Автор: Admin-Tribune

1. Розвиток Гетьманату у період Руїни.
2. Розвиток Правобережної та Лівобережної України у ХVІІІ ст.
*********************************************************************************
Мета: осмислити суспільно-політичні та державотворчі процеси, які відбувалися на території українських земель у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.
Завдання: розглянути ситуацію, що склалася в Україні у добу Руїни; простежити процес втрати автономного устрою Правобережної та Лівобережної України наприкінці ХVІІ ст.; окреслити особливості розвитку культури в українських землях.

1. Розвиток Гетьманату у період Руїни. Внутрішнє становище Української держави після смерті Хмельницького зумовлювалося зовнішніми факторами:
– розпалася коаліція держав проти Речі Посполитої;
– поляки об’єднавшись з Кримським ханством готувалися до війни з Гетьманщиною;
– Московська держава користуючись слабкістю Гетьманщини, її внутрішньою нестабільністю, прагнула розширити свій вплив на українські території.
За таких умов у 1657 р. на старшинській раді було обрано гетьманом (до повноліття шістнадцятирічного Юрія Хмельницького) Івана Виговського.

Слайд 1.

Внутрішня політика Виговського проводилася в інтересах козацької верхівки, православної церкви. Інтереси більшості населення (козаків і селян) нехтувалися. У 1658 р. за підтримки Москви запорожці підняли повстання (керівники кошовий Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар), яке було жорстко придушене гетьманом. Ці події штовхнули Виговського до зближення з Річчю Посполитою.
Зовнішня політика Виговського була спрямована на досягнення цілковитої незалежності Української держави: уклав українсько-шведський договір (1657 р.); відновив союз із Кримським ханством; розпочав переговори з Польщею.
6 (16) вересня 1658 р. у м. Гадяч схвалено Гадяцький договір на козацькій військовій раді. Умови угоди:
– три воєводства під назвою Велике князівство Руське, на рівних правах з Польщею та Литвою входять до складу Речі Посполитої;
– Велике князівство Руське має фінансову систему, судову систему, українську мову в діловодстві, армію 30 тис. реєстрових козаків та 10 тис. найманців (за кошт гетьмана);
– передбачалося заснувати в Україні два університети, надавалося право відкривати друкарні та школи без обмежень;
– скасовувалася церковна унія, проголошувалася свобода православного й католицького віросповідань, православному митрополиту й єпископам надавалися місця в сенаті.
Московський цар щоб утримати Україну у власних сферах впливу почав військове вторгнення. У червні 1659 р. відбулася битва під Конотопом в якій були розгромлені царські війська очолювані О. Трубецьким, Г. Ромодановським, С. Пожарським.
Проте, маючи військові успіхи гетьман не скористався результатами своєї перемоги. «Сейм Речі Посполитої урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди, вкотре рубаючи сук, на якому повисла й без того тонка нитка мирного порозуміння (зокрема, було заперечено право Великого князівства Руського карбувати власну монету; вибір гетьмана мав здійснюватися шляхом подання на затвердження короля не однієї, а чотирьох кандидатур; обмежувалася дипломатична самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства; зменшувався реєстр Війська Запорозького)» [4, с. 375]. Поляки змінили умови Гадяцького трактату під час його ратифікації на сеймі, що призвело до падіння авторитету Виговського, який втратив підтримку козацтва та старшини.
У вересні 1659 р. на козацькій рада гетьманом обрано Юрія Хмельницького.

Слайд 2.

Новобраний гетьман вирішив відновити угоду з Московією й у жовтні 1659 р. було укладено Переяславські статті, які перетворили Україну на автономію Московського царства. Основні положення: гетьману заборонялося приймати іноземних послів й укладати договори; московські гарнізони розміщувалися в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлав, Умані; Військо Запорозьке не мало право переобирати гетьмана без дозволу московського царя; Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського патріархату (українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну).
Наступним кроком зовнішньої політики Хмельницького стає участь козаків у польсько-московській війні на боці Московії. Проте в жовтні 1660 р. у битві під Чудново російсько-українська армія зазнала поразки. Хмельницький перейшов на бік Польщі та уклав у жовтні 1660 р. Слободищенський трактат на основі Гадяцької угоди. Основні положення:
– з трактату вилучалася стаття про створення «князівства Руського»;
– Гетьманщина отримувала право лише на автономію на чолі з гетьманом;
– гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, зобов’язувався брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство.
Наслідки: Гетьманщина входила до складу Речі Посполитої на правах автономії. Українська козацька держава як єдиний суспільно-політичний організм припинила існування. На її території виникли два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни. Відбувся фактичний поділ території Гетьманщини на дві частини: Правобережна Україна поверталася до складу Речі Посполитої, а Лівобережна Україна визнавала залежність від московського царя. Почалася історична доба, яку історики називають Руїною (період розпочався у 1660 р. й тривав до 1680-х рр.).
Юрій Хмельницький після невдалих спроб поширити владу на Лівобережжя, у 1663 р. зрікся влади. Правобережним Гетьманатом керував у 1663 – 1665 рр. гетьман Павло Тетеря, у 1665 – 1676 рр. Петро Дорошенко, а Лівобережним Гетьманатом наказний гетьман Яким Сомко у 1660 – 1663 рр., а у 1663 – 1668 рр. гетьман Іван Брюховецький.

Слайд 3.

Павло Тетеря-Моржковський гетьман Правобережної України був прихильником соборності козацької України, намагався об’єднати Лівобережжя та Правобережжя в межах одного гетьманату у складі Речі Посполитої. Зазнавши невдачі склав булаву. Новим правобережним гетьманом став Петро Дорошенко.

Слайд 4.

Внутрішня політика Дорошенка була спрямована на укріплення держави й гетьманської влади. Гетьман прагнув об’єднати українські землі в межах однієї держави, що стало особливо актуальним після Андрусівського договору (1667 р.), за умовами якого Річ Посполита та Московське царство поділили Україну. Дорошенко спирався на підтримку турецького султану, васалом якого незабаром став.
На Лівобережній Україні з 1660 р. по 1663 р. діяв наказний гетьман Яким Сомко, який був противником включення українських земель до складу Речі Посполитої та схилявся до союзу з Московським царством. У червні 1663 р. біля Ніжина відбулася чорна рада на якій гетьманом Лівобережного Гетьманату було обрано Івана Брюховецького.

Слайд 5.

Іван Брюховецький потрапив під вплив Московської держави, уклав з нею Батуринські статті (1663 р.) та Московські статті (1665 р.) в наслідок яких потрапив у велику залежність від московських воєвод. Так, згідно з Московськими статтями українські землі й міста оголошувалися володіннями московського царя; розширювалися права московських воєвод, які займалися збиранням податків з усього українського населення (крім козаків) до царської скарбниці; воєводи мали право втручатися в адміністративні та судові справи; гетьману заборонялося вступати у зовнішні відносини без дозволу царя;
Після загибелі у 1668 р. Брюховецького, Дорошенко оголосив себе гетьманом обох берегів, проте втримати Лівобережну Україну не зміг. Дорошенко був втягнутий у боротьбу за владу на правобережній Україні з Петро Суховієм (1668 – 1669 рр.) та Михайлом Ханенком (1669 – 1674 рр.). Врешті-решт Дорошенко після довготривалої політичної боротьби відмовився від булави у 1676 р. на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Також невдало закінчилася ще одна спроба Ю. Хмельницького утвердитися на Правобережній Україні гетьманом, який спирався на допомогу Туреччини (1677 – 1681 рр.). За роки війни знелюдніли міста і села Правобережжя, територія перетворилася на суцільну руїну.

Слайд 6.

Натомість, в Лівобережному Гетьманаті у 1669 – 1672 рр. гетьманував Дем’ян Многогрішний, який уклав з Московією Глухівські статті (1669). Основні умови угоди:
– підтвердження вольностей Війська Запорозького, прав і привілеїв козацької старшини;
– московські воєводи залишалися лише в Києві, Переяславі, Ніжині, Черні¬гові та Острі, а їхні функції обмежувалися виключно військовими справами;
– гетьману заборонялося вступати у безпосередні зносини з іноземними державами. Натомість його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з Гетьманщиною.
– козацький реєстр встановлювався кількістю у 30 тис. осіб і повинен був утримуватися з військових маєтностей.
– податки збиралися виключно козацькою старшиною.
Многогрішний намагався захищати державні інтереси України, прагнув об’єднати українські землі під однією булавою, прагнув зміцнити гетьманську владу й послабити роль старшини. Проте прагнення гетьмана до власного збагачення спричинило заколот старшини. У 1672 р. генеральна старшина змовившись з московськими стрільцями заарештували Д. Многогрішного і відправили в Москву.

Слайд 7.

Наступним гетьманом Лівобережної України був Іван Самойлович (1672 – 1687 рр.). Він прагнув створити державу з сильною гетьманською владою, відстоював інтереси старшини, орієнтувався на Москву. Намагався об’єднати Україну під своєю владою і протекторатом Московської держави з владою якої уклав Конотопські статті (1672) та Переяславські статті (1674).
За І. Самойлович українська церква потрапила під вплив Московського патріархату. До Константинополя відправили московського дяка М. Алексєєва та полковника Івана Лисицю з грамотами та проханням до патріарха Діонісія визнати підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. У 1686 р. московський патріарх отримав право призначати київського митрополита.
У 1677 – 1681 рр. тривала російсько-турецька війна за Правобережну Україну. У 1681 р. війна завершилася укладанням Бахчисарайської угоди. Відповідно мирній угоді встановлено 20-річне перемир’я. За Османською імперією закріплювалися Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля. Територія між Дністром і Бугом протягом 20 років залишалася нейтральною і незаселеною. Територія Лівобережної України, Київ з кількома правобережними містечками і Запоріжжя визнавалися за Московською державою.
Історичне значення: Договір закріпив перерозподіл українських земель між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині.
У 1683 р. Османська імперія зазнала поразки від Священної ліги й поляки прагнуть відновити свій контроль над Правобережною Україною. У 1686 р. Москва та Варшава уклали «Вічний мир», за умовами якого Лівобережна Україна, Чернігово-Сіверщина, м. Київ і Запоріжжя відійшли Московській державі, а Північна Київщина, Волинь і Галичина входили до складу Речі Посполитої.
Історичне значення: «Вічний мир» остаточно закріпив поділ Гетьманщини на дві частини, відіграв значну роль у боротьбі з турками військової коаліції Священної ліги.
Уклавши «Вічний мир», Московія приєдналася до Священної ліги й вступила у війну проти Туреччини й Кримського ханства. У 1687 р. Московія провела перший кримський похід, який завершився невдачею. Винуватцем невдачі зробили Самойловича, якого заарештували й відправили до Сибіру. На козацькій раді новим гетьманом було обрано генерального осавула І. Мазепу. Проте і з новим гетьманом у 1689 р. другий Кримський похід завершився невдачею.
2. Розвиток Правобережної та Лівобережної України у ХVІІІ ст. Гетьманом Лівобережної України у 1687 – 1709 рр. був Іван Мазепа. Гетьман прагнув створити в Україні станову державу західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Намагався за допомогою зв’язків з царем і московськими можновладцями зберегти права і привілеї Гетьманщини. Постійно опікувався станом освіти, науки, мистецтва і релігії. Добився від царської влади надання Києво-Могилянській колегії статусу академії в 1701 р. Незважаючи на заборону, підтримував дипломатичні зносини з багатьма європейськими монархами, приймав у Батурин іноземних послів.

Слайд 8.

Гетьман підписав у 1687 р. з царями Іваном й Петром Олексійовичами та царівною Софією Коломацькі статті. Основні умови: підтверджувалися надані раніше козацькі та гетьмансько-старшинські привілеї; зберігалося 30-ти тис. реєстрове козацтво і компанійські полки; гетьману заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами. В окремій статті зазначалося, що Малоросійський край не є власністю гетмана, а лише частина «их царского Пресветлого Величества самодержавной державы».
З 1700 р. Московія воює з Швецією (ПІвнічна війна). Мазепа разом з козаками воював на боці царя Петра І. Проте з 1705 р. встановив таємні зв’язки з польським королем Станіславом Ліщинським, а через нього зі шведським королем Карлом ХІІ. У 1708 р. відкрито переходить на бік Карла ХІІ (тобто Мазепа змінив сюзерена). Причини відмови Українського гетьманату від зверхності Москви детально зазначає історик Тарас Чухліб, зокрема згадаємо декілька з них: 1) Московське царство не бажало вирішувати справу об’єднання України шляхом повернення під гетьманську владу Правобережжя; 2) Цар Петро І та його оточення активно обмежували політичні права українського гетьмана; 3) московський уряд урізав права гетьмана та козацької старшини; 4) Московське царство вчасно не забезпечувало належної оборони України від шведського наступу; 5) московські урядовці та війська чинили свавілля щодо українського населення та ін. [5, c. 207 – 221].

Слайд 9.

У жовтні 1708 р. було укладено договір з Карлом ХІІ за яким Гетьманщина проголошувалася незалежною державою під протекторатом шведського короля. Петро І активно протидіяв шведсько-українській військовій коаліції: розіслав царські маніфести, в яких Мазепа називався зрадником; війська Меншикова знищили м. Батурин; на Глухівський старшинський раді (6 листопада) новим гетьманом (проросійським) обрали І. Скоропадського; проголошено анафему (церковне прокляття) Мазепі; вчинені репресії проти прихильників Мазепи (мазепинців). Врешті-решт, у червні 1709 р. Петро І переміг шведів у Полтавській битві. Ця перемога стала початком програшу Швеції у Північній війні та перетворенням Московської держави (з 1721 р. Російської імперії) у провідну європейську державу з геополітичними амбіціями. Мазепа ж втік у Молдову, де в еміграції помер у 1709 р.
Справу Мазепи продовжив Пилип Орлик, який здійснив спробу закріпитися на Правобережній Україні, але втративши владу до кінця життя перебував за кордоном залишаючись гетьманом у вигнанні.

Слайд 10.

На Лівобережній Україні гетьманом був Іван Скоропадський при якому тривав форсований наступ на українську автономію. Після Полтавської битви Скоропадський, перебуваючи під Решетилівкою зі статтями, просив підтвердити «права і вольності». У відповідь Петро І надіслав іменний указ, що аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті.

Слайд 11.

Царський уряд намагався позбавити Гетьманщину економічної незалежності. Мали місце культурні обмеження: заборона друкувати книжки українською мовою (1720), вислання за кордон усіх «іноземних» (тобто правобережних) студентів;
У 1722 – 1727 рр. діяла Малоросійська колегія (6 офіцерів російських полків на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим) – Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ та підпорядковувалися сенату, як звичайна провінція імперії.

Слайд 12.

Створення Малоросійської колегії вразив Скоропадського, який незабаром помирає, призначивши перед смертю наказним гетьманом Павла Полуботка. Полуботок розгорнув активну діяльність на відновлення козацьких порядків, що не залишилася непоміченою царським урядом. До Петербурга було відправлено «Коломацькі чолобитні», в яких містилося прохання відновлення прав та вольностей українського населення. Ознайомившись зі змістом, Петро І наказав заарештувати всіх українських старшин, які перебували в Петербурзі. Полуботок помер у Петропавлівському казематі.
Влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Уряд Петра ІІ сподіваючись використати козаків у війні з Туреччиною, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Було ліквідовано Малоросійську колегію й обрано нового гетьмана – Данила Апостола (1727 – 1734). Маючи ще менше прав, ніж Скоропадський, гетьман Апостол провів реформи: повернуто в державне користування земель безпідставно захоплених для приватного користування (Генеральне слідство про маєтності, 1729–1731); скасовано низку обмежень і утисків, запроваджених ще Петром І; реформування судів та запровадження обов’язкових документів, зведення до одного збірника законів.

Слайд 13.

Після смерті Д.Апостола владу на Лівобережній Україні здійснювало у 1734 – 1750 рр. Правління гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з князем О. Шаховським (з 1937 р. князем Іваном Барятинським).
З приходом до влади імператриці Єлизавети Петрівни ситуація змінилася: під впливом свого чоловіка (українця Олексія Розумовського) вона дозволила відновити гетьманство. У 1750 – 1764 рр. гетьманом був Кирило Розумовський.

Слайд 14.

За період правління Розумовського («золота осінь української автономії») реалізовано низку заходів: обмежено переходи селян; реформовано судочинство; козацькі полки перетворювалися в регулярні; зроблена спроба встановити спадкоємне гетьманство (надіслана чолобитна до імператриці).
Заходи Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади викликали занепокоєння нової імператриці. Гетьмана було викликано до Петербурга й змушено зректися влади. 10 листопада 1764 р. царським указом гетьманство було остаточно скасовано.
Замість посади гетьмана було впроваджено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором Петром Рум’янцевим, який остаточно ліквідував усі відмінності Гетьманщини, перетворивши її на звичайну провінцію імперії. Основні реформаторські заходи:
1781 р. – поділ Гетьманщини на намісництва (Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське), об’єднаних у Малоросійське генерал-губернаторство;
1783 р. – ліквідовано козацтво як соціальний стан, а козацькі полки перетворені на регулярні кінні карабінерні полки, впровадження кріпосного права на Лівобережжі;
1785 р. – прийнято «Грамоту на вільність дворянства», за якою українська шляхта зрівнювалася у правах з російським дворянством.
У другій половині ХVІІІ ст. залишки української автономії були знищені, а козацтво ліквідовано як політична сила Гетьманщини.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
3. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
4. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. – 584 с.
5. Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький – Дорошенко – Мазепа. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 327 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.

Список додаткової літератури для самоосвіти

Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ – середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / О. М. Уривалкін. – К.: Кондор, 2005. – 284 с.
Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648 – 1721 рр. / Т. Чухліб. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – 616 с.
Чухліб Т. Український гетьманат: проблеми міжнародного утвердження / Т. Чухліб. – К.: Наш час, 2007. – 156 с.
Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України / В. Горобець. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. – 271 с.

Тести до контрольно-модульної роботи до лекції 4.2. «Політичний та соціокультурний розвиток українських земель (середина ХVІІ ст. – ХVІІІ ст.)»

1. Люблінська унія 1569 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.
2. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель.
3. Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.

Мета: осмислити соціально-політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у другій половині ХVІ ст. – першій половині ХVІІ ст.
Завдання: висвітлити причини укладання, основні положення Люблінської та Берестейської унії; показати особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої, її політичний устрій та державну систему; висвітлити становище Української православної церкви, діяльність братств та перипетії міжцерковної боротьби.

*           *           *

Люблінська унія 1569 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.
Як результат роботи сейму в Любліні, що тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 р. та укладання Люблінської унії відбулося злиття Польського королівства та Великого князівства Литовського в єдину державу – Річ Посполита.
Причини унії:
– Велике князівство Литовське було в стані війни з Московією (Лівонська війна тривала з перервами від 1562 р. до 1583 р.) прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі;
– литовська та українська аристократія погоджувалася на об’єднання земель в єдину державу за умови отримання привілеїв, якими вже володіла польська шляхта а також існування окремого сейму і фактичного забезпечення свого привілейованого становища в державі;
– поляки прагнули скористатися воєнними невдачами і ослабленням Великого князівства Литовського, щоб поширити свій вплив на слов’янській схід. В Європі збільшується попит на товари сільськогосподарського виробництва, а тому український чорнозем став ласим шматком для польської шляхи.
Звичайно, польська, литовська та українська аристократія по різному уявляла модель єдиної держави.

Слайд 1.

1 липня 1569 р. було підписано унію, в наслідок чого Польське королівство та Велике князівство Литовське злилися в єдину державу «двох народів» – Річ Посполиту (польською – Rzecz Pospolita). 11 серпня король Сигізмунд ІІ Август підписав унію.

Слайд 2.

Умови унії:
– Польща і Литва зливалися в єдину державу, очолювану виборним монархом, який мав титули польський король та литовський князь;
– створювався єдиний сейм, грошова система, велася спільна зовнішня політика;
– Литва зберігає автономію: має національне законодавство, судову систему, державний герб і печатку, уряд, військо;
– під юрисдикцію Польщі відійшли українські землі (Підляшшя, Волинь, Київщина, Поділля, Брацлавщина), а під владою Литви залишилися Берестейщина та Пінщина;
– католицтво стає пануючою релігією в державі.
Люблінська унія по-різному оцінювалася істориками. М. Сівіцький у книзі «Історія польсько-українських конфліктів» вказував, що входження України до складу Польщі відбулося парламентським (правовим) шляхом, але політика інкорпорації визнається істориком помилковою. Михайло Грушевський писав, що «прославлений пізнішими як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сейм був ланцюгом насильства на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресом державної влади й тяжких політичних обставин». У радянській історіографії унія трактувалася як «захоплення» чи «загарбання» України Польщі, як окупаціянею усіх сфер українського життя. Сучасна дослідниця Наталя Яковенко вважає, що трактувати унію, як захоплення не має ніяких логічних чи юридичних підстав, тому що відбувалося все парламентарним шляхом. На її думку, ніякої колонізації українського народу не було.
Наслідки унії. Завдяки унії новостворена держава – Річ Посполита, не тільки виграла Лівонську війну, але й стала впливовим гравцем на політичній мапі Європи. Без сумнівно, унія також кардинально вплинула на життя українського суспільства. Люблінська унія – мудрий вибір правлячих еліт. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності призвели до державних проблем.

Слайд 3.

«Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження» [4, с. 115]. На нашу думку, за правління Сигізмунда ІІ Августа (1548 – 1572), який і підписав Люблінську унію у 1569 р., переважали позитивні наслідки для українського населення. Проте за правління наступних монархів – Генріха Валуа (1573 – 1574), Стефана Баторія (1576 – 1586), Сигізмунда ІІІ Ваза (1587 – 1632), Владислава ІV Ваза (1632 – 1648) почали поступово переважати наслідки негативні. «Криза східнохристиянської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття досягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи»  [4, с. 115].

Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель. Річ Посполита – «шляхетська республіка», «шляхетська демократія» в тому сенсі, що шляхта отримала не бачені в Європі права. Крім недоторканості особистості та майна, звільнення від податків, монополії на державні посади, шляхта мала право обирати короля. Між шляхтою та новообраним королем укладалася угода – «Pacta conventa», в якій вимагалося від короля дотримання відповідних зобов’язань.
Законодавча влада передавалася Вальному (загальному) сейму Речі Посполитої. Сейм складався з короля, сенату і посольської ізби. Місце у сенаті було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади: католицьким єпископам, каштелянам, міністрам (канцлеру, підканцлеру, великому і надвірному маршалкам, коронному підскарбію, згодом гетьману). Православне духовенство та українське міщанство не отримало представництва на сеймі. Фактично, українців представляли магнати. Впливовою частиною Вального сейму була посольська ізба, яка складалася з делегатів-послів від земської шляхти.

Слайд 4.

В адміністративному відношенні Річ Посполита була поділена на провінції: Корона – Велика і Мала Польща (сюди входили українські землі) й Литва. Провінції поділялися на воєводства і повіти. Основним керівником місцевої адміністрації залишився воєвода.
Українські землі поділялися на шість (6) воєводств:
1) Руське воєводство (центр м. Львів; землі – Львівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Холмський);
2) Белзьке (центр м. Белз; повіти Бузький, Городельський, Трабовецький);
3) Волинське (м. Луцьк; Володимирський, Луцький, Кременецький);
4) Подільське (м. Кам’янець; Кам’янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський);
5) Брацлавське (м. Брацлав; Брацлавський, Вінницький);
6) Київське (м. Київ; повіти – Київський, Овруцький, Житомирський).
У 1618 р. приєднали до Речі Посполитої Чернігово-Сіверщину, яку перетворили на Чернігово-Сіверське воєводство (центр м. Чернігів).
На чолі воєводств стояли воєводи, які водночас були сенаторами. Повіти очолювали старости та каштеляни, які зосереджували в своїх руках адміністративну та судову владу.
Зазнала зміни і судова система. За прикладом Польщі на українських землях впроваджені гродські та земські суди. Гродський (від «грод» – замок, фортеця) суд очолював староста, призначений королем. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи: про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд був становим, шляхетським, і обирався місцевою шляхтою. На своїх сесіях вирішував цивільні справи й межові суперечки шляхти, конфлікти щодо нерухомого майна.
Залишалося в дії законодавство Великого князівства Литовського. Продовжували діяти литовські статути. Перший (Старий ) з 1529 р. та Другий (Волинський ) з 1566 р. закріплювали права феодалів. У 1588 р. було прийнято Третій (Новий) статут, який остаточно закріпачив селян. Діяли також положення «Устава на волоки» (1557). Згідно цього нормативного документу була проведена аграрна реформа: усі придатні для обробку земліподілялися на окремі наділи (волоки) площею приблизно 21 га. Їх одержували в користування одна, рідше – дві чи три селянські родини. За волоку селяни мусили сплачувати гроші та виконувати повинності: панщина 2 – 3 дні на тиждень, чинш 40 – 80 грошів, додаткова праця на будівництві шляхів [4, с. 111]. Волочний переділ створив найсприятливіші умови для розвитку фільварків – багатогалузевих товарних господарств, в яких, крім землеробства, займалися також різними промислами активно експлуатуючи кріпацьку працю. На українських землях фільварки вперше виникли в 14 – 15 ст. на Галичині, а з початком проведення волочної реформи кількість фільварків зростає й на інших українських землях, які потрапили до складу Речі Посполитої. Аграрна реформа 1557 р. і розвиток фільварків пррискорили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян.  Почався процес закріпачення, що виявився у посиленні земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, у загальнодержавних обмеженнях свободи їхньої господарської діяльності та переходу [2, с. 196 – 197] Першим станом тогочасного суспільства була шляхта (військово-службовий стан), яка поділялася на князів, панів та зем’ян. Окрему суспільну верству населення складало духовенство – «церковні люди», які не підлягали світському суду та поділялися на «біле духовенство» та «чорне». Окрему верству складали міщани (патриціат, бюргеерство, плебс) [1, с. 111 – 115]. У низу соціальної піраміди було селянство, яке, в залежності від форми феодальної експлуатації, характеру повинностей поділялося на кілька груп:
– чиншові селяни (або данники) – сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники – це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники;
– тяглі селяни – вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. За це відробляли панщину (відробіткова рента) та сплачували державні податки (серебщина), несли державні повинності (будування мостів, шляхів тощо);
– службові селяни – ремісники, рибалки, конюхи та ін., які обслуговували двір феодала [1, с. 118].
Міста були королівськими або феодальними. На кінець ХV ст. близько 150 міст мали право на самоврядування (магдебурзьке право), що передбачало податковий імунітет, судову незалежність, привілеї в торгівлях та ремеслах. Наприклад,  Львів з 1356 р., Кам’янець на Поділлі з 1374 р., Луцк з 1432 р., Київ –з 1498 р.
Освіта. Початкова освіта надавалася дітям у православних церковних школах, єзуїтських або протестантських школах та колегіумах. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних у боротьбі з поширенням католицизму в Україні, а єзуїти чи протестанти використовували шкільну освіту для популяризації своєї релігії, оскільки їхні школи створювались при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Українці, для здобуття вищої освіти, вчилися в університетах Європи (Сарбонський, Падуанський, Празький, Краківський та ін.).
У 1576 р. розпочав діяльність Острозький культурно-освітянський гурток за ініціативи волинського магната князя Костянтина Острозького. Упродовж свого існування (1576 – 1636 рр.) заклад називали Острозькою греко-слов’янською школою (інколи колегіумом або академією). Першим ректором академії був письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. Герасим Смотрицький.
У 1615 р. з’являється Київська братська школа. У 1631 р. Петро Могила (архімандрит Києво-Печерської лаври) заснував Лаврську школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. обидві школи об’єдналися в Києво-Могилянську колегію.
Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XV ст., відзначали високий рівень грамотності населення. Так, Павло Алепський, що відвідав Україну в 1654 p., засвідчив, що в селах всі діти, навіть сироти, навчаються в школах, а письменних людей багато не лише серед чоловіків, але й серед жінок. Жителі сіл добре обізнані з порядком православного богослужіння, вміють співати псалми і релігійні пісні.
Українська полемічна література кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. (яку називають ще «полемічне письменство», «полемічне богослов’я») висвітлювала тези та антитези тогочасної церковної та світської еліти щодо подій, які відбувалися на української-білоруських теренах Речі Посполитої [6, с. 23]. Основні теми полемічної літератури кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст.: обговорювали питання поділу Церкви 1054 р.; висвітлювали історію Берестейського собору 1596 р., робилися спроби заперечити чи захистити його [6, с. 23]. Полемічні твори захисників унії: Петро Скарга написав твір «Про єдність Божої церкви під одним пастором» (O jednosci kosciola bozego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jednosci odstapieniu …»); Іпатій Потій написав працю «Унія або виклад артикулів ку зодноченю греків з костьолом Римським». Полемічні твори противників унії: Герасим Смотрицький автор книги «Ключ царства небесного», Василь Суразький «О єдиной істинной православній вірі», Іван Вишенський «Короткословна відповідь Петру Скарзі», Мелетій Смотрицький «Тренос» («Плач») [5, с. 225 – 230].
Друкарська справа. За допомогою пожертвувань Івану Федорову вдалося заснувати у Львові власну друкарню (1573). У 1574 р. Іван Федоров видав «Апостол» (перша друкована українська книга) і «Буквар». У 1581 р. надрукував «Острозьку Біблію» – перше повне видання Біблії на церковнослов’янській мові (обсяг 1256 сторінок).
Після смерті першодрукаря книгодрукування продовжили учні та послідовники Івана Федорова. За підрахунками А. Криловського, тільки Львівське братство видало впродовж 1591 – 1722 рр. всіх книг тиражем 160 тис. примірників. З них букварі становили 20 % літератури [7, с. 89].
Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.У ХVІ ст. – ХVІІ ст. українські землі перебували під впливом європейської культури. Так, у першій половині ХVІ ст. в Європі поширюється антикатолицький рух – Реформація. Прихильники цього руху вимагала обмежити владу церкви, здешевлення релігійних обрядів, використання під час церковної служби національної мови та ін. У кожній державі Реформація мала свої особливості. В українських землях православні підтримали ідею використання національної мови під час літургії, переклади Святого Письма українською (найвідоміше – Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561 рр.), діяльність церковних братств.
Для захисту католицької церкви її адепти розпочали Контрреформацію, мета якого – поширення впливу церкви та відстоювання позиції католицизму. Єзуїти (ченці католицького ордена) відкривали на українських землях навчальні заклади (школи та колегії) поширюючи освіту та досягнення європейської науки серед населення, водночас створюючи умови для окатоличення молоді.
Умовою захисту українців від впливу католицизму (пізніше й протестантизму) стало діяльність церковних братств. Діячі братського руху впорядковували церковні справи, відкривали навчальні заклади, виступали за дешеву й загальнодоступну церкву, займалися доброчинною діяльністю, відкривали культурно-просвітницькі заклади. Найавторитетнішими були Львівське Успенське, Луцьке Хрестоздвиженське та Київське Богоявленське братства, які отримали право ставропігії (право підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо патріарху).
Причини Берестейської унії:
– важке становище православної церкви в католицькій державі Речі Посполитій. Занепад православ’я в XVI ст. був викликаний падінням центра православної церкви Константинополя (1453) та зниженням дисципліни та рівня освіченості серед духівництва;
– католики, користуючись кризовим станом православної церкви в Україні та Білорусі, намагалася розширити свій вплив на Схід, об’єднати католиків та православних під керівництвом папського престолу;
– православні єпископи вбачали в унії єдину можливість позбутися залежності від міщанства об’єднаного в братства та досягти фактичної рівності в правах з католиками в межах держави;
– влада Речі Посполитої вважала, що єдина віра – це фактор, який зміцнює державу. Унія в планах польських політиків була засобом полонізації українців та білорусів.
Львівський єпископ Гедеон Балабан у 1590 р. на церковному з’їзді в Белзі ініціював підписання унії. Його підтримали єпископи луцький Кирило Терлецький, турово-пінський Лев Пелчицький, холмський Діонісій Збіруйський. Їх наміри схвалив польський король Сигізмунд ІІІ Ваза. До змовників приєдналися єпископи перемишильський Михайло Копистенський та володимирський Іпатій Потій. Згодом приєднався і київський митрополит Михайло Рогоза.

Слайд 5.

Навколо ідеї об’єднання церков розгорнулася гостра полеміка. Представники різних поглядів висловлювали свої думки в літературних творах (полемічна література).
У жовтні 1596 р. в м. Бересті було проведено церковний собор. Противники унії засудили її проголошення та прокляв її адептів. Прихильники приєдналися до церковної унії, основні умови якої були наступними:
– православні та католики об’єднуються під владою Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви, виникає уніатська (греко-католицька) церква;
– уніати приймають католицьку догматику (про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина), запроваджуються індульгенції та впроваджується григоріанський календар;
– в уніатській церкві зберігається православна візантійська обрядовість й мова богослужіння, братства підпорядкували єпископам.
15 грудня 1596 р. польський король видав універсал проголосивши рішення Берестейського уніатського собору обов’язковим.
Рух спротиву уніатству очолили князь Костянтин Острозький та єпископи Гедеон Балабан, Михайло Копистенський, які спиралися на діяльність братств.

Слайд 6.

Результати та наслідки:
– утворилася українська греко-католицька церква, як складова частина католицької церкви;
– замість однієї церкви на українських землях виникло дві, що сприяло не єднанню, а розколу духовному (триває боротьба «Русі з Руссю»);
– фактичного зрівняння греко-католиків та католиків не відбулося, в українському суспільстві загострилося протистояння на ґрунті віросповідання.
– православна церковна організація опинилася на межі знищення, оскільки на уніатство перейшли митрополит та 5 єпископів. Православними залишилося тільки два вищих ієрарха. Смерть єпископів львівського Гедеона Балабана у 1607 р. та перемишльського Михайло Копистянського у 1610 р. залишила православну церкву з єдиним представником вищого духовенства – львівським єпископом Ієремією Тиссаровським [3, с. 73]. Після його смерті уряд міг оголосити православну церков не існуючою в межах Речі Посполитої. Тільки у 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан, який перебуваючи під охороною козаків зміг у Києві висвятити на митрополита Іова Борецького та нових єпископів.

Бібліографічні посилання:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. Київ: «Академивидав», 2003. 656 с.
2. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Економічна історія: Курс лекцій. Київ: Вікар, 2006. 405 с.
3. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України: Навч. посіб. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. 591 с.
4. Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. Харків: ВД «ШКОЛА», 2007. 592 с.
5. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005. 584 с.
6. Охріменко Г. В. Релігійно-моральний аспект в українській полемічний літературі кінця ХVІ – початку ХVІІ століття: історико-культурні передумови формування. Слов’янський вісник: Зб. наук. праць. Серія «Історичні та політичні науки». Вип. 8. Рівне: РІС КСУ, 2009.
7. Гурська Л., Гурська Л. Запровадження національного книгодрукування та видавнича діяльність православних братств в Україні (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.). Історія релігій в Україні: науковий щорічник / Упоряд. О. Киричук, М. Омельчук, І. Орлевич. Л.: Інститут релігієзнавства – філія Львівського музею історії релігії; Логос, 2011. Книга І.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу, можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ — середина ХVІІІ ст.). Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. Київ: Кондор, 2005. 284 с.
Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. Київ: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. 320 с.
Крисаченко В. С. Історія Криму. Кримське ханство: Навч. посіб. Київ: Твін інтер, 2000. 334 с.