його створення, ще до того, як набрав чинності Маастрихтський договір про створення ЄС. У вересні 1992 р. відбувся візит Президента України Л. Кравчука до Брюсселя, де він провів переговори з головою Європейської комісії Жаком Делором. Зокрема, обговорювалися перспективи налагодження співробітництва України з європейськими інтеграційними структурами.
Аналізуючи співробітництво України з ЄС, слід визначити специфіку цих відносин у роки президентства Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича, О. Турчинова, П. Порошенка, виділивши основні досягнення та проблеми. При цьому потрібно відзначити укладання між Україною та Євросоюзом у 1994 р. базової угоди «Про партнерство і співробітництво», яка набула чинності в 1998 р. Остання передбачала наближення України до стандартів ЄС, розвиток торговельно-економічного співробітництва та політичного партнерства, відкриття місії зв’язку ЄС в Києві та українського представництва при ЄС в Брюсселі. Варто також звернути увагу на той факт, що починаючи з 1997 р. щорічно відбуваються саміти «Україна – ЄС».

Варто зазначити, що відносини ЄС з Україною не були стабільними, оскільки в них мали місце як досягнення перспективних домовленостей, одержання конкретних результатів, так і конфронтація партнерів, охолодження відносин і, зрештою, розчарування від співробітництва. Євросоюз у 1990-х рр. розглядав Україну переважно як ринок збуту своїх товарів, відповідно діалог щодо створення зони вільної торгівлі, надання Україні статусу асоційованого члена ЄС так і не мав практичних здобутків. Стриманість ЄС щодо України можна пояснити залишками історичної інерції несприйняття України як незалежної держави, небажанням мати сильного конкурента, прагненням захистити своє суспільство від проявів кримінального бізнесу України. Погіршила відносини між зовнішньополітичними партнерами й політична криза, що перманентно проявлялася в Україні (зокрема, справа Гонгадзе). Хоча кожного року і відбувалися зустрічі у форматі Україна – ЄС, проте далі розмов та декларативних заяв справа не йшла.
Відносини України з ЄС помітно поліпшилися після президентських виборів в Україні наприкінці 2004 р. Зокрема, події «помаранчевої революції» змінили ставлення європейської громадськості до нашої держави. У ході опитування, проведеного навесні 2005 р. в 6 найбільших країнах ЄС, 58 % респондентів (щодо Туреччини цей показник складав 45 %, Росії – 50 %) схвально висловилися стосовно можливого членства України в Євросоюзі. При цьому найбільше тих, хто погодився на членство України в ЄС, було серед поляків (77 %), іспанців, італійців (більше 60 %), а найменше – серед німців (41 %). Водночас треба звернути увагу не тільки на плани державних органів України зі співробітництва з Євросоюзом та ступінь їх реалізації, а й на сприйняття євроінтеграції населенням України. У цьому контексті варто назвати аргументи («за» і «проти») щодо вступу до ЄС.

Необхідно також розкрити зміст і проаналізувати результати виконання окремих програм чи угод, стосовних зовнішньополітичних відносин Євросоюзу та України. Серед них програма інтеграції України до Європейського Союзу (2000), угода між Україною та ЄС «Про наукове і технічне співробітництво» (Копенгаген, 2002), «План дій Україна – ЄС» (Брюссель, 2005), програма «Східне партнерство» (2009) та ін.
Крім того, варто звернути увагу на такі аспекти співробітництва України з ЄС:
– робота самітів «Україна – ЄС»;
– співробітництво України з ЄС за стратегічними напрямками: адаптація законодавства України до законодавства ЄС; забезпечення прав людини; співробітництво у сфері юстиції та боротьби з організованою злочинністю; економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між зовнішньополітичними партнерами; культурно-освітня й науково-технічна інтеграція, науково-дослідна робота; співробітництво в галузі охорони довкілля чи конкретних сферах господарської діяльності, енергетичних та інформаційних мережах.
– роль ЄС у «помаранчевій революції» та «революції гідності», врегулюванні «кримської проблеми» та російсько-українського конфлікту 2014 – 2019 рр.:
Підсумовуючи розгляд питання, треба оцінити результативність співробітництва України та ЄС, виходячи з нагальних потреб нашої держави. Також необхідно окреслити ймовірні перспективи або недоліки політики євроінтеграції для України, результати укладання 21 березня 2014 р. угоди «Про асоціацію з Європейським Союзом».

1. Особливості діяльності України в складі ООН.
2. Взаємодія України та ОБСЄ.
3. Співробітництво України з Радою Європи.

Мета: розкрити здобутки України та потенційні переваги від вступу до складу ООН, ОБСЄ та Ради Європи.
Завдання: висвітлити процес входження України до складу провідних міжнародних організацій; проаналізувати особливості співробітництва України з ООН, ОБСЄ, Радою Європи.

Розкриваючи перше питання, необхідно вказати, що Україна була державою-засновником ООН у 1945 р. і ще за радянських часів досить активно співпрацювала з цією впливовою міжнародною інституцією. Після проголошення незалежності Україна посилила взаємодію з ООН, виходячи з власних державних інтересів. Основними завданнями цього співробітництва були:
– за підтримки ООН зміцнити незалежність та територіальну цілісність України;
– якнайповніше використовувати «трибуну» ООН з метою інформування світового товариства про економічні та політичні реформи в Україні, інвестиційний потенціал нашої держави;
– за допомогою механізмів ООН (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки та ін.) налагоджувати та розвивати з усіма країнами взаємовигідне двостороннє співробітництво;
– посилювати роль нашої держави в міжнародних справах.

Необхідно виокремити основні етапи участі України в складі ООН, докладно схарактеризувавши кожен із них. Також треба детально розглянути ідеологічне забезпечення діяльності України в ООН шляхом висунення окремих ініціатив і пропозицій.
Серед найбільш важливих аспектів діяльності України в складі ООН наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. слід виділити такі:
– головування України в 1997 р. (в особі міністра закордонних справ Геннадія Удовенка) на засіданнях 52-ї сесії Генасамблеї ООН. У 1999 р. Україна також була обрана до складу Ради Безпеки як непостійний член цієї інституції. Ці можливості українська делегація в ООН, зокрема, активно використовувала для вирішення питання заборгованості перед ООН. Станом на 1996 р. цей борг складав 250 млн дол. Надалі внесок України було зменшено до 0,58 % від розміру її бюджету;
– обрання України членом Економічної і Соціальної Ради ООН, членом Ради керуючих МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії), членом Ради керуючих ЮНЕП (програма ООН стосовно навколишнього середовища), членом ЮНІДО (організація ООН щодо промислового розвитку) та участь українських дипломатів у діяльності цих організацій;
– діяльність України в ООН стосовно розширення й поглиблення міжнародного співробітництва в справі ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС);
– робота української дипломатії щодо популяризації досягнень української науки й культури в рамках ЮНЕСКО (організація ООН з питань освіти, науки і культури);
– ініціативи України з активізації боротьби ООН проти расизму й расової дискримінації, нацистської та неофашистської ідеології та діяльність у Комітеті ООН з прав людини (його членом Україна стала в 2005 р.);
– активізація зусиль українських дипломатів у рамках ООН з контролю над озброєнням та роззброєнням у всіх формах;
– ініціативи України щодо реформування ООН, підвищення ролі ООН як незамінного інструменту підтримання миру та погодження дій держав, а також стосовно зміцнення її політичного, правового, морального статусу, демократизації діяльності;
– роль ООН у врегулюванні російсько-українського військового протистояння 2014 – 2019 рр.;
– перспективи, що відкрилися перед державою у 2015 р., коли Україна була знову обрана до складу Ради Безпеки як непостійний член на 2016 – 2017 рр.

Розглядаючи практичне забезпечення участі України в ООН, слід зупинитися на її миротворчій діяльності. Так, за часів незалежності Україна стала одним з основних контриб’юторів ООН у проведенні миротворчих операцій. Останнє можна пояснити як прагненням українських правлячих кіл збільшити роль України в міжнародних справах і підвищити її авторитет у світі, так і бажанням мати від цього певну фінансову вигоду й надати українській армії необхідного військового досвіду.
Правове підґрунтя діяльності українських миротворців було визначено постановою Верховної Ради «Про участь батальйонів Збройних сил України в Миротворчих силах ООН у зонах конфліктів на території колишньої Югославії» від 3 липня 1992 р. та законом «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях» від 23 квітня 1999 р.
Уже в першій половині 1990-х рр. українські контингенти було запрошено до участі в шести операціях з підтримання миру: в Анголі, Таджикистані та на території колишньої Югославії. При цьому було залучено як військовий, так і поліцейський та цивільний персонал. Крім того, у низці миротворчих місій ООН (в Ефіопії, Еритреї, Конго, Молдові, Грузії) Україну репрезентували військові спостерігачі. Станом на 2006 р. українські миротворці були задіяні в 13 міжнародних операціях по лінії ООН. У них брали участь 28 тис. українських військових, із яких загинуло 44 особи.
Зрештою, можна стверджувати, що Україна потрапила до своєрідного «елітного клубу», її позицію враховували під час планування миротворчих операцій. Зокрема, у 1994 р. Україна стала співавтором конвенції «Про захист миротворчого персоналу ООН». Є також і суто фінансові здобутки від участі України в миротворчих операціях. Так, одна вертолітна ескадрилья приносить за рік державі прибуток 12 млн дол. У цілому за час участі в миротворчих акціях ООН Україна отримала (станом на 2004 р.) більше 223 млн дол. Зокрема, у 2003 р. до державної скарбниці від ООН надійшло 38,8 млн дол., у 2004 р. – 25,3 млн, у 2005 р. – 34,6 млн дол.
За роки участі в міжнародній миротворчій діяльності органи військового управління, командування та штаби України набули значного досвіду формування миротворчих підрозділів, підготовки до виконання завдань, організації забезпечення військ, взаємодії з керівництвом місій ООН і НАТО. Удосконалюючи правові засади, форми та методи миротворчих зусиль, Україна відіграє важливу роль у справі відновлення та зміцнення миру та безпеки в усьому світі.
Підводячи підсумки щодо участі України в миротворчих операціях ООН, варто відповісти на запитання: наскільки виправдані втрати українських військовослужбовців; чи варто й надалі ризикувати громадянами України й зазнавати військових втрат заради зростання авторитету України у світі та фінансових надходжень у державний бюджет. Завершуючи розгляд питання, треба оцінити ефективність діяльності української дипломатії в органах ООН за роки незалежності, відзначивши реальні здобутки України, і окреслити можливі державні пріоритети та подальші перспективи співробітництва.

Висвітлюючи друге питання, слід відзначити, що після здобуття незалежності Україна прагнула приєднатися до впливових європейських міжнародних інституцій. Серед цих пріоритетів була і ОБСЄ, створена ще в 1975 р. як Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі. Україна стала учасником ОБСЄ 30 січня 1992 р. З цього часу вона активно бере участь у роботі колективних керівних органів організації (саміти глав держав ОБСЄ, засідання Ради міністрів та Постійної ради ОБСЄ), зокрема в розробці та прийнятті рішень щодо різних аспектів її діяльності. Надавши коротку інформацію про мету, завдання та основні інститути ОБСЄ, необхідно зупинитися на процесі входження України до цієї міжнародної організації.
Далі доцільно розкрити особливості та основні напрямки співробітництва України з ОБСЄ. Перш за все слід зупинитися на співробітництві з Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин. Цю посаду з 1992 р. по 2001 р. обіймав голландський дипломат Макс ван дер Стул, з 2001 р. до 2007 р. – шведський дипломат Рольф Екеус, з 2007 р. до 2013 р. – представник Норвегії Кнут Воллебек, зараз – фінський політик Астрід Торс. У центрі уваги цього співробітництва було надання допомоги Україні в справі влаштування кримських татар, які поверталися на історичну батьківщину. Зокрема, для вирішення питань фінансової допомоги Україні Верховний комісар ОБСЄ провів три донорські конференції. Іншим аспектом діяльності Верховного комісара ОБСЄ було вивчення ситуації стосовно становища російської меншини в Україні й відповідно української в Російській Федерації.

Україна також співпрацює з Бюро з демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ) ОБСЄ. Останнє організовує роботу місій спостерігачів за президентськими та парламентськими виборами в країнах Європи, а також надає допомогу в зміцненні демократичних інституцій в окремих державах. Так, з боку БДІПЛ Україні надавали допомогу в справах організації роботи офісу омбудсмена, реформування адміністративної структури Конституційного Суду України, удосконалення виборчого законодавства, створення Національної ради з питань запобігання торгівлі жінками.
Крім того, у серпні 1994 р. в Україні створили спеціальну Місію ОБСЄ. Її основна увага була сконцентрована на питаннях підтримки суверенітету та територіальної цілісності України. Слід зауважити, що Місія ОБСЄ зробила значний внесок у справу стабілізації становища в Автономній Республіці Крим. Зокрема, вона стримувала сепаратистські дії певних політичних кіл у Криму. У 1999 р. Місія ОБСЄ в Україні завершила свою роботу, але було запроваджено посаду Координатора проектів ОБСЄ в Україні. Спочатку її обійняв представник Швейцарії Пітер Буркхард, з 2008 р. словацький дипломат Любомир Копай, а з 2014 р. – литовський дипломат Вайдотас Верба. Його завдання – підготовка та реалізація проектів відповідно до компетенції ОБСЄ та забезпечення їх належним фінансуванням. Так, він займається питаннями приведення нормативно-правової бази України (у першу чергу в галузі прав людини) у відповідність до законодавства ЄС і надає консультації в процесі проведення інституціональних та економічних реформ в Україні.

Треба також проаналізувати результати співробітництва України з Представником ОБСЄ з питань свободи діяльності засобів масової інформації. Цю посаду з 1998 до 2004 р. обіймав представник ФРН Фреймут Дуве, з 2004 до 2010 р. – угорський дисидент Міклош Харашті. З березня 2010 р. цю посаду обійняла Дуня Міятович, у минулому керівник Програмного агентства комунікацій Боснії та Герцоговини.
Також варто звернути увагу на такі аспекти діяльності України в складі ОБСЄ:
– участь України в питаннях врегулювання різних конфліктних ситуацій. Представники України працюють у складі місій ОБСЄ в Грузії, Боснії та Герцоговині, Хорватії, Косові, Нагорному Карабасі, Таджикистані, Киргизії, Молдові;
– використання механізму ОБСЄ в інтересах зміцнення й розбудови демократичної правової Української держави;
– ініціативи та пропозиції України щодо реформування ОБСЄ, удосконалення її інститутів та механізмів. Зокрема, Україна просуває ідею створення нової системи безпеки на континенті без розмежувальних ліній, яка б ґрунтувалася на чітких зобов’язаннях усіх держав.
– роль ОБСЄ у врегулюванні «кримської проблеми» та російсько-українського конфлікту 2014 – 2019 рр.
Завершуючи виклад питання, потрібно оцінити ефективність діяльності української дипломатії в інституціях ОБСЄ, відзначити реальні здобутки України й окреслити можливі перспективи співробітництва.

Розкриваючи третє питання, слід зосередити увагу на особливостях співробітництва України з Радою Європи. Розпочати необхідно з подання інформації про цю впливову міжнародну організацію (історія створення, мета й завдання).
Від самого початку заснування в Страсбурзі в 1949 р. пріоритетними напрямами діяльності Ради Європи були: захист прав людини та парламентської демократії; забезпечення принципу верховенства права; усування перешкод між людьми й народами; створення в Європі єдиного простору, в основі якого лежать загальнолюдські цінності; розвиток громадянського суспільства, системи місцевого самоврядування. Крім того, Рада Європи має на меті сприяти захисту довкілля, вирішувати такі проблеми, як расизм, ксенофобія, дискримінація національних меншин, наркоманія, корупція, організована злочинність.
До головних органів Ради Європи перш за все належить Комітет Міністрів (туди входять міністри закордонних справ країн-членів), який засідає двічі на рік і має повноваження схвалювати бюджет організації, приймати нових членів, визначати основні напрями розвитку Ради Європи. Крім того, діє Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ). Вона нараховує в своєму складі 286 депутатів та 286 їх заступників. Окремі країни в ПАРЄ представлено мінімум двома, максимум – 18 депутатами, залежно від кількості їх населення. Щорічно ПАРЄ – консультативний орган Ради Європи – проводить чотири сесії – у січні, квітні, червні та вересні. Депутати ПАРЄ об’єднуються в п’ять політичних фракцій – ліберали, демократи, Народна партія, соціалісти, Група за об’єднання лівих сил.
Одним з органів Ради Європи є Конгрес органів місцевих та регіональних властей (складається з Палати місцевих властей та Палати регіонів), який має таку саму кількість депутатів у своєму складі, як і ПАРЄ. Діяльність Ради Європи забезпечує Секретаріат у складі 1 300 осіб на чолі з Генеральним секретарем, якого вибирає терміном на п’ять років Парламентська Асамблея. Генеральний секретар організації (з 2009 р. це екс-прем’єр-міністр Норвегії Турб’єрн Ягланд) координує та визначає діяльність Ради Європи. У структурі Ради Європи працює також Суд із прав людини.
Відносини України з Радою Європи розпочалися незабаром опісля проголошення незалежності. Уже 14 липня 1992 р. Україна подала заявку на вступ до Ради Європи. У вересні того ж року їй було надано статус спеціально запрошеного гостя ПАРЄ. 8 листопада 1995 р. Комітет Міністрів РЄ запросив Україну стати 37-м членом організації. Водночас Україна повинна була виконати низку вимог – якнайшвидше прийняти демократичну Конституцію, відповідно до Європейської конвенції з прав людини провести правову реформу (закріпити в законах основні права людини та визначити механізм їх реалізації), скасувати смертну кару.
Слід відзначити, що Рада Європи виділяє різноманітні субсидії для проведення демократичних перетворень у нашій країні. Так, було прийнято «Спільну програму Комісії європейських співтовариств та Ради Європи щодо реформування правової системи, місцевого самоврядування та вдосконалення системи правосуддя в Україні», за якою Україна отримала близько 3 млн дол. Україна також співпрацює з Радою Європи у вирішенні питань: вироблення загальноєвропейської системи безпеки; міграції населення; імунології та переливання крові; соціальної політики; рівноправ’я чоловіків та жінок.

Також варто проаналізувати:
– виконання документа «План дій Ради Європи щодо України на 2018 – 2021 рр.», ухваленого Комітетом Міністрів Ради Європи у 2018 р.;
– роботу української делегації в складі Конгресу органів місцевих та регіональних властей Ради Європи.
– роль Ради Європи у стримуванні агресивних зовнішньополітичних дій Російської Федерації, врегулюванні «кримської проблеми» та російсько-українського конфлікту 2014 – 2019 рр.
Необхідно підкреслити, що вступ України до Ради Європи свідчить про її свідомий європейський демократичний вибір. Співробітництво з цією впливовою міжнародною організацією розглядають у Києві як вагомий складник процесу інтеграції України до європейських структур.