1. Встановлення радянської влади в Україні в 1919 р. Політика «воєнного комунізму».
2. Неп в УСРР у 1920-х рр., його особливості та наслідки.
3. Загальні тенденції розвитку української культури.
Мета лекції: розкрити альтернативні шляхи здійснення більшовиками в Україні перетворень суспільства за радянським зразком, з’ясувати їх особливості та наслідки
1. Встановлення радянської влади в Україні в 1919 р. Політика «воєнного комунізму». Розглядаючи перше питання, треба зазначити, що 9 січня 1919 р. в Україні було проголошено радянську владу та створення Української Радянської Республіки. Уряд, який став називатися Радою народних комісарів (РНК) України, очолив Х. Раковський. До нього також увійшли, більшовики Е. Квірінг, М. Подвойський, Артем (Ф. Сергєєв), К. Ворошилов, Б. Затонський, О. Шліхтер, Ю. Коцюбинський та ін. В країні створювалася система Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, які формально перебрали на себе владні функції на місцях.
III Всеукраїнський з’їзд Рад, який відбувався у Харкові 10 березня 1919 р., затвердив Конституцію УСРР, яка проголосила встановлення диктатури пролетаріату в республіці. Останню лідер російських більшовиків В.Ленін визначав таким чином: «Поняття диктатура означає не що інше, як нічим не обмежену, жодними законами, жодними абсолютно правилами не обмежену, владу, яка безпосередньо спирається на насилля». Вищим органом влади в УСРР тепер оголошувався Всеукраїнський Центральний виконовчий комітет (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським. На місцях відбувалася ліквідація старих органів влади (земств, міських дум, комітетів, спілок) і передача їх повноважень і майна Радам робітничих та селянських депутатів. Але реальні владні функції здійснювали місцеві комітети комуністичної партії, ревкоми, а також каральна структури більшовиків – органи ВНК (Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією) (очолив М.Лацис).
Водночас у цей час фактично утверджувалася монополія комуністичної партії на владу, формувалася однопартійна система.
Метою нової влади було оголошено побудову соціалізму. За для цього вирішено вдатися до політики, що отримала назву «воєнного комунізму».
Слайд 1.
Ця політика носила мобілізаційний характер. За її допомоги радянський уряд намагався створити передумови для перемоги більшовиків у громадянській війні, подолати економічну кризу, а головне, згідно до марксистських постулатів, форсованим шляхом перейти до безкласового, комуністичного суспільства, зокрема здійснити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу продуктів.
Політика «воєнного комунізму», яка здійснювалася в 1919 – на початку 1921 рр., включала цілий комплекс ідеологічних, політичних та економічних заходів, а саме:
а) вже з січня 1919 р. запроваджується тотальна націоналізація всієї промисловості України, не лише великої, а й середньої та дрібної – фабрик, заводів, які від колишніх власнииків переходили до рук держави.
б) централізація управління народним господарством – для підпорядкування економіки потребам фронту виникають спеціальні установи – головні комітети (главки) – наприклад: Главспічка, Главриба, Главцукор і т. ін., які повинні були сконцентрувати в своїх руках керівництво всією промисловістю країни, забезпечити виробництво та постачання населенню й армії необхідної кількості товарів.
в) намагання відмовитися від торгівельно-грошових відносин і перейти до безпосереднього продуктообміну, своєрідного бартеру (тобто вилучити з обігу гроші). Відповідно заборонялася усіляка торгівля, зокрема базари, скасовується платня за комунальні послуги, за міський транспорт, заробітну плату робітникам та службовцям у містах часто видавали натурою – різним крамом.
г) оголошується загальна трудова повинність у віці від 16 до 49 років, адже Конституція проголошувала гасло «Хто не працює – той не їсть». Широко застосовувався позаекономічний примус. Перш за все це стосувалося представників колишнього дворянства, буржуазії, інтелігенції, яких залучали до примусових робіт – вбирання вулиць, риття окопів тощо.
д) мілітарзація праці – створювалася так звана Трудова армія. Тут віськову службу червоноармійці повинні були у вільний від останньої час поєднувати із працею на підприємствах, за станком.
е) в українському селі починається колективізація за допомогою якої більшовики намагалися на свій лад вирішите агарне питаня. Тобто на базі поміщицьких маєтків, які були конфісковані (в 1919 р. селяни отримали без викупу 9 млн. десятин землі з 14,5 млн. десятин, які входили до великих землеволодінь), передбачалась організація радгоспів, комун і т. д. Тож уже в 1919 р., часто за відвертого примусу щодо селян, було створено 1256 радгоспів та 500 сільськогосподарських комун. До останніх, де часто усуспільнювали майже все майно, переважно вступали незаможні селяни.
е) однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму» стало запровадження в квітні 1919 р. на селі продрозкладки, яка повинна була забезпечити продовольством міське населення й армію. Вона включала примусове вилучення хліба та інших продуктів у селян. Тобто в 1919 р. селяни фактично безкоштовно повинні були поставити державі 140 млн пуд. зерна. Для здійснення продрокладки почали організовувати комітети незаможних селян (комнезами) та продзагони, які складалися з робітників міста і відправлялися на село з метою вилучення у селян продукції агараного сектора. Селяни відповіли на це саботажем, відмовлялися віддавати зерно, що був розцінено як куркульська контрреволюція. У результаті продрозкладка не виконувалася, а селяни втягувалися в запеклу боротьбу. Вже влітку 1919 р. в Україні відбулося 328 селянських повстань. Це значною мірою обумовило успішний наступ військ Денікіна та виникнення на території республіки різних повстанських армій, загонів, угруповань, що виступали в різний час проти радянської влади.
Слайд 2.
з) Ще однією складовою частиною цієї політики був «червоний терор», коли силовими, примусовими заходами намагалися вирішити не лише політичні, а й економічні проблеми розвитку республіки. Так, один з більшовицьких керівників (М.Бухарін) зазначав: «Примус в усіх йього формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є методом формування комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної доби». Тож набуває поширення практика взяття заручників (зокрема з селян, які відмовлялися безкоштовно робити та віддавати свій хліб), створюються концтабори, в масовому порядку запроваджують розстріли тих, хто чинив найменший опір, зокрема й робітників.
Слайд 3.
До серйозних прорахунків ЦК КП(б)У та РНК України навесні 1919 р. слід віднести і їх позицію щодо національного питання. Глибоке переконання в тому, що національні інтереси завжди повинні бути підпорядковані класовим, ігнорування національних особливостей України зумовили гостру критику українських більшовиків з боку представників національних соціалістичних партій, готових до співпраці з Компартією та РНК України. Проте їх аргументи сприймались як прояв буржуазного націоналізму, а протидія зводилася до нейтралізації політичних опонентів.
Щоправда з 1920 р. більшовики з більшим розумінням почали ставитися до національних особливостей революційного процесу в Україні. РНК РСФРР і РКП(б) офіційно визнали незалежність України. Позиції більшовиків республіки певним чином зміцнювалися завдяки співробітництву з лівими українськими соціалістичними партіями (боротьбисти, борбисти). Крім того, в 1920 р. припинили примусову колективізацію.
Зрештою становище України на початку 1920-х рр. було вкрай складним. Народне господарство було зруйноване: у Донбасі не працювало 40 % шахт, із 22 великих металургійних заводів частково діяли 9, виробництво металу становило лише 5% від довоєнного рівня.
Порівняно з 1913 р. посівні площі зменшилися в 4 рази, на третину впав валовий збір зерна, адже селяни тепер не мали стимулів розвивати своє виробництво. Тож різко погіршилося матеріальне становище населення, постачання продовольства. В цьому плані слід згадати і голод 1921-1922 р. Воєннокомуністичні експерименти обумовили зростання опозиційних настроїв серед міського населення, зокрема й робітників. В Харкові, Одесі, Катеринославі на початку 19121 р. відбувається низка страйків на підприємствах. Все це зумовлювало внутрішню нестабільність радянської влади в Україні. Адже, як зазначав відомий філософ початку ХХ ст. П. Сорокін. «Насилля ніколи не прискорювало рух до далеких вершин ідеального. Замість прискорення воно лише затримувало його. Так відбулося і з нами, поквапившись, ми опинилися не в 22, а в 18 столітті».
Слайд 4.
Отже, політика «воєнного комунізму» не відповідала інтересам більшості населення України. Намагання діяти всупереч об’єктивним законам розвитку суспільства, прагнення перестрибнути через необхідні етапи розвитку, все це спричинило виникнення в УСРР глибокої економічної та політичної кризи, поставило під питання подальше існування більшовицької влади в Україні.
Разом з тим слід зазначити, що вищезгадані дії більшовиків призвели до ліквідації не тільки традиційних підвалин життя, політичних та економічних структур, які вже давно віджили свій час, як, наприклад, самодержавство або поміщицьке землеволодіння, але й нових, прогресивних, демократичних засад організації суспільства, що тільки починали затверджуватися в країні на початку ХХ ст. – парламентаризм, свобода діяльності преси, партій тощо.
Тож під радянською оболонкою виразно проглядають риси колишньої імперської державності – бюрократизм державного апарату, сакралізація влади тощо. Революційна диктатура також поверталася до звичних форм патерналістської опіки над народом, використовуючи при цьому різні засоби, знову ж таки, звичного насильства над ним. Проте, незважаючи на це, можна констатувати, що радянська форма влади все ж згодом втілюється в життя, оскільки сприймалася більшістю робітників та селян (а частково й інтелігенцією) з їхнім світоглядом традиційного суспільства як щось цілком зрозуміле, а відповідно (за умови відмови від продрозкладки та заборони торгівлі) більшою або меншою мірою прийнятне.
2. Неп в УСРР у 1920-х рр., його особливості та наслідки. У березні 1921 р. на Х з’їзді компартії більшовики вирішили відмовитися від політики «воєнного комунізму» та запровадити нову економічну політику (неп) з метою подолання економічної та політичної кризи, зміцнення своєї соціальної бази в суспільстві. Але основна мета – побудова соціалізму – при цьому залишалася, тільки тепер до цієї цілі вирішили просуватися більш повільним шляхом.
Слайд 5.
Основними складовими непу були:
а) скасування продрозкладки та заміна її продподатком, останній був суттєво меншим, а також чітко фіксованим. Залишками своєї продукції, після сплати податку, селяни тепер могли вільно розпоряджатися. що створювало у селян стимул збільшувати виробництво. В свою чергу це обумовило наступний крок більшовиків – дозвіл торгівлі (базарів) тощо.
б) дозвіл розвитку товарно-грошових відносин. В 1922-24 рр. було проведено грошову реформу (Сокольніков), запроваджено конвертовану валюту – червонці;
в) роздержавлення виробництва, тобто передача підприємств у приватні руки. В підсумку в оренду окремим особам передано 5200 середніх та малих підприємств (великі заводи залишалися у державній власності), що дозволило приватному капіталу контролювати 75% дрібного товарообігу (крамниці, кав’ярні, ресторани) та 25% виробництва промислової продукції;
г) проведено децентралізацію управління промисловістю, тобто замість системи главків створено гозрозрахункові трести. В УСРР таких трестів був 21 – Цукротрест, Південсталь, Донвугілля;
д) в економіку дозволили залучати іноземний капітал. Відповідно створюються в іноземні концесії. Щоправда в УСРР таких було створено лише одна;
е) підтримка і розвиток різних форм кооперації, як на селі, так і в місті – споживчої, кредитної, виробничої тощо;
ж) на селі активно розвиваються ринкові відносини, адже в 1922 р. було дозволено винаймати робочу силу, а з 1925 р. й орендувати землю.
Слайд 6.
Результати НЕПу:
В 1925 р. було відбудовано промисловість, а в 1927 р. – і сільське господарство. Матеріальний бік життя людей відчутно покращився. Тож подолано економічну кризу.
У свою чергу це обумовило припинення повстанського селянського та робітничого страйкового руху. Отже, було подолано і політичну кризу.
Наслідки непу:
Виникла багатоукладна економіка, яка включала як державний, так і достатньо потужний приватний сектор. Відповідно формується така верства населення, як нова буржуазія – непмани. Водночас в суспільстві поширюється кількість безробітних, напівкримінальних елементів тощо.
Слайд 7.
При цьому політична система країни залишилася тоталітарною, без усіляких ознак демократії. Панувала лише партія більшовиків (останню не більшовицьку партію – українську комуністичну партію (УКП) було ліквідовано в 1925 р.). В країні формується командно-адміністративна система. Репресивні дії влади щодо інакодумців знов набирають обертів: примусова висилка інакодумців за кордон (т. зв. «Філософський пароплав», 1922 р.), «Шахтинська справа» (1928 р.) і т. ін. Отже виникає протиріччя між економічним базисом та політичною надбудовою. Воно було розв’язано на користь певних ідеологем, всупереч економічної доцільності.
Слайд 8.
У 1929 р. неп було штучно згорнуто за рішенням Сталіна. В підсумку перейшли до так званого «наступу соціалізму по всьому фронту», який включав: форсовану індустріалізацію, масову насильницьку колективізацію, розкуркулення, заборону приватної власності тощо.
Таким чином, більшовики вдалися тоді до нової спроби модернізації суспільства, але вже у радянському її варіанті, досягнувши у результаті наприкінці 1930-х рр. суттєвих успіхів у розвитку індустрії, в освіті населення, рівні урбанізації тощо. Хоча все це супроводжувалося тотальним застосуванням насилля з боку держави, абсолютним пріоритетом колективного начала в житті суспільства над індивідуальним і, в підсумку, виникає те, що в свій час Карл Маркс назвав «казарменим соціалізмом».
З іншого боку можна констатувати, що в УРСР тоді виникає суспільство, яке згідно до цивілізаційного підходу можна розглядати як раннє індустріальне.
3. Загальні тенденції розвитку української культури. Культурний розвиток України у 1920-і роки – один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила важкі часи (війну, економічні потрясіння), яка втратила свій інтелектуальний потенціал – вчених, діячів культури та освіти у зв’язку з їх загибеллю чи еміграцією, переживає справжній культурний злет, як висловився історик Орест Субтельний, «багатогранний спалах творчої енергії».
Основні риси культури 1920-х рр.:
– ідеологізація всіх сторін культурного життя, насильницьке впровадження марксистської ідеології;
– створення «нової пролетарської інтелігенції»;
– реформування системи освіти (обмеження отримання освіти для «буржуазії»);
– розширення сфери використання української мови (політика українізації);
– уведення до Карного кодексу відповідальності за переконання;
– посилення боротьби з неграмотністю;
– активізація антирелігійної кампанії;
– висилка за кордон визначених представників інтелігенції, що не поділяли комуністичних ідей. У той же час залучення до співпраці представників інтелігенції, що емігрували за кордон.
Слайд 9.
9 березня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв постанову «Про обов’язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України», яка не була виконана з огляду на об’єктивні умови (тривала громадянська війна). Після звільнення України від денікінців, РКП (б) у листопаді 1919 р. прийняла документ «Про радянську владу в Україні», затверджений як резолюція VІІІ Всеросійської партконференції. У ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації – «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящихся мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Проте керівний склад КП(б)У не став прибічником українізації.
21 лютого 1920 р. ВУЦВК ухвалив постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською», яка не була реалізована на практиці. У першій половині 1920-х рр. з’являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. 1923 р. секретар ЦК КП (б) У Лебідь виступив з теорією в якій доводив, що в Україні точиться боротьба двох культур: російської – пролетарської, передової та української – селянської, дрібнобуржуазної, відсталої. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів – російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні. За даними 1923 р. 797 з 11 826 працівників партійно-державного апарату республіки володіли українською.
У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП (б) взяв курс на політику «коренізаціі» – національно-культурне відродження народу країни, в УСРР цей курс впроваджувався у вигляді українізації. Основні напрямки цього курсу:
– підготовка, виховання та висування керівних кадрів корінної національності в партійний апарат і державні органи;
– запровадження навчання, організації культурних закладів, видання преси, книг мовами корінних національностей;
– створення політичних та економічних умов для культурного розвитку корінних національностей;
– вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури.
Слайд 10.
Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація неписьменності населення. У травні 1921 р. виникла постанова Раднаркому УСРР «Про зобов‘язання …», в якій йшлося про зобов’язання всього населення Радянської України віком від 8 до 50 років вчитися грамоті російською або рідною за вибором.
У 1921 р. створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю.
У 1923 р. товариство «Геть неписьменність» протягом 1924 – 1925 рр. утримувало 2,5 тис. шкіл лікнепу де вчилося 100 тис. учнів. Умови навчання вкрай важкі – в 1922 р. в Україні 1,5 млн. безпритульних дітей, сиріт. У 1926 р. вчилося 2 млн. 100 тис. учнів, але поза школою залишалося 40 % дітей.
У країні існувала потреба в спеціалістах. У 1921 р. відкрито 12 робітничих факультетів. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків (вчилося 7,5 тис. осіб), але чистки серед студентів й інтелігенції підривали потенціал нації. З 1924 р. запроваджено обов’язкове чотирирічне навчання.
Слайд 11.
Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація неписьменності населення. У травні 1921 р. виникла постанова Раднаркому УСРР «Про зобов‘язання …», в якій йшлося про зобов’язання всього населення Радянської України віком від 8 до 50 років вчитися грамоті російською або рідною за вибором.
У 1921 р. створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю.
У 1923 р. товариство «Геть неписьменність» протягом 1924 – 1925 рр. утримувало 2,5 тис. шкіл лікнепу де вчилося 100 тис. учнів. Умови навчання вкрай важкі – в 1922 р. в Україні 1,5 млн. безпритульних дітей, сиріт. У 1926 р. вчилося 2 млн. 100 тис. учнів, але поза школою залишалося 40 % дітей.
У країні існувала потреба в спеціалістах. У 1921 р. відкрито 12 робітничих факультетів. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків (вчилося 7,5 тис. осіб), але чистки серед студентів й інтелігенції підривали потенціал нації. З 1924 р. запроваджено обов’язкове чотирирічне навчання.
Слайд 12.
Неокласики відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.
«Селянські митці» – спілка селянських письменників «Плуг» (1922) до яких відносилися Петро Панч, Андрій Головко, С. Пилипенко (голова).
З’явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. У 1925 р. за ініціативи М. Хвильового створено Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), що проіснувала до 1928 р.
Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму. Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис.
Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм – прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм – спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва.
Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель («Держпром»), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).
Список використаних джерел та літератури:
Слайд 3. https://ipress.ua/mainmedia/chervonyy_teror_zvirstva_radyanskoi_vlady_dokumenty_i_foto_18_94064.html
Слайд 1.
