Автор: Admin-Tribune

1. Доля українських земель у складі Великого князівства Литовського, Жемайтійського та Руського.
2. Польська експансія на українські землі.
3. Специфіка розвитку українських земель у складі Угорського королівства, Молдавського князівства, Кримського ханства, Московської держави.
4. Особливості соціального, економічного та культурного розвитку українських земель у польсько-литовську добу.
Мета: осмислити соціально-політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у ХІV – першій половині ХVІ ст.
Завдання: проаналізувати політичне, соціальне, економічне, міжконфесійне становище на українських землях, що перебували під владою Польського королівства, Великого князівства Литовського, Молдовського князівства, Кримського ханства, Угорського королівства, Московської держави; розкрити зміни, які відбувалися в економічному житті, окреслити особливості політичного устрою та соціальної структури.

*                  *                  *

У квітні 1340 р. було отруєно Юрія ІІ-Болеслава Тройденовича й Галицько-Волинська держава (Королівство Руське) розпадається. Волинь мирним шляхом відійшла до Литовського князівства, оскільки волинськими землями правив князь Любарт-Дмитро Гедимінович (1340 – 1384 рр.). Галичиною, від імені Любарта-Дмитра, правив боярин Дмитро Дедько (1340 – 1344 рр.). У 1340-ві рр. Королівство Руське перестає об’єднувати слов’янські землі й стає об’єктом експансії сусідніх країн.

Слайд 1.

Доля українських земель у складі Великого князівства Литовського, Жемайтійського та Руського. Литовці язичницькі племена мешкали на південно-східному березі Балтійського моря, у долинах річок Неман і Західна Двіна. У 1230-х рр. литовські племена об’єдналися у Литовське князівство (столиця м. Новогрудок) під проводом князя Міндовга (Міндаугаса). Історія співіснування литовців та русинів має довгу історію. Перший період литовсько-руського співіснування: литовське «оксамитове» проникнення на руські землі (1230-х р. – 1370-ті рр.). Характерні риси зазначеної історичної доби:
1) Русь перебувала під золотоординським ярмом, послаблена постійними міжусобицями Рюриковичів;
2) більшість русичів бачили в литовцях захисників від Польського королівства, Тевтонського ордену та монголо-татарського ярма. З цієї причини приєднання литовцями руської спадщини відбувалося через васальні договори, династичні шлюби або військові походи, які носили захисний характер;
3) зберігалася стара система управління, тільки представники династії Рюриковичів керували в удільних князівствах, а члени литовської династії правили державою;
4) литовська аристократія запозичила у русичів воєнну справу, податкову систему, законодавство, державну мову (руську), православну релігію.

Слайд 2.

Міндовг (1230 – 1263 рр.) творець литовської держави, розпочав боротьбу за спадщину Русі переважно через династичні шлюби, робив походи на Смоленськ, Чернігів. У 1253 р. охрестився та коронувався, як король Литви. Керував васалами за принципом: «Що хто собі там що здобуде, того й буде», розширюючи власні володіння. Після загибелі Міндовга почалася боротьба за владу в якій переможцем став лідер одного з княжих родів – Вітенас.
Вітен (Вітенас) правив Литовським князівством у 1295 – 1315 рр. За своє правління приєднав землі українського Полісся. Литовська держава набуває вже окреслених форм. Однак зміцнення її відбулося в часи правління Вітенасового брата Гедиміна.

Слайд 3.

Гедимін (Гедимінас) правив у 1316 – 1341 рр. ставши засновником династії литовських правителів, відомої як Гедиміновичі. Проводив політику збирання «руських земель» застосовуючи дипломатичні, династичні, військові заходи. Приєднав Берестейщину, Волинь, Пінщину і частину Київщини. Збудував столицю Литви – м. Вільно. Першим став носити титул: «господар литвинов і русинів».
Ольгерд (Альгірдас або Альгарден) правив Литовським князівством у 1345 – 1377 рр.) разом з братом Кейстутом (Кестутисом). продовжили експансію вбік руських земель на південь і схід. Ольгерд дотримувався принципу: «Вся Русь має належати литовцям». У 1362 р. військо Ольгерда розбило під Синіми Водами (Синьоводська битва) татар, що дозволило збільшити Литовське князівство, яке включало Волинь, Берестейщину, Чернігово-Сіверщину, Переяславщину, Київщину, Поділля. З Польщею воював за Холмщину та Белзьку землю. Робив походи на Московську державу, але не вдалі.
За півтора століття правителі Великого князівства Литовського збільшили його розміри вважаючи своєю місією «збирання земель Русі». 90 % території держави становили східнослов’янські землі, проте чисельно слов’яни становили в ній більшість. Правителі Великого князівства Литовського діяли за принципом «старовини не рушити, новини не вводити». По суті литовці домінували у владі, русини в економіці та культурі. Держава залишалася федерацією чисельних земель, у внутрішнє життя яких правитель держави фактично не втручався, а реальну владу на місцях мала місцева знать (українська та білоруська).
За правління син Ольгерда – Ягайла політика литовської влади щодо українських земель та стосунки між литовською аристократією та руською поступово зміниться. Фактично правління Ягайла починає новий період литовсько-руського співіснування. Докладніше про це, після огляду історії польського вторгнення на українські землі.
Польська експансія на українські землі. Після смерті останнього правителя Королівства Руського Юрія ІІ – Болеслава, польський король Казимир ІІІ Великий (1333 – 1370 рр.) висуває претензії на Галичину. В 1349 р. Польське королівство захопило Холмщину, Західне Поділля, Белзьку землю, Галичину. Для утримання завойованих земель Казимир ІІІ уклав військовий союз з угорським королем Людовиком І проти Великого князівства Литовського. У 1352 р. Волинь та Берестейська земля були проголошені частиною Литви, а Галичина частиною Польського королівства.
1370 р. Казимир ІІІ помер й Польща перейшла під юрисдикцію Людовика (Лайоша) І Великого Анжуйського. Галичина стала вважатися окремим королівством, залежним від Угорщини. Правителем Галицької землі (1372 – 1379 і 1385 – 1387 рр.) був князь Володислав Опольський, як васал короля Угорщини. Своїм титулом «господар Руської землі, вічний дідич і самодержець» та карбуванням власної монети намагався підкреслити суверенітет королівства та претензії на його трон.
Людовик (Лайош) І Великий Анжуйський пішов на угоду (Кошицький привілей) з польською аристократією наділивши їх широкими правами, натомість королевою Польського королівства мала стати одна з трьох його доньок.
Польські феодали обрали королевою молодшу доньку Людовика – Ядвігу, а її майбутнім чоловіком мав стати Ягайло – правитель Великого князівства Литовського.
Ягайло (Йогайла) литовський князь у 1377 – 1392 рр. (у 1385 – 1434 рр. польський король). Спочатку правив спільно з дядьком Кейстутом, але 1382 р. вбив його й узурпував владу порушивши принцип родового старшинства. Це викликало громадянську війну, в якій головним суперником Ягайла став його двоюрідний брат Вітовт Кейстутович (Вітаутас).

Слайд 4.

Зауважимо, що Велике князівство Литовське, ослаблене громадянською війною, перебувало в стані війни з Московською державою, тому Ягайло шукав союзника за межами власної держави. Пропозиція династичного союзу від польської аристократії була дуже вчасною.

Слайд 5.

14 серпня 1385 р. була укладена Кревська унія – державно-політичний союз між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Причини укладання: князь Ягайло шукає підтримку в боротьбі за владу проти його кузена Вітовта; Велике князівство Литовське потребує військового союзника у боротьбі з Тевтонським орденом, Московською державою; польські феодали через династичний союз прагнуть отримати доступ до руських земель.
У результаті підписання унії: князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і став одночасно королем Польщі та князем Литви (змінивши ім’я на Владислав ІІ Ягелла); Польща і Литва утворили персональну унію – дві держави зберігаючи незалежність об’єднані спільним монархом; Ягайло став католиком, й впроваджує католицизм у Литві; Литва повертала Польському королівству усі будь-коли захоплені землі, приєднувала «на вікі-вічні свої литовські й руські землі до Корони польської» й обертала на її користь великокнязівську казну.
У 1387 р. польські війська захопили Галичину приєднавши до Польського королівства. Приєднані землі було поділено на Руське воєводство з центром у Львові (1434 р.), Подільське воєводство (1434 р.), та Белзьке воєводство (1462 р.). Проводиться полонізація, впроваджується польське право, судочинство та адміністрація, поширюється католицизм. Поступово Галичина перетворилася на провінцію Польщі й залишалася у її складі до 1772 р.
Надалі польські феодали намагалися зберегти наслідки Кревської унії, обираючи спільного правителя для обох держав. Тільки Люблінська унія завершила повне об’єднання держав.
Другий період литовсько-руського співіснування (1380-ті – 1480-ті рр.) – це час конкуренції державних проектів: самостійність Литви або збереження персональної унії.

Слайд 7.

Для цього історичного періоду були властиві такі риси:
1) початок зближення Польщі та Литви з наміром в майбутньому утворити єдину державу. Боротьба еліт за збереження незалежності ВКЛ або поглинання Литви Польським королівством;
2) ліквідація удільних князівств, перетворення їх на провінцію Литви;
3) дискримінація прав православного населення, прояви релігійної нетерпимості.
Третій період литовсько-руського співіснування (1490-ті рр. – 1569 р.) – це час трансформації персональної унії у єдину державу.

Слайд 8.

Для цього історичного періоду властиві наступні риси:
1) відхід від ідеї персональної унії й злиття Польщі та Литви у єдину державу;
2) соціальний гніт українського населення та релігійна дискримінація;
3) активне ополячення та окатоличення українського суспільства, у першу чергу аристократії;
4) центром збирання «руської спадщини» стає Московське князівство.
У дослідників різне ставлення щодо польсько-литовського періоду в історії України:
1) Польська та литовська присутність на українських землях розглядається як прояв «колоніального загарбання» та «національного гноблення» (Володимир Пашуто);
2) Час існування українських земель у складі Литви вважають часом існування Литовсько-Руської держави (Іван Крип’якевич);
3) Литовська держава ХІV – ХVІ ст. була спадкоємцем і продовжувачем традицій Русі та Галицько-Волинської держави. В особі ВКЛ продовжувала існувати Українська держава, як «друге Українське королівство» (Михайло Брайчевський).
Специфіка розвитку українських земель у складі Угорського королівства, Молдавського князівства, Кримського ханства та Московської держави. Крім Великого князівства Литовського та Польського королівства у боротьбу за землі Київської Русі та Королівства Руського включилися сусідні держави. Польське королівство, Велике князівство Литовське та Московська держава в різні часи намагалися обгрунтувати своє право на новоприєднані землі, висловлюючи претензії на всю «спадщину Русі». Натомість країни з скромнішими запитами – Кримське ханство, Угорське королівство, Молдавське князівство, боролися тільки за ті території, які змогли власне завоювати.

ЗАКАРПАТТЯ У СКЛАДІ УГОРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Закарпаття – українські етнічні землі, розташовані на південних схилах Карпатських гір. Після смерті Володимира Великого Закарпаття було загарбано Угорським королівством. Упродовж 1280-х – 1320-х рр. була частиною Королівства Руського, а після розпаду Галицько-Волинської держави відійшла до Угорщини. Землі Закарпаття були поділені на адміністративно-територіальні одиниці – комітати (жупи), які очолювали посадники (жупани, ішпани) – Ужанський, Березький, Угочанський, Мармароський, Шаризький, Земплинський, Спишський. Саме Закарпаття угорці називали «Князівство русів» (Ducatus Russorum). У ХІІІ – ХV ст. у Закарпаття переселяються волохи, німці, словаки, угорці. Місцеве українське населення закріпачувалося, позбавлялося політичних прав і свобод. Українська еліта мадяризувалася.
У 1526 р. унаслідок поразки від турецької армії у битві під Мохачем, Угорщина припинила своє існування як незалежна держава. Східна частина Закарпаття відійшла до Семигородського (Трансільванського) князівства, яке було васалом Османської імперії, західне Закарпаття – стало володінням австрійських Габсбургів.

БУКОВИНА (ШИПИНСЬКА ЗЕМЛЯ) У СКЛАДІ МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

У Х ст. Буковина (вживалася назва Шипинська земля) потрапила до складу Київської Русі. З 1199 р. зазначений регіон входив до складу Галицько-Волинського князівства. У 1340-ті – 1350-ті рр. угорці розгромили татар й захопили Шипинську землю.
У 1359 р. виникає Молдавське князівство до складу якого входить на правах автономії Шипинська земля. У 1514 р. Молдавія потрапила під владу Османської Порти (ця залежність тривала до 1774 р.). З втратою автономії поступово зникає й назва Шипинська земля. Натомість вживається назва Буковина, в межах якої діяла турецька військово-адміністративна одиниця – Хотинська райя.

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО

З ХІ ст. східна частина Кримського півострова перебувала у складі Київської Русі, а упродовж ХІІ – початку ХІІІ ст. на Крим і Північне Причорномор’я поширювалася влада половців. Після татарської навали південні землі увійшли до складу Золотої Орди з центром у м. Солхат. Назва Крим з’явилася тільки у ХІІІ ст. коли на півострові осіли татари й назвали Кримом м. Солхат (Старий Крим або Ескі-Кирим). До того півострів називали Тавридою.
Кримський півострів був багатоетнічною територією. З початку XIII ст. по 1299 р. у центральному Криму існувало князівство з центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно аланським (осетинським) та караїмським населенням. У гірському Криму існувало князівство Феодоро (Теодоро) з центром у Мангулі (XIII ст. – 1475), де правила вірменська династія Гаврасів – Таронітів. Також до 1460-х рр. у Криму існувала фема Готія з центром у Херсонесі, що визнавала верховенство Трапезундської імперії. З 1260-х – 1270-х рр. до 1475 р. італійська морська республіка Генуя утримувала в Криму свої колонії у Кафа (Феодосії), Солдайї (Судаку), Чембало (Балаклаві), Чіпріко та Боспоро (на Керченському півострові), а також у Монкастро (Білгороді-Дністровському). Після 1475 р. ці колонії відійшли до Туреччини. Населення цих територій і міст було мішаним, у тому числі й слов’янським.
У 1430-і рр. розпалася Золота Орда й розпочався процес утворення Кримського ханства, як окремої держави. У 1440-х рр. кримських татар очолив Гаджи Ґірей (Ґерей) (1443 – 1466 рр.), який заснував нову правлячу династію. Резиденцією нової влади став Кирк-Ор (Південно-Західний Крим), згодом Солхат, й тільки з ХVІ ст. Бахчисарай.

Слайд 9.

Після падіння Константинополя (1453 р.) турки активізувалися на Північному Причорномор’ї. У 1475 р. турки захопили генуезькі колонії Північного Причорномор’я (Кафа, Солдайя), князівство Феодоро (столиця Манґул). 1478 р. Османська Порта зробила васалом Кримське ханство, яке в той час очолював хан Менґлі Ґірей (1467 – 1515 рр.). Згодом, ці території стали провінцією (еялетом) Туреччини.
У 1482 р. хан Менґлі Ґірей провів перший похід на українські землі, коли було спалено Київ та його околиці. Татари стали для русинів небезпечними сусідами. Кримське ханство проводило походи на українські землі практично щорічно, інколи двічі – тричі на рік. Упродовж 1450 – 1556 рр. татари зробили 86 великих військових походів на українські землі захопивши місцеве населення в якості ясиру (полонених) [1, с. 109].

ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНА У СКЛАДІ МОСКОВСКЬОЇ ДЕРЖАВИ

З кінця ХV ст. загострюється протистояння Московської держави з Великим князівством Литовським. Московська держава підкорює нові території: Ярославське князівство (1463), Пермську землю (1472), Великий Новгород (1478), Тверське князівство (1485). В результаті масових переходів руських князів зі своїми «вотчинами» на службу московському царю та московсько-литовських війн 1487 – 1494 рр., 1500 – 1503 рр. та 1512 – 1514 рр. Московська держава захопила Стародубщину, Чернігово-Сіверщину, Смоленщину. Переможною для Литви стала битва під Оршою (1514 р.) – військова заслуга князя Костянтина Острозького. Проте, маючи тактичні успіхи, в стратегічному литовці програвали Московській державі, за період протистояння Велике князівство Литовське втратило ⅓ своїх територій.
Зростання могутності Московської держави співпало із занепадом Візантійської імперії (падіння Константинополя у 1453 р.) та поступовим виходом з під влади Золотої Орди. Серед московських князів і духовенства зміцнюється переконання в тому, що Москва є спадкоємницею Києва, а московські правителі – нащадки Рюриковичів. У 1480-ті рр. у титулах московського правителя Івана ІІІ (1462 – 1505 рр.) з’являється термін «цар», у січні 1493 р. виникає титул «государ всієї Русі». Московія робить спробу виступити з ідеєю духовного лідерства у православному світі. З кінця ХV ст. месіанські ідеї почали проникати в суспільство Московської держави: особлива відповідальність за долю православ’я, відчуття богообраності та ін. На початку ХVІ ст. ця теорія трансформувалася у теорію «Москва – третій Рим» (автор чернець Філофей).
Особливості соціального, економічного та культурного розвитку українських земель у польсько-литовську добу.  У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці ХІV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, у свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах [2, с. 186].  На територіях, які опинилися під владою Польського королівства – Галичині, Холмщині, Белзщині, княжі землі або перейшли у володіння польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській шляхті [2, с. 187]. Упродовж ХІV – ХV ст. на українських землях почало формуватися магнатське і шляхетське землеволодіння, зростала власність церковних феодалів.
Соціальна структура населення. Привілейована, панівна частина суспільства – магнати, вище духовенство та шляхта. Магнати (князі, пани) – це феодали, що володіють великим земельним володінням та мають вплив на політичне життя країни. Складалася з князів (титулована знать, яка не підлягала місцевій владі) та панів (знать без титулу, що відрізнялася давністю роду та заможністю). Шляхта – привілейований стан, військово-службова знать, які мали тільки один обов’язок – військова служба. Шляхтичі, в залежності від їх заможності, ділилися на бояр, зем’ян та панцерних слуг. У 1528 р. був проведений «попис земський» (перепис шляхти), що визначив усіх тих, хто був приналежний до шляхетського стану. Водночас терміни «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний – шляхтич. Бояри і зем’яни, за якими не визнали шляхетство, утратили право на привілеї й злилися із селянством. Напівпривілейовані верстви суспільства: міщани та духовенство (священики, диякони, ченці). Міщани – це мешканці міст, представники податкових верств населення, які ділилися на групи: патриціат, бюргерство, плебейство).  Найбагатша купецько-лихварська верхівка міського населення – патриціат. Середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани – бюргерство. Безправна біднота – плебс (плебейство) [2, с. 203]. Непривілейована верствою було селянство – це жителі сільської місцевості, що перебували у різних формах залежності від феодалів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялося на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об’єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода. Данники – це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, дарувати на свій розсуд, заставляти. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі. «Тяглові», або «работні», селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Ці селяни були «непохожими», тому що були позбавлені права виходу [2, с. 192]. Козаки – в цей час, скоріше спосіб життя, аніж соціальна група чи верства населення.

Слайд 10.

Освіта. Традиційно початкову освіту здобували при церквах і монастирях, де вчили диякони. Українська молодь вчилася по книгах: Часословець, Псалтир, Апостол, Октоїх. Діти перш за все вчили азбуку й склади, а потім переходили до читання церковно-службових книг. Читання було найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи: одна група студіювала буквар, друга – Часословець, третя – Псалтир і т. д. Перехід від однієї книги до іншої можна прирівнювати до переходу від нижчого до вищого класу, як в сучасній школі. Вчили ще співати, по-церковному, початків арифметики, молитов, письма церковнослов’янською мови.
Вітчизняні студенти нерідко навчалися за кордоном. Наших студентів за кордоном називали «роксоланами», «русинами», «рутенцями». Наприклад, у списках студентів Краківського університету числилися «Матвій з Тухлі», «Симон з Дрогобича», «Михайло Михайлович із Самобора», «Іван Григорович із Коломиї», «Олексій Матвійович зі Львова», «Іван Петрович із Глухова», «Дмитро Степановчи із Києва», ректором Краківської школи був «Григорій Тичина з Роксолан». Це зумовлено тим, що усталених прізвищ не було. Вони виникають у ІV – ХV ст. серед вітчизняної еліти (князів, магнатів), у простого населення постійні родові прізвища закріпилися наприкінці 18 – на початку ХІХ ст. [3, с. 109].
Справжніми покровителями шкільної освіти були православні братства. Братства – це українські релігійно-національні організації, що об’єднували міщан, селян, козаків та українських магнатів. Основним засобом протистояння польській колонізаторській політиці та католицьким впливам було організація шкіл, друкарень та культурно-просвітницьких об’єднань. Діяльність братств активізувалася у XV ст. Спочатку братства були світськими організаціями, але з часом набули яскраво виражене релігійне забарвлення. Їх головна мета – оборона батьківської віри. Найстаріші з братств – Львівсько-Успенське братство (1439), Віленсько-Кушнірське (1458), Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Брестське (1591), Люблінське (1594), Київське Богоявленське (1615).
В цю епоху проявили себе інтелектуали, поети та письменники українського походження.
Дрогобич Юрій (Юрій Котермак) (близько 1450 р. – 1494 р.) – народився в Дрогобичі (Прикарпаття). У 1470 р. він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 – магістра Краківського університету. У Болонському університет викладав астрономію (1478 – 1479 рр.), став доктором мистецтва і медицини, працював ректором. Юрій Дрогобич перший вітчизняний автор друкованої праці – «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету», яку у 1483 р. було опубліковано в Римі.
Русин Процелер Павло (близько 1470 р. – 1517 р.) народився на Лемківщині, у м. Кросно (тепер Польща), закінчив Грейфсвальдський університет у Німеччині, викладав у Краківському університеті в якому читав лекції. Павло Русин є першим поетом-гуманістом в українській літературі, хоча писав він латиною.
Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566) – видатний український гуманіст який навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського «Про турецьку загрозу слово І та ІІ-ге», «Про целібат», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Промова на похоронах Сигізмунда І». Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом, а також є один із фундаторів полемічної літератури.

Слайд 11.

Архітектура та містобудування. Архітектура ХІV – середини ХVІ ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Формується український стиль дерев’яних церков – трибанних та п’ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». У цей період в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Будувалися не тільки церковні, але й світські будинки з каменю. Має місце оборонна спрямованість містобудування. Багато нових міст (Броди, Станіслав, Жовква, Тернопіль), що закладалися як замки або фортеці. Більшість замків були дерев’яними: Київ, Житомир, Вінниця, Черкаси. Кам’яні замки у Львові, Луцьку, Кременчуці, Кам’янець-Подільському. У середині ХІV ст. побудовано Верхній замок у Луцьку – це найдавніша кам’яна фортеця України.

Слайд 12.

Культура на українських землях розвивалася у взаємодії із культурними процесами Білорусі, а також Великого князівства Литовського, Польського королівства, Кримського ханства, Угорського королівства, Молдавського князівства, до складу яких входили українські землі.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Лановик Б. Д.Економічна історія: Курс лекцій / Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович. – К. : Вікар, 2006. – 405 с.
3. Любар О. О.Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006.
4. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
5. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. – К.: Кондор, 2005. 284 с.
Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. – 320 с.
Крисаченко В. С. Історія Криму. Кримське ханство: Навч. посіб. / В. С. Крисаченко. – К.: Твін інтер, 2000. – 334 с.

1. Соціально-політична і економічна ситуація в Галичині та на Волині в ХІ – ХІІ століттях.
2. Розвиток Галицько-Волинського князівства в роки правління Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.).
3. Галицько-Волинська держава в період правління Данила Романовича та його наступників.

*          *          *

Мета: осмислити новий етап вітчизняної історії – добу існування Королівства Руського, спадкоємниці політичних та соціально-культурних традицій Київської Русі.
Завдання: розкрити обставини політичної роздробленості Русі та проаналізувати причини виокремлення земель Галицької та Волинської в окремі удільні князівства; охарактеризувати їхній розвиток, окреслити діяльність видатних князів того часу.
Соціально-політична і економічна ситуація в Галичині та на Волині в ХІ – ХІІ століттях. Історія Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Русі. У період феодальної роздробленості держави найсильнішим на Південно-Західній Русі було Галицько-Волинське князівство. Князівство межувало з міцними конкурентами: Польським королівством, Угорським королівством, Тевтонським орденом, Великим князівством Литовським. Після припинення існування Київської Русі як єдиної держави внаслідок монголо-татарської навали, правонаступницею Русі та повноцінною країною стала Галицько-Волинська держава (в історичних джерелах іменується як Королівство Руське або Мала Русь).
Галицьке князівство сформувалося в межах Русі наприкінці ХІ ст. (за результатами Любецького з’їзду 1097 р.), закріпившись за династією Ростиславичів (від онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича). Галицьке князівство стає спадщиною синів Ростислава Володимировича: Рюрик отримав Звенигородське князівство, Василько Теребовльське (Поділля, Буковина, Східні Карпати), Володар – Перемишльське (землі над Сяном і Верхнім Дністром). Фактично була закладена тенденція до дроблення території князівства між нащадками однієї династії.

Слайд 1.

Проте онук Володара князь Ярослав Осмомисл (1153 – 1187 рр.) зміг об’єднати та збільшити території удільного князівства. За його правління територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря. Ярослав Володимирович був прозваний «Осмомислом» за розум (тобто такий, що за «вісьмох мислить», а можливо за знання вісім мов).

Слайд 2.

Ярослав Осмомисел підтримував активні зовнішньополітичні зв’язки з Візантією, Священною Римською імперією. Є вірогідність, що він брав участь у походах хрестоносців проти султана Салах-ад-Діна. Князь офіційно визнав своїм сюзереном германського імператора Фрідріха І Барбароссу, а той допомагав позашлюбному синові Ярослава Осмомисла – Володимиру в його боротьбі з боярами, угорським королем та князем Романом Мстиславичем за трон Галичини [5, с. 78 – 79; 3, с. 106]. Після Ярослава Осмомисла до 1199 р. правив його син Володимир, після смерті якого династія Ростиславичів перервалася.

Слайд 3.

Волинське князівство з центром у Володимирі, довгий час не мало власної князівської династії – управлялося з Києва. Київські князі вважали Волинь своєю вотчиною і не хотіли віддавати її у спадкове володіння іншим князям. Тільки онук Володимира Мономаха – Ізяслав ІІ Мстиславич став засновником волинської династії й Волинське князівство отримало статус спадкової вотчини. Його син Мстислав ІІ Ізяславич (1155 – 1170 рр.) боровся за київський престол, але програв у 1169 р. Андрію Боголюбському. Після смерті князя Мстислава ІІ Ізяславича у 1170 р., його старший син Роман Мстиславич, що сидів в Новгороді розпочав боротьбу за Волинь.
Роман Мстиславич був хоробрий, енергійний, жорстокий, віроломний і досить заповзятливий. Правив волинським князівством упродовж 1170 – 1199 рр. розбудувавши це князівство в окремий уділ. У 1188 р. галицькі бояри запросили його також на престол Галичини, але через опір частини боярства та протидії Угорщини Роман не зміг взяти її під свій контроль. Тільки у 1199 р. Роман Мстиславич об’єднав два удільних князівства створивши Галицько-Волинське князівство з центром у місті Галич.

Причини виникнення Галицько-Волинського князівства:
– вдале географічне розташування (віддаленість від Києва, природні умови – родовища солі, родючі землі, перехрестя торгових шляхів, торгівельні зв’язки з Європою, важкодоступність для кочових народів);
– спільна боротьба проти зовнішніх ворогів – Польщі, Угорщини, монголо-татар;
– енергійна політика князів Романа Мстиславича Великого, Данила Романовича Галицького [1, с. 90 – 91].

Періодизація розвитку Галицько-Волинської держави:

Розвиток Галицько-Волинського князівства в роки правління Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.). 1199 р. Роман Мстиславич об’єднав обидва князівства в єдину державу, спираючись на служилий люд та міщан. Роман розправився із супротивниками централізованої влади, щоб укріпити авторитет князівства втрутився в династичну боротьбу за трон у Польщі та Угорщині. 1203 р. Роман Великий оволодів Києвом й поставив свого воєводу Інгвара Ярославича. З того часу Роман Великий контролював усю Південну та Південно-Західну Русь. У 1204 р. Римський Папа Інокентій ІІІ пропонував Роману корону за окатоличення, проте князь відмовився. Романа Великого сучасники називали «великим князем», «царем», «самодержцем всія Русі».
Роман пропонував проект реорганізації управління на Русі: київського князя повинні були обирати шість наймогутніших князів (галицький, володимиро-суздальський, чернігівський, рязанський, смоленський, полоцький), які, крім того, мали спільно приборкувати винуватців усобиць. Проте більшість князів не підтримали цей план.
За короткий час правління Романа Мстиславича Галицько-Волинське князівство збільшується. У період правління Романа Великого до складу князівства входили: Галичина, Буковина, Поділля, Волинь, Західна Білорусія, Перемишлянщина, Пониззя, Холмщина, Болохівська волость (верхів’я річок Південний Буг і Случ), уся територія Правобережної України, тобто ⅓ сучасної української території.
Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. Проте в князівстві зміцнюється князівське землеволодіння і поступово утверджується ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалися на міжкнязівських і князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бенефіціально-ленна система західноєвропейського типу. Надання землі у власність своїм слугам боярам галицько-волинські князі пов’язували з службою та васалітетом. Землі, які надавалися у довічне володіння, називалися «державою». Селянські господарства («дим» і «рало») залишалися основою економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр були перспективнішими [2, с. 177 – 178].
На рубежі ХІІ ст. – ХІІІ ст. в Західній Європі точилася війна між двома групами: гібелінами і гвельфами. Першу очолював Гогенштауфен, Філіп Швабський, який опирався на Східну й Північну Німеччину, а його супротивник – Оттон ІV, сздобув підтримку Папи Римського Інокентія ІІІ. У 1204 р. Римський Папа запропонував Роману Великому корону та титул, але той віддав перевагу гібелінам, від корони князь Роман відмовився.

Слайд 4.

У червні 1205 р. князь Роман загинув в облозі м. Завихвоста на р. Вісла. Роман потрапив у засідку вояків краківського князя Лешка Білого та мазовецького князя Конрада, коли прямував до Німеччини на допомогу синові Фрідріха Барбаросси Філіпу Гогенштауфену, що домагався престолу, на який претендував також Оттон ІV Саксонський [5, с. 79]. Після смерті Романа Великого Галицько-Волинське князівство тимчасово розпадається й темп розвитку Південно-Західної Русі сповільнюється.
Період тимчасового розпаду удільного князівства (1205 – 1238 рр.).
Після смерті Романа при владі залишилася вдова Анна з чотирьохрічним сином Данилом та дворічним Васильком. У Галицько-Волинському князівстві тривало свавілля бояр. Водночас тривали спроби сусідніх правителів окупувати Галичину і Волинь.
У 1206 р. чернігівські князі Ольговичі вчинили похід на Галичину, а з заходу на Волинь виступив польський князь Лешко. Анна звернулася за допомогою до Романового союзника угорського короля Андрія ІІ, й той заступив полякам дорогу на Волинь, але не зміг протидіяти зазіханням новгород-сіверських князів Ігоревичів – Роману, Святославу, Ростиславу. Бояри самі запросили трьох синів Ігоря Святославича, онуків по матері Ярослава Осмомисла сподіваючись, що ті стануть знаряддям в їх руках. Але почалася боротьба за реальну владу. Вбито було близько 500 бояр. У 1208 р. між самими братами Ігоревичами спалахнула усобиця. Скориставшись послабленням братів бояри позбавили Ігоревичів влади. Одразу відновилася угорська окупація і бояри знову запросили Ігоревичів, які повернувшись у 1209 р. розпочали репресії проти бояр
1211 р. бояри запросили на допомогу угорців із запевненням визнати владу малого Данила Романовича. Угорці захопили двох Ігоревичів і повісили, а Данило утвердився в Галичі. Проте влада його була слабкою, бояри бунтували. А в 1211 р. бояри навіть проголосили королем Галичини 5-річного угорського принца Калмана (Каломана) одруживши його з дворічною польською княжною Саломеєю, а правив за них угорець Бенедикт Бора.
У 1213 р. боярин Володислава Кормильчич оголосив себе галицьким князем і Анна з сином Данилом повернулися до Угорщини. З цього часу у внутрішні справи безперервно втручаються Угорщина та Польща.
1214 р. Польща та Угорщина підписали угоду про поділ Галицько-Волинського князівства. Згідно з нею Володимир повертався Романовичам, а в Галичі мав правити угорський королевич Каломан. Упродовж 1214 – 1219 рр. триває угорська окупація.
1219 р. від угорської окупації визволив новгородський князь Мстислав Удатний разом із зятем Данилом Романовичем, але владу передав угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Проте Данило утверджується у Володимирі (Волинь) звідки починає збирати батьківський спадок, а мати його Анна пішла у монастир.
У 1238 р. Данило повернув собі Галич об’єднавши Галичину та Волинь у єдине удільне князівство. Фактично існував дуумвірат – співправління братів Данила та Василька Романовичів.

Слайд 5.

Галицько-Волинська держава в період правління Данила Галицького та його наступників. 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. 1239 р. завоював Київ (поставив воєводою Дмитра Дєтка). Столицею обрав Холм, спорудив міста-фортеці Данилів, Кременець, Угровеськ. У 1241 р. монголо-татари пройшли Галицько-Волинським князівством, але знищення не великі.
В цей час ускладнюється зовнішньополітична ситуація в Східній Європі. Данило Галицький продовжуючи політику батька, союзника гібелінів, об’єднався з Конрадом Мазовецьким (союзник Тевтонського ордену, який стояв на боці Гогенштауфенів) і литовським князем Міндовгом (цей язичник завжди готовий був воювати з католиками) проти Ростислава Михайловича Чернігівського, який одружився з дочкою угорського короля Бели ІV та заручився підтримкою малопольського короля Болеслава Сором’язливого (вони були у гвельфівському блоці), включившись у боротьбу за Галичину. Ця боротьба закінчилася 17 серпня 1245 р., коли угорське військо під Ярославлем на р. Сян було переможене Данилом.
Батия занепокоїло посилення Данила, й він наказав офіційно визнати себе васалом Золотої Орди. Данило Галицький отримав короткий лист: «Віддай Галич». У 1245 або 1246 р. Данило їздив до Сарай-Бату заручившись охоронною грамотою. Батий прийняв Данила ласкаво, видав ярлик на князювання, і Галицько-Волинська держава дістала офіційний статус союзної монгольської території. Більше того, Батий зробив Данила Галицького своїм «мирником». Для обох це був політичний успіх. Батий убезпечив свій західний кордон від агресії хрестоносців, адже папа Інокентій ІV на Ліонському соборі 1245 р. оголосив хрестовий похід проти монголів, а Данило після поїздки в Сарай-Бату заявив про свої права на наслідування київських князів, призначивши свого «печатника» митрополитом, і в 1246 р. відправив його на затвердження до патріарха в Нікею, та, врешті, уклав договір з Угорщиною.
Здавалося б, Данило мав би бути задоволений. Історик Наталія Яковенко переконана, що «після поїздки Данила «на поклін» у Сарай володарі Галичини й Волині вважалися не слугами, а федератами хана: вони мусили висилати власне військо до монгольських походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом населення, не платили [6, с. 104]. Однак Данило планував звільнитися від монголо-татарської залежності, орієнтуючись на союз з правителями Західної Європи. Як писав літописець: «О, зліше зла честь татарська». Данило почав збирати коаліцію європейських держав проти монголів: одружив сина Романа на Гертруді дочці австрійського герцога наступниці Бабенбергського престолу. Після смерті останнього герцога намагався посадити Романа на австрійський престол, але невдало, там утвердилася династія Габсбургів. В 1250 р. син Лев одружився з дочкою угорського короля Бели ІV Констанцією [4, с. 50].
Ще на початку XIII ст. у деяких західних джерелах Галицько-Волинську державу називали «королівством». У 1253 р. відбулася коронація Данила Галицького в Дорогочині папським посланцем (легат Оппізо від римського папи Інокентія ІV) за перехід під юрисдикцію римської церкви.
Данило Галицький сприймав королівський титул, як: а) відновлення власного статусу, фактично поваленого монголами; б) частина договору, що закріплює обов’язки Заходу допомогти у боротьбі з Ордою.
Данило стає першим вітчизняним королем, але згодом не маючи з цього ніякої користі, відмовляється від корони. Назва «королівство» засвідчує прагнення володарів підкреслити, що князівство було державою з такими самими суверенними правами, як і в європейських королівствах. Згодом, королем себе називав також його онук Юрій Львович, натомість Юрій II Тройденович в останньому з відомих його документів виступає як «князь Руського королівства».
Тоді Данило Галицький уклав таємний союз з Андрієм, князем Володимиро-Суздальської землі (брат Олександра Невського). Але спроба виступити проти Орди закінчилася невдачою: Андрій втік за кордон, Данило залишився сам на сам, а Олександр Невський у 1251 р. приїхав у орду Батия, здружився і побратався з Сартаком, сином хана Батия й одержав ярлик на князювання Володимиро-Суздальським князівством [5, с. 81].
У 1254 – 1255 р. Данило відкрито воює проти золотоординського воєводи Куремси. Вигнав монголів з Північного Поділля та Східної Волині. У 1255 – 1256 рр. воює з Литвою (князем Міндовгом).
У 1258 – 1259 рр. воює з золотоординським ханом Бурундаєм, але невдало. Данило був змушений заключити союз  з монголами та знову стати васалом Орди. Після цього русичі брали участь у військових походах монголів проти Польщі та Литви. У 1264 р. Данило помер в м. Холм.
Значення діяльності Данила Галицького: підніс авторитет ГВД в середньовічному світі; доклав зусиль для об’єднання земель Південно-Західної Русі; своєю політикою заклав підвалини українського самоусвідомлення своєї ідентичності; вдало маневрував між католицьким Заходом і монголами, започаткувавши модель спілкування з сусідами, основою якої став компроміс. Але така політика, призводила до роздрібненості суспільної свідомості: прагнення аристократів, міщан та селян були настільки різні, що про загальнонаціональні інтереси ніхто не дбав.
Галицько-Волинське князівство в період правління Данила Романовича та його наступників.
Після смерті Данила землі Галицько-Волинської держави успадковуються синами Данила та Василька.

Слайд 6.

Лев І Данилович розширив володіння батька, приєднавши Люблінську землю й частину Закарпаття. У 1272 р. переніс столицю до Львова. Юрій І Львович скориставшись усобицями у Золотій Орді, посунув власні кордони до нижньої течії Дніпра й Південного Бугу. Переніс столицю до м. Володимир (Волинь). Носив титул «король Русі, князь Ладомерії». З головних здобутків Юрія І  – створення 1303 р. окремої Галицької митрополії, безпосередньо підпорядкованої константинопольському патріарху.

Слайд 7.

Андрій та Лев ІІ Юрійовичі правили спільно (дуумвірат), носили титул «князі всієя Русі». Співпрацювали із Тевтонським орденом та Польським королівством проти Литви та Золотої Орди. Загинули разом в битві з монголо-татарами. На них династія Данила Романовичів урвалася.

Слайд 8.

Після смерті князів Андрія та Льва ІІ до влади прийшло боярство, яке запросило на престол 14 річного сина мазовецького князя Тройдена та Марії – доньки Юрія І Львовича. Князь Юрій ІІ-Болеслав перейшов на православ’я задля задоволення галицьких бояр . У зовнішній політиці тримався союзу з Прусією, Литвою, Тевтонським орденом, ворогував з Польщею. У літописі називався «князь Руського королівства». В останні роки правління Юрій ІІ-Болеслав конфліктував з боярами, які звинувачували князя у допомозі чужинцям, сприянні німецькій колонізації, спробі впровадити католицизм. У 1340 р. князя отруїли.

Слайд 9.

Після смерті Юрія ІІ-Болеслава держава поступово розпадається. Причини розпаду Королівства Руського:
– надзвичайно низький розвиток економіки, порівняно з сусідніми державами;
– відсутність політичної еліти, яка б могла об’єднати державу;
– недалекоглядність правителів;
– повна ізоляція (політична та економічна) країни;
– активна зовнішня політика при одночасному нехтуванні внутрішніми інтересами країни;
– внутрішні суперечки між князівською владою та боярською опозицією;
– перебування Королівства Руського у сфері впливу сусідніх держав (Золотої Орди, Угорського королівства, Польського королівства, Молдавського князівства).
Як результат, землі князівства розподілили сусідні держави (Галичина відійшла Польському королівству, Волинь – Литовському князівству, Буковина – Молдавському князівству).
Історичне значення Київської Русі.
– уперше об’єднала всі східнослов’янські племена в єдину державну організацію;
– сприяла соціально-економічному, політичному, культурному розвитку східних слов’ян;
– Русь стала своєрідним бар’єром, який захищав західноєвропейські країни від кочових орд азіатських племен;
– сприяла зміцненню міжнародного авторитету східних слов’ян, створювала для них можливість брати дієву участь у міжнародній політиці.
Історичне значення Галицько-Волинської держави:
– захистило від завоювання та асиміляції південно-західну частину русів, сприяло усвідомленню своєї самобутності;
– стало новим після занепаду Києва, центром політичного та економічного життя, який забезпечував високий рівень розвитку українських земель.
– друга після Русі велика держава на українських землях, яка продовжувала її культурні традиції;
– упродовж століття після монгольської наввали забезпечувала безперервність розвитку традицій самостійного державного життя на українських землях [1, с. 96].

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Лановик Б. Д.Економічна історія: Курс лекцій / Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович. – К. : Вікар, 2006. – 405 с.
3. Любар О. О.Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006.
4. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
5. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.
Слайд 1. Карта Галицького князівства // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Галицьке_князівство#/media/File:Galicia_land.png ; Герб Галицького князівства // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Галицьке_князівство#/media/File:Alex_K_Halych_2.svg
Слайд 2. Зображення Ярослава Осмомисла // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Осмомисл#/media/File:Yaroslav_Osmomysl.jpg ; Зображення Володимира Ярославовича // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Володимир_Ярославич_(князь_галицький)#/media/File:Володимир_Ярославич.jpg

Слайд 3. Карта Волинського князівства // Режим доступу: https://history.ed-era.com/3/volinske_knyazvstvo.html ; Герб Волинського князівства // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Волинське_князівство#/media/File:Alex_Volhynia.svg
Слайд 4. Зображення Папи Римського та князя Романа Мстиславича// Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Иннокентий_III#/media/File:Innozenz3.jpg ; https://uk.wikipedia.org/wiki/Роман_Мстиславич#/media/File:Roman_of_Halych.jpg
Слайд 5. Зображення князя Данила Романовича // Режим доступу: https://електронна-енциклопедія.укр/uploads/illustrations/Данило-Галицький.jpg

Слайд 6. Зображення князів // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Лев_Данилович#/media/File:Lev_Danylovich_of_Halych.PNG; https://www.google.com.ua/search?client=opera&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=oTvDW6OPHYiQsAHx6pfICA&q=Шварно&oq=Шварно&gs_l=img.3..0i5i30k1j0i24k1l2.15628.16383.0.16709.6.6.0.0.0.0.156.651.1j4.5.0….0…1c.1.64.img..1.5.649…0j35i39k1j0i67k1.0.LTLFmgd2UIE#imgrc=vdjIhHREwRPBCM:
Слайд 7. Зображення князів // Режим доступу: http://deduhova.ru/statesman/yuriy-i-lvovich-knyaz-galitsko-volyinskiy/
Слайд 8. Зображення князів // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Лев_Юрійович#/media/File:Лев_II.jpg ; https://uk.wikipedia.org/wiki/Андрій_Юрійович#/media/File:Андрій_I.jpg
Слайд 9. Зображення князя Юрія ІІ – Болеслава Тройденовича // Режим доступу:  https://електронна-енциклопедія.укр/uploads/illustrations/Князь-Юрій-ІІ-Болеслав.jpg ; https://uk.wikipedia.org/wiki/Юрій_II#/media/File:Yuri_II_Boleslav.jpg

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь / Л. Н. Гумилев. – М.: Мысль, 1989. – 766 с.
Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь / М. Ф. Котляр. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. – 336 с.
Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси (историко-бытовые очерки ХІ – ХІІІ вв.) / Б. А. Романов. – М.-Л.: Наука, 1966.
Мавродин В. В. Очерки истории левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины ХІV века) / В. В. Мавродин. – СПб.: Наука, 2002.
Феннел Д. Кризис средневековой Руси. 1200 – 1304 / Джон Феннел. – М.: Прогресс, 1989.

1. Теорії походження Русі.
2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси.
3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.

*           *          *

Мета: опанувати етапи розвитку Київської Русі, її державно-політичний устрій, соціальну структуру, досягнення в сфері культури.
Завдання: проаналізувати теорії походження Русі; окреслити процеси утворення, формування Київської Русі й особливості її політичного і територіального устрою на всіх етапах розвитку; висвітлити процеси утворення і розвитку дрібних руських князівств у добу феодальної роздробленості; узагальнити основні причини розпаду Давньоруської держави.

*          *          *

1. Теорії походження Русі. Питання походження Русі викликає дискусії серед істориків кілька століть. Неповнота джерельної бази, помилковість суджень вчених, використання історичних концепцій політиками з ідеологічними та геополітичними цілями – ці та інші причини заважають об’єктивно розглянути історію виникнення Русі.
Окреслимо існуючі погляди на процес становлення Русі.
У ХVІІІ ст. члени Російської академії наук Ґотліб Байєр, Ґерхард Міллер, Август Шльоцер досліджуючи витоки Давньоруської держави запропонували власну концепцію її формування – норманську теорію. Її прихильниками (норманістами) згодом стали різні історики: Георг фон Раух, Вернер Келлер, Вільгельм Томсон, Микола Карамзін, Михайло Погодін та інші.

Слайд 1.

Норманісти впевнені – Русь заснована норманами, що свідчить про скандинавське походження держави. Ця теорія спиралася на літописну легенду, яку записав Нестор у «Повісті минулих літ», щодо запрошення на князювання слов’янськими племенами трьох братів варягів (вікінгів, норманів) на чолі з Рюриком.

Слайд 2.

Історик Олександр Бойко виділив такі аргументи норманістів:
1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині ХІ ст. фіни називали шведів;
2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;
3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов’янські, так і руськів назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;
4) ісламські географи та мандрівники ІХ – Х ст. завжди чітко розділяли «русів» та «слов’ян» [1, с. 42].
Додатковим аргументом норманістів було й те, що правлячою династією Русі була династія Рюриковичів – засновники якої були норманами (Рюрик, Ігор). До того ж, в деяких неслов’янських джерелах містилася інформація про відсталість східнослов’янських племен, що дало підстави норманістам (прихильникам норманської теорії походження Русі) стверджувати, що слов’яни були нездатні без допомоги ззовні заснувати таку потужну державу, як Київська Русь.

Рішучим противником норманізму став Михайло Ломоносов, який започаткував альтернативну наукову теорію – антинорманську. У подальшому цю теорію розробляли різні історики: Дмитро Іловайський, Степан Ґедєонов, Василь Татіщев, Михайло Тихоміров, Борис Ґреков, Борис Рибаков, Михайло Грушевський та ін.

Слайд 3.

Антинорманісти наводили власні аргументи, на підтвердження власної наукової концепції:
1) назва «Русь» слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;
2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;
3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840 – 880) чітко називає русів слов’янським племенем;
4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника» [1, с. 42 – 43].
Також відзначимо, що прихильники антинорманської теорії звертали увагу, що додатковим підтвердженням участі саме слов’ян у творенні Русі говорить наявність соціально-економічних та політичних умов для утворення держави.
Соціально-економічні умови:
1) слов’яни мали міста – осередки суспільно-політичного та економічного життя;
2) сусідська (територіальна) община стимулювала соціальну диференціацію;
3) аналіз тогочасної зброї та знарядь праці норманів і слов’ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку виробничих сил;
4) місцева еліта захоплює общинні землі, зароджуються феодальні відносини;
Політичні умови:
1) воєнно-племінні союзи закладали основи для створення державного апарату;
2) військові походи та дипломатичні контакти слов’ян («Бертинські анали» згадують про державу східних слов’ян, коли 838 р. до візантійського імператора прибули посли, які стверджували, що «їх народ звуть Росс») посилювали організацію воєнно-племінних союзів та класоутворення.

Хозарська теорія (теорія пантюркізму). Професор Гарвардського університету Омелян Пріцак (1919 – 2006) спробував переглянути історію витоків Русі, запропонувавши гіпотезу, згідно якої поляни не слов’яни, а хозари; Кий та династія Києвичів – гілка хозарського ханського роду. Проте результати археологічних досліджень не підтверджують погляди О. Пріцака. Зокрема, пам’ятки слов’янського походження складають більшість від загальної кількості археологічних знахідок.

Слайд 4

Висновки. Не варто розглядати процес виникнення держави, як одномоментний акт або як наслідок діяльності окремої історичної особи. Не слід також відмовлятися від скандинавського, хозарського, слов’янського, візантійського та інших етнічних та культурних сегментів Русі, цим ми збіднюємо вітчизняну історію. Багато сучасних істориків переконані, що нормани або хозари не утворили державу Русь, проте зіграли свою роль у розвитку східнослов’янських племен. Упродовж VII – VIII ст. союзи слов’янських племен перетворювалися на державні утворення – племінні княжіння, які згодом об’єдналися у державу – Русь.

2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси. Історію Київської Русі можна умовно розділити на періоди становлення, розквіту та занепаду.
Доба становлення Русі – час утворення східнослов’янської держави з центром у Києві, період швидкого територіального зростання Київської Русі й поступової консолідації держави. Період охоплює правління Аскольда і Діра (860-ті – 882), Олега (882 – 912), Ігоря (912 – 945).

Слайд 5.

Дір та Аскольд (860-ті – 882 рр.) – правителі держави, яка охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, древлян, дреговичів та частково сіверян. Зробили спробу запровадження християнства (Аскольдове хрещення). Вчинили походи проти Візантії у 860 р., 863 р., 866 р., 874 р. – тоді ж уклали договори з імперією на вигідних для слов’ян умовах. У 860-ті рр. Аскольд прийняв християнство від патріарха Фотія.
Існує кілька гіпотез щодо об’єднання слов’янських племен навколо київського центру, які вказує історик Наталія Яковенко у книзі «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України». «Перша – що варяги Дір та Аскольд жили в різний час: Дір … умовно між 838 – 859 рр., а Аскольд – між 860 – 882 рр. Друга – що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим серед царів слов’ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на основі полянського союзу племен, а сам Дір міг бути останнім племінним князем із роду Києвичів: цей рід утримався при владі, аж доки його витіснив варяг Аскольд (чиє ім’я в перекладі означає «сіроголовий», тобто воїн-вовк). Урешті – третя, що Аскольд і Дір були сучасники й співправителі … Дір міг бути «найбільшим царем» (не виключено – справді з місцевої племінної знаті), а Аскольд – його «заступником» [2, с. 37].
Рюрик (862 – 879) – варязький конунг (князь), який, як згадує «Повість минулих літ», правив разом із братами Трувором і Синьоусом на землях племінного союзу приільменських словен. Помер Рюрик у 879 р., і князівську посаду через малолітство його сина Ігоря, зайняв регент Олег, не виключено, родич Рюрика.

Олег Віщий (Ґелґі) був київським князем у 882 – 912 рр. Князь Олег зміг об’єднати всі землі вздовж «шляху із варяг в греки» – від чорноморського узбережжя та дельти Дунаю на півдні й до Фінської затоки і верхів’я Волги на півночі. У 882 р. – захопив Київ (зі слів Олега «мати міст руських»), вбивши князів Аскольда та Діра, що там правили. Розширив територію Русі, приєднавши землі древлян, сіверян, радимичів. На чолі нового державного утворення утвердилася династія Рюриковичів, оскільки формально Ігор Рюрикович вважався князем, але правив Олег. За князювання Олега було встановлено опорні пункти центральної влади (міста) у племінних князівствах, призначено приблизний порядок стягнення данини, відновлено культ язичницьких богів. Проте держава залишалася не консолідованою, влада князя слабкою, система управління, стягнення данини і судочинство – примітивне.
У 907 р. та 911 р. Олег здійснив переможні походи на Константинополь (Царгород), уклавши вигідний для Русі договір. У 912 р. загинув під час походу проти арабського халіфату на узбережжі Каспійського моря, проте за легендою помер від укусу змії.

Ігор Старий (Ігор Рюрикович, Інгвар) правив у 912 – 945 рр. Він продовжив справу Олега з консолідації слов’янських племен та посилення князівської влади в союзі з дружинною верхівкою, захищав власні кордони та прагнув нових завоювань. Боровся з уличами, але остаточно підкорити їх не зміг. Приєднав територію межиріччя Дунаю та Дністра, східний Крим і Тамань. У 915 р. вперше зіткнувся з печенігами, уклав із ними угоду, яку згодом порушили печеніги. У 941 р. зазнав поразки на морі від візантійців, які використали «грецький вогонь», знищивши майже увесь флот. У 943 – 944 рр. захопив міста Закавказзя – Дербент, Ширван і Бердаа (союзники Візантії). У 944 р. провів переможний військовий похід проти Візантії, який завершився укладанням договору. Війни виснажували державу й князь Ігор намагався збільшити данину з підлеглих племен, проте у 945 р. був убитий древлянами.

Слайд 6.

Доба зміцнення й розквіту – час найвищого соціально-економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі, зростання її політичної могутності, збільшення території. Період охоплює князювання Ольги (945 – 964), Святослава Ігоровича (964 – 972), Володимира І Святославовича (980 – 1015), Ярослава І Володимировича (1019 – 1054), тріумвірату Ярославичів (1054 – 1073), а також правління Святослава Ярославича (1073 – 1076), Ізяслава Ярославича (1076 – 1078), Всеволода Ярославича (1078 – 1093), Святополка І Ізяславича (1093 – 1113), Володимира ІІ Всеволодовича (1113 – 1125), Мстислава Володимировича (1125 – 1132).

Слайд 7.

Ольга правила у 945 – 964 рр. Княгиня була регентшею Святослава (народився в 930-х рр.). Походження княгині до кінця не з’ясоване: або онука слов’янського князя Гостомисла, або донька болгарського царя Бориса І із Пліски, або донька скандинавського воєводи чи жителя Пскова.
Внутрішня політика. Ольга підкорила древлян (спалила Іскоростень, вбила послів). Під час правління зосереджувалася на внутрішніх проблемах. Реформуючи державу регламентувала повинності залежного населення і визначила чіткий розмір данини. Встановила погости (місце збору данини), де урядовці виконували князівські розпорядження, чинили суд, а також «лови» — мисливські угіддя на землях підкорених племен. Під час правління Ольги відбулося одержавлення племінних княжінь – перетворення земель племінних князів на державну територію Київської Русі.
Зовнішня політика. У 946, 957 рр. княгиня відвідала Константинополь, де намагалася налагодити дипломатичні зв’язки, поновити старі договори (про сплату Візантією данини Києву, привілеї руським купцям). Прийняла християнство (при хрещенні отримала ім’я Олена на честь матері імператора Костянтина VIІ Багрянородного). Канонізована православною церквою.
У 959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І за допомогою у християнізації Русі. У Києва в 961 – 962 рр. діяла християнська місія єпископа Лібуція (який помер в дорозі) й місія очолювалася ченцем Адальбертом із Тріра. Однак кияни зустріли християн вороже і Ольга не наважилася оголосити християнство державною релігією. Авторитет її зменшився, язичницька віра залишалася популярною. Добровільно передала владу сину Святославу в 964 р.

Святослав Ігорович (Завойовник, Хоробрий) правив у 964 – 972 рр. Багато часу проводив у воєнних походах, але не нападав зненацька (попереджав суперника посланням «Йду на Ви!»). Сприяв зміцненню князівської влади. Був прихильником язичництва, проте не забороняв хрещення усім бажаючим.
У 965 р. знищив Хазарський каганат, підкорив племена ясів (предки осетин) і касогів (предки адигейців та черкесів), підкорив Волзьку Болгарію, приєднав Тмутаракань на Таманському півострові та північно-східний Крим.
У 968 р. Святослав провів перший похід на Болгарію (перший дунайський або балканський похід), згодом планував перенести столицю в Переяславець-на-Дунаї (тепер місто Мала Преслава). Проте печеніги узяли в облогу Київ, що змусило Святослава перервати похід та захищати столицю. Для зміцнення влади реформував систему державного управління: замінив місцевих племінних керівників намісниками (своїми синами) з метою централізації влади.
У 969 – 971 рр. вчинив другий похід (болгарський, дунайський) в результаті якого була захоплена столиця Болгарії, але у війну втрутився візантійський імператор Іоанн І Цимісхій занепокоєний успіхами Русі. Навесні 971 р. візантійці обложивши м. Доростоль (зараз м. Сілістра в Болгарії), змусили Святослава укласти угоду, згідно якої Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Імператор зобов’язався пропустити русичів додому, відновилися дипломатичні стосунки між країнами.
Навесні 972 р. повертаючись до Києва русичі потрапили в засідку хана Курі біля порогів Дніпра. За легендою, з черепа загиблого князя печенізький хан зробив чашу (кубок) з написом «Чужого бажаючи, свою загубив».

Слайд 8.

Після смерті Святослава спалахнула братовбивча війна між його синами. Руська земля тимчасово (972 – 980) розпадається на уділи. Збройний конфлікт розпочався з убивства князем Олегом київського боярина, який полював у древлянській землі. Підбурюваний своїми боярами, київський князь Ярополк розбив військо Олега, а самого вбив й забрав Древлянську волость. У 980 р. сталася битва між братами Ярополком та Володимиром. У військовому конфлікті програв Ярополк, він незабаром буде підступно вбитий слугами Володимира.

Володимир І Святославович (Хреститель, Великий, Красне Сонечко) правив у 980 – 1015 рр. Основну увагу приділяв не загарбанню нових земель, а захисту й укріпленню кордонів Русі, впорядкуванню її життя. Канонізований церквою та залучений до ліку рівноапостольних.
У 992 р. приєднав до Русі Закарпаття, територію племені хорватів. Після цього землі усіх східнослов’янських племен увійшли до складу Русі. Її площа сягала 800 тис. км.2, з населенням близько 5 млн. людей. У 993 р. переміг печенігів. За легендою перед боєм стався поєдинок між богатирями обох військ й Кожум’яка переміг печеніга, й на знак перемоги засновано місто Переяслав.
Провів низку реформ:
адміністративна – країну поділено на 8 уділів, уділи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб (тисяцьких, посадників) або власних синів. Держава поділялася на землі-уділи з центром у головних містах (Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Полоцьк, Турів, Псков, Володимир-Волинський). Таким чином князь родоплемінну форму управління державою замінив територіальною, тим самим зламав сепаратизм племінної верхівки, оскільки зосередив владу в руках однієї династії.
військова – створено регулярне військо зі слов’ян, які мали право володіти земельною власністю, були ліквідовані племені військові об’єднання.
оборонна – активно будуються фортеці, укріплення навколо Києва, які стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами.
градобудівна – закладено нові міста уздовж річок країни – Стугна, Сула, Десна, Трубіж, Остер, розбудовується столиця Русі – Київ.
судова – князь започаткував вироблення закону, який регулював би правові відносини в суспільстві, вдосконалив чинний тоді кодекс звичаєвого права уклавши «Устав землений».
фінансова – князь карбував власні гроші («срібники» й «златники») з гербом «тризубом».
релігійна – у 980 р. зроблено спробу модернізувати язичництво (створено язичницький пантеон богів на чолі з Перуном), проте у 988 р. після облоги Херсонеса, одруження на сестрі візантійського імператора Василя ІІ – Анні – оголосив державною релігією християнство. Сам охрестився (при хрещенні отримав ім’я Василь). Християнську церков на Русі очолив грек Анастас.
У зовнішній політиці Володимир Великий активізував відносини з Візантією, установив дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею, уклавши з ними договори про «мир та любов». Обмінявся посольствами з Німеччиною, установив відносини з Римом. Започаткував «шлюбну дипломатію» руських князів, одружуючи своїх дітей із представниками королівських династій європейських країн: син Святополк був одружений на дочці польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав на дочці шведського короля Олафа Скотконунга, дочок видав за угорського, чеського та польського королів.
Володимир модернізував державу перетворивши її з родоплемінної у феодальну з системою вассалітету-сюзиренитету. Київська Русь увійшла в коло найсильніших держав Європи, посилився її міжнародний авторитет, активізувалися політичні, економічні, воєнні та культурні зв’язки.

Слайд 9.

Після смерті князя Володимира упродовж 1015 – 1019 рр. тривають братовбивчі війни. У результаті міжусобиць до влади прийшов Ярослав Володимирович, який розгромив свого головного противника Святополка Окаянного у 1019 р. на р. Альті,.
Ярослав І Володимирович (Мудрий, Кульгавий) правив з 1919 р. по 1054 р. Зауважимо, що у 1023 р. проти Ярослава виступив його старший брат Мстислав Чернігівський та Тмутараканський. Після кількох битв (зокрема, Лиственської 1024 р.) брати уклали союз й упродовж 1026 – 1036 рр. існував дуумвірат (до смерті Мстислава). Ярослава свою енергію спрямував у сферу культури, дипломатії та будівництва. Його називають князь-просвітитель, князь-будівельник. Хоча і завойовником він також був.
Князь Ярослав І Мудрий сприяв посиленню єдності та централізації держави – встановив новий принцип престолонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві в межах свого роду. Створив у 1016 р. перше зведення законів Київської Русі, що одержало назву «Найдавніша правда», або «Правда Ярослава». Здійснив спробу позбутися залежності руської церкви від константинопольського патріарха. У 1039 р. Руську церкву визнав самостійною Вселенський (константинопольський) патріарх й київську митрополію очолив грек Феофілакт. Резиденцією митрополита став Софійський собор. На Русі існували єпархії з центрами у Чернігові, Переяславі, Білгороді, Полоцьку, Володимирі, Юр’єві. Вже у 1051 р. собор руських єпископів обрав київським митрополитом першого русича – Іларіона (1051 – 1054 рр.), який виступав за незалежну від Константинополя церкву. Піклувався про розвиток культури: виникнення шкіл, виготовлення книжок, ведення літописання, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі. Ярослав розвинув «шлюбну дипломатію» – укладання вигідних міждержавних союзів через династичні шлюби (князя називали – «тестем Європи»).
За правління Ярослава Київська Русь досягла вершини свого розквіту, ставши в один ряд з Візантією і Німеччиною – найрозвиненішими тогочасними країнами.

Слайд 10.

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. з’явились перші ознаки послаблення Русі. У 1054 – 1073 рр. Ізяслав, Святослав, Всеволод уклали союз для спільного управління справами (тріумвірат). Проте головна мета цього союзу перерозподіл землі – Ярославичі зі своїми дружинами нападали на сусідніх князів, виганяли їх, оволодівали містами. Все це створювало ситуацію крайньої нестабільності.
У 1055 р. уперше зафіксували появу нових кочовиків – половців (кумани). В 1068 р. в битві на р. Альта Ярославичі зазнали поразки від половців. Ця подія поклала початок розпаду тріумвірату.
15 вересня 1068 р. кияни на віче почали вимагати від Ізяслава Київського роздати зброю та коней для організації відсічі ворога, але Ізяслав відмовив. Сталося повстання й князь утік в Польщу. Ізяслав повернув собі владу у 1069 р. за допомогою війська польського короля Болеслава ІІ й на певний час відновився тріумвірат. На Вишгородській нараді князів (1072) було схвалено звід руських законів «Правду Ярославичів», який обстоював права можновладців, обмежуючи, разом із тим, свавілля землевласників. Незабаром тріумвірат розпався й кожен з нащадків Ярослава Мудрого зміг зайняти посаду київського князя: Святослав Ярославич Чернігівський у 1073 – 1076 рр., Ізяслав Ярославич Київський у 1076 – 1078 рр., Всеволод Ярославич Переяславський у 1078 – 1093 рр.

Слайд 11.

Після смерті прямих нащадків Ярослава Мудрого київським князем став Святополк ІІ Ізяславович. За його правління князівські міжусобиці та набіги половців стали головними проблемами Русі. Покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців мав об’єднуючий з’їзд князів, який відбувся у 1097 р. в Любечі. Він заклав юридичну основу феодальної роздробленості, оскільки проголосили принцип вотчинної власності – «кожен володіє своєю землею і не зазіхає на інше». Фактично з’їзд узаконив роздроблення Русі на окремі удільні князівства. Вотчина проголошувалася володінням певної князівської лінії та передавалася у спадщину від батька до сина. Проте чвари не припинилися.
Володимир ІІ Всеволодович (Мономах) був київським князем у 1113 – 1125 рр. Став князем після смерті київського князя Святополка ІІ Ізяславича, завдяки рішенню народного віче киян. Упродовж правління обороняв руські землі від іноземних завойовників, намагався убезпечити Русь від розпаду, припинити міжусобиці.
За роки правління силою придушив князівські усобиці, відновив міжнародний авторитет Київської держави. Провів адміністративну реформу – поділив Русь на п’ять підвладних йому князівств: Київське, Переяславське, Смоленське, Володимир-Волинське, Суздальське. Продовжив практику династійних шлюбів: син Мстислав одружився на Христині, донці шведського короля; донька Єфимія вийшла за угорського короля Коломана; донька Марія за сина грецького імператора.
Мстислав Володимирович (Великий) був київським князем у 1125 – 1132 рр. Продовжував політику батька з укріплення держави, припиненню міжусобиць і захисту кордонів (загнав половців за Волгу та Кавказькі гори). Мстислав був сильним князем, прагнув перетворити Русь на спадкову монархію. Після смерті Мстислава держава вступила в добу роздробленості.

Занепад Русі або період феодальної роздробленості – це час, коли змінився устрій та форма правління держави. «Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями – державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найважливіших князів» [3, с. 45]. Ця період розвитку Русі, коли у князівствах, на які дробилася Русь, формуються місцеві князівські династії (Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславичі та ін.), при збереженні єдиної держави, яка була зруйнована монгольською навалою 1237 – 1241 рр.

Слайд 12.

Позитивні наслідки феодальної роздробленості:
1) завершення формування феодальної держави й інститутів феодалізму: повинності селян, права феодалів, система феодально-станової ієрархії в рамках окремих вотчин і князівств;
2) сприяла зростанню виробничих сил і більш гнучко захищала інтереси пануючого класу (одна з функцій держави);
3) формування великого землеволодіння;
4) урбанізація, зростання чисельності населення;
5) прискорення етнічного розвитку східнослов’янських народів – початок формування українського, російського та білоруського народів.
Негативні наслідки феодальної роздробленості:
1) феодальні усобиці, конфлікти між князями й боярами, дроблення князівств між спадкоємцями призвело до послаблення військової сили та політичної єдності країни;
2) посилення децентралізації, сепаратизму;
3) втрата державної єдності;
4) зміна торгівельної кон’юнктури, занепад торгівлі та економіки;
5) послаблення обороноздатності мало трагічні наслідки в умовах монголо-татарської навали.

3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.  Населення Київської Русі складалося з чотирьох різних правових, економічних та культурних світів:

Світ «людей війни» – лицарів – bellatores, тобто

1. світ князівського двору, військової еліти Русі.

Світи «людей праці», трудящого люду – laboratores, тобто:

2. світ міста – в якому жили ремісники та торговий люд, що працювали на ринок або в системі найманої праці.
3. світ села – який належав незалежним особисто вільним общинникам,.

Світ людей молитви – oratores, тобто

4. світ церкви та монастирів – який юридично залежав від Константинопольського владики.

Соціальна піраміда Київської Русі

Давня Русь не знала станів, було єдиною масою, різні верстви якої відрізнялися одна від одної достоїнством, а не правами та обов’язками. Станової різниці, що прив’язувала відомі класи суспільства до відомих занять, ще не було: від князя до останнього вільного кожен міг бути воїном, чиновником, мати земельну власність, займатись торгівлею, промислами [4, с. 597].

Слайд 13.

Освіта. На початку ХІ ст. в Київській Русі визначилися два типи шкіл: нижчі школи грамоти й елітарні школи «учіння книжного». Нижчі школи грамоти відкривалися здебільшого при церквах, а також утримувалися світськими людьми. В них діти вчилися писати, лічити, читати (навчалися за спрощеною 27-літерною абеткою). У школах «учіння книжного» вчилися «діти кращих людей», які опановували 43 літерну абетку, грецьку мову, філософію, граматику, риторику, історію, спів, богослов’я [5, с. 92, 94]. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання.

Архітектура. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Особливість архітектури Русі виявлялася, з одного боку, у наслідуванні візантійських традицій (першими майстрами були греки), з іншого боку – намітилося відхилення від візантійських канонів, пошук самостійних шляхів в архітектурі. У 989 – 996 рр. побудовано Храм Богородиці, відомий під назвою Десятинна церква (не зберігся, хоч йдуть розмови про відбудову – біля Національного музею історії України). У 1019 – 1037 рр. збудовано Софійський собор. Споруда має складну пірамідальну будову, яку увінчують тринадцять бань (куполів). Сучасного зовнішнього вигляду собор набув у 17 – 18 ст., але внутрішні приміщення – добре зберегли свій первісний вигляд.

Слайд 14.

У 1051 р. було засновано Києво-Печерську лавру ченцем Антонієм. У 1073 – 1087 рр. збудовано Успенський собор Печерського монастиря, колись головну споруду архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври. Під час Другої світової війни собор зруйнували.
Образотворче мистецтво. З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення – мозаїки та фрески. Фреска – це малюнок на вогкому тальку стіни, на якому попередньо було накреслено контур малюнка гострим керном, а потім швидко наносилася фарба поки не застигнув тальк. Мозаїка – зображення із різнокольорових кубиків смальти або скла, які вставляли в свіжо-розведений розчин цементу на стіні, відповідно до раніше виконаного малюнку. Готову поверхню згодом шліфують. Стіни Софійського собору в Києві вкриті мозаїками (640 м2, але збереглося 260 м2) і фресками (3 000 м2).

Слайд 15.

Станковий живопис – ікони. Живопис існував переважно на релігійну тематику, й був представлений у вигляді ікони – картина на дерев’яних дощечках із окремих сортів дерева, спеціально виготовленими фарбами з натуральних барвників зображували ліки святих. Ікони писали мінеральними фарбами на дерев’яних дошках, які обклеювали полотном та вкривали шаром спеціального ґрунту – левкасу. Ікон руської школи залишилося дуже мало. Першими відомими живописцями на Русі були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій та Алімпій Печерський. Серед найбільш шанованих зображень та улюблених святинь християнства поряд із зображенням Ісуса Христа та інших святих є ікона Божої Матері. За легендою, перші ікони Богоматері були виконані апостолом Лукою з натури. Потім з них зробили багато копій. На початку ХІІ ст. з Константинополя привезли ікону Вишгородської або Володимирської Богоматері (прикрашала храм Бориса і Гліба у Вишгороді), звідки цю ікону Андрій Боголюбський в 1155 р. вивіз до Володимира-на-Клязьмі (нині зберігається у Третьяковській галереї у Москві) й відома зараз як Володимирська ікона Божої Матері.

Слайд 16.

Право та суд на Русі. Існувало три групи законодавчих документів: 1) договори Русі з Візантією. Відомі договори 907 р., 911 р., 944 р., 971 р., які дійшли до нас не в оригіналах, а у «Повісті Временних літ», тобто копій знятих літописцем з грецького примірника. Складалися договори вірогідно у двох примірниках – грецькому та староруському. Головна риса договорів – це юридичне закріплення у стосунках Києва та Константинополя права сили; 2) княжі устави та уставні грамоти; 3) Зводи законів – «Устав про десятини, суди і людей церковних» та «Устав земляний» Володимира Великого, «Руська правда» Ярослава Мудрого 1016 р.

Слайд 17.

Правова система встановлена Рюриковичами – це система штрафів (продаж), які має сплатити особа чи громада за певний злочин. Види злочинів: 1) злочини проти життя. За здійснення вбивства передбачалося найсуворіше покарання – «потік та пограбування» (вигнання з общини та конфіскація майна); 2) нанесення тілесних пошкоджень, тобто злочини проти здоров’я (нанесення ран та ушкоджень, побої); 3) злочини проти честі; 4) злочини проти особистої свободи (продаж напівзалежної людини в рабство і позбавлення волі за надуманими обвинуваченнями).

Слайд 18.

Культура Київської Русі – явище європейської середньовічної культури. Давньоруська культура не є чисто слов’янською, оскільки зароджувалася як синтез декількох етнічних потоків – слов’янського, балтійського, фінсько-угорського, північнокавказького. Руська культура зазнавала також сильного впливу візантійської культури.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. М. Яковенко. – К., 2005. – 584 с.

3. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – 2-ге вид., допов. і переробл. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
4. Юрій М. Ф. Соціокультурний світ України: Монографія / М. Ф. Юрій. – К.: Кондор, 2004. – 738 с.

5. Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006. – 760 с.

Слайд 4. Карту Хозарського каганату взято з Інтернет // Режим доступу: https://lechaim.ru/ARHIV/131/660.htm

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти
Історичні джерела

1. Джиованни дель Плано Карпини. История Монгалов. Гильом де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. В: Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. Москва: Гос. изд-во геогр. лит-ры, 1957. URL: https://www.indostan.ru/biblioteka/knigi/3197/4395_1_o.pdf
2. Ізборник Святослава 1073 року. URL: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr57.htm
3. Ізборник Святослава 1076 року. URL: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr58.htm
4. Іларіон Київський. Слово про Закон і Благодать. URL: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr01.htm
5. Літопис руський за Іпатським списком / Переклад, передмова, примітки, іменноособовий та географічно-археологічно-етнографічний покажчики, генеалогічні таблиці, карти і плани Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич; Ред.
кол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський, В. І. Крекотень, О. В.
Мишанич, Ю. М. Мушкетик, В. В. Німчук, Т. І. Сергійчук, П. П. Толочко, В.
О. Шевчук. Київ: Дніпро, 1989. URL:
http://history.org.ua/LiberUA/LitRusIpSp_1989/LitRusIpSp_1989.pdf.
6. Повѣсть временныхъ лѣтъ (Іпатський список). URL: http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat01.htm
7. Повѣсть временныхъ лѣтъ (Лаврентіївський список). URL: http://litopys.org.ua/lavrlet/lavr01.htm
8. Правда Руська. URL: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr51.htm
9. Слово о плъку Игоревѣ… URL: http://litopys.org.ua/slovo/slovo.htm
10. Тизенгаузен В.Г. Извлечения из персидских сочинений. В: Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Москва; Ленинград, 1841. Т. 2. URL: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Тизенгаузен
В.Г. – Сборник материалов. относящихся к истории Золотой Орды. Т. 2 (1941).djvu
11. Тизенгаузен В.Г. Извлечения из сочинений арабских. В: Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. СПб, 1884. Т. 1. URL: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Тизенгаузен В.Г. – Сборник материалов. относящихся к истории Золотой Орды. Т. 1 (1884).djvu

Література

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. Київ: Наукова думка, 1968. Розділи 5, 6.
Виноградов Г. М. Давньоруська державність: теологічно-лінгвістична модель та принципи практичної реалізації. Монографія. Дніпро: Аспект ПП, 2018. 372 с.
Войтович Леонтій. Галицько-Волинське князівство і монгольські улуси у ХІІІ ст. Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Збірник наукових праць. Випуск 11. Львів, 2010. с. 151-170.
Войтович, Леонтій. Княжа доба: портрети еліти. Біла Церква: Олександр Пшонківський, 2006.
Головко О. Галицька держава князів Ростиславичів в історії Центрально-Східної Європи (IX–XII ст.). Україна в Центрально-Східній Європі. К., 2005, № 5, с. 87–131.
Головко О. Русь у міжнародному житті Європи IX-X ст. Київ, 1994.
Головко О.Б. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. Kиїв: ВД «Стилос», 2006.
Котляр М. До історії давньоруської провінції. Український історичний журнал. 2017. № 4. С. 4-19.
Котляр М. Історія України в особах: Давньоруська держава. Київ: Інститут історії України НАН України, 1996.
Котляр М. Княжа служба в Київській Русі. Київ: Інститут історії України НАН України, 2009.
Котляр М. Соціальна структура давньоруського суспільства. Український історичний журнал. 2015. Вип. 6 (№525). С. 13-28.
Котляр М. Ф. Київський літопис 12 ст.: Історичне дослідження. – Київ: Інститут історії НАНУ, 2009.
Максимович М. О. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України. Київ: Вища школа, 2004.
Моця О. Південні межі Галицького князівства в контексті вивчення південноруського прикордоння. Наукові записки. Україна в Центрально-Східній Європі: З найдавніших часів до кінця ХVIII ст. Київ, 2005. Вип. 5, с. 95-104.
Моця О. Про відмінності давньоруської Півночі від Півдня. Наукові записки. Україна в Центрально-Східній Європі: З найдавніших часів до кінця ХVIII ст. Київ, 2004. Вип. 4, с. 95-104.
Моця, О. П. Населення Південно-руських земель ІХ-ХІІІ ст. (за матеріалами некрополів). Київ: Ін-т археології України НАН України, 1993.
Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела. Київ: Обереги, 1997. Том 1.
Пріцак, О. Походження Русі. Київ: Обереги, 1997. Т. 2: Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія.
Пріцак, Омелян. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». Київ: Обереги, 2007.
Руднік Д. Походження бояр у Київській Русі: етнічний аспект. Історичні і політололгічні дослідження. 2014. № 3-4. С. 23-31.
Руднік Д. Роль боярства в різних землях Київської Русі: порівняльний аналіз. Гуржіївські історичні читання. Збірник наукових праць. Черкаси: Вид. Чабаненко Ю. А., 2014. Вип. 7.
Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. Київ: Альтернативи, 1998.

Відеохостинг

1. Історична правда в деталях: Життя на Русі. URL: https://youtu.be/MOOQ5ysiVMo
2. Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Хрещення Русі. Володимир Великий. URL: https://youtu.be/Lks0HKTR8WU
3. Княгиня Ольга. Історія помсти за чоловіка та спокути своїх гріхів. ГРА ДОЛІ. URL: https://www.youtube.com/watch?v=CgdRH0Fuh8w
4. Русь, або ж Київська Русь. Історія Русі та Київських Князів. URL: https://www.youtube.com/playlist?list=PLC83J-okhj1cALKAka1-
gD3eKvmIuLgVC
5. Українське військо (часів Київської Русі). URL: https://www.youtube.com/watch?v=0h55dBleUTU

1. Проблема етногенезу слов’ян. Перші писемні згадки про давніх слов’ян.
2. Велике розселення слов’ян. Протодержавні утворення східних слов’ян.
3. Духовна та матеріальна культура слов’янства.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку східних слов’ян від первіснообщинних до ранньофеодальних відносин.
Завдання: пояснити наукові теорії походження східних слов’ян; окреслити межі їх розселення на території України і специфіку їх соціально-економічного та культурного розвитку.

*          *          *

1. Проблема етногенезу слов’ян. Перші писемні згадки про давніх слов’ян.
Етногенез – це термін, який означає процес формування та розвитку народності. З грецької мови «етнос» (ἔθνος) – плем’я, народ, а «генезіс» (γένεσις). Загальновідомо, що українці є частиною слов’янського народу. Хто ж такі слов’яни сьогодні? Слов’яни – це мегаетнос, що налічує близько 300 млн. людей. Слов’янські народи, які поділяють на три гілки (слов’яни східні, західні та південні), мешкають у Східній, Західній та Центральній Європі:

Слайд 1.

Етногенез слов’ян був і є предметом дослідження багатьох науковців, проте обмеженість і неповнота джерел стали причиною поширення багатьох наукових теорій та припущень в яких людині, далекій від історії, важко орієнтуватися.
Коли з’явилися слов’яни? Яка територія може вважатися прабатьківщиною слов’янства, тобто тим регіоном, де розрізнені племена сформували слов’янський етнос? Історики, лінгвісти, археологи, намагаючись відповісти на ці питання, висунули кілька наукових теорій, якими доводили автохтонне (місцеве) походження слов’ян або заселення ними Європи в наслідок міграції. Наукові гіпотези щодо прабатьківщини слов’ян локалізували її в різних куточках Європи.

Слайд 2.

Сучасні науковці вважають, що становлення слов’янства проходило шляхом асиміляції споріднених, сусідніх місцевих племен із включенням у цей процес мігрантів. Що ж стосується території на якій формується слов’янство, більшість вчених переконані, що це території сучасних європейських держав – Україна, Польща та Білорусь.

Слайд 3.

Дискусійним є не тільки місце прабатьківщини слов’янства, але й походження імені народу. Слов’яни виникають близько 2 тис. до н. е. (бронзовий вік). Невідома самоназва цього народу. Проте, вчені відносять до праслав’ян різні археологічні культури: тшинецько-комарівську, білогрудівську, лужицьку, чорноліську, зарубинецьку, черняхівську, пеньківську та ін.
На рубежі нової ери слов’яни заселяли значну Європи контактуючи з іншими народами через військові сутички або торгівельні зв’язки. Тоді ж, римські та грецькі вчені вперше згадують слов’ян у писемних творах, в яких називають їх венедами або венетами.
На рубежі століть, з І ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. зустрічаються перші писемні згадки про слов’ян. Зокрема, у працях римських істориків Помпонія Мела, Плінія Старшого, Корнелія Тацита та вченого з Олександрії Птолемея.

Слайд 4.

У зв’язку з навалою готів, а пізніше гунів – у добу Великого переселення народів (ІV – VI ст.), слов’ян тимчасово перестають згадувати у писемних джерелах. Тільки починаючи з VІ ст., тогочасні вчені знов описують венедів, поступово вживаючи нові назви – анти, склавени («склавіни») та слов’яни. Тут слід відзначити таких давніх дослідників, як Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський, Феофілакт Симоккат, Маврикій Стратег, Менандр Протектор.
2. Велике розселення слов’яни. Протодержавні утворення східних слов’ян. Розпад держави гунів дав імпульс розвитку слов’янським племенам, які розселилися по території Європи. Зокрема, слов’яни з’являються у Подунав’ї та Балканському півострові, з часом доходять до Ельби та балтійського узбережжя, а на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи східних, західних та південних, що започаткувало формування сучасних слов’янських народів.
У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у V – VII ст. також мешкали слов’янські племена. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом формують білоруський народ. Ті, що попрямували на північний схід, стали предками росіян. Склавіни більшої частини українського Правобережжя та частина антів, які не брали участі в переселенні, стали предками українців.
Завдяки праці Нестора-літописця «Повість временних літ» та стародавнім руським літописам, ми знаємо назви племен, які мешкали на Сході Європи у VI – VII ст., та які були предками українського, білоруського та російського народів.

Слайд 5.

Племена – предки українців:

1) поляни – територія розселення – Середнє Подніпров’я (Київщина). Їх міста – Київ, Переяслав.
2) древляни – мешкали у басейні річок Прип’ять, Горинь, Тетерев (Київське Полісся, Східна Волинь). Їх міста – Іскоростень, Вручом (Овруч).
3) сіверяни – жили на Лівобережній України, в районі річок Десна, Сула і Сейм (Чернігівщина). Їх місто – Чернігів.
4) тиверці – мешкали у межиріччі Дністра і Пруту, на території сучасної Молдови.
5) дуліби (волиняни) – територія розселення – верхів’я Дністра та басейн Західного Бугу (Волинь).
6) білі хорвати – мешкали на Прикарпатті та Північній Буковині. Їх міста – Ужгород, Перемишль.
7) уличі – територія розселення між річками Дніпро, Оріль, Самара та в низинах Південного Бугу й Дністра (до Дунаю). Їх місто – Пересічень.
8) бужани – мешкали у верхів’ї Південного Бугу (Волинь).

Племена – предки білорусів: дреговичі та полочани.

Племена – предки росіян: радимичі, кривичі, словени, в’ятичі.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VІ – VІІ ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об’єднання [4, с. 52].
Загалом східнослов’янські племена займали територію у 700 тис. кв. км. Існували у східних слов’ян й державні осередки. Становлення державності було досить тривалим, на базі союзів племен виникали перехідні протодержавні утворення, якими варто вважати племінні княжіння [2, с. 23]. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників. На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація – землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу [1, с. 37].
Як називалися ці державні утворення? Арабські автори згадували, що у Подніпров’ї з другої половини І тис. н. е. існували три великі слов’янські племінні об’єднання:
1. Куявія – Київське князівство з центром у м. Київ, який виник наприкінці V ст. (офіційна дата заснування Києва – 482 р.);
2. Славія – князівство у Псковсько-Новгородській землі;
3. Артанія (або Арсанія) – центром цього політичного утворення міг бути Чернігів. За іншими даними це могли бути Тмутараканське князівство або Дулібський племінний союз на Волині.
3. Духовна та матеріальна культура слов’янства. Духовна культура стародавніх слов’ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології. Міф — це стародавня розповідь про богів, духів або героїв. Хоча міф не є абстрактним, він узагальнює та пояснює певні явища світу. Міфи (з грець. слово-переказ, звичай) – історія Космосу, історія впорядкування Всесвіту, розповідь про те, як влаштовано світ навколишній і світ людський. Це водночас система норм життя, що відбилося в численних повір’ях та забобонах й елементи культу, їх (міфи) відтворювали в обрядах і ритуалах.

Слайд 6.

За тематичним принципом міфи можна поділити на кілька циклів:
1) Героїчні – найдревніші міфи. Герої в них – втіленням різних стихій або має зв’язок із небом і підземеллям; є частиною природи, розуміє мову птахів, звірів, риб. Нерідко герой постає божеством чи має божественну природу.
2) Космогонічні – про створення світу, елементів Всесвіту та виникнення життя.
3) Антропогонічні та антропологічні – про створення людини та її життя.
4) Тотемічні – про тотемних предків різних племен.
5) Теогонічні – про походження богів.
6) Анімістичні – про духів, що наповнюють світовий простір.
7) Календарні – про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі зміною пір року та господарською діяльністю.
8) Культово-біографічі, історичні – про події, випробування та вчинки окремих персонажів (богів, героїв) – об’єктів культів.
9) Есхатологічні – про кінець світу та потойбіччя.

Слайд 7.

Слов’янський пантеон богів

Микола Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи, визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, вогню тощо. Потойбічний світ вважався слов’янам-язичникам продовженням земного життя [3, с. 193]. Любор Нідерле вважав, що основою слов’янського язичництва була демонологія – культи предків та природи. На жаль, до сьогодні не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів за винятком окремих повідомлень.
Так, за повідомленням книжника ХІІ ст. у праці «Слово про те, як поганські народи поклонялися ідолам і приносили їм жертви», міститься періодизація дохристиянських вірувань слов’ян:
1) спочатку слов’яни приносили жертви злим і добрим духам (упирям і берегиням). Це прояв анімізму.
2) згодом розвинувся культ Роду та рожаниць, божеств родючості, який був тісно пов’язаний із життєво важливими стихіями – сонцем, водою, дощем.
3) в решті-решт на першому місці утвердився культ бога громовиці Перуна.
Східні слов’яни до ІХ ст. не мали спільного державного утворення, тому вірогідно не мали й верховного божества.
1) На першому місці стояв Вседержатель, узагальнюючий Бог (Род?), він же батько природи і Владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління всього і всіх.
2) Бог світла Сварог, який вважався Прабогом, володарем світу, богом ковалів.
3) Дажбог (Хорс) – бог сонця.
4) Перун – був богом воїнів.
5) Велес або Волос – бог скотарів, худоби, поетичного натхнення, покровитель мистецтва, бог багатства й торгівлі, а також бог та захисник простих людей. Покровитель «нижчого світу», володар світу мертвих. Вважався антиподом Перуна, їхні ідоли ніколи не стояли разом.
6) Род і рожаниці. Культ Рода пов’язаний з культом предків і водночас з силами родючості. Рожаниці – духи відповідальні за людські долі.
7) Мокош – богиня-Мати, покровителька плодючості, молодих жінок та дітей, володарка людської долі, богиня життєвих благ та достатку.
8) Лада-Жив або Лада-Жива – (образ чоловіка, рідко жіночий образ) бог кохання, життєвого начала, шлюбу, розваг і краси.
9) Стрибог – бог мореходів, вітру.
10) Симаргл – бог рослинності, підземного царства.
11) Ярило (Яр, Ярун, Яровит) – бог землеробів, символ молодості та плодоносної сили природи.
12) Марена – богиня смерті.
Демонологія. Українська міфологія та демонологія має виразний національний колорит і художньо-образну своєрідність незважаючи на те, що увесь комплекс переказів про живу й неживу природу розвивалася на основі давньої загальнослов’янської міфології. Серед відомих образів слов’янської демонології:
– домовик (його дружина – кікімора), хованець, вихованок, годованець, щасливець – дух-охоронець оселі, пов’язаний з предками;
– лісовики – лісові духи, які набували вигляду звірів й могли зашкодити людині;
– водяники, водяний, водяний чорт – духи водоймищ;
– русалки – душі жінок чи дівчат, які померли незвичайною смертю;
– мавки (нявки, бісиці) – померлі діти. Вітчизняна демонологія багата на різноманітні образи: берегиня, переплут, відьми, пропасниця, очеретяник, польовик, болотяник, вурдалак (вампір, упир) та ін.
Основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи: культ дерев, культ води, культ злих сил. Наприклад, існували культи священних гаїв (слов’яни поклонялися дубам, ясеням, липам), озер, окремих дерев і криниць. Священними тваринами вважалися віл та бик – символ творення; кінь, вівця чи баран – символ невинності; коза – символ врожаю; серед комах – бджола (божа пташка, божа мушка) та сонечко (божа корівка), яких вбити гріх. Серед птахів: зозуля – провісниця майбутнього, але символ суму та вдівства; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; ворони – священні птахи, віщуни; сова – символ мудрості, смерті та пітьми; сокіл – символ хоробрості та швидкості.

Слайд 8.

У слов’ян існували спеціальні святилища та культові споруди – капища. Головними атрибутами капищ були ритуальні майданчики з одним або кількома ідолами посередині, жертовними ямами, будівлями та вогнищами. Розташовувалися капища у важкодоступних і не використовуваних землях (острови, болота, серед лісу). Інколи знаходилися й посеред людських поселень. На фото реконструйоване капище на о. Хортиця, проте його вигляд дає уявлення про подібні язичницькі святилища.

Слайд 9.

Ідол – людиноподібна фігура, виконана в повний зріст (2 – 2,5 метри) з чіткими рисами обличчя. До ідола слов’яни зверталися з проханням, йому присвячували ритуальні обряди. Приклад ідола – «Збруцький ідол», знайдений 1848 р. біля м. Гусятина (копія стояла у Києві на Софійській площі).
Господарство східних слов’ян. Слов’яни вели осілий спосіб життя й основу їхньої господарської діяльності складали рільництво та тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.
1) Землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Екстенсивне виробництво – це спосіб збільшення обсягів виробництва за рахунок залучення додаткових ресурсів без підвищення ефективності їх використання. Альтернативою екстенсивному господарству є інтенсивне, тобто розвиток такого господарства, за якого обсяги виробництва збільшуються за рахунок зростання продуктивності праці, кращого використання наявних ресурсів. Проте екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було достатньо продуктивним і потребувало мінімальних витрат сил.
Існували різні системи землеробства:
– у лісовій смузі (на Поліссі) переважала вирубна система (підсіка, підсічно-вогневе землеробство) – люди вирубали лісову ділянку, спалювали залишки сушняку й використовували землю до повного її виснаження. Через кілька років врожайність зменшувалася й селяни були змушені розчищати нову ділянку;
– у лісостепу (Подніпров’я) перелогова (переліг), коли врожайність землі знижувалась, ділянку залишали поки вона не відновить родючість й обробляли нову ділянку;
– парова система (двопілля) – це коли ділянку ділили на дві частини (пар та яр), одна з яких певний час знаходилася під паром (відпочивала), а інша оброблялися. Ділянки, які знаходилися під паром або оброблялися щороку мінялися.
Вирощували зернові культури, передовсім просо, ячмінь плівчастий та пшениця-двозернянка (полба). Культивувалися також овес, жито та бобові (горох і сочевиця). Вирощували давні слов’яни й городні культури: ріпу, редьку, цибулю та часник. Збереглися також свідчення, що набули поширення в рільництві й технічні культури – льон і конопля.
2) Тваринництво. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м’ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит). Тваринництво також забезпечувало землеробів тягловою силою та засобами пересування (воли, коні). Перше місце у господарстві слов’ян займала велика рогата худоба, друге місце – свиня, третє – дрібна рогата худоба, четверте – кінь. Слов’яни вели осілий спосіб життя, займалися присадибним тваринництвом.
3) Їжа. Аналіз господарства слов’ян дозволяє дійти висновку, що основою їхнього харчового раціону на початку І тис. н. е. були каші й прісні коржики. Розвиток агротехніки збільшило вживання хліба (були зернотерки, винайшли жорнова). Крім зернових культур, значне місце в харчовому раціоні посідають овочі та фрукти – ріпа, слива, яблука, суниці, малина тощо. Важливу групу харчового раціону складали продукти тваринництва – яловичина, баранина, свинина, меншою мірою – конина. Їжу переважно варили, а не смажили. Багато вживали молочних продуктів – молоко, сир та масло. У неврожайні роки зростала роль збиральництва та рибальства. Серед напоїв відомі мед (медовина), пиво з ячменю чи вівса та квас.
4) Торгівля. Слов’яни торгували з населенням Подунав’я (Балкани), Прибалтики, Центральної Європи, античними містами-колоніями Північного Причорномор’я, Хазарським каганатом. В якості монет використовували бронзові, срібні та золоті монети іноземних держав, хутра та дорогоцінні метали. Власні монети виникли лише в Х ст.
5) Побут. Як правило, поселення слов’ян мали площу до 2,5 гектарів і розміщувалися поблизу річок. Житлом слугували квадратні або прямокутні напівземлянки або землянки площею 7 – 25 кв. м. з піччю-кам’янкою (інколи глиняною), як правило у північній частині будинку. Підлога будинку утрамбовувалася й обмазувалася глиною. Зводили плетені або зрубні стіни та покривали зверху 2-х або 3-х схильним дахом.

Слайд 10.

Слов’яни мали достатньо розвинуту суспільну організацію, матеріальну та духовну культуру, оригінальну релігію. У VІІ – VІІІ ст. завершився процес утворення союзів племен, триває їх трансформація у племінні князівства – додержавні об’єднання, які передували першій східнослов’янській державі.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України : Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академвидав», 2003. – 656 с.
2. Головко О.Б. Північне Причорномор’я та Приазов’я в політичному й економічному розвитку Русі (ІХ – середина ХІІІ ст.) / Олександр Борисович Головко // Український історичний журнал. – 2014. – № 1. – С. 21–39.
3. Заєць І. І. Витоки духовної культури українського народу / І. І. Заєць. – К.: Аратта, 2006.
4. Історія державності України: Експериментальній підручник / За заг. ред. Бандурки О. М., Ярмиш О. Н. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 608 с.

Ілюстрації узято:

Слайд 2. Карта Европи // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Шаблон:ПозКарта_Европа#/media/File:Europe_relief_laea_location_map.jpg
Слайд 3. Карта «Территории славянского населения Европы» // Режим доступу: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Территории_славянского_населения_Европы.png
Слайд 5. Карта «Розселення слов’янських племен» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=mUU&tbm=isch&sa=1&ei=HRekW-qgEsHlkwW27aOgBg&q=карта+розселення+племен+словян&oq=карта+розселення+племен+словян&gs_l=img.3…12910.20075.0.20273.23.19.0.0.0.0.165.1620.18j1.19.0….0…1c.1.64.img..7.2.171…0j0i7i30k1.0._-_xf6SsG7A#imgrc=aGCoN2FUqhQKFM:
Слайд 7. Ілюстрація«Пантеон богов» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?q=пантеон+богов&client=opera&hs=wZ&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ved=0ahUKEwi1l4Xr08rdAhVGk
Слайд 8. Капище на о. Хортиця // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=aup&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=XyKkW42vNIavkwXJyKjIBQ&q=капище+Хортици&oq=капище+Хортици&gs_l=img.3…103701.109232.0.109333.16.11.1.4.5.0.92.893.11.11.0….0…1c.1.64.img..0.14.768…0j35i39k1j0i67k1j0i24k1.0.QlkgB-Tc1YM#imgrc=cvfS1aSjUEFVwM:
Слайд 9. Фото «Збруцький ідол» // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=kb&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=zSKkW4_uAafosAfPzKZ4&q=Збруцкий+идол&oq=Збруцкий+идол&gs_l=img.3…63821.67616.0.67908.13.10.0.3.3.0.102.808.9j1.10.0….0…1c.1.64.img..0.9.514…0j35i39k1j0i24k1.0.fGAOWiJ5CRA#imgrc=0xeNShBnFilZEM:;  https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=kb&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=zSKkW4_uAafosAfPzKZ4&q=Збруцкий+идол&oq=Збруцкий+идол&gs_l=img.3…63821.67616.0.67908.13.10.0.3.3.0.102.808.9j1.10.0….0…1c.1.64.img..0.9.514…0j35i39k1j0i24k1.0.fGAOWiJ5CRA#imgrc=fTM6vY8Vx-0OdM:
Слайд 10. Реконструкція давньослов’янського будинку // Режим доступу: https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=N1p&biw=1047&bih=558&tbm=isch&sa=1&ei=BCSkW5DPDc6VsAeuyayIBQ&q=древнеславянского+дома%2C+реконструкция&oq=древнеславянского+дома%2C+реконструкция&gs_l=img.3…8203.14170.0.14397.12.12.0.0.0.0.142.1071.9j3.12.0….0…1c.1.64.img..2.0.0….0.AqU89tzll0U#imgrc=7IUAKuyYj46OuM: