Автор: Admin-Tribune

1. Повоєнна відбудова УРСР: здобутки та проблеми.
2. Суспільно-політичне життя УРСР у 1953 – 1964 рр.: колізії розвитку.
3. Україна в період загострення кризи радянської системи 1964 – 1985 рр.

Мета вивчення: розкрити особливості розвитку Радянської України у 1945 – 1985 рр.
Завдання: проаналізувати основні тенденції соціально-економічного розвитку УРСР; показати протиріччя суспільно-політичного життя та культури радянського суспільства в умовах системної кризи; охарактеризувати особливості духовного розвитку українського суспільства в означений період.

1. Повоєнна відбудова УРСР: здобутки та проблеми. Перемога над Німеччиною породила великі сподівання на майбутнє поліпшення життя. На той час найважливішим завданням було вижити і загоїти рани війни.
У серпні 1946 р. на VІІІ сесії Верховної Ради УРСР прийнято Закон «Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946 – 1950 рр.» (четверта п’ятирічка).
Особливості відбудови в Україні:
– значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж у будь-якій іншій країні Європі;
– розрахунок лише на власні сили і на ресурси СРСР, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги;
– при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80 % капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7 % капіталовкладень);
– відбудова здійснювалась централізовано, за чітким державним планом;
– економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та у Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві знизилася з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р.;
– вагома роль належала адміністративно-командній системі. Саме вона давала змогу за короткий час мобілізувати і зосередити значні матеріальні та людські ресурси на певному об’єкті;
– ускладнення відбудовчого процесу голодом 1946 – 1947 рр.;
– нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.
Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості з політичних міркувань: формування воєнно-промислового комплексу, який би гарантував оборону країни та був би базою перемоги соціалізму над капіталізмом. Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.
Підприємства працювали за старими технологіями, досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися вкрай повільно. Цим й було обумовлено технічне відставання СРСР від Заходу. Важливим джерелом відбудови став ентузіазм народу. 90 % працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання.
У сільському господарстві відбудова проходила у надзвичайно складних умовах, тому що:
– скоротилися посівні площі;
– не вистачало робочих рук і техніки;
– важким залишалося становище селян (мізерна оплата праці, високі податки на підсобні господарства, селяни не мали паспортів, не отримували пенсій тощо);
– здійснювалася політика «ножиці цін», тобто державні закупівельні ціни залишалися на рівні 1928 р., а ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів;
– капіталовкладення у сільському господарстві складали лише 7 % загального обсягу;
– голод І946 – І947 рр. від якого в Україні померло понад 800 тис. чол.
На кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного рівня. Так, врожайність зернових становила лише 82 % від рівня 1940 р.

Слайд 1.

З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної в роки війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, хоча в цілому вона не підвищила добробут населення. З одного боку, вона привела грошову масу, що перебувала в обігу, у відповідність до потреб господарства. З іншого – вона призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. По вкладах в ощадних касах у розмірі до 3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1, по вкладах від 3 до 10 тис. крб. було проведено скорочення заощаджень на третину, а понад 10 тис. крб. – на дві третині. Боляче реформа вдарила по селянству. В умовах повної відсутності установ ощадбанку на селі обмін грошей, що зберігалися у населення вдома, здійснювався у розрахунку 1:10 [1, с. 496].
На Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Її основні напрямки: насадження тоталітарного режиму; монополізація влади комуністичною партією.
Складові радянізації: націоналізація приватної власності; колективізація; індустріалізація; ліквідація УГКЦ; культурна революція; боротьба з ОУН-УПА; репресії і депортація незгодних з існуючим режимом.

Слайд 2.

Наприкінці 1950-х рр. промисловий рівень розвитку Західної України було збільшено: збудовано 2,5 тис. великих і середніх підприємств, здійснювалася розробка та розвідка газових і сірчаних родовищ, створені нові для західних областей галузей індустрій: металообробна, машинобудівна, приладобудівна, електролампова, інструментальна, хімічна.
Зовнішньополітична діяльність УРСР. Повоєнні територіальні зміни
27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Х сесія Верховної Ради СРСР (28 січня – 1 лютого 1944 р.) прийняла закон «Про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський».
4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки». Очолив його спочатку О. Корнійчук, а з липня 1944 р. Дмитро Мануїльський.
Причини відновлення НКЗС УРСР:
– радянське керівництво мало на меті представити приєднання західних областей України та Білорусії як акт возз’єднання етнічних територій;
– посилити вплив СРСР на світову політику, зокрема використовувати УРСР як додатковий засіб здійснення радянської зовнішньої політики;
– задля активізації боротьби СРСР за голоси та вплив в ООН;
– заспокоїти громадян і мобілізувати сили на завершення війни та відбудову господарства;
– для нейтралізації національно-визвольного руху за відродження самостійності України та задля розколу української діаспори в західних країнах;
– для переконання іноземних держав у реальності існування суверенітету держави в межах СРСР.
Після Другої світової війни відбулися помітні територіальні зміни в УРСР. Питання про повоєнні кордони обговорювалися під час Тегеранської (1943), Ялтинської (1945) та Потсдамської (1945) конференцій лідерами країн антигітлерівської коаліції. Остаточне розмежування західних кордонів УРСР відбулося в процесі українсько-польських, українсько-румунських, українсько-чехословацьких відносин.
29 червня 1945 р. укладено договір між СРСР та Чехословаччиною, який юридично закріпив входження Закарпаття в УРСР. 16 серпня 1945 р. між СРСР і Польщею було укладено договір «Про державні кордони», який закріплював кордон по «лінії Керзона» з відхиленням на схід (в бік України, тобто на користь Польщі) на окремих ділянках від 5 до 30 км. 10 лютого 1947 р. було підписано радянсько-румунський договору, відповідно до якого Північна Буковина, Південна Бессарабія (Хотинщина, Ізмаїльщина) відійшли до УРСР.
Процес врегулювання територіальних питань мав для України наступні наслідки:
– остаточно визначені та юридично визнані кордони республіки. На кінець 1945 р. територія УРСР становила 580 тис. км2, тобто територія УРСР збільшилася на 110 км2;
– відбулись демографічні зміни;
– основну частину українських земель було об’єднано в складі однієї держави.
Об’єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. У листопад 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про Державний Герб УРСР, Державний Прапор УРСР, Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила ⅔ ширини полотна, була червоною, а нижня – мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ними – п’ятикутна зірка. Деяких змін зазнав і герб УРСР. Із 1950 р. було започатковано виконання гімну УРСР.
Масові репресії радянського режиму. Боротьба ОУН-УПА.
На територіях звільнених від нацистських окупантів відновлювався радянський режим, проводилися репресії стосовно населення. Так, у травні 1944 р. з Криму виселили 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірмен. У квітні – липні 1947 р. тривала «операція Вісла» – насильницьке виселення 140 тис. українців переважно у Північну Пруссію.
Завершення війни не означало припинення боротьби для українських націоналістів. У 1945 – 1960 рр. тривала боротьба радянської армії, спецслужб та правоохоронної системи СРСР проти ОУН-УПА. Тактика націоналістів змінювалася від широкомасштабних військових операцій до підпільної боротьби та дій невеличких бойових груп. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі 5 березня 1950 р. її командувача Романа Шухевича, а його заступник Василь Кук не зміг контролювати розрізнені загони. Останній бій повстанців відбувся біля гори Лисоні на Тернопільщині 14 квітня 1960 р.

Слайд 3.

В сфері культури та ідеології також були невтішні тенденції. З І946 – І947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП (б) Андрій Жданова почалася ідеологічна кампанія «по наведенню порядку» в галузі науки, культури, літератури і мистецтва. Починається кампанія морально-політичного тиску на суспільство, розпочата головним ідеологом ВКП (б) А. Ждановим – ждановщина.
«Ждановщина» – система заходів, спрямованих на відновлення ідеологічного контролю над суспільством. Причини впровадження ідеологічної кампанії:
– послаблення ідеологічного тиску на радянське суспільство в роки Другої світової війни;
– зростання патріотичних почуттів національної інтелігенції;
– необхідність в культурно-ідеологічній ізоляції радянської держави від «буржуазного Заходу»;
– реакція на початок розгортання «холодної війни».

Слайд 4.

Українських діячів культури звинувачували «в перекрученні історії та націоналізмі». Здійснювалися кампанії проти українських митців Юрія Яновського (головного редактора журналу «Вітчизна»), Максима Рильського, Андрія Малишка, Остапа Вишню, Олександра Довженка та ін.

Слайд 5.

1 листопада 1944 р. митрополит Андрій Шептицький помер у Львові (очолював церкву 43 роки). Спадкоємцем став львівський єпископ, ректор Львівської теологічної Академії Йосип Сліпий. Одразу після призначення на посаду митрополита Йосип Сліпий виступив із заявою, в якій запевняв, що церква не буде вмішуватися ні в політичні, ні в дипломатичні, ні в військові справи, і в той же час просив свободи для релігійної освіти, проте радянська влада йому відмовила.
11 квітня 1945 р. заарештовано митрополита Йосипа Сліпого та шість єпископів без пред’явлення їм звинувачень. На початок січня 1946 р. було заарештовано 262 особи, з яких 1 митрополит, 4 єпископи, 163 священики, 11 настоятелів монастирів, 6 дияконів, 9 студентів духовної академії, 23 монахи, 20 членів ОУН, пов’язаних з церквою, і 25 мирян [6, с, 545].
У березні 1946 р. в Києві арештанти постали перед судом на закритому процесі, де їх було звинувачено у «великій зраді», «співробітництві з ворогом», «ворожій кримінальній діяльності проти Батьківщини» в роки окупації.
Єпископ Гаврило Костельник, уніатські священики Михайло Мельник, Антоній Пельвецький заснували у Львові «Ініціативний комітет для об’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою». 28 травня 1945 р. члени цього Комітету направили на адресу уряду УРСР офіційне комюніке з проханням визнати його, що й було зроблено 18 червня 1945 р. 20 лютого 1946 р. у Києві Гаврило Костельник з групою уніатських священників перейшли в православ’я. Мельник та Пельвецький були висвячені в єпископи православної церкви.
Внаслідок роботи органів НКВС СРСР з ліквідації греко-католицької церкви у Західній Україні і її насильницького «возз’єднання» з Російською православною церквою на 1 січня 1946 р. нараховувалося 1149 осіб духовного стану, які погоджувалися на перехід у лоно православ’я. На 1 березня 1946 р. їхня кількість складала 1238 осіб, з них 1 генеральний вікарій, 98 деканів, 922 священики, 17 дияконів, 5 монахів, 195 дяків [6, с. 546, 549].
Упродовж 8 – 10 березня 1946 р. відбувся Львівський церковний собор (неканонічний) в якому брали участь 204 уніатські священики з 2400 і 12 мирян. На соборі було прийнято рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 р., возз’єднання УГКЦ з РПЦ та розірвання стосунків з Ватиканом.
5 квітня 1946 р. патріарх Олексій і протоієрей Костельник затвердили акт про таке об’єднання. УГКЦ офіційно перестала існувати, але продовжила діяти у підпіллі. Починається катакомбний період греко-католицької церкви 1946 – 1989 рр.
У 1947 р. в Закарпатті ліквідували церкви, священиків було вислано до Сибіру, на єпископа Г. Ромжу було вчинено замах. Наслідком цих акцій було проголошення у серпні 1949 р. Московським патріархом «добровільного возз’єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою».
Ліквідація уніатської церкви виступала однією з форм радянізації Західної України, що здійснювалася всупереч традиційним національно-історичним, культурним та релігійним особливостям українців, що зумовлювало опір новій владі у різних формах. Однак насильницька радянізація згаданих областей призвела до негативного сприйняття образу православної церкви власне через її співпрацю з радянською владою [6, с. 556].
У жовтні 1952 р. відбувся ХІХ з’їзд ВКП (б), на якому назву комуністичної партії змінили на КПРС (відповідно партія українських комуністів стала називатись КПУ). На ХІХ з’їзді була створена президія ЦК КПРС, що стало кроком до «відстрілу» наступної генерації поплічників, що «засиділися» при владі. Проте 5 березня 1953 р. Йосип Сталін помер.
2. Суспільно-політичне життя УРСР у 1953 – 1964 рр.: колізії розвитку. Після смерті Сталіна почалася боротьба за владу. Побоюючись голову правоохоронних органів, який міг фізично їх знищити конкуренти тимчасово об’єдналися: Маленков (номенклатура), Хрущов (партійці) Жуков (армія). У червні 1953 р. Берія був заарештований у Кремлі. У липні 1953 р. Берію судили звинувативши в злочинах, а 23 грудня 1953 р. розстріляли.
Знищення Берії ліквідувало атмосферу страху у населення та чиновників, покінчило з добою терору. Проте почалася нова хвиля боротьби за владу. Спочатку перевагу у державі мав Георгій Маленков – наймолодший та найбільш освічений політик з спадкоємців Сталіна. У серпні 1953 р. Малєнков окреслив свій новий економічний курс. Основні його складові: збільшити виробництво споживацьких товарів та підвищення життєвого рівня населення; зменшувалися податки з селянських господарств та підвищили закупочні ціни на продукти харчування. Проте сміливий економічний курс не міг бути реалізований з багатьох причин. Перш за все він суперечив завданням п’ятої п’ятирічки (1951 – 1955), який був розрахований переважно на розвиток важкої індустрії й змінювати його було вже нереально. До того ж новий економічний курс протиріч розвитку СРСР, тому як вся політика держави була спрямована на протистояння з капіталістичним світом та посиленням свого ВПК та великої індустрії (тобто технічної та військової незалежності).
На початку 1955 р. Маленкова було звинувачено у відсутності необхідних знань, досвіду господарської роботи, «політичній безхребетності», а також у співробітництві з Берією. У боротьбі переміг Микита Хрущов. Як людина та політик був непередбачуваним та суперечливим.
З 1953 р. почалася політика десталінізації, яка складалася з наступних елементів:
1) ліквідація системи ГУТАБ, припинення масових репресій;
2) амністія, реабілітація незаконно засуджених;
3) реформа силових відомств (упровадження в їх діяльність принципу законності та презумпції невинності);
4) послаблення ідеологічного тиску;
5) децентралізація управління, послаблення командно-адміністративної системи;
6) розширення прав і повноваження союзних республік, зростання частки українців у партійному і державному апараті.
З 14 по 25 лютого 1956 р. відбувся ХХ з’їзд КПРС на якому Хрущов зробив доповідь «Про культ особи та його наслідки». У доповіді Хрущов не сказав правду про репресії, бо сам був причетний до них, й боявся втратити союзників в партії. Однак, розповів про особисту причетність Сталіна до репресій, тортурах в’язнів, помилки в керівництві державою, поклав відповідальність за поразки Червоної Армії в 1941 – 1942 рр., за помилки в національній політиці. Звинувачуючи Сталіна Хрущов одночасно намагався реабілітувати партію, ідеї соціалізму та комунізму. Тому природу сталінського режиму не було розкрито повністю. Але й те що почули делегати викликало в них шок.

Слайд 6.

ХХ з’їзд став поштовхом до започаткування масової реабілітації населення. Протягом 1956 – 1959 рр. реабілітація носила масовий характер. Створено 90 спеціальних комісій, які розглядали справи прямо в таборах. До листопада 1959 р. було переглянуто 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. осіб. із цієї кількості було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, але більшість посмертно. Держава не визнала себе винною у депортації селян в 1930-х рр., кримських татар 1944 р. та інших злочинних діях.
Російський історик Сергій Кара-Мурза вважає, що доповідь Хрущова завдала потужного удару по фундаменту СРСР. Фактично, це був перший крок до руйнування її легітимності, який поклав початок ліквідації комуністичного руху в європейських країнах, та формуванню дисидентського руху, політичної опозиції в середині СРСР.
Реформи у промисловості:
– ліквідовано галузеві міністерства (141) і створені територіальні органи управління промисловістю та будівництва радянські народні господарства (раднаргоспи) – 105. Всього в УРСР замість 11 союзно-республіканських і двох республіканських міністерств створено було 11 економічних адміністративних районів, якими керували раднаргоспи. Управлінці були змушені виїхати на роботу в провінцію, чим були дуже не задоволені. Під контроль республіки передано підприємства, органи внутрішніх справ, судові справи. Україна отримала права у формуванні бюджету, управління регіонами.
У 1957 р. запроваджується система управління, що поєднала централізоване планове керівництво з підвищенням самостійності республік, областей.
Стрижнем нової системи був територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних адміністративних районах. На території СРСР було утворено 105 таких районів, а в УРСР — 11.
Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових підприємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97% заводів республіки (1953 р. – лише 34%).
У сільському господарстві:
– у 1950-х рр. Микита Хрущов повернувся до плану укрупнення колгоспів, який вже був невдало реалізований 1946 – 1947 рр. в Україні. Кількість колгоспів скоротилася майже наполовину: у 1945 р. колгоспів було 26 400, у 1950 р. 13 000, а у 1965 р. – 9 600. Планувалося, що такий захід зменшить кількість управлінців, буде ефективніше використовуватися техніка та земельні ресурси. У 1951 – 1955 рр. в село направили 40 тис. спеціалістів.
– у березні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який розглянув питання про становище у сільському господарстві СРСР. Було вироблено новий підхід, більш реалістичний, спрямований на удосконалення існуючої колгоспної системи, а саме більше виділялося коштів, техніки, спеціалістів для потреб села. У вересні 1953 р. закупівельні ціни на м’ясо були підвищені в 5,5 рази, на молоко – вдвічі, на зернові на 50 %, знижено податки з присадибних ділянок.
– реорганізовано систему МТС у РТС (ремонтно-тракторні станції). У 1958 р. були ліквідовані МТС/РТС, а вся належна їм техніка перейшла до колгоспів, які були зобов’язані її викупити. Це було суперечливе рішення. З одного боку це зміцнило матеріально-технічну базу колгоспів, зробило їх економічно більш незалежними, але одночасно підірвало фінансову базу колгоспів, а до 1961 р. через некваліфіковане обслуговування техніки скоротився парк сільськогосподарських машин. На 1964 р. 90 % колгоспів опинилися у фінансовій скруті, згодом 30 % збанкрутілі;
– ліквідовано трудодні, введено грошову оплату праці. З 1956 р. колгоспникам почали щомісячно, або щоквартально авансувати їх працю. У 2,5 рази зменшили суму податків з господарств колгоспників;
– для розвитку сільського господарства оголошена боротьба з «чистими парами», популяризація поливного землеробства та впровадження хімічних добрив;
– у 1958 р. селянам почали видавати паспорти.
– на початку 1960-х рр. почалися проявлятися негативні наслідки впливу політики на село. Забороняли тримати тварин селянам, які начебто відволікали їх від праці в суспільному господарстві.
Реалізація 3-х над програм:
– у 1952 р. Малєнков оголосив на ХІХ з’їзді, що зернова проблема держави вирішена «остаточно та безповоротно», але це було не правда. Держава була на межі голоду, тому Хрущов з 1954 р. почав кампанію освоєння цілинних земель – в регіонах Казахстану, Сибіру, Уралу, Північного Кавказу. Виїхало близько 100 тис. молодих спеціалістів, техніка (тільки з 1955 р. відправлено з України 11,4 тис. тракторів, 8,5 тис. комбайнів). Україна стала постачальником матеріальних і людських ресурсів, традиційні зернові райони усього цього в достатній мірі недотримували. За 1954 – 1957 рр. освоєно 36 млн. га, що дозволило збільшити кількість виробництва зерна вдвічі. У 1960 р. в СРСР було зібрано 125,5 млн. тон, з них на цілині – 58,7 млн. тон. Тимчасово цілина зняла гостроту зернової проблеми, врятувала населення країни від голоду, проте затримала перехід вітчизняного сільського господарства на інтенсивний шлях розвитку.
– з 1959 р. почалося широке впровадження кукурудзи – «королеви ланів», розширюються посіви площ кукурудзи та гороху – з 3 млн. га до 5 млн. га.
– у 1957 р. почалося підвищення виробництва м’яса, молока, масла на душу населення за рік. На реальні можливості держави програма не спиралася, тому була провалена. А керівництво все проголошувало досягнення м’ясних та молочних рекордів. Так, у 1961 р. Хрущов обіцяв: 1980 р. в СРСР буде введено 30-годинний робочий тиждень, скасовано квартирну платню, забезпечено коштовне харчування на заводах і фабриках.
У соціальній сфері:
– у 1956 р. пенсійна реформа (зниження пенсійного віку та підвищення пенсій до 80 % – мінімальний розмір 12 крб. на місяць), скорочувалась тривалість робочого дня у святкові дні, збільшились відпустки для вагітних жінок, встановлено 6-ти годинний робочий день для підлітків віком 16 – 18 років.
– у 1958 – 1964 рр. реформа освіти – відмінено оплату за навчання в старших класах і вузах, введено обов’язкову восьмирічну освіту.
– у 1961 р. грошова реформа. Гроші обмінювалися за курсом 10:1. У результаті реформи приблизно втричі скоротилась кількість грошових знаків та витрати на їх виготовлення, спростилися розрахункові операції. Цією реформою влада намагалася приховати девальвацію (ціни зросли у 30 %, а заробітна плата залишилася незмінною).
– 1956 – 1964 рр. – вирішення житлової проблеми. Гостроту житлової проблеми було знято, хоч повністю проблему не подолано. За 1918 – 1955 рр. загальна площа введених у дію житлових будинків в Україні становила 62,78 млн. м2, то за 1956 – 1964 рр. – 66,49 млн. м2. Побудовані квартири називалися «хрущовками» – квартири збудовані за типовими проектами, «без надмірностей». Значна кількість людей поміняла своє житло, переїхавши з перенаселеної комунальної квартири, гуртожитку чи тимчасового бараку у невеличку, але окрему власну квартиру.
У державному управлінні:
– у 1955 – 1956 рр. перебудова державного апарату, удосконалення його структури. Ліквідовано 4 867 структурних підрозділів, організацій, установ. Скорочено 92,5 тис. чиновників.
– 1957 р. відбулася реорганізація органів управління економікою України. Україна отримала право на формування бюджету, управління регіонами.
– у 1957 р. в УРСР були створені раднаргоспи – органи управління промисловістю на певній території, тобто замість галузевих міністерств (по вертикалі) управління промисловістю здійснювались територіально (по горизонталі). Тим самим республікам надавалася певна економічна самостійність. Спочатку це дало відчутний ефект, оскільки прибутки накопичувались на рахунки підприємств та раднаргоспів, у результаті було більше можливостей впроваджувати найновіше устаткування та більш раціонально використовувати місцеві ресурси і науково-технічні кадри. Але скоро виявилися недоліки, негативні тенденції, а саме: послабилися господарські зв’язки між підприємствами різних регіонів, а це звужувало можливості здійснення єдиної технічної політики в масштабах СРСР, проте на початку реформ економічне життя пожвавилося, індустріальний потенціал СРСР помітно зріс. 1957 р. – реформа державного апарату: демократизація управління, розширення господарчих прав союзних республік, скорочення управлінського апарату.
Результат: Середина 1950-х рр. період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР. Неможна заперечувати позитивні зрушення в економіці та житті населення: були істотно знижені податки; розкріпачено колгоспників; вперше за багато років сільське господарство стало рентабельним; виросло виробництво товарів широкого вжитку; велося масове житлове будівництво.
Хрущовські реформи себе не виправдали і пов’язані з ними сподівання. Спочатку позитив – підвищення ефективності виробництва, покращення життя. З початку 1960-х рр. дефіцит товарів, підвищення цін, замороження зарплати. Реформи Хрущова хаотичні і дестабілізують ситуацію в країні.
У 1961 р. відбувся ХХІІ з’їзді КПРС. На ньому, за ініціативою Хрущова була прийнята нова (третя) Програма КПРС, в якій пропонувалася ідея побудови «комуністичного суспільства» за 20 років, а саме, до 1980 р. «Партія урочисто проголошує – нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!». Всупереч прогнозам комуністичний романтизм третьої програми КПРС не був підкріплений реальними досягненнями. Більше того, влада пішла на початку 1960-х рр. на непопулярний крок – оголосила про підвищення цін (травень 1962 р.) до 35 % на м’ясо та молочні продукти. Як результат у 1962 – 1963 рр. існувала продовольча криза. У червні 1962 р. була розстріляна 7 тис. демонстрація в Новочеркаську. У 1963 р. тривали заворушення в Кривому Розі, Одесі, Дніпродзержинську.
Народ був невдоволений життєвим рівнем, номенклатура ініціативами Хрущова, тому лідер був приречений. 14 жовтня 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС М. Суслов звинуватив Хрущова у волюнтаризмі. Окрім того, його звинуватили у розвалі економіки, приниженні ролі радянських та партійних органів, особистої нескромності, насадженні культу власної особистості, прагненні одноосібно вирішувати найважливіші питання.

Слайд 7.

Результати хрущовського правління:
1. Проведені реформи в усіх сферах життя суспільства, проте більшість з них були непослідовними, половинчастими, а інколи й авантюрними. Половинчасті тому що носили поверховий характер, не зачіпали основ державної системи, марксистсько-ленінської ідеології та монополії КПРС.
2. Проведено розвінчання «культу особи» Сталіна.
3. В СРСР формується альтернативний посттоталітарний вектор розвитку держави, виникають елементи громадянського суспільства, зокрема в рамках дисидентського руху.
4. Розконсервація «закритого суспільства» на певний час оновила духовне життя громадян СРСР та обумовила появу нових напрямків в культурі.
5. У сфері державного будівництва відбулось розширення прав союзних республік, у першу чергу в економічній та правовій галузях, відновлювались національні автономії.
6. Остаточно стабілізується економіка, а в окремих її галузях було досягнуто значних успіхів.
7. Швидко розвиваються наука та освіта, розпочинається широке житлове будівництво, модернізується армія.
3. Україна в період загострення кризи радянської системи 1964 – 1985 рр.
Наприкінці 1980-х рр. російські економісти П. Буніч та Г. Попов використали нові терміни для характеристики СРСР 1960-х – 1980-х рр. – командно-адміністративна економіка або «застій». Малося на увазі, що радянська модель соціалізму на середину 1960-х рр. вичерпала себе і темпи економічного зростання сповільнилися. Примусові командні важелі впливу на виробництво мали низьку ефективність, а нові методи господарювання партійно-державне керівництво СРСР використовувати побоювалось, відчуваючи в них загрозу власному існуванню.
Влада не мала чіткої програми подальшого розвитку держави. З одного боку Брежнєв не бажав продовжувати курс реформаторського лібералізму Хрущова, тому як боявся змін, був консерватором – вважав, що нове призводить до економічних, політичних потрясінь й прагнув зберегти старі форми влади та методи економічного розвитку. З іншого боку не прагнув й повернутися до класичного сталінізму.
Реформи голови уряду Олексія Косигіна:
Необхідність змін відчувало радянське керівництво. Хрущовські реформи не створили політичної та правової основи для ефективної модернізації.
І етап: 1964 р. – проведення економічних експериментів, розширення самостійності підприємств і посилення прямих договірних зв’язків між підприємствами. Виробництво залежало від її реалізації. Передбачалося поширити цей досвід на інші галузі легкої промисловості.
Березневий 1965 р. Пленум ЦК КПРС надав старт економічній реформі, головним ініціатором якої став голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін. По суті намагалися реалізувати курс непу, але без створення приватних підприємств.
ІІ етап: 1965 – 1969 рр.
Реформа сільського господарства: У березні 1965 р. пленум ЦК КПРС розглянув питання «Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР». За цією реформою передбачалося:
1) підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;
2) зменшення ціни на техніку та запчастини;
3) списання державних боргів з колгоспів та радгоспів;
4) зміцнення матеріально-технічної бази села;
5) збільшення капіталовкладення у сільське господарство;
6) розвиток соціальної сфери села – газифікація, водопостачання, медичне й торгівельне обслуговування.
Мали місце й негативні тенденції:
В умовах панування командно-адміністративної системи та відсутності економічних стимулів роботи колгоспна система господарювання демонструвала свою неефективність.
1) термін сівби, вибір сортів, пересівання озимих – часто вирішувалися не спеціалістами, а представниками місцевої влади. Селяни були тільки виконавцями чужих рішень, були не зацікавленими у результатах своєї праці в колгоспах.
2) криза у сільському господарстві на початку 1980-х рр. призвела до зникнення частини продуктів харчування, виникли черги, дефіцит, нормований продаж певних видів товарів широкого вжитку. Розповсюдженим явищем стало приховування дефіцитних товарів продавцями, їх продаж знайомим або друзям.
3) держава продовжувала закуповувати продукти харчування та товари повсякденного вжитку за кордоном, що зайвий раз доводило неефективність економіки СРСР, яка не могла нагодувати населення.
Реформа промисловості: Пленум ЦК КПРС у вересні 1965 р. прийняв постанову «Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва». Згідно постанови:
1) підвищувався науковий рівень планування економіки;
2) розширювалась сфера госпрозрахункових відносин на підприємствах, тобто виробник потрапляв у залежність від попиту на свою продукцію, заробітна плата визначалася рівнем рентабельності, прибутками та успішними виконаннями планів;
3) створювались спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників та службовців в залежності від результатів їхньої праці;
4) у 1965 р. ліквідуються раднаргоспи і відновлюється галузева система планування та управління промисловістю, тобто республіканські органи влади практично втратили контроль над більшістю підприємств;
5) підприємства отримали свободу: самостійно планувати темпи зростання виробництва праці, встановлювати величину середньої заробітної платні. Керівники підприємств отримали можливість використовувати прибутками, що надавало зайву мотивацію.
Результат: реформа в промисловості була суперечлива і не послідовна, але у роки восьмої п’ятирічки (1965 – 1970 рр.) вона забезпечила досить високі темпи промислового розвитку. Цю п’ятирічку економісти називають «золотою», результати її якої були кращими за останні 35 років.
Проте на початку 1970-х рр. ситуація в економіці УРСР змінилася. Прискорення темпів промислового розвитку, внаслідок економічної реформи 1965 р. почало спадати, позначається чітка тенденція до спаду виробництва. 1966 – 1970 рр. – 7,8 %, 1971 – 1975 рр. – 5,7%, 1976 – 1980 рр. – 4,3 %, 1981 – 1985 рр. – 3,6 %.
Нововведення Косигіна дозволили на певний час покращити ситуацію. Збільшився випуск промислової продукції на 50 % і тим самим виконано було завдання 8 п’ятирічного плану. Економічна реформа дозволила відмовитись від системи оплати праці колгоспникам за трудоднями.
Після Празької весни 1968 р. влада змінює своє ставлення до реформ на негативне й починає їх згортати. Лідери СРСР не придумали нічого кращого аніж законсервувати режим.
Досягнення «епохи застою»:
1) оновлено житловий фонд держави. Було побудовано 1,6 млрд. м2 житла, тобто 44 % від всього житла, яка існувало в СРСР на 1980 р. Нове житло отримали 161 млн. осіб за три п’ятилітки;
2) за три п’ятилітки було побудовано 2/3 інфраструктури міст та селищ: водогін, каналізація, теплопостачання.
3) Саме в добу Брежнєва побут більшості громадян був піднятий до стандартів самих розвинутих держав при відсутності в СРСР масової бездомності, властивих цим державам. Інша справа, що керівництво не пояснило громадянам, чого варта ця цінність, проте це вже проблема світогляду.
У листопаді 1982 р. у віці 76 років помер Леонід Брежнєв. З листопада 1982 р. до 9 лютого 1984 р. (15 місяців) при владі був генеральний секретар КПРС Юрій Андропов. Заходи епохи Андропова:
1) зміцнення дисципліни та наведення порядку на виробництві;
2) посилилася цензура та контроль над громадянами;
3) проводилися ідеологічні та виробничі кампанії для економії засобів;
3) стимулювалася боротьба з корупцією та організаційною злочинністю.

Слайд 8.

З 13 лютого 1984 р. до 10 березня 1985 р. генеральний секретар КПРС Костянтин Устинович Черненко. Правління було млявим, жодних реформ чи проектів. Це тільки посилило прагнення суспільства до змін.
У березні 1985 р. генеральним секретарем став 54-річний Михайло Сергійович Горбачов. З новим лідером країна вступає в нову реформаторську добу – «перебудова».

Список використаної літератури:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. – К.: «Академивидав», 2003. – 656 с.
2. Мицик Ю. А. Історія України: Навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 591 с.
3. Попович М.В. Криваве сторіччя/ Мирослав Попович. – Харків: Фоліо, 2015. 990 с.
4. Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. І. Танцюри. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 488 с.
5. Петровський В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
6. Зуляк І. «Невідомі» сторінки підготовки Львівського собору 1946 р. (на основі архівних матеріалів) / Іван Зуляк // Історія релігій в Україні: науковий щорічник / Упоряд. О. Киричук, М. Омельчук, І. Орлевич. – Книга І. – Л.: Інститут релігієзнавства – філія Львівського музею історії релігії; Логос, 2011.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір. Список додаткової літератури для самоосвіти

Алексєєв, Ю. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985 – 1999 рр.) [Текст]: навч. посіб. / Ю. Алексєєв, С. Кульчицький, А. Слісаренко. – К.: Екс Об, 2000. – 296 с.
Баран, В. Україна в умовах системної кризи (1946 – 1980-і рр.) [Текст] / В. Баран, В. Даниленко. – К.: Альтернативи, 1999. – 304 с.
Баран, В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953 – 1965 рр. [Текст] / В. Баран. – Л.: МП «Свобода», 1992. – 124 с.
Вольвач, П. «Дарунок Хрущова» чи економічна безвихідь? (до 45-річчя передачі Кримської області Україні) [Текст] / П. Вольвач // Сучасність. – 1999. – № 10. – С. 104–118.
Курносов, Ю. Інакомислення в Україні: (60-ті – перша половина 80-х рр. XX ст.) [Текст] / Ю. Курносов. – К.: Ін-т історії України, 1994. – 222 с.
Україна: друга половина XX століття. Нариси історії [Текст] / П. Панченко, М. Плющ, Л. Шевченко [та ін.]; гол. ред. С. Головко. – К.: Либідь, 1997. – 349 с.
Хроніка опору. Документи, інші офіційні матеріали, свідчення преси про спробу державного перевороту, вчинену так званим ГКЧП у серпні 1991 року [Текст] / упор. Л. Танюк. – К.: Вік – Дніпро, 1991. – 455 с.
Юрчук, В. Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні [Текст] / В. Юрчук. – К.: Асоціація «Україна», 1995. – 80 с.

Тести до контрольно-модульної роботи до лекції 9.1.

1. Українська Держава за правління гетьмана Павла Скоропадського.
2. Історія розвитку та розпаду ЗУНР.
3. Проблеми українського державотворення у добу Директорії.

*        *        *

Мета вивчення: охарактеризувати особливості суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку українських земель у добу національно-визвольного руху 1918 – 1921 рр.
Завдання: проаналізувати політику УНР, ЗУНР та Української Держави; розкрити зміст внутрішньої та зовнішньої політики радянської влади в Україні.
1. Українська Держава за правління гетьмана Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р. у м. Київ у приміщенні цирку (що стало згодом приводом жартів) пройшов Хліборобський конгрес, на якому було заявлено про банкрутство діючої влади та обрано гетьманом України Павла Скоропадського. Того ж дня Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, проте в ніч з 29 на 30 квітня стався збройний державний переворот.

Слайд 1.

30 квітня 1918 р. було прийнято закон «Про тимчасовий державний устрій України» відповідно якому Центральна Рада розпускалася, УНР трансформувалася в Українську Державу. У руках гетьмана зосереджувалася вся влада, тобто сформувався авторитарний режим, який спирався на консервативні політичні кола та окупаційні німецько-австрійські війська.
Гетьманський уряд (Рада міністрів) формувався спираючись на помірковано-консервативних чиновників, військових та громадських діячів. Склад Ради міністрів, за 7,5 місяців існування Української Держави, змінювався тричі. Головами уряду були Георгій Василенко (квітень – травень 1918 р.), Федір Лизогуб (травень – листопад 1918 р.), Сергій Гербель (листопад – грудень 1918 р.).

Слайд 2.

Політика гетьмана Павла Скоропадського

Державотворча політика:
1) гетьманові належала вся влада: законодавча (видавав закони-універсали), виконавча (формував і контролював уряд – Раду міністрів). Гетьман також призначав Генерального суддю;
2) створено дієздатний адміністративний апарат (губернські старости, управління міських отаманів, повітові та губернські ради), який формувався за рахунок професійного чиновництва;
3) для охорони внутрішнього порядку організовано Державну варту (поліція), прийнято нові закони, реформовано судову систему;
4) тривала українізація державного апарату.
Соціально-економічна сфера:
1) приватна власність проголошена фундаментом цивілізації. Раніше націоналізовані підприємства, майно і земля поверталися попереднім власникам;
2) розробляється аграрне законодавство (у липні 1918 р. прийнято «Проект загальних основ земельної реформи»). Упродовж двох років поміщики вільно продаватимуть свою землю (не більше ніж по 25 десятин на руки), після чого Держбанк примусово викупить маєтки площею понад 200 десятин. Аграрне законодавство реалізувати не встигли;
3) відповідно закону «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарств» селяни разом зі своєю худобою та іншим інвентарем поступали у розпорядження поміщиків;
4) у фінансовій політиці: реформовано банківську систему, сформовано бюджет, запроваджено конвертовано гривну;
5) скасовано законодавство УНР щодо робітництва і промисловості, збільшено робочий день до 12 годин.
Військова сфера:
1) відновлено козацтво в Чернігівській, Полтавській і Харківській губерніях. Прийнято 16 жовтня 1918 р. Універсал «Про відродження козацького стану», який мав на меті сформувати опору державі з середніх верств селянства утворивши окремий козацький стан і резерв армії;
2) реорганізовано війська УНР. Війська Української Держави загальною чисельністю 65 тисяч складалися з таких підрозділів: Окрема Запорозька дивізія, Сердюцька дивізія, 2 дивізії сірожупанників, 2 дивізії синьожупанників, офіцерські дружини.
3) розроблено план створення української регулярної армії, чисельність якої у мирний час мала складати близько 300 тис. вояків. Проте відновленню армії не сприяло наявна популярність серед мас революційних ідеологій, а також гальмування німцями військової реформи.

Слайд 3.

Національно-культурна політика:
1) скасовано національно-персональні автономії національних меншин;
2) проведено українізацію загальноосвітніх шкіл, на осінь 1918 р. діяло близько 150 україномовних гімназій;
3) у російськомовних університетах Києва, Одеси, Харкова відкривалися українські кафедри. У жовтні 1918 р. реорганізовано народний університет м. Київ у І-й Державний український університет, а 22 жовтня 1918 р. відкрився ІІ-й Державний український університет у м. Кам’янець-Подільськ;
4) створено заклади культури: Український національний театр драми і опери (керівник П. Саксаганський), «Молодий театр» (керівник Лесь Курбас), Українську Державну капелу; Державний симфонічний оркестр, Національну бібліотеку, Національний архів України, Національну галерею мистецтв, український історичний музей;
5) у листопаді 1918 р. створено Українську Академію Наук, керівником якого став Володимир Вернадського, секретарем Агатангел Кримський.
6) православна релігія оголошена «первенствующей верой». У червні – липні 1918 р. ІІ сесія Всеукраїнського собору проголосила автономію української церкви в складі Московського патріархату. Було обрано митрополитом Антонія Храповицького.
Зовнішня політика:
Українську Державу визнало 30 країн, установлені дипломатичні відносини з 12 країнами. Були складні відносини з Великою Британією, США, Францією, проте готувалися дипломатичні місії до цих країн, а також до Румунії, Ватикану. У листопаді 1918 р. Ліга Націй відмовила прийняти Українську Державу, переговори велися проте вони не мали наслідків у зв’язку з ліквідацією гетьманського режиму;
З Радянською Росією були складні стосунки. 12 червня 1918 р. був підписаний прелімінарний (попередній) мирний українсько-російський договір, однак він не ліквідував конфліктність у міждержавних стосунках.

Слайд 4.

У квітні 1918 р. Крим окупували німецькі та українські війська. Проте, німецьке командування, переслідуючи власні цілі, наказало українським підрозділам покинути Крим. Для управління ним у травні 1918 р. було створено крайовий уряд на чолі з вихідцем з литовських татар генералом Сулькевичем, який маючи підтримку німців розпочав антиукраїнські репресії у Криму й висунув територіальні претензії до Української Держави. У серпні – вересні 1918 р. тривала «митна війна» – економічна блокада Криму, під час якої було повністю припинено залізничний, морський рух та торгівлю, а рух товарів до Криму призупинено, за винятком продуктів для німецьких військових частин, розташованих на півострові. У вересні 1918 р. укладено прелімінарні умови входження півострова до складу України на правах автономії.

Слайд 5.

У листопаді 1918 р. розпочалася революція в Німеччині, що прискорило завершення І світової війни (11 листопада 1918 р. підписали Комп’єнське перемир’я). Ці події призвели до виведення німецько-австрійських військ з Української Держави та активізації антигетьманської опозицій.
Ще у серпні 1918 р. за керівництва Володимира Винниченка розпочав діяти Український Національний союз в який увійшли Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська партія соціалістів-федералістів. 13 листопада 1918 р. на засіданні Українського Національного Союзу була утворена Директорія – керівний орган антигетьманського повстання. До складу Директорії увійшли Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко, Панас Андрієвський.

Слайд 6.

Окрім діяльності політичної опозиції проблеми гетьману створювала частина суспільства вороже налаштована проти влади. Так, у травні 1918 р. розпочалися перші страйки. У липні 1918 р. тривав загальноукраїнський страйк залізничників (200 тис. учасників). Літом 1918 р. тривали селянські повстання у Звенигородському і Таращанському повітах Київщини, а з вересня 1918 р. почалися збройні напади махновців на представників влади (Катеринославщина та Північна Таврія).
13 листопада 1918 р. одразу після завершення Першої світової війни Радянська Росія відмовилася виконувати Берестейську мирну угоду щодо України та розпочала військові дії проти Української Держави.
Не маючи ресурсів для боротьби з усіма противниками, гетьман 14 листопада 1918 р. видав грамоту про федеративний зв’язок з не більшовицькою Росією фактично відмовляючись від розбудови самостійної держави та погоджуючись на утворення Всеросійської федерації народів. Цим політичним маневром Скоропадський сподівався у боротьбі проти більшовиків та внутрішньою опозицією заключити союз з російськими монархістами (Добровольча армія генерала Антона Денікіна), яких підтримувала Антанта.
14 листопада 1918 р. Директорія закликала населення до збройної боротьби з гетьманом пообіцявши народові демократичні свободи, 8 годинний робочий день, землі – селянам. 18 листопада 1918 р. повстанці розбили гетьманські війська біля села Мотовилівка, що прискорило падіння гетьмана. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади.
Причини падіння гетьманату були:
– залежність стабільності держави від австрійсько-німецьких збройних формувань;
– відсутність численної дієздатної регулярної української армії;
– реставрація старих порядків, реакційна соціальна політика гетьмана;
– наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.
2. Історія розвитку та розпаду ЗУНР. У жовтні 1918 р. Австро-Угорщина капітулює й виходить з Першої світової війни. Імперія починає розпадатися як держава. 18 жовтня 1918 р. австрійський цісар Карл І видав маніфест «Про федеративну перебудову імперії», де пропонує народам імперії створити парламентські органи, які б представляли новостворені державні утворення.
18 – 19 жовтня 1918 р. у Львові українці утворили Українську Національну Раду (вищий орган західноукраїнських земель), що виступила за об’єднання всіх західноукраїнських земель та проголошення української державності. Кость Левицький на мітингу 20 жовтня 1918 р. заявив, що виступає «за утворення Української держави в межах Австро-Угорщини». Він та його однодумці вбачали у створенні «коронного краю» чи королівства у складі Австрії альтернативу польській владі на Східній Галичині.
Однак Центральний уряд відмовився від обіцяного поділу Галичини й підтримав поляків. 28 жовтня 1918 р. в Кракові створено польську Ліквідаційну комісію – завдання реформувати австрійські органи управління і передати усю повноту влади в краї представникам польської адміністрації. Акт передачі мав відбутися 1 листопада 1918 р.
В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. 2,5 тис. українських вояків на чолі з Дмитро Вітовським оволоділи Львовом. Австрійці 2 листопада 1918 р. передали владу Українській Національній Раді.

Слайд 7.

9 листопада 1918 р. утворили уряд Тимчасовий Державний секретаріат (виконавчий орган влади) на чолі з Кость Левицьким, згодом Сидір Голубович. Командувач збройних сил Дмитро Вітовський. 13 листопада 1918 р. уряд оголосив створення ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття). Назва держави ЗУНР, територія – 70 тис. км2, населення 6 млн. (71 % українців), прапор блакитно-жовтий, герб – Золотий лев на синьому фоні. Президент адвокат Євген Петрушевич.
Вирішуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР надавав значення зовнішньополітичній діяльності. Основні напрямки:
– відносини із Наддніпрянською УНР;
– проголошувалася ліквідація великого землеволодіння, але здійснення земельної реформи відкладалося до завершення війни;
– виникла державна монополія на продаж зерна, цукру, спирту, худоби. В обіг вводилася національна валюта – гривня і карбованець;
– створювалася система народної освіти;
– гарантувалися широкі права національним меншинам. Їм обіцяно 30 % місць у майбутньому парламенті й право користуватися рідною мовою;
– створено Українську Галицьку Армію (листопад 1918 р.). Командувач – генерал Михайло Омелянович-Павленко, з червня 1919 р. – генерал Олександр Греков (Греків);
– домагання визнання ЗУНР іншими державами;
– щодо УНР, то головною метою вважалося реалізація ідеї соборності українських земель, та об’єднання сил в боротьбі проти експансії Польщі.
22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). ЗУНР дістала назву ЗО УНР і повну автономію. На жаль, ця подія мала лише символічний характер.
З іншими країнами була значно важче. 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення ЗУНР. 26 листопада 1918 р. надіслали дипломатичну ноту президенту США Вудро Вільсону (просили виступити арбітром українсько-польського конфлікту). Встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Головним завданням було домогтися визнання на Паризькій мирній конференції (1919 р.). Проблема була в тому, що Австрія за Сен-Жерменським договором усі свої права на Галичину передала Раді послів Антанти. На конференції домінували геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. На конференцію поїхала делегація очолювана Сидоренком Г. (від УНР) і Панейком В. (від ЗУНР).
25 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції держави Антанти надали право Польщі захопити Східну Галичину (ЗУНР), проте передбачалося тимчасове правління поляків, натомість край мав отримати автономію.

Слайд 8.

Українсько-польська війна точилася з 1 листопада 1918 р. по липень 1919 р. УГА мала 100 тис. вояків, поляки у квітні 1919 р. до Польщі з Франції прибула 80 тис. армія генерала Йозефа Геллера. Більшовики 7 березня та 9 травня 1919 р. надсилали пропозиції уряду ЗУНР про встановлення союзу із більшовицьким урядом України. Проте уряд ЗУНР відповіді не надав, бо це робило із західноукраїнських земель плацдармом впровадження в Європу ідей пролетарської революції.
Українці чинять опір польській армії. 28 червня 1919 р. було реалізовано військову операцію – Чортківську офензиву (прорив, наступ), в результаті якої 100 тис. польську армію було відкинуто 25 тис. українських вояків. Однак нестача зброї, боєприпасів, відсутність людських резервів змусило українське командування згорнути наступ.
Поступово українці втрачають контроль над Західною Україною. Місця перебування уряду ЗУНР: Львів, Тернопіль, Станіслав, Бучач, Заліщики, Чортків, Кам’янець-Подільський, а в квітні 1920 р. уряд виїхав до Відня, де існував в еміграції до 1923 р. У липні 1919 р. поляки остаточно захопили Східну Галичину й ЗУНР перестала існувати.
Причини поразки ЗУНР:
– міжнародна ізоляція ЗУНР, відсутність військової та дипломатичної підтримки держав Європи, прихильне ставлення країн Антанти до Польщі;
– УНР воюючи на декількох фронтах в 1918 – 1919 рр. не змогла захистити територію ЗУНР від окупації Польщі;
– слабкий економічний та військовий потенціал ЗУНР порівняно з сусідніми країнами, які висловлювали претензії на українські землі (Польща, Румунія, Чехословаччина);
– ЗУНР не створила достатню по чисельності та військовому оснащенню армію, здатну захистити власний суверенітет.
3. Проблеми українського державотворення у добу Директорії. Директорія прийшла до влади в грудні 1918 р. відносно легко обравши вдало момент для повстання та перетягнувши на себе частину народних мас проголошуючи популярні гасла (популізм).
Директорія скасувала Українську Державу та відновила УНР. Себе Директорія визнала тимчасовою владою, до скликання парламенту – Трудового конгресу. Звільнили гетьманських чиновників, перейменовували гетьманські державні органи, державну варту назвали народною міліцією. Відновили 8-ми годинний робочий день. Поміщикам залишали маєтки, худобу, виноградники, сади, землі менше 15 десятин не конфісковували. Соціально-економічні реформи відклали – головна мета перемога в громадянській війні.
Основу армії УНР становили напівпартизанські загони (отаманщина), які очолювали отамани Нестор Махно, Микола (Нікіфор) Григор’єв, Данило Терпило (Зелений), Юхим Божко, Маруся Нікіфорова та ін. Деякі погано контрольовані отамани займалися єврейськими погромами, грабували населення, в чому звинувачували Директорію.
13 листопада 1918 р. РСФРР анулювала Брест-Литовський мирний договір та заявила про невизнання України самостійною державою. 28 листопада 1918 р. в Курську створюється Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (голова уряду Георгій П’ятаков), а з 29 січня 1919 р. Християн Раковський. Було оголошено про відновлення Радянської України (УСРР).
14 грудня 1918 р. у своїй програмній декларації Директорія заявила про свій «цілковитий нейтралітет», проте внутрішні конфлікти та агресія РСФРР робили неможливим нейтралітет. 31 грудня 1918 р. Директорія запропонувала уряду РСФРР розпочати мирні переговори. Однак в РСФРР заявили, що УНР не існує і війна точиться між військом Директорії та Українського радянського уряду. На переговорах більшовики відкинули звинувачення у веденні неоголошеної війни – заявивши, що російських військ на українських землях немає. Більшовики заперечували свою участь у війні, радили порозумітися з радянським урядом України й визнати владу Рад.
В той час військові дії тривали. 3 січня 1919 р. більшовики захопили Харків, який став столицею Радянської України (залишався до 21 січня 1934 р.) куди переїхали ЦК КП (б)У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд. 16 січня 1919 р. КП (б)У офіційно оголосила війну УНР. Директорія оголосила війну РСФРР.
Країни Антанти дивилися на УНР, як на південну Росію, керуючись принципом відновлення не більшовицької єдиної та неділимої Росії. Вже 2 грудня 1918 р. в Одесі з’явився перший військовий корабель «Мірабо», а 15 грудня 1918 р. розпочалася висадка 15 тис. десанту. Директорія переїхала до Вінниці й розпочала переговори з Антантою. Директорії отримала ультимативні умови:
– реорганізувати Директорію і уряд, вивівши з їх складу представників соціалістичних партій;
– відмовитися від «більшовицької» соціально-економічної політики;
– реорганізувати армію УНР і підпорядкувати її союзному командуванню.
Але виконання цих вимог означало ліквідацію сувереності УНР. Володимир Винниченко і П. Чехівський подали у відставку, Симон Петлюра став диктатором.
З 16 листопада 1918 р. війська Антанти зайняли пребережну смугу по лінії Тирасполь – Вознесенськ – Миколаїв – Херсон. У квітні 1919 р. через повстання моряків на французькому флоті евакуювали. Тим самим на квітень 1919 р. на більшості території України було знову встановлено більшовицьку владу. Східна Галичина контролювалася ЗУНР. Надзбруччя, Волинь, Поділля – Директорією.
У травні 1919 р. з Донбасу в глиб України розпочався наступ Денікіна (Добровольча армія). Денікін контролював Україну до жовтня 1919 р.:
– було встановлено військову диктатуру;
– робилися спроби відновлення єдиної і неподільної Російської монархії;
– проводилися репресії ворогів білогвардійського руху («білий терор»);
– проводилися єврейські погроми, розстрілювалася українська інтелігенція, більшовики;
– заборонялася українська мова, впроваджувалася цензура;
– робочий день збільшено до 11 – 12 годин, селян зобов’язали сплачувати продовольчий податок на потреби армії.
Режим Денікіна на українських землях зазнав опору. Восени 1919 р. почалося повстання Махна (тільки поблизу с. Перегонівки 27 вересня 1919 р. денікінці втратили 18 тис. солдат). У грудні 1919 р. – квітні 1920 р. тривав Перший Зимовий похід генерала Омеляновича-Павленка по тилах Добровольчої армії та Червоної Армії.
У жовтні 1919 р. більшовики почали наступ на Україну й до березня 1920 р. більшу частину Україна захопили більшовики. Тільки на Західній Україні поляки встановили свій режим, Закарпаття захопила Чехословаччина, Північну Буковину та Південну Бессарабія – Румунія, а в Криму укріпилися залишки білогвардійців під керівництвом генерала Петра Врангеля.
За цих умов Симон Петлюра, для відновлення УНР, пішов на союз з Польщею. У квітні 1920 р. Польща та УНР уклали військовий союз проти більшовиків (підписали Пілсудський та Петлюра):
– Польща визнавала незалежність УНР та Директорію на чолі з Петлюрою;
– польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України.
– УНР погоджувалася на анексію Польщею Західноукраїнських земель (Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Холмщину);
– Польща забезпечує українців озброєнням і боєприпасами;
– УНР забезпечує поляків продовольством.
Недоліки Варшавського договору: ставило УНР в залежне становище від Польщі, створювало умови для ліквідації ЗУНР, залишало в складі Польщі етнічні українські землі. Реакція українських політиків в основному негативна: договір – авантюра, Петлюра – зрадник.

Слайд 9.

25 квітня 1920 р. починається польсько-радянська війна. У травні 1920 р. війська УНР та Польщі увійшли в Київ. Проте це був тимчасовий успіх, оскільки в травні 1920 р. Червона армія починає контрнаступ й захоплює Білорусію та Галичину. У липні – вересні 1920 р. навіть діяла Галицька Соціалістична Радянська Республіка, яка існував 67 днів зі столицею в Тернополі.
11 липня 1920 р. міністр закордонних справ Британії лорд Керзон, звернувся до Радянського уряду в якому пропонував перемир’я по «лінії Керзона», яку країни Антанти визнали східними кордонами Польщі. Тільки у жовтні 1920 р. Радянська Росія та Польща уклали перемир’я, а 18 березня 1921 р. Ризький мирний договір.

Слайд 10.

Наприкінці 1920 р. Врангель вів переговори з УНР. Врангель обдумував союз з Петлюрою за формулою «Хоч із чортом, але проти більшовиків і за Росію». 8 листопада Врангель офіційно визнав незалежність УНР, але надто пізно. У листопаді 1920 р. оборону білогвардійців прорвали війська Махна та Блюхера (Махно та більшовики уклали тимчасовий союз). Білогвардійці втекли з Криму. У наслідок червоного терору у Криму загинуло від 40 до 150 тис. осіб.
З 25 листопада 1920 р. за наказом Михайла Фрунзе почалася ліквідація махновщини. Не змігши протидіяти більшовикам Махно тікає в еміграцію.
Червона армія розгромила війська УНР й її залишки були інтерновані на території Польщі. У листопаді 1921 р. Другий Зимовий похід (листопадовий рейд, Льодовий похід) на чолі з генералом Юрієм Тютюнником. Війська потрапили в полон й були розстріляні біля с. Базар.
Причини поразки національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.:
– агресія сусідніх держав;
– популярність ідей більшовизму серед населення;
– відсутність єдності українського суспільства.

Список використаної літератури:

1. Західно-Українська Народна Республіка. 1918 – 1923. Уряди. Постаті / Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України; гол. ред. ради Ярослав Ісаєвич; упоряд.: М. Литвин, І. Патер, І. Соляр. – Львів: Б. в., 2009. – 350 с.
2. Петровський, В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.
3. Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років / Автор. колектив: К. Галушко, Ю. Терещенко та ін. – Х.: «Клуб сімейного дозвілля», 2018. – 335 с.

Для тих хто зацікавився темою та бажає знати більше.
Для семінару ця література не обов’язкова, але з часом, навіть після прослуховування курсу можна розширити свій кругозір.
Список додаткової літератури для самоосвіти

Артемова Л. Історія педагогіки України : підручник. К. : Либідь, 2006. 424 с.
Гай-Нижник П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення (1917–1920 рр.). К. : ЩеК0, 2010. 304 с.
Головченко В., Солдатенко В. Українське питання в роки Першої світової війни: монографія. К. : Парлам. вид., 2009. 448 с.
Нариси історії української революції 1917–1921 років: у 2 кн. / гол. ред. кол.: В. Смолій. К. : Наук. думка, 2012. Кн. 2. 464 с.
Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. К. : Ін-т історії України, 2011. 336 с.
Притуляк П. Україна і Брестський мир: від підписання до виконання (1917–1918 рр.). К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2004. 217 с.
Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. К. : Альтернативи, 1999. 320 с.
Табачник Д. Українська дипломатія: нариси історії (1917 – 1990 рр.) [Текст]: навч. посіб. / Д. Табачник. – К.: Либідь, 2006. – 768 с.